Головна » Чи постане постідеологічний час? Конфлікт історій та національна ідентичність

Чи постане постідеологічний час? Конфлікт історій та національна ідентичність

 


У статті артикулюється проблема конфлікту історичних наративів, що є характерною для модерної цивілізації. Наголошується, що саме у зіткненні конкуруючих історії народжується їстівне середовище, що підживлює дезінтеграційні процеси в українському суспільстві. На прикладі подій з недалекого минулого оцінюється значення історичних реконструкцій щодо мінімізації цих негативних тенденцій.

За очевидними економічними проблемами, що відтіснили на другий план застарілі болячки нашого суспільства, продовжують існувати погрози політичного характеру. Невирішеною залишається фундаментальна задача консолідації українського суспільства – основний пункт спекуляцій політичних сил, упевнених у неможливості суспільного консенсусу. Підставою спекуляцій сьогодні, як і десять років тому, є національна проблематика. Незважаючи на те, що навіть у науковій (не говорячи вже про «популярні» варіації на цю тему) літературі з’являються твердження про розкол, про «дві України», декларації подібного роду є передчасними. Йдеться, у першу чергу, не про міжетнічну напруженість, але про різне бачення національної історії, її центральних подій, що і виступає наріжним каменем національної самоідентифікації.
Можна говорити про декілька етапів становлення національної ідентичності. По-перше, це протонаціональний період, що пов’язаний з усвідомленням певною культурною спільністю власної унікальності серед інших спільностей. По-друге, це консолідація національної самосвідомості навколо закріпленої в друкованих виданнях національної мови. По-третє, це період набуття національної державності. Будь-яка реальна національна історія являє собою комбінацію всіх зазначених етапів або ж тільки деяких з них. Нації, що пройшли перший етап, можуть бути ототожнені з так званими «старими націями». Про процес становлення яких Г.Сетон-Вотсон писав, як про «повільний та неясний» [3.516]. Не посягаючи на універсальне сутнісне визначення нації, можна стверджувати, що становлення національної самосвідомості й виокремлення націй в якості суб’єктів загальносвітової соціальної реальності відбувається лише в ізоморфному культурному полі християнського світу. Чинником, що ініціює процес націєтворення стає усвідомлення власної релігійної місії серед рівних перед Господом, але інакших сукупностей. Центром кристалізації цього національного месіанства стають особливості релігійно забарвленого усвідомлення своєї спільноти, що сягають дохристиянських часів, проте переінтерпретовані й специфічно сприйняті саме у християнськім цивілізаційному полі. Пересікаючись, дві релігійні парадигми не витворюють націю, проте роблять її можливою.
Стосовно процесу становлення української нації слід пригадати про кризу XII – XIII століть, яка співпала із зміною релігійної парадигми і остаточною самоідентифікацією предків українців як християн [2. 437]. Одним з ключових моментів тут слід вбачати втрату Руссю незалежності (татарські, польські і литовські завоювання) та перехід до нової форми політичного життя. Серед «симптомів», чи точніше індикаторів цих змін – боротьба трьох «зон впливу» (Москви, Литви і Галицької Русі) за церковну першість – престол Митрополита всієї Русі. Ця боротьба побічно указує на факт ототожнення себе кожної частини з Руссю, або принаймні, з претензією на «спадкоємність» Київській Русі. Не тільки московіти і литовці, але й галичани претендували на місію збереження християнського «закону руського», а отже і бачили в собі легітимного носія цього «закону» і його захисника. Великороси, які перемогли в церковних баталіях (в середині XV століття руська церква все наполегливіше іменується московською [1. 365-366] вишли з боротьби з ідеєю Третього Риму; українці – з феноменом козацтва. Тому цілком можливо, всупереч твердженню Г.Сетон-Вотсона, віднести українську націю до націй „старих”.
Другий етап націєтворення українська нація пройшла в XVIII – XIX ст., третій можна ототожнити з антиімперською національно-визвольною боротьбою, що тривала аж до середини ХХ століття. Приймаючи до уваги той факт, що кожен етап націєтворення супроводжується конструюванням специфічного наративу, який формує бачення національного минулого, можна говорити про фактичний конфлікт вироблених «історій». Національна самосвідомість кожного разу будується навколо деякого значеннєвого ядра, роль якого виконує міфологізоване минуле. Однак просторово-часова локалізація цього минулого різна – йшлося про славу Київської Русі, запорізького козацтва й аж до подвигів Української повстанської армії. Звернемося до прикладу з сучасності.
Наприкінці червня 2009 року виповнилося 350 років Конотопської битви. Козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським за підтримки поляків і татар отримало перемогу над московськими полками під командуванням князя Олексія Трубецького. Битва стала важливим моментом у війні 1654 – 1667 рр. і блискучою демонстрацією козацького військового мистецтва. Найбільш яскравою подією Конотопської битви став розгром московської кінноти на чолі з Семеном Пожарським та Семеном Львовим – елітної частини військ князя Трубецького. Власне військове значення битви є більш скромнішим: рішучої переваги жодна із сторін не добилася, а в історичній перспективі переможці скоріш програли. Зокрема Іван Виговський незабаром позбувся гетьманства і через декілька років був страчений союзниками поляками. Втім, наслідки практично кожної значної історичної події суперечливі, понад те, ця подія може не тільки займати різни місця в історії, але й стати елементом різних історій.
Після рішення Президента України В.А. Ющенка про святкування 350-ліття Конотопської битви і висловленого Росією «подиву і жалю» що до цього, навколо святкування річниці виникла проблемна ситуація, обумовлена тим, що антагоністами в битві були саме предки сьогоднішніх росіян і українців, а на полі бою по різні сторони опинилися українські козаки. Тобто проблема стосувалася вже не історичної події і взагалі не минулого, а сучасного розуміння та спільного визнання значення вказаної битви. Саме спільність у розумінні обумовлює соціальну ідентичність (точніше – її рівні, що пов’язані з предметом розуміння). Взагалі, соціальна ідентичність – це філософська категорія, що виражає приналежність людини до групи, єдність якої конституюється спільними практиками. І тут треба звернути увагу на один цікавий момент. Будь-яка діяльність з упорядкування будь-чого, є діяльністю до певної міри дедуктивною: тільки на перший погляд історик індуктивно визначає «найвизначніші» події минулого. Будь-які класифікація, у тому числі і класифікація історичних фактів, передбачає наявність певної схеми, по відношенню до якої факти лише й можуть набути релевантності. І в цьому аспекті діяльність історика мало відрізняється від діяльності будь-якого колекціонера – якщо вас цікавлять античні монети і ви маєте можливість регулярно докупати нові екземпляри, народжується нумізматична колекція. Якщо ж вас цікавить історія східних слов’ян, ви збираєте матеріальні артефакти, розглядаєте їх як історичні факти і формуєте цілісну «колекцію» знань – народжується теоретична історія.
Проте задамо питання: хто є не лише найпалкішим, але й взагалі хто є колекціонером? Фрідріх Георг Юнгер писав із цього приводу: «колекціонуванням захоплюються лише чоловіки. І в прагненні до порядку, що знаходить свій вираз в цьому захопленні, також є щось чоловіче; я маю на увазі те абстрактне бажання підпорядкувати все одиничне якійсь схемі, підвести його під загальні категорії» [5.90]. Ймовірно, якби колекціонуванням займалися переважно жінки, ми б мали й зовсім іншу історію. Це була б історія, в якій вузловими точками виступали б найбільші бали, весільні церемонії, народження вінценосних персон і різкі повороти модних тенденцій. Проте історія, як різновид колекціонування, є заняттям (забавою) виключно чоловіків. Тому наша історія обертається навколо палацових змов і найбільших битв. Саме ці криваві події минулого дозволяють чоловікам не просто осмислювати себе як частину деякої соціальної цілісності (й знаходити власну соціальну ідентичність), але і ідентифікувати себе як саме чоловіків. Про що йдеться? Перебуваючи в «мебльованій кулі» сучасного буття (метафора О. Мандельштама, що неодноразово використовувалася С. Кримським) і при цьому відчуваючи «архетипічний зуд» чоловічого єства (мисливців і воїнів), представники сильної статі задовольняють емоційний голод уявними тріумфами. Перемоги при Полтаві або Конотопі стають органічними елементами людського життя як «колективних істот», тобто тих соціальних груп, елементами яких ми себе усвідомлюємо.
І ось тут і виникає конфлікт. Сучасні українці, при всій розбіжностях самоідентифікацій, претендують на володіння одним і тим же минулим, але при цьому відмовляються визнавати себе єдиним цілим. Для ліквідації цієї, за своєю природою суто раціональної, проблеми знаходяться знову ж таки суто умоглядні засоби: історичний матеріал організовується виходячи з тих соціально-політичних стратегій, які сьогодні визначають цілісність певної групи за принципом: «ми сьогодні одне ціле, отже були цілими і у минулому. Той, хто сьогодні інший від нас, відрізнявся від нас і у минулому. Необхідно знайти значущі (ще раз підкреслимо, значущий з чоловічої точки зору, тобто точки зору колекціонера) моменти історії, тобто бажано війни і битви, в яких ця відмінність зримо присутня». Так народжуються з наукової точки зору малопереконливі теорії походження різних частин українського етносу від різних племен і навіть різних народів.
Вельми показова, в цьому відношенні, реакція українського суспільства на фільм «Тарас Бульба». Його антипольський пафос принципово не сприймається католицьким населенням України. Проте спроби зробити цей фільм антиукраїнським також не можуть бути успішними: як і книга Гоголя він пронизаний любов’ю до України-Русі, й аж ніяк не до Московії. Але в тому й справа, що конфесійна ознака, закладена Гоголем як вододіл націй (у цьому, до речі, є як мінімум доля історичної правди), у будь-якому випадку відсікає частину української нації від національного буття. Чию б сторону ми б не займали, доводиться констатувати, що дана дихотомія є занадто кардинальним засобом. Пригадується слушна теза О. Пахльовскої про дискретність української історії: «історичний час української культури не має тяглості, неперервності: на кожному з етапів її розвитку еволюція обривалась на стадії «набирання висоти». Татаро-монгольська навала, «возз’єднання», Руїна, руйнація Січі, серія акцій з викорінення української мови та культури в другій половині XIX століття, репресії і геноцид 30-х щоразу повертали націю до необхідності нового відродження, але кожного разу з усе більшими втратами» [3. 80]. Чи треба ще збільшувати втрати?
Бути в історії – це й значить бути елементом ідеологічного наративу, тобто ідентифікувати себе за допомогою основних ідеологічних практик – соціально-політичних, соціально-економічних, нарешті, націоналістичних. Ідеологічні конструкти розглядаються їхніми адептами як засоби абсолютної реалізації власного буття, як принципи буття й відповідно як вищі, граничні цінності. Беручи до уваги релігієподібність ідеологій, їх внутрішню міфічність, варто звернути увагу на принципову несумісність ідеологічних дискурсів, а також їх центральних конструктів між собою. Дещо узагальнюючи, але не змінюючи суті, можна сказати, що, наприклад, послідовний націоналізм виключає й послідовні політичні, і послідовні економічні ідеології. Абсолютизованій нації так само далекі уявлення про державні кордони, як і уявлення про границі класові (як, наприклад, для німецького націонал-соціалізму). При цьому радянський марксизм заперечував принципову необхідність державних кордонів саме з класової точки зору. Навіть у протиріччях сучасних соціально-філософських дискусій можна вбачати конфлікт різних ідеологічних парадигм. Українська націогенеза (як і будь яка інша) здійснювалася шляхом спільної інтерпретації історії, але суб’єкти цих інтерпретацій були пов’язані з різними імперіями – тобто історична рефлексія кристалізувалася навколо спільних подій, але в різних ідеологічних «силових полях». Як результат – маємо конкуруючі історії однієї нації, яка усвідомлювала й усвідомлює власну єдність (зафіксовану, принаймні, існуванням незалежної України).
В апеляціях до історії, що вчить, – біда й помилка української інтелігенції. Ми вивчаємо історію, створену в ідеологічно перекручених дискурсивних просторах і цим занурюємо себе в стихію нескінченних і безперспективних зіткнень. Ідеологія націєтворення, яка дала світу старі і нові нації, вступає в українських реаліях в протиріччя з ліберальною ідеологією державної цілісності, що розриває українські нації між двома, імовірно рівно далекими їй імперськими дискурсами. Лише виявлення спільних цінностей і цілей як перформативне ствердження існування єдиного культурного українського простору, альтернативного дискурсивним ідеологічним шляхам, є реальним рухом до національної інтеграції та відновлення української ідентичності.

Використана література

1. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви. Т.1. М., 1991, 704с
2. Ловмянський Г. Религия славян и ее упадок (VI – XII вв.). СПб., 2003, 512с.
3. Пахльовська О. Ave, Europa!: ст.,доп., публіц. (1989-2008)/ Оксана Пахльовська. – К.: Унів. Вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – 656 с.: іл.

Олександр Володимирович. 150x150 - Чи постане постідеологічний час? Конфлікт історій та національна ідентичність

Білокобильський Олександр Володимирович.

4. Сетон-Вотсон Г. Старі й нові нації // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С.515-520.
5. Юнгер Ф.Г. Восток и Запад: эссе. – СПб.: Наука, 2004. – 369 с. (Сер. «Слово о сущем»). Пер. с немецкого К.В. Лощевского.

Білокобильський О.В.

 

Лекція «Метафизика Донбасса и донецкий миф»

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика