Головна » «Без відречення нема відродження», Євген Пашковський

«Без відречення нема відродження», Євген Пашковський

Євгене, як, на твою думку, український люд двадцять років тому уявляв свій прорив в українське сьогодення? В цьому контексті як ти дивишся на нинішній стан незалежної України?

Від себе скажу: гарні були в нас ідеї! Гарні були очікування, і наче раптом, через двадцять років, бачимо, до чого прийшла Україна. Чому так сталося? Всі шукають відповідь, і ніхто ніби не знає її. Але ж кожен, насправді, бачить все те негативне, що діється в державі, лише чомусь приховує ту відповідь десь у заглибинах своєї душі, наче і йому соромно усвідомлювати, на якому дні опинилася країна. На поверхню випливає комуно-рухівський мутант і рече: з двох поганих варіантів ми вибирали кращий! Казали: „Хай Україна буде хоч би й комуністична, аби вона була незалежною від Москви”.

З того і почалося. Твій друг і мій колега по парламенту Дмитро Павличко змутував з секретарем ЦК Компартії України по ідеології Кравчуком, і згодом Рух всеціло ліг під Макаровича… Сьогодні Руху вже двадцять років. Рухівці хочуть святкувати цю дату, а Верховна Рада навіть не затверджує план торжества розРухи. Підписаний Ющенком указ про святкування річниці Руху завис у повітрі.

Чому Рух зійшов на ніщо? В націонал-патріотів наче були ж гарні плани, бажання. В тих самих Павличка, Драча, Лук’я­нен­ка, в того ж Чорновола. Тільки вони кожен по-своєму дивилися на перспективу України і кожен по-іншому бачив її.

Славко Чорновіл, якщо й не був явним політичним опонентом Ющенка, то за своїм духовним потенціалом дійової людини, зрозуміло, перевершував останнього, не сприймав його характерної політичної кволості. Про це вже всі кажуть. І той самий рухівець Юрій Костенко, який знову висунувся кандидатом у президенти України, був у числі найперших призвідників загибелі Чорновола. Про це казала Ліна Костенко. Про це сказали й інші. Рухівські опоненти Чорновола зсередини розірвали начебто цільну їхню партійну систему і другу частину Руху поклали під Ющенка. А Ющенко з 1999-го року, коли не стало Чорновола, пішов не народним, а ліберальним, олігархічним шляхом – не шляхом українського люду.

Щойно до мене підійшла жінка з Євангелієм і каже:

– По вашому обличчю я бачу, що енергетика вашої душі налаштована проти когось.

– Ви правильно відчули, я критично ставлюся до нинішньої влади, – кажу. – Я проти…

– Не можна “проти”. Якщо влада зробила вам погано, помоліться за неї. Тому що ви не суддя, а влада від Бога.

– Розумію, я лише свідок. Але ж свідок теж не повинен мовчати, коли бачить, що в державі чиниться наруга над людьми, як сьогодні в Україні.

Читачі нашої газети хочуть почути від тебе, відомого у світі українського письменника, неприховану правду про те, що ж сталося з Україною і українцями за 20 років, що минають від початку виходу на арену історичної дії дисидентів і всіх, кому набридло комуністичне, не лише ідеологічне, як ти нерідко кажеш, “говоридло”.

 

Євген Пашковський

Євген Пашковський

Ваш вступ є прикладом персоніфікованого хибномислення, коли великі осяжні процеси перетворення зводяться до дрібних людських персон і їм приписується відповідно мало не Божественна дія. Стосовно жінки, яка підходила до Вас: є багато людей, які кажуть, що вони розуміють Істину і проповідують Її, але це не далі як поверхове, хибне тлумачення Слова. Стосовно персон: якщо людина, кожна людина зосібно, як і кожен народ зокрема, віддалені від життя згідно з Заповідями, то вони будуть хибно трансформувати Божественну енергію і відповідно втілювати хибну мету; сваволю всупереч Його волі; і отримувати по рогах. Порушили Духозакон – як виїхали на зустрічну; порушили Духозакон Слова – зло сваволі спрацює проти вас. Схиблені на собі завжди втілюватимуть хибну мету. В даному випадку – обожествлення державності. Тобто не життя, не творення добрих справ у державі, для чого й дається держава, а говоріння про державу і вишукування винних у середовищі покалічених. Ближчі до розуміння ті, хто бачить руїну у незмінності поколінь. Ближчі. Тому що не можуть люди, які були приймачами духу в одному часі, відповідно налаштовані, по-земному кажучи, на певні цінноти втілювати цінноти іншого характеру, в іншому часі. Це треба відсікти різко. Людей, які були в тому часі, відсікти. Вони мали б самі себе відсікти, відійти.

Але ж вони не тільки не відійшли від влади, навпаки, добилися своєї колись і тепер антинародної влади. Порівняй нинішню Україну з будь-якою демократичною країною…

У цьому їхнє горе й найбільша помилка. І тому в них таке обожествлення державності задля державлення – паразитарного насолодження владою. Держава не є спаситель. Вона не спасає ані душі; і як показує досвід, не допомагає навіть народу, як одному тілу. Тому народ не задоволений такою державою. Бо ця держава ні в чому й нікому не помагає. Мається на увазі втілення порядку, для чого й поставлена держава. Втілення справедливості. Елементарної справедливості. Тому ми дійшли до того, що в нас цілковита несправедливість в судах, в усіх так званих органах. А чому? Тому, що верхівка, обожествлюючи державність або державу і ототожнюючи себе з державою, як з Творцем і Спасителем, сказала: держава – це головне, а ви – пожива для паразитів і як хочете, так і живіть. Тобто, вони як влада захищені механізмом влади, а всі інші – поживність. Для рабів на початку їхнього перетворення – виведення із рабства – ідея державності спрацьовує проти них. Вони отримують те, що тривалий час хотіли, потім улюбляють його настільки, що ставлять вище від самого праведного життя. Бо будь-яке життя суспільне існує не в розмовах про державність, а в можливості втілення всіх добрих цілей, що були накопичені до того. Оскільки ніхто з тих людей, які стали вождями у певному часі, не мали ідеї вищої від ідеї держави, вони нічого й не могли запропонувати. Вся їхня пропозиція – це держава задля держави. Вони не розуміють, що тільки духовне і суспільне життя дає розвиватися суспільству; якщо народ проходить через розкаяння, через очищення, відсівання гибломинулого задля добромайбутнього; через заперечення дурі минулого, через розуміння своїх помилок і зла, подальше нероблення його, через удосконалення через життя згідно з Божественними Заповідями, тоді й починається істинне духовне життя. А вони думають, що духовне життя – це вигулювання себе на концерти, нацзасідалова, святкування рухів і рухавок, розчуленість рушниками, ніби навмисно створених для плакальниць у шароварах, одне слово, вся національна ритуалістика; тоді минуле стає говорінням, і то зачарованим, і то пісенним, до щему улюбленим і розприємним говорінням про свою історію чи про інші земні речі, які прикрашають суспільне тіло – голитьбу роздягнених – та не дають йому діяти. Тоді, в період 90-х, я пам’ятаю велике натхнення, кажучи людськими словами. Кажучи істинно-духовними словами – це було Богонатхнення. А кажучи ще вищими словами – справедливими словами – це було натхнення Духом Святим. Хто як міг в силу своєї духоспринятливості приймав його. Але приписувати щось людям як і тоді, так і в 2004-му році, – не відповідна істині справа. Тому я так…

Люди були виконавцями Божої волі, кожен на своєму рівні відчуття тих історичних процесів, у потік яких потрапляв. Не більше, не менше.

Тому я проти персоніфікації в історичних подіях такого характеру. Наскільки люди були сприйнятливими до натхнення (через певне приниження попередньо), настільки їхня людська себелюбов або ego було від них віддаленим, настільки змінили світ. Але в початку вони були загнані у кут безвиході і діяли відповідно. Наскільки відійшли від себе, настільки їм вдалося зробити кілька кроків на визволення. Але дія ця – визволення народів на Європейському континенті – це робота Святого Духу. Господь визволив, Дух його визволив останні народи-раби на Європейському континенті. Хоч скільки б приписували це людям, ми повинні розуміти, що люди спотворили цю справу, і так по мавп’ячи всіма п’ятірнями до крові чешуться і шукають винних. Якби люди діяли згідно з вищими настановами (а так вони мають діяти завжди, діяти зречено) на відсторонення всього минулого, якби жили не запереченням комунізму, сталінізму, російського імперіалізму, а зла в собі поборенням, то в них сил духовних більшало і більшало б, сил для утвердження справедливості більшало б і більшало, сил для справ милосердя більшало б, а без цього – все це ( їх “анти” – комунізм, -сталінізм, імперіалізм) – пустопорожнє говорилово; вони анти, Антеї духу себто, з ліліпутними плечами, якими неба не втримати; і тоді придавлює земне – стомогильними плитами.

Потрібно було тих, хто є найвиразнішими носіями минулого, різко усунути. Тільки тоді можна дати можливість людям іншого покоління, іншого досвіду і сприйняття відповідно діяти. Ви пам’ятаєте, скільки тоді було людей із підприємницькими хистами? Скільки людей було творчого хисту? Скільки людей було різного суспільного хисту, застановлених на доброчинну діяльність і на принесення добрих плодів суспільству? Скільки тоді було бажань справедливої чесної діяльності! І де вони? Одні земігрантилися, інші спилися, треті зневірилися …. Це і є наслідком неочищення і змішування одного часу з іншим.

Це так – у цивілізованих країнах люстрація ж відбулася, а в нас  її й близько не хотіли бачити.

Так, звичайно. Але це є головною хибою цих народів-рабів, які, отримавши натхнення, скористалися ним найменшою мірою. Тобто ті, хто були долучені до нього, стали так званими історичними постатями, так званими діячами, так званими підприємцями. Так, великими підприємцями або “великими національними підприємцями”, як називають себе олігархи. Але в усій їхній діяльності не склалося одного – об’єднавчого добра для свого народу. Їм вдалося стати будь-ким, але народові стати собою не вдалося. Тобто вони стали собою тільки завдяки тому, що не відбувся народ! І суспільство не відбулося! І тому таке в нас розчарування дике; зневірення ще дикіше! І ще прихованіше невдоволення визвольною силою Божественності; самим Богом, що вів і веде нас до справедливості й милосердя, до різнодіяльного добра – невдоволення лютопекельне. Невдоволені знайдуть, ким невдоволіти – така їхня реакція на нездійснення призначеного їм. Коли 98% у жебрацтві, а декілька дятлоідіотів марять державою, мов пташки з одбитим мозком, і представляють державу. Яка це держава?! У жебраків немає царя.

Створювану для себе державу так звана політична еліта імітує як народну, а справді народної немає ані держави, ані влади.

Це ширма для найстрашнішого олігархічного демократизму, фінансового фашизму, судійського звірства і бандитизму судійського, який іменується державою.

Тому що перші особи в державі виявились ритуально добродіями, а насправді – імітаторами української державності, по суті своїй хапугами вищого рангу.

Отак людоїдніють звичаї, коли держава стає ідолом… Не добро в державі, а держава сама для себе. Хтось отримав можливість представляти державу, державкати про державу, але нічого не робити для користі людей, які мали хист до добротворення. Це були мільйони людей! Із них кращі виїхали на Захід чи в Росію, чи земігрантились, чи пропали. Які вони не є, але їхня сила тодішня, їхнє добробажання діяти для своєї країни – вичерпалося. Воно не закумулювалося в своїй країні. Господь не може посилати своє натхнення постійно. Народ ще глибше занепадатиме, ще страшніше утворюватиметься безвладдя під прикриттям влади, злосуддя під виглядом правосуддя, злодержавність під виглядом національної держави. Більшого зла не допускав і тоталітаризм, як допускає сьогодні псевдонаціональна держава, коли всі її національні провідники нібито за мову, за все найкраще, за пам’ятники, за меморіали, за калину – закалинили нас, як палями, з яких щойно знято трупи!

Зовнішні ознаки не тільки їхніх побажань народу, а й їхніх дій наче на користь народу, наче позитивні, гарні. А внутрішня суть абсолютно антилюдяна…

Це покриття тих нечистот, які потрібно було прибрати ще в 90-му році. Господь всюди на перше місце ставить (як для людини, так і для суспільства) розкаяння, не устами, а духом очищення, і ніколи не повернення в скверну! Нема його – ви будете очищуватися вже через загнивання, через бродіння, через випадання в осад. І те, що вони мають, – це гірше від того, аби вони були усунені: хтось займався б квітникарством, хтось -– дачництвом, хтось… Та чим завгодно! Але не засмерджував би собою цей простір, і не був би прокляттям на вустах свого народу.

Відійдімо від персон. І подивімося на історію в чистому вигляді. Дається звільнення з одного із найдикунськіших рабств. Дається задарма власність. Дається величезне Богонатхнення. Дається певного рівня економіка. Дається дуже багато того, що не було свого часу в німців, не було в японців у період їхньої руїни. Народам-рабам пострадянського простору дається безмежна кількість можливостей для добротворення. Але в рабів і добротворення привласницького, одноосібного характеру. Це діяння – задля себе, держава їм ні до чого. Навчитись державкати – це ще не жити державою.

Під себе. Бери вище: замість того, щоб створити біднішим елементарні можливості для життя, даного Богом, владці, олігархи дедалі брутальніше окрадають бідних, кожного свого ближнього…

Задіяна любов до себе. Мільйон любовей до себе, або мільйон діянь для себе (бо кожна любов – це і є вже дія)… Мільйон себелюбовей не може скласти одного-однісінького вищого ступеня любові – любові до ближнього. А країна – великий ближній, що спільнолюбов’ю має живитись і животворити нею; в такій країні всім радісно і приємно, як у своїй родині; ніхто нікому своїм патріотизмом чи нігілізмом не видятлює очі.

Триступеневість любові треба розуміти таким чином: що є любов до себе (це нижня любов), любов до ближнього (це вже рівень країни, рівень суспільства, рівень церкви, спільного блага). І є вища любов – до Господа. В розвинутих майбутніх народів все ітиме від любові до Господа до любові до ближнього, а вже відтак – до любові до себе. Все йтиме як від голови до ступнів. У нинішніх недорозвитків – від ступнів пробують заскочити на небесний рівень; це всеодно, що стрибком через купину досягти центру Всесвітів; Господь же і є центральна, наймогутніша і найтонша Сила або Любов, або Єдиноживильність всього існуючого від неї, всіх духовних і матеріальних світів, тобто самої незчилимості Його творіння.

У спільнот нерозвинутих, спримітивлених суто природнім життям все іде від низу й вище. І воно не виборсується з цього, з нижнього ступеня себелюбові. Тобто із накопичення і загарбання всього, що є в ближнього – із любові до заволодіння примітивом. І коли задіюється ця індивідуалістична любов, або, як я кажу, любов до себе, тоді любов до вищого ближнього, якою є країна або держава, залишається на устах, на плакатах і під час обмивань незалежності, але ніхто дієвої братолюбові, споріднення духу не має. От чому воно не складається. І воно не може скластися, доки ходять догори ногами, доки хочуть для себе більше, ніж для своєї країни; вони нічим не можуть пожертвувати для неї; уповають на провідників, які мали їм влаштувати приємне безбідне існування. Як вони кажуть: достаток і благоденствіє. Але самі дуже мало можуть віддати на вищоближнього. Це є наслідком великої недосконалості. І коли оцю недосконалість покривають великим історичним минулим, тим, що народ наш духовний, народ наш найкращий, найпрацьовитіший, тоді все внутрішнє зло, про яке я сказав, – життя всіма антизаповідними методами за рахунок ближнього, – не змінюється, а лише покривається зовнішньою праведністю і тому й западає величезний опустошувальний період; як наслідок змарнованої на себе, тільки на себе, на свої забаганки, великооновлювальної Божественної сили.

Який вихід із цього глухого кута? Це ж не тільки політичний, не тільки психологічний – це і моральний, і духовний глухий кут. Хоча духовного я не бачу. Не знаю. Він, мабуть, і не існує. Тому що дух (і людський!) – це є Бог. Він не може бути глухим кутом. Але ж у нас держава все-таки далека і до Бога, і до моралі. Тому вона і до всього іншого позитивного не доростає. Вона занурилася у свої недоліки, про які ти зараз сказав. Який вихід з цього становища?

Вихід для народів у стані опустошення – переосмислення себе, тобто розкаяння. Прихід до того, що індивідуальне добро або добро тільки для себе, або любов до себе – ниций гріх. Господь вчить: люби Господа, люби ближнього як самого себе. Люби себе – забезпеч себе помірними засобами; і матимеш вищу силу для добродіяння вищого.

Дуже гарно ти сказав. Але ж поглянь: хто з претендентів на вищу посаду в державі – Ющенко, Юля, Янукович чи Яценюк, – хто з них зможе зараз покаятися і показати шлях виходу з безвиході цієї?

Ще раз наголошую: не зводьте великий історичний процес до персономанії і персонодурі! Як у великій науці немає великих вчених, а є великі ідеї, відкриті ними і донесені до здійснення наступними поколіннями, так і в історичному процесі немає персоналій. Діють не персоналії, а діє людство. Є ідеї, які мають здійснитися наступними поколіннями. Або частково цим поколінням, якщо воно може прислужитися цій ідеї. І тільки через нові ідеї можуть реалізуватися нові радості в оновленому суспільстві, і, врешті, радість спільнодіяння. Не згідно з політологічними, економічними, історичними розпатякуваннями. А згідно з Божественним приписом, у якому існує любов до Господа, любов до ближнього, любов до себе. Коли любов до себе на відповідному, найостаннішому місці, тоді любов до ближнього і до своєї країни – на вищому рівні. І людина працює на цей рівень. Бо має чим працювати – відповідною енергією, натхненням. І вона відчуває радість цього здійснення. Таку радість хотіли здійснювати мільйони людей у 90-х роках. А їм не далося. Чому не далося, хай шукають відповідь у собі і змінюють себе. А я пояснюю загальну метафору цього – як мало бути. А не те, хто повинен був, не те, хто винен – винуватці уже приречені. Коли програється війна, срамом кісток не піднімеш; підгилюванням трупів у переможну атаку не пошлеш – програли всі. Але програли, довбили себе всі не через те, що в них був схиблений полководець, -– у них загальний план їхній, скерунок, загальна мета були хибними. Вожді найколоритніше її представляють. В даному випадку мета усіх була – для себе. Відійдіть від мети для себе і ви побачите вище благослужіння ближньому у вигляді своєї Вітчизни. А ще у вищому – служіння для здійснення духоблага ближнього. А ще вище – людина здатна опановувати любов до Господа і служіння відповідні і надихається найвищими ступенями Любові. Але коли вона перебуває на найнижчому прахорівні -задоволення чуттєвості, задоволення своєї так званої стабільності, своїх гіперматеріалістичних потреб,– коли вона, ониціла земнолюбна людина, осмислює і любить тільки мирське і плотське, тоді в неї в принципі не може бути ніякої любові до вищого ближнього, – своєї Вітчизни. І не треба шукати винних десь. Треба, щоб кожен запитав себе: чим винен він? Що жертовного зробив для свого ближнього – країни?! Якщо ж нічого не зробив або зробив недостатньо, хай знайде мужність і спробує іще раз зробити. А бачити тільки персоналії, які є й були такими-пересякими, – це нехтувати відповідальністю, заповіданою Богом. Більшість недосконалих людей минулого не могли здійснитися, тому що вони взагалі нічого не знали про Господа. Теперішні мають Слово Боже. Тоді Слова ніхто не знав. Тоді думали, що свобода – самоцінність. А можливість зробити якийсь статок – найблаженніша ціль. Тепер вони вдягнуті, насичені, забезпечені, обреспектаблені, але щастя не мають. Чому? Бо не служать ближньому; не мають вищолюбові. Вони засіли на низькому ступені ницолюбові. І ця себелюбов так погризає їх. Тому такі вони невдоволені своєю владою, своєю країною, своїм державним статусом у світі. Але ж це і є внутрішнє невдоволення собою. Відійдіть від любові до себе, служіть вищому і будете мати вищу радість. А ще вища радість – служіння Господу.

Сказане тобою, Євгене, – це проповідь. Дуже гарна. Глибинна. Але ж поглянь: кожна ідея – погана, хороша – вона уособлюється. Ідею Маркса уособив Ленін, за ним – Сталін. І створили таку людиновбивчу державу, по суті духовну прірву, з якої і зараз іще нема виходу.

Те, що було дано природнім народам у формі марксизму-ленінінзму-сталініз­му – є гіпертрофоване бажання природного блага, природніх задоволень, природного порядку. Ну, це оприроднене щастя, якого людина не може досягнути. Людина не може взяти вищого щастя з природнього рівня, як із печерного вогню і м’ясива на ньому не видобути ядерної енергії. Цей період у розвитку цивілізації минув раз і назавжди. Людство пройшло цю радість. З неї вона знімається. Як знялися з нас радості іншого характеру, скажімо, які були у xix столітті. Людство переживає свої зовнішні радості так само, як переживає відповідний стан науки, відповідний стан техніки, розвитку всієї цивілізаційності попередніх століть. Тільки те, що внутрішньо духовне, люди мало помічають. І говорити про весь радянський період як просту випадковість і як якийсь злий демонізм не випадає, тому що це – втілення глибинних бажань самих народів, які його прийняли. Внутрішньо вони хотіли цього. Хотіли соціальної рівності і загально-соціального блага. І теперішні приблизно так само цього хочуть. Теперішні 90% людей – є духовними нащадками ленінізму, бо вони хочуть загально-суспільного блага, а самі для цього нічого не хочуть робити. Вони хочуть бути в любові до себе, а щоб любов до ближнього існувала для всіх. Не може бути любові вищої – любові до ближнього, – не може любов існувати в суспільстві: любов, скажімо так, державного характеру, любов взаємоповаги, любов до порядку, до взаємодопомоги, справедливого судійства, непідкупності, всього того, що ми бачимо у розвинутіших народів і з чого дарується національна гідність. Коли ж кожен працює на себе – націогідність виключає. І хоч скільки дміться – не допоможе. Це треба визнати. У нас стільки говорилося: ми йдемо на європейський рівень. У нас стільки говорилося двадцять років про спонсорство, про допомагання культурі… Хтось його бачив реально? Ніхто не бачив. Я дивлюся в ближній країні, на яку всі українські патріоти показують пальцем як на найгіршу: у них міністр культури говорить, що половину бюджету культури складають спонсорські пожертви.

Це в Росії? В імперській державі?.. Виявляється, погана Росія … може сприяти розвитку культури, а в нас не можуть?

Бо у нас немає любові до ближнього – своєї країни: держзлодійство й культуровбивство прикривають патріотизмом. Та будьте достойними людьми! Нелюди не є патріотами! У нас любов до країни тільки в базіканні: примітивному базіканні цих калік-недорік-злодіюк, які вважають себе вождями. Але вони нічого не здатні зробити! Ті, хто найбільше “люблять” Україну, є найбільшими її катами. І не тільки України. А кожен народ – раб, коли у нього з’являється оця любов на вустах, а внутрішньо як паразит працює тільки на себе, приречений на пощезання. Демографічні програми, як мертвому припарки. Він має зрозуміти, що повинен діяти на вище благо – і діяти, а не вождякати, вибирати або обговорювати чергових вождяків! Якщо цього розуміння немає, – жодна політологія, історіоманія, економікоманія, політикоманія, вибороманія їм ніколи не допоможуть. Бо вони – каліки, здатні гребти тільки під себе. А це і є здійснення любові до себе. Найпримітивнішого ступеня любові. І черв’як любить свою купу гною. І тому він не здатен відчувати симфонії.

Але ж у черв’яка своя симфонія – природна, яку йому Бог дав.

Так… У черв’яка своє місце… Люди здатні розумом осягати, що вони мусять працювати на загальне заради індивідуального. Дикун це може зрозуміти. А наші державномужі не можуть. Я можу наводити приклади, як я пробивав Академію словесності. Всі – “за”! Всі! Всі “за”! І ніхто нічого не зробить… І ніхто нічого не зробив. Як я просив надати якісь помірні кошти для журналу “Неопалима купина”. На найвищому рівні. Всі “за” і ніхто нічим не допоможе…

Зараз з приміщення на Володимирській виганяють видавництво “Дніпро”…

Хіба тільки “Дніпро”?.. Для прикладу: у поганої Росії половина бюджету – пожертви. У найпрекраснішій демократичній Україні ті копійки, що виділяються на Міністерство культури, розкрадаються… до копійки. А решта витрачається на юринду. І ніхто ні сльози не зронить, ані словом не розкається. Жодна ця гидота ніколи не скаже, що вона коїла держзлочин.

То як прибрати цю гидоту? Що робити?

Хай вони самі себе прибирають.

Та не приберуть же вони себе!

Приберуться! Приберуться!.. Бог їх прибере… Зло прибирається через самознищення, добро розвивається через постійне вдосконалення.

Гарна думка. Прекрасна думка! Тільки ж якби думки мали силу…

І оцей період самознищення триватиме в Україні ще двадцять чи й двісті років. Можливо, до кінця певного якогось дотриває. Він – мить у безмежності вічного. Але план загальний, отакий як я казав, від вищої любові до вищої, і ще вищої. А не існування в нижчій любові – в любові до себе, і в бажанні користуватися благами суспільства, суспільною справедливістю, радістю доброї країни. Як було в 2004-му році: яка в нас добра країна! Які ми маємо можливості! Вірили, що очистимося і будемо жити без бандитів, без злодіїв! Це ж була велика радість! Це був дотик до справжньої радості, якою є радість любові до великого ближнього – своєї країни! Але треба було не доторкатися, а посадити бандитів. І не брати хабарів. Хіба суддя не може прожити на зарплату? Чи лікар не може прожити на зарплату? Чи сотні тисяч чиновників не можуть прожити на зарплату? Не можуть?! Нехай живуть в такому мерзенному, зломерзенному середовищі, де один погризає одного і немає ніякої любові. Їхнє примітивне сприйняття, їхнє природнє сприйняття радостей вищого рівня – себелюбові – хибно дає їм відчувати, що це є саме головне благо, що вони щось настарчили для себе, що вони мають більше від злиднів, від жебраків. Але вони не розуміють, що жебрак, який не має нічого, щасливіший в мільйон разів. Бо йому Господь дає благо вищої любові. А ті, хто надбали благ злочинним шляхом, – самознищенні. Вони вже самознищуються. Те, що ми бачимо в політиці, те, що ми бачимо в бізнесових справах. І найголовніше: в душі вони – страшенно мерзенні, покалічені люди. І їхні нащадки – це каліки і виродки: алкоголіки, повії, різного характеру дегенерати. Вони не матимуть ніякого майбутнього по своєму роду. Ось є майбутнє тих людей, які вирішили, що їхнє природнє існування – індивідуальне – вище від загального існування. Я можливо надто спрощено це пояснюю.

Треба враховувати, що люди, які читають нашу газету, не є великими філософами, вони просто розумні люди.

Може, я надто спрощено пояснюю. Але я кажу, що забезпечення любов’ю нижчого ступеня – індивідуалістичною любов’ю, тобто любов’ю родовою, сімейною, клановою, – не дає людині істинного щастя, яке людина має на вищому розвинутому рівні. А ще на вищому рівні, коли людина живе істинно духовним життям згідно із Заповідями, здійснює добре служіння, – вона відчуває справжню любов, навіть тоді, коли в неї нічого немає. І навпаки: той, хто має все, але позбавлений внутрішнього блага, – каліка з калічі. І горе калікам, які заздрять калікам. Горе багатим злидням, які заздрять ще багатшим злидням. Горе властолюбцям, які прагнуть ще більшої влади заради владарювання. І їм ніколи не дається нічого здійснити доброго для свого народу. І пам’ять по них буде ще гіршою від нинішнього осуду.

Візьмімо для прикладу діячів ХХ століття: Пілсудського, де Голля, Аденауера. З них хтось ставив на меті возвеличити себе? Свою персону? Ніколи. Чому це не вдалося зробити українцям? Через себелюбов і ставлення себе вище історії. Тобто вони і є історія. Вони і здійснюють історію. Вони нічого не роблять для історії, а вважають, що вони – історичні діячі. Ти роби, а історія покаже. А вони, нічого не роблячи, триндять про свою історичну діяльність і вводять в оману народ, що вони щось собою являють. Ти скажи, що я ніщо, а ми всі разом щось можемо зробити. Тоді Бог дасть натхнення і силу всім об’єднатися і добро творити. Але якщо одне вилазить над усіма і гетьманує, використовує для цього всю сукупність національного декору, тоді не буде нічого, окрім декору. Приберіте декор! Любіте великого ближнього! Дійте зречено! І ви переможете! Переможете не Росію, не злих сусідів, не вигаданих ворогів, а свою дрібну глитайську себелюбов і відчуєте вище благо доброслужіння кожного задля блага іншого.

Країна не може бути країною, коли, як п’явка, любить тільки себе; хоче тільки собі, тільки втягувати; коли кожен, як п’явура, мріє, де присмоктатись вигідніше; де найтяжче, там би й служили Богові; то ні – все собі свербить; те ж саме і зі світом; от чому так засмикався він – одривають, однищують від себелюботняви, од тьми невігластва і смерторадостей, від погублення Любові вищої – від погублення здатності її приймати; від знечутливлення плотською любов’ю здібностей брати Божественну любов і благодіяти нею! Та ніхто з легкобитів духороботи і духотерзань не уникне! Сам Господь – для спасіння душ деяких – одірве од земнолюбові і вже одриває.

Безвіллям – попустительством злу – можна наробити більше зла, аніж самим наглезним злочинством! найнаглішим бузувірством! Можна просто увірити себе й народ свій, що держава – одне державкання і збирання податків; що ринок розставить все, ну до піватома все! ринок все вирішить, все вдосконалить, всіх задарує благоденством – так просторікали, держстогнали, так держ­юсюкали й державкали зарозумлені політпримари від початку дев’яностих; так залібералили їхні ще хитрожвавіші всепорадники; і от: ринковіра замінила єдиноістинну віру: спасительне вчення Христа; віру у вдосконалення себе покаянням, відходом від зла, злобажань, злозамислів до дієвого доброслужіння: щирого й зреченого виконання кожним свого земного обов’язку; ринок вирішить все! Не треба вже не сіяти, ні орати, ні сапати! Ринок, торгівля, гендель всім усіх забезпечить! Ринком посіють, ви-орють, непотріб виполють! Держава
потрібна не як засіб для спільного душспасіння через вдосконалення – душплекання для вічного – а як засіб, щокожного, дармового, хапужного, здирного, всепродажного, всерозбещувального, всерозстлінно невситимого в своїй пагубі себевдоволення! Держава як засіб розбрату та погибелі, а не єдності й братолюбові; не порятунку в спільнодіяннях; та головне в держметі: привчення душ до втілення волі доброї, до тієї спасительної благоволі, згідно з якою у вічносвітах одним подарується діяти в благодаті, доброслужити назовні, ближнім служити, а іншим – в дикій сваволі зачерствілим – скніти в себелюбові та муках всих її прихотей; не привчення до обов’язку доброволі – до милосердя дієвого – нівечить саме поняття держави і церкви, профанує основу всього істинного: повчення Слова, науку Господа; лжедержава й лжецерква, що вірою виправдовує нечестивців (мерзенних внутрішньо, зловмисних підло, зовнішньо ніби праведних, устами віруючих) рука об руку поводирюють зло, як сліпий сліпця, до спільної ямери – пекла; а на земному щоденнорівні: до розпачу – розбрату – всескорботи часу, коли злотлінь і злозвичаї, злонатхнення й виродства, всепродажність і жадоба заполонює собою все, і чернь політвчаділо волає: кесаря!!! нема в нас Царя! (не хочемо Істини!); нема в нас царя, крім кесаря; не хочемо справжнього небеснодуховного розуміння істини, а розуміння власного, мирського й плотського, чуттєво здобутого, нам приємного, бо злу сприятного земного досвіду і натхнення ним; не хочемо Богомудрості, а власних знань і ними втілення своїх прихотей; тоді держава стає погибеллю, церква – погибелі освяченням, суспільство – розсадником для пекла; ви ж хотіли свого, так хотіли зла – беріть його! і загрібайтесь ним!!!

Це не країну розікрали – це дармова власність розікрала дурних людей; це не всіхнє привласнили, – це земля привласнила зіпсутих і в яму приречених вже; у пекло задивлених; у прах всим волінням втуплених – до самоосліпу; це не той чи той до влади проліз, це корито їх прилизало, приручило, прибрало, щоб втопити в собі, чи скабанити в навозних звичаях, в радощах грошолюбства, хіттєлюбства, спортолюбства, вскаженіло жереб’ячого розвагогиготу; культурекстракщини тобто; це не влада далася зопалу декому – це виставилось на позорище тілесне оформлення зачаєних вад суспільства: хитрувань, злодійкувань, виставлянь, виславлянь себе; кожен головний владообраз – живий портрет суспільнозла у відповідному часі; хотіли хитрувати (щоб як і колись, і як на Заході) – хитруна й отримали; хотіли злодіювати й безкарніти – паханюху отримали; на словах знов схотіли на Захід, але щоб нічого не робити для цього – просто жити там – отримали просторікала; хитрун – пахан – просторіка  – насправді щаблі духозла самої людності, самої людви, неспроможної стати народом; обплюють одне дзеркало і хутцем друге ставлять, щоб те обпльовувати, аби себе не побачити, щоб не озріти часом; не отямитись нарешті; верховновладець є образом найпотаємніших жадань і злопланів свого народу, мрією зла його – його злозотінь волінням; його нечестивством представленим, як корона з гадюк на відразу собі й на повчення інших народів; на викриття потаємини багатьох у найхарактернішій одній особі; це не ми; нам його вибрало власне безвілля і нерозкаянство; власне злу потурство і уповання на себе; власне “якось там буде”, “треба мені й моїм”, а спільне хай роблять державні люди; тому й нема у рабів Царя, як для лакеїв немає величі, немає великої людини; нема святого нічого, немає вищого від догоджань, вижидань, повзань і долизувань собарвою панською сто разів вилизаної тарілки; тому нема в раболасих порядку, нема державного на справедливість націлу, нема гіднодійства; скільки не міняй гівноїда на гівноїда, а з ротів не випаде голос на захист Правди та Істини! скільки не міняй ярмо на корито, а в небо не змусиш дивитись; і не принадиш з любов’ю діяти відповідно; і враження нападає таке, що вони вродилися з язикугами в недолизному місці; і стообідраних, стообікраних опосідає толедрантність, і, видерши душі з них, онімивши їх, дарує похапцем вшугано долизати тарілку.

Двадцять літ нас застрашували: якщо хоч одного нечестивця вицупити – відсторонити від владарявувань почестей – то Україна згине, почнеться мор, громадянська війна, розруха; таке почнеться! Із взстрашених себелюбов’ю ніхто не наваживсь дієво розкаятись, змінити себе; і країна згнила в незмінності, згнояріла в грошолюбстві й фекальних насолодах; зовні підновлена, внутрішньо ж сповнена нечистот злих замислів, всього віджилого і всього того, що омерзенює й донищує (а не тільки роз’єднує) вкрай збайдужіле, наглухо заговорене, всмерть зачумлене лженадіями, всмерть зачаджене лжеобіцянками бідолашне суспільство.

Двадцять літ проповідаю дієве очищення – дієве покаяння: у всьому начвореному за злостоліття пропоную відтинання вбивчого злогангренно тлінного від ще живого, ще дієздатного; омертвілі залякували погромами, та нас без війни й мору в злодусі їхньому вигибло страшні мільйонища! Вигибло в наругах і несправедливстві, у виживання відчаях; нам втулили гнилу ідейку: добрі комуністи збудують добру Українську державу – в могильному оформленні – видно всім на сьогодні. Скільки скегебісілих, гангренночорних повісилось, як нас лякали? скільки застрелилось, втопилось, викинулось, щезло від розтерзань совісті?! всє прі дєлє! кришують і кришать на ковбасила народ і все народом нароблене; це звично “рейдерством” зветься; кришують і кришать! І де народ?! Там, де вже б мали бути його катюги і хапуги ще двадцять літ тому! Тож приклад нашої злодержавки для світу страшний; весь досвід наш – мільйонновідчаєм, мільйонногорищем підтверджена істина – без розкаянь і вдосконалень себе нема перетворення, нема піднесення, нема і не може бути суспільного добромайбутнього; все згниє, згине у взаємовідразі, у взаємоненависті; без відречення – нема відродження; нема нічого нового, крім з екранів висолоплених чергововиборчих лизань нас язикугами в рудій шерсті з собачої тарілки; та скільки не випихатимуть хитруна за хитруном, пахана за паханом, пустобреха за пустобрехавкою – добра не випаде нікому; доки не вдосконалюватимуть народ – нічого не зміниться.

 

Розмову вів Яків Зайко

11 червня 2009 року.
м. Київ

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика