Головна » Чому так все погано? Фестиваль «Жнива.Толока»

Чому так все погано? Фестиваль «Жнива.Толока»

samumray.in.ua.

 

 

Дозволили собі вдихнути і видихнути після фестивалю «Жнива. Толока» в с. Пирогів та трішки отямитись, але не від щастя, радості та захвату, а, якраз, зовсім навпаки.

Це провал, і не вас особисто, як організаторів, а всього фольклорного руху в Україні, який зі «свободами» ніби-то окріп – відродився, але потім, як це не печально, вмер – «зіграв в ящик» як то кажуть.

Де глядачі? Де народ?

Де люди? (ясно, що справжніх Людей (саме з великої літери) – одиниці, і все ж де були вони?)

В вас вийшов – фестиваль для учасників (купка близько з 30 осіб – постійних відвідувачів у рахунок не береться, вони сховались в цю нішу, бо більше нема де приткнутись).

Самі для себе і граємо, і співаємо, і слухаємо!

Але ви не одинокі – така сама катастрофічна ситуація складається серед інших культурних угруповань: поети тусуються для себе, танцюристи – для себе між собою, джазмени – варяться у своєму соку.

Такі собі клуби за інтересами. Може й непогана ідея. Але не для масштабу фестивалів.

Автентичний спів – був натуральною складовою життя всіх людей.

Але ці часи минули.

Професійність на даний момент потрібна та необхідна, але коли превалює лише вона, самозахоплення та гроші, то гине все (і культура, і мистецтво, і спорт).

Не відкриємо для вас секрет, що музика, це перш за все душа, а вже потім майстерність (хоча без неї ніяк).

Щодо майстерності виконавців, сумнівів не виникає, а от щодо душі, відчутті автентики, життя в ній та щирості – значні сумніви, (бо не резонує, не піднімає, не заводить, не цікаве). Просто фізично не може одна й та сама людина з однаковою продуктивністю та самовіддачею (сцена та виступ не переносять фальшу) грати у багатьох колективах, чи й не у всіх.

  «Про важливість музичного виховання дітей у школі» (ретроспектива, рік 1993-й)

Це вже масовка, штамповка, потік, конвеєр.

Не лишається шансу для тонкості, особливості, вишуканості, індивідуальності.

Це не доходить до глибин єства і такий підхід вбиває фольклорний рух (Таке собі вбивство власними руками, або самогубство), який і так зачіпає небагатьох.

Практично в усіх колективах – ті самі: Сергій Охрімчук, брати Данилейки та їх жінки, Михайло Качалов та інші.

Взагалі, це все стає схожим на перевдягнутих – «ряжених» (подібна ситуація з священиками у рясах, це стало модним і вигідним: ще десяток років тому з’явилась нова професія «священослужбовець», а не «священослужник»). Ви (більшість з вас як не всі) не живете в природних ритмах, які оспівують автентичні пісні. До того ж умови життя вже ніколи – Ніколи не будуть такими, якими були бодай 100 років тому. Лишається вихолощене акторство, гра в «етно».

Зміна умов існування – нормальний історичний процес. За таких умов – важко не сфальшивити.

Дійсно, потрібне тонке вміння, майстерність, щире стремління, ще й хист, щоб донести до сердець краплини шедеврів та сколихнути їх, отримати резонанс на генетичному рівні.

Так, історична реконструкція, як науково – практичний напрям має значення.

Йшла хвиля зустрічного прагнення і від глядачів, тих, хто відчував потяг до народного, до коріння.

Але хвиля та вже згасає, мода (масово) на фестивалі як і вишиванки поступово минає. А фестивалі ростуть, як гриби, копіюючи один одного. Втримується хіба що «Країна Мрій» – авторитетом та популярністю О. Скрипки, вдалим підбором виконавців, різноманіттям, щирістю та загальною піднесеністю духу (але і в ньому вже з’явилися елементи занепаду).

Вам не вдалося втрапити в резонанс і втриматись на гребені.

  Звіт, або Погляд з середини «Трипільського кола» (Відкритий лист-рецензія на подію від її учасника)

Хвиля захоплення новим, невідомим спала.

Йде стишення та охолодження. І це не циклічна закономірність, адже ситуація не набула нової вищої якості.

А як підтримати горіння?

Якщо танець більш легко опанувати, то автентичний спів – яким більшість зацікавлених не володіють – просто не дається.

А спів живий і душа в ньому жива, коли ти сам стаєш учасником та підспівуєш.

А без цього – фольклористи варяться у власному соусі, мають такий собі «міжусобчик» та чужаків (непосвячених) не пускають до себе.

Непоганий грунт для гордині та зверхності. Може, вам і цікаво між собою з професійної та людської точку зору, але це не цікаво тим людям, які ще не втратили внутрішнього тяжіння до сфери ваших інтересів та діяльності.

Насправді, з жахом доводиться спостерігати, що утворилась каста фольклористів – таких собі недоторканих «цабе». І гординя їх, і вибраність та виокремленість стрімко йдуть угору.

Біля себе ця каста тримає малу купку прибічників – відданих васалів, які з події на подію переміщаються за «Єтно-Богами» та захоплюються, захоплюються, захоплюються…

Це шлях патологічний і весь етнорух веде до прірви.

Все актуальне лише тоді, коли більшість може його підтримує!

Ви такі віртуозні (це комплімент), що підтримати вас – складно; а ви вирвались вперед і дещо садистично цим насолоджуєтесь. Хоча зрозуміло, що це ваш хліб, ваші заробітки.

Гарний приклад – хор «Гомін» Леопольда Ященка. Є багато своїх нюансів в його діяльності, як керівника, і своїх недоліків. Але навчання співу – для всіх – геніальна ідея!

Ви, в основному, лише красуєтесь на сцені, танцям – ще вчите, але чому б не вчити співу (майстер – класи, школа співу і танцю, тощо).

  Злочинні дії народного героя

Без включення глядачів (яких і так мало), збереження та відродження пісенного фольклору неможливе.

Віддавайте свої вміння, інакше закваснете самі в собі. Що вже і відбувається!

У сподіваннях на краще.

«Contra spem spero»!

08.08.2012 р.

Фестиваль «Жнива.Весілля»


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку