Головна » Чи є відмова від лікування одним з видів самогубства?

Чи є відмова від лікування одним з видів самогубства?

samumray.in.ua.

 

 

Життя надзвичайно швидкоплинне. І хто ще досі не усвідомив це, то обов’язково збагне і відчує минучість всього в котрийсь з критичних моментів, можливо, лише в момент власної смерті. Часто і здебільшого люди не цінують відведеного їм часу. Часто часу життя відведено настільки мало, що й зрозуміти, що ж відбувається не вдається. У всякого – по – різному, кожному, як то кажуть, своє (свій досвід, своє розуміння, свої задачі, свої висновки).

Що ж об’єднує всіх, крім народження і смерті?

Спадає на думку єдине – це момент, в якому є можливість та необхідність зробити свій власний вибір (малий чи великий, в значному чи обмеженому діапазоні). Деколи вибір, який людина мусить здійснити, безпосередньо стосується самого життя, як цінності та дару. А дар цей єдиний, особливий, неповторний.

В цій статті не будемо розглядати всі типи соціальної чи, скоріше, асоціальної поведінки (алкоголізм, наркоманія, та інші залежності) та способу життя (включно вибору екстремальних розваг чи видів спорту). Всі вони за своїм змістом є суїцидальними, або такими, що підвищують шанси передчасного виходу з життя і настання смерті.

Роздивимося такий делікатний та тонкий момент як хвороба. Хвороба не хронічна, не гостра, а специфічна – онкологічна.

Що керує думками, діями і вибором людини, якій поставлено один із страшних і неприємних діагнозів?

Що обумовлює досить поширений та небезпечний вибір, а саме: повну та цілковиту відмову від лікування, без бодай найменшої спроби?

Тема – не з простих. Можливо, не всі аспекти, існуючі фактори та об’єктивні та суб’єктивні обставини вдасться висвітити. Але зроблю бодай спробу, яка дозволить оцінити ситуативні передумови до свідомого (хоча інколи напівсвідомого) виходу хворого з «театру життя», що і є, як це не прикро прозвучить, здійсненням самогубства.

Деколи людиною керує страх і саме формулювання онкологічного діагнозу стає тим молотом, який опускається на хворого, викликаючи відчуття безнадії, повної приреченості та стану безвиході. Самі слова «пухлина», «онкологія», «злоякісний процес» викликають у людини негативні асоціації та упереджене ставлення.

Деколи людина, яка вже порядком змучена та виснажена своїми попередніми життєвими обставинами, сприймає новину про свою хворобу (часто дійсно невиліковну), як щасливу звістку. Така людина щиро починає радіти тому, що всі її муки – перепитії скоро скінчаться і вибирає відмову від будь – яких спроб боротьби за життя, на яке в неї вже немає ні сил, ні наснаги.

Інша людина, яка звикла бути здоровою, все могти та робити, часто не може чи не хоче усвідомити факт того, що з нею сталось. А перспектива бути хворою, слабкою, немічною, залежною від ліків, лікарів, сторонньої допомоги на відсіч не приймається її свідомістю. Що керує такою особою?  Певно, гординя, (бажання бути «на висоті» в очах інших, що підтверджує залежність від думок сторонніх), страх (перед невідомим: досвідом, станом, умовами, обмеженнями, перспективами) і небажання приймати зміни, та сором і відчуття приниження від перспективи стати неадекватною, не такою, як більшість здорових людей (а такою, що потребує і допомоги, і співчуття). І людина відсуває у найглибший кут свідомості свій онкологічний діагноз, бадьориться (обманюючи при цьому себе саму: «ні, з нею, такого не станеться; цього бути не може; це помилка; це неправда; в моєму випадку все обійдеться». Їй шкода себе, своїх можливих мук, своїх майбутніх страждань (відомо, що всі види лікування онкологічних хвороб, є одними з найтяжчих і найвиснажливіших).

Така людина все відкидає. Продовжує жити, як жила. Не здійснює необхідних кроків (перш за все в середині себе)…і програє. Ця людина сама себе прирікає на смерть (при всіх онкологічних діагнозах одним із найвагоміших факторів є фактор часу).

А деякими людьми керує егоїзм. Вони не готові терпіти і потерпати саме з любові до себе. І такі хворі вибирають закінчення життя, при цьому ще й часто хитруючи та цинічно стверджуючи, що роблять це  заради близьких та рідні: щоб не завдавати їм зайвого клопоту, не забирати ні сил, ні матеріальних ресурсів. Але за такими заявками часто стоїть егоїстична прив’язка до себе самого, яка не має нічого спільного з поняттям любові в цілому та любові до ближнього зокрема.

Ще є категорія деспотичних, гордих та вередливих людей, які хочуть все контролювати та звикли все вирішувати самі. Вони переконані, що знають значно більше за інших, розуміються краще за всіх у різних сферах життя, а тим паче володіють питаннями здоров’я та медичної науки. На жаль, ці люди в основному жорстоко помиляються. Їх зарозумілість заважає їм побачити картину такою, яка вона є насправді: строки, перспективи, можливості, особливості діагнозу та їх випадку. Розплата за таке ставлення до ситуації одна: їх життя швидко закінчується.

Хочеться зауважити, що всі описані вище мотиви поведінки людини, якій поставлено онкологічний діагноз, є страшенно виснажливими та болючими для близького оточення. Такі нікому не довіряють, підозрілі до всього та внутрішньо одинокі. Хоча людина і робить свій, нехай помилковий та нерозумний, вибір сама, але це не полегшує мук сумління чутливих та не байдужих рідних людей (думку яких або не хотіли чути, або не враховували). А що вже говорити про почуття провини, яке з головою може накрити тих, хто був поруч, але не зміг зарадити настанню фатальної розв’язки.

Сподіваюсь, що цей коротенький екскурс в пошуках причин свідомого чи напівсвідомого вибору смерті деякими хворими зупинить когось від необачних вчинків та практично гарантованого ними самогубства.

На кінець доводиться констатувати, що ніхто не застрахований від можливості опинитись перед подібним життєвим вибором.

р.s. Бажаю всім доброго здоров’я та зважених і мудрих рішень. Цінуйте життя. Воно – неповторне!


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку