Головна » Через «код Лесі Українки» – до «України, яку ми втратили», Оксана Забужко

Через «код Лесі Українки» – до «України, яку ми втратили», Оксана Забужко

Оксана Забужко

Роман–із–текстами, або «мандрівка людей книги», — так сама Забужко умовно окреслила жанр 650–сторінкової «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».

«Код» Лесі Українки

— Пані Оксано, з чого варто почати цю мандрівку в «Україну, яку ми втратили»?

— З того, що я назвала «кодом» Лесі Українки. Як Беатріче водила Данте по небесах раю, отак, йдучи за Лесею Українкою, можна пройти по забутих колах української історичної пам’яті.

Перше і найголовніше, що варто знати: Леся Українка, Лариса Петрівна Косач — аристократка, дочка дійсного статського радника, нащадок старовинного шляхетського роду і козацької гетьманської старшини. Її предок по батьківській лінії ще в XIV ст. одержав герцогський титул від імператора Фрідріха. Предки по материній лінії, Косачі, були правителями Герцеговини. Її предок із роду Драгоманових був перекладачем при уряді Хмельницького. Леся Українка — остання представниця кількох століть української європейської лицарської культури, яка, підкреслюю, усією своєю творчістю — і драмами, і поезією, і всім своїм світоглядом дає абсолютно завершений пам’ятник цієї культури.

— Широкому загалу термін «українська аристократія» взагалі мало що скаже.

— Українська аристократія — феномен, безнадійно похоронений під руїнами нашої сфальсифікованої історії. Ми ж і своє козацтво ще не осмислили як лицарство. Ми не осмислили Запорожжя як лицарський орден, хоча саме Запорожжя вважало себе філією Мальтійського ордену і, в принципі, саме як таке і засновувалося Дмитром Вишневецьким, а ідеологічно оформлювалося Костянтином Острозьким. І Вишневецький, і Острозький належать до тих цілковито загублених діячів, які у нації, що знає свою історію, мали би бути на грошових купюрах.

«Запорозьке козацтво — найпізніша форма середньовічного європейського лицарства»

— Яким чином українське козацтво було інтегроване в європейську лицарську традицію?

— Хто такі лицарі? Це каста жерців–воїнів. І наше запорозьке козацтво було історично і хронологічно найпізнішою формою середньовічного європейського лицарства, адже лицарство було феноменом загальноєвропейським.

Тут треба чітко зрозуміти: шляхта — явище не національне, а транс’європейське, у якого не було як таких національних кордонів. Французькі шляхтичі не усвідомлювали себе французами — вони усвідомлювали себе представниками певного роду, який ішов від таких і таких — ген–ген.

Розуміння усього цього пояснює, чому, власне, на Запорожжя так багато тікало іноземців — від іспанців і французів до греків і турків.

— А їх там справді було багато?

— А ви хіба не знаєте, що етнічних українців серед козацької старшини ХVІІ століття було відсотків двадцять — не більше? Решта — найманці: французи, іспанці. Вони міняли імена на руські, приймали руську віру. Козацька старшина — це етнічна мішанина. Яскраве свідчення тому — родовід Лариси Петрівни Косач. Гречин, який служив перекладачем при уряді Хмельницького і одержав козацьке назвисько «драгоман», став потім засновником роду Драгоманових.

Оліварій Марконес, коли йому «прищемили хвоста», бо він був тамплієром, а тамплієрів Папа переслідував, сідає на коня і їде на схід — через Карпати на Запорожжя, поступає тут на службу, стає Олифером Голубом (близький соратник гетьмана Сагайдачного, після його смерті — козацький гетьман (1622—1623). — Авт.).

І, знову ж таки, «нє верьтє всєму, чєму учіла совєтская власть», яка активно нав’язувала словосполучення «селянсько–козацьке повстання». Це взагалі нісенітниця, бо ще Михайло Брайчевський писав, що на той час 46 відсотків населення жило в містах, а селяни становили дуже вузенький і малопомітний прошарок суспільства. Те, що повстання під проводом Хмельницького збурило все українське суспільство, — це безперечно. Є студії з цього приводу, є історичні праці, є, зрештою, роботи В’ячеслава Липинського про роль шляхти у Хмельниччині.

«Українська релігійність, за Драгомановим, є богумильською»

— Середньовіччя і доба реформації, чи, беручи ширше, бароко, — це доба, коли Україна як певна окрема, автономна культурна і етнічна цілість, Україна як народ — зі своєю суспільною структурою та ієрархією — ще належала до оцього транс’європейського материка.

Леся Українка знала все це з історії власного роду, хоча вона, безумовно, використовувала матеріал західноєвропейських літератур, де все це було проговорено й існувало на рівні міфу, стандарту, стереотипу.

— У Лесі Українки були складні стосунки з християнством.

— Вона була дуже енергійна антихристиянка, не зносила церкви. Але тут усе не так просто. Для того щоб зрозуміти, що тут і до чого, давайте візьмемо її 20 драм. З них шість — на теми раннього християнства. Якщо уважно прочитати ці драми, то все стає зрозуміло.

Що таке раннє християнство? Це період до того, як склався канон, коли ще була свобода дискусії, все те, що згодом буде названо єресями. Це період, коли в релігії дуже сильно домінувало жіноче начало — коли були жіночі церкви, коли жінки були єпископесами, дияконесами, правили служби. Згодом це жіноче начало, за юдейською моделлю, з християнства було репресоване, вигнане, книжки, за деякими винятками, спалені. Відбулася свого роду контрреволюція за синагогальною, юдаїстською моделлю. Гностиків проголосили єретиками.

Від гностиків раннього християнства через Балкани богумили ІХ століття (була така течія дуалістів, названа за ім’ям свого засновника, попа Богумила) пішли на захід, у Прованс. Але богумили йшли і сюди, в Русь, і були в Києві принаймні з ІХ століття. І коли Драгоманов каже, що народна українська релігійність, на його глибоке переконання, є богумильською, то це дійсно можна простежити.

  Леся Українка і жіноча література XX століття

— А що, власне, вкладається у поняття «українська релігійність»? Адже ми собі уявляємо українське православ’я як певний сплав візантійського православ’я і язичництва, яке християнство не змогло викорінити, а відтак до певної міри трансформувало і ввібрало в себе?

— Так, було язичництво, був богумильський дуалізм, було те, що називалося неолатинством книжним, було греко–візантійство, — була дуже цікава амальгама, про яку ми дуже мало знаємо.

Ми також дуже погано уявляємо собі, якою була релігійність козацтва. Окрім того, що козаки були характерниками, ми майже нічого не знаємо, тоді як уся лицарська культура, і козацька в тому числі, базується на релігійності.

А хто був покровителем козацького війська?

— Свята Покрова.

— Безумовно, Діва Марія.

— А така особлива пошана українців до Богородиці хіба не є відгомоном матріархату?

— Це не матріархат, це є той самий гностичний дуалізм і оте саме богумильство. Це лицарство як поклоніння жінці — не як дамі серця, а як жіночому божеству.

І зауважте, у тих країнах, де ця лицарська традиція довгі століття була домінантною, там залишилося звертання до Діви Марії не так, як у православ’ї, — як до Богородиці, тобто Тієї, що народила Бога. Діва Марія, оur Lady, Notre Dame — наша Пані. Так само, як «оur Lord», «наш Пане» — звертання до Бога, «оur Lady», «наша Пані» — звертання до парного, жіночого божества. Це репресоване церквою жіноче божество крізь єресі йшло завжди.

Леся Українка — велика єретичка і великий єресіолог. Вона — жриця отого самого жіночого божества, тієї жіночої іпостасі Трійці, про яку так багато говорили гностики, яку оспівували трубадури, якій поклонялися катари.

«Лісова пісня» — українська версія легенди про Ґрааль»

— В монолозі Мавки «О, не журися за тіло…» вчувається язичництво. «Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, — стане початком тоді мій кінець»…

— Так, сансара. Це навіть не зовсім язичництво. Це індо–гностична ідея, як казав Гейне. У гностиків дуже багато від Сходу, ще від Зороастра. То все дуже глибокі речі. Лесю Українку не дарма так цікавив Єгипет, не дарма цікавив Ра, і не тільки її. У нас і повного зібрання творів своєї найгеніальнішої за багато століть жінки, до речі, не спромоглися видати.

В Лесі Українці було те, що Україна радянська і пострадянська не тільки не потребувала, а й агресивно від себе відторгала. Щоправда, «Лісову пісню» легше було ввести в програму як таку собі квазіфольклорну штучку, ніж зовсім викреслити і забути.

— «Лісову пісню» важко спрофанувати, вона все одно стоїть осторонь соцреалізму.

— Так, безумовно, вона все одно «працює». Її сприймають як щось більше, не зовсім зрозуміле, але не як гностичну лицарську містерію, якою «Лісова пісня», безумовно, є.

«Лісова пісня» — це не що інше як українська версія легенди про Ґрааль, де Лукаш — це Парсіфаль. Це історія перетворення духа в душу за всіма тайнописами гностиків, починаючи від другого століття нашої ери. Наші класики, до речі, про все це написали. Ще Тичина писав у 1920–му році, що «над двадцятим віком / кукіль та Парсіфаль». Ми просто прочитати забули.

У Лесі Українки було покоління літературних дітей, яке її читало і розуміло — неокласики. Вони всі про неї писали — Зеров, Драй–Хмара, Филипович. Коли це покоління було розстріляне, то літературних онуків у неї уже не було. Відбувся обрив традиції.

— Якими джерелами ви користувалися?

— Я користувалася винятково опублікованими книжками, які в принципі можуть бути доступні будь–якому зацікавленому інтелігентному читачеві. Якщо ж це все уважно прочитати і зіставити, то ми віднайдемо цілу загублену Атлантиду.

«Київ — другий Єрусалим»

— У своїй книзі ви наполягаєте на тому, що псевдонім «Українка» не народницький, як переконувало радянське літературознавство, а фамільний.

— Безумовно. Свій псевдонім вона «успадкувала» від рідного дядька, Михайла Драгоманова — одного з найцікавіших і наймасштабніших українських мислителів, тих, які вміли на сотні років уперед бачити «український національний проект».

До речі, Драгоманова було вислано на еміграцію до Женеви указом Олександра Другого як «положительно опасного агитатора» — за «малоросійський сепаратизм» і надто широкі впливи на російський демократичний рух (Драгоманов, до речі, — батько російських кадетів і батько російської конституційної демократії; у впливі на інтелектуальну Росію мислителів такого класу, як Драгоманов, тоді у самій Росії не було). Саме там, в еміграції, він і почав підписуватися «Українець».

А ще до нього першим так підписався, виїхавши за кордон, ніхто інший як Ніколя Гоголь Укріньєн — «Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien», як він підписався у 1846 році у Карлсбаді в книзі відвідувань. До речі, Драгоманов Гоголя без вагань зараховував саме до української літератури і до української, точніше — малоросійської, традиції. І саме Драгоманов боронив перед народниками оцю саму шляхту, на яку звикли махати рукою, мовляв, «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття», зрадники, які тільки сиділи на своїх хуторах і галушки їли. Але ж, я перепрошую, крім цих, були й інші. Були і ті, котрі писали «Історію русів» (якби не було «Історії русів», то не було б і Шевченка).

А всі ці Рєпніни і Капністи, про яких ми тільки й знаємо, що у них Шевченко гостював? Мабуть, неспроста він у них гостював, мабуть, теж у них чогось та навчився? Бібліотеки у них, знаєте, були непогані. Це те коло, в якому Шевченко формувався і в якому формувалась його ідеологія. А у радянському трактуванні Шевченко неначе вискочив, як Афіна з голови Зевеса, й одразу в баранячій шапці на голові.

  «Юрій Шевельов як есеїст», Оксана Забужко

— Але ж ви говорите про російські дворянські роди?

— Ні, перепрошую. Ми свою історію уявляємо очима російських істориків. Ніколи вони себе не називали російським дворянством. Вони були на службі, але завжди підкреслено називали себе малоросійським дворянством. Це малоросійська аристократія, яка за грамотою 1795 року стала з козацької гетьманської старшини малоросійським дворянством, влившись у Російську Імперію, яку із ХVІІ століття вирішила розбудовувати.

Ідея «Києва — другого Єрусалима» як духовного центру нової православної імперії, місія Малоросії на схід, туди, де є військо і є православний монарх, — це, даруйте, український проект. Це ми себе назвали малоросами, це наші києво–могилянські академічні інтелектуали придумали. І проект експансії на схід, куди від Дмитра Туптала, він же митрополит Дмітрій Ростовський, і до Гоголя — 200 років всі наші високочолі уми йшли піднімати російську церкву, де цар–батюшка в 16 років читати–писати вчився. Це наш проект!

— За усім цим мала стояти велика державницька мета?

— А для чого ж була вся ця просвіта–освіта і все це окультурення дикої Великоросії і розбудова православної імперії? Для того щоб монарх цієї імперії взамін прислав нам армію. А для чого? Для того щоби ми, козаки, отримали вихід до моря і можливість колонізації півдня і для того, щоби прибрати поляків з українських етнічних територій, — оце був проект XVII століття, малоросійський, наш, київський проект. І реалізовувати це завдання почало запорозьке козацтво.

Це тільки росіян могло шокувати, що Павло Скоропадський, який з дитинства був пажем імператорського двору, а потім генералом, керував дивізіями, став тут, в Україні, гетьманом. Він–то сам завжди знав, що ми — малороси. І малороси могли мати свої претензії до імперії, якій вони служили і яка невдячністю їм відповіла. І вони ці претензії мали.

До речі, в контексті розуміння малоросійського проекту модерної України зовсім по–іншому виглядає й інша сторінка нашої історії — Україна таємних товариств, до яких насамперед належить Кирило–Мефодіївське братство, а також і декабризм.

— Декабризм має українське походження?

— Без сумніву. Вже й російські історики визнають, що вся ідеологія декабристського руху — не російська, а польсько–українська. Це малоросійські дворяни створили декабристське «Южнорусское общество». Для Драгоманова, зокрема, декабризм як українське за природою явище був безсумнівним — це був бунт аристократії проти самодержця.

Наприкінці XVIII століття, після єкатерининської грамоти 1785 року «Про малороссийское дворянство», еліта гетьманщини стала кооптуватися в малоросійське дворянство і пішла на службу до Москви і Петербурга, куди їхав і Ніколєнька Гоголь, чиє шляхетське походження, до речі, досить проблематичне (тільки його одна бабуся була із роду Лизогубів, що, як і Косачі, належали до отих вищих 220 родів гетьманщини)…

— А існував такий список?..

— Ну звичайно! …Ось тоді, ясна річ, вилізла назовні ціла купа кар’єристів, які ринули «на ловлю счастья и чинов», тих, хто, не маючи реальних прав на дворянство, скористався нагодою його «на шару» отримати. Можна собі тільки уявити, як ті права купувалися. Іван Кочерга це блискуче описує у своїй п’єсі «Фея гіркого мигдалю».

А далі назрів великий конфлікт. Річ у тім, що в Європі стосунки аристократії з монархом були законодавчо регульовані і становили обопільний договір, — це рівноправні стосунки, а не стосунки самодержця і підданих. Російська модель, як ми знаємо, була зовсім іншою. Звідки у Росії виник декабристський бунт, цей суто аристократичний бунт? Та від тієї української і польської аристократії, яка влилася в імперське дворянство і яку ці стосунки з самодержцем не влаштовували. Декабристи йшли зовсім не за визволення селян, до яких їм було байдуже, — цей бунт мав пафос волелюбства. До речі, декабристом був рідний дядько Михайла Драгоманова і, відповідно, двоюрідний дід Лариси Петрівни Косач, Яків Драгоманов, який був висланий і помер на засланні.

У цьому середовищі формувалася ідея модерної України. Драгоманов пише, що нам треба підхопити оту нитку, яка увірвалася у XVIII столітті з початком російської колонізації. Для нього не стояло питання, що Україну треба інтегрувати кудись там у Європу — для нього Україна була частиною Європи. Ішлося лише про те, щоб відновити перерваний зв’язок і доповнити новими ідеями, знаннями тих народів, історія яких, як каже Драгоманов, не переривалася.

«Відбулася катастрофа і шляхти, і «селянської нації», і українського міщанства»

— Чому не здійснився проект модерної України? Де відбувся «збій»?

— Підміна цього проекту почала відбуватися з кінця XIX століття, коли пішов російський народницький рух, демократія і приплив простонародного різночинського елементу — загальноцивілізаційний процес, який Ортеґа–і–Ґассет називає «бунтом мас». Саме російське народництво 1860–х років створило ту ідеологію, яка потім стала радянською, адже радянська ідеологія, ленінізм насправді є просто російською неонародницькою ідеологією.

Саме тоді відбулося перерядження проекту модерної України під проект України як «селянської нації».

— А Лесю Українку перерядити так і не вдалося.

  Історія літератури: коротко про головне

— Так, саме тому Леся Українка і «випала» з історії. Їй хоч як віночок на голову не ліпи, а він не ліпиться. Так, були у неї постановочні фото в українському народному строї. Але, перепрошую, це «фін–де–сьєкль», це «живі картини», це риси епохи.

— І що нам тепер робити з ярликом «селянської нації»?

— Вона вже навіть не селянська, бо в ній уже і від селянського дуже мало що залишилося. Відбулася катастрофа і самої «селянської нації», а також і українського міщанства, адже не забувайте, що було ще й міщанство і його культура. Це — третій стан, і це — наша «реформація».

Києво–Могилянську академію хто зафондував? Це багаті міщани давали гроші, це вони будували церкви і школи, це вони чинили опір єзуїтській експансії.

«За двома зайцями» Старицького, ця комедія з міщанського побуту, — шалено інтересна штука. Пам’ятаєте, що Секлета Лимариха каже Сіркам? «Ваш батько шкури м’яв, і з того хліб їв, я торгую яблуками, і з того хліб їм — і нікого не боюся». А коли Голохвостий каже, що він такий самий міщанин, як і вона, то Лимариха йому відповідає: «Та хіба ж міщанину пристало бути свинею?» Тобто ще була пам’ять про цехи, про етичний кодекс.

Українське міщанство зникло. У нас у містах корінного населення скільки? У Києві після Другої світової війни залишилося 4 відсотки, а у Львові, якщо не помиляюся, ще менше. І цей факт пояснює, між іншим, абсолютно варварську забудову наших міст, адже у них живуть люди, які не відчувають урбанного ландшафту як певної цінності, яка має бути збережена.

— Де той історичний момент, коли можна було констатувати, що Україна втратила свою шляхту?

— Майже уся стара дворянська інтелігенція емігрувала — це так звана петлюрівська еміграція (в літературі це покоління еміграції відоме під назвою «пражани»). Але маркантним пунктом на цьому шляху став так званий «процес СВУ» 1930 року. Вже після того, як за процесом СВУ «сіло» 30 тисяч, які ще можуть бути питання? Наступне покоління вже можна було легко переконати, що ось вони, селянські діти, прийшли, отримали всі «чини і званія», і їх назвали академіками.

Дуже показовий приклад із цими орденами Святого Станіслава. «Вони» вважають, що можна купити навіть аристократичний титул! От і все! За минуле століття було повністю втрачене уявлення про цінності, які ті люди сповідували, і про те, що такі цінності не купуються і не наростають за одне покоління, ба, навіть і за два.

«Майдан проявив архетипи 300–літньої давності»

— Як із цим фактом втраченої аристократії і культурної та історичної пам’яті будувати державу?

— Якби я справді думала, що це катастрофа, то я б цієї книжки не писала, хоча на певному етапі мене саму дістало оце відчуття повної катастрофи, цілковитої тотальної дебілізації і загального інформаційного спопсовіння.

А щодо вашого запитання, то можу сказати приблизно те, що я написала, закінчуючи свою книгу. «Історія — це така штука, яка нікуди не дівається і не минає — її не можна скасувати, перегорнувши сторінку, вона повертається, б’є бумерангами, рикошетами. Для чого ж її, власне, треба знати? Для того, щоб розуміти, що з тобою відбувається. Коли немає більш–менш адекватної картини минулого, то, відповідно, не може бути прогнозів на майбутнє. Чи можлива в новому столітті повторна ґальванізація нашого лицарського спадку, «ліквідація розриву»? Ми завжди знаємо про історію незрівнянно менше, аніж вона має до запропонування. А ми, українці, взагалі майже нічого про неї не знаємо. Історія писана далеко не тотожна історії дійсній. А ця остання наділена атрибутом незнищенності».

Майдан дуже гарно це ілюструє. Тоді проявилися стереотипи і архетипи 300–літньої давності. Всі дивувалися: а звідкіля ж воно взялося — Майдан? А от «звідтіля»! В кінці Let my people go, у «Альбомі для Ґустава», я відтворила реальний епізод — свою розмову з таксистом у ті дні Майдану. Ніколи не забуду його профілю, коли у відповідь на моє «Боже, що ж це буде?..» він — незворушно, крицево: «Війна буде… В ліси підем… А чо’ він до мене лізе?..» Я подумала: «Мамо дорога!.. Боже, це ж вони! Це ж «Повстанці» Підмогильного, це гайдамаччина, це махновщина, і це воно, оте козацьке «хто не боїться смерті — приставай до нас!».. А воно ж, виявляється, нікуди не поділося! І Майдан з його енергетикою, він же, перепрошую, не розсмоктався, як би цього комусь не хотілося.

— Чи є сьогодні підстави для оптимістичних прогнозів для України?

— Зараз, можливо, вперше за кілька століть, Україна опинилася у дуже сприятливому часі. Зараз відбувається зміна геополітичних парадигм по цілому світу, все перебуває у величезному рухові і у величезній перетасовці — сфер впливу, карт тощо. Питання лише в тому, наскільки ми зможемо скористатися цими перевагами і вписатися у цивілізаційний мейнстрім. І наше завдання — у баченні цих процесів і подоланні колоніальних інерцій. Якщо нам це вдасться, то є шанс для того, до чого закликав Драгоманов, — стати європейською Україною.

Галина Ключковська

Україна молода”, №182, 5 жовтня 2007

 

 «Я та пан Максим», або Двоє у храмі кохання

 

Виступ Оксани Забужко «Юрій Шевельов як есеїст»


Підписатися на розсилку