Головна » Микола Лисенко і український театр. (Аспекти досить відомі і несподівані)

Микола Лисенко і український театр. (Аспекти досить відомі і несподівані)

«Занудившись за своєю народньою сценою,
ми удвох з Горленком їздили в Адес
одволожити душу на українському театрі*2.
І вже ж напилися того нестяму й заласся:
бо рано й вечір не виходили з театру».
(М.В.Лисенко до Г. І. Маркевича. 2 березня 1889.)

Микола Лисенко

Микола Лисенко

Миколу Лисенка у контексті становлення українського музично-драматичного театру згадують найперше як композитора – автора музики до двадцяти однієї вистави корифеїв української сцени та 10 опереток і опер, що охоплюють практично всі відомі на той час у світі сценічні музичні жанри. А ще – як діяча, який у своїй Музично-драматичній школі заклав основи національної театральної освіти.
Торкаючись найперше композиторської діяльності Лисенка, дозволю собі підняти питання щодо правомірності включення до тих 10 сценічних творів «Андріашіади», яка за життя авторів виконувалася лише декілька раз, і то – на приватних вечірках. Як на мене, це була така собі інтелектуальна забава прекрасно ерудованої і чітко соціально зорієнтованої молоді, об’єднаної ідеями Старої Громади. Подібні компіляції ми звикли називати капусниками. Слід сказати і те, що популярні оперні арії і хори різних композиторів різних епох. з яких «зібрано» було «оперу», підбиралися не лише Лисенком, а також Драгомановим та Старицьким. Отже, Лисенко був, у даному разі, інтерпретатором не лише своїх музичних ідей. Та й нотний текст «Андріашіади» не був докладно прописаний – просто у лібрето (2 варіанти якого були опубліковані у 1930 р. Д.Ревуцьким) вписані були відсилки до музичних оригіналів. Нечисленні виконання «Андріашіади». вочевидь, супроводжувались, сказати б, «одноразовими» фортепіанними імпровізаціями Миколи Лисенка.
Решта 9 згаданих творів Лисенка – від монументального «Тараса Бульби» до лірико-філософської мініатюри «Ноктюрн» – відповідають всім ознакам оперного жанру.
Але й тут є певні несподіванки. Найпопулярнішу «Лисенкову» оперу – «Наталка Полтавка» Микола Віталійович не писав!!!
Музика до «Наталки Полтавки» традиційно складалася з номерів, вказаних І.Котляревським. За різними версіями. 2 серед них ( «Віють вітри, віють буйні» та «Ой мати, мати, серце не вважае») належать легендарній Марусі Чурай. Деякі (скажімо «Ой, під вишнею, під черешнею», «У сусіда хата біла») приписують самому Іванові Котляревському, а саркастично-філософський монолог Возного «Всякому городу – нрав і права» побудований на пісні Григорія Сковороди. Зважаючи на те, що роль Виборного Макогоненка у першій полтавській виставі грав Михайло Щепкін (1), не виключена і його участь у створенні музичної складової «Наталки Полтавки».
Інформації про перші звернення Лисенка до твору не збереглося. Але можна припустити, що починалося з акомпанування фрагментів Ользі О’Коннор у домашніх концертах у Жовині – у Булюбашів (у домашньому театрі яких колись ставили «Наталку») і у Троїцькому – в маєтку О’Коннорів.
Врешті 24 липня 1889 р. Лисенком було одержано цензурний дозвіл на друк власного клавіру. На титульному листі видання, здійсненого Б.Корейвом. зазначено: «Наталка Полтавка. Перша українська оперетта у 3-хъ діях И. Котляревського. Музику впорядкував М.Лисенко.» Називаючи себе у спеціальній передмові “видавцем”, М.Лисенко зазначає внесені ним зміни до традиційного клавіру. До останнього часу було не ясно, чи оркестрував Лисенко «Наталку Полтавку». Нібито– вже по смерті Лисенка – у Харківському театрі бачили партитуру з написом «Лисенко – Оскнер». З іншого боку. сам композитор з приводу підготовки вистави на Святі відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві писав 20 серпня 1903 р. до Г. І. Маркевича: « По яких же нотах оркестр вивчить «Наталку»? Хіба у мене є партітура оркестрова «Наталки»?*1 У мене є тільки фортепіанний уклад (клавіраусцуг) та й годі». І далі: «Партітуру «Наталки» шукати треба у трупах драмат[ичних] українських. У Тобілевичей візьміть, бо в йіх не може її не бути, а в мене нічого нема. Та нехай, до речі, і дірігент йіхній приїде та перейде з оркестром № № з «Наталки», бо він коло того діла щодня ходить і зна «Наталку», як облуплену, а я ні, и часу на те не маю. Якби я міг яких дві-три репетиції з йіми зробити, то, може, і взявся б, а тут пахне однією не більше, то вже просіть завсегдатая цим ділом орудувати. Пишіть зараз же до Миколи Карповича и просіть його дірикгента. А в йіх, у Харкові, і перша скрипка продірікгує який там № хору або соло. Я Вам рішуче одмовляю дірікгувати «Наталкою», і це не є каприз, це є неможливість».
Та врешті на ювілейній конференції 1912 р. одеська дослідниця Наталя Остроухова, здається, поставила крапку у цьому питанні. 14 листопада 1889 р. «Новороссийский телеграф» писав у рецензії на виставу Русько-малоруської трупи, яка щойно почала гастролі у приміщенні Одеського Російського театру: «В теперешней постановке «Наталка Полтавка» представляет много нового и интересного,– По случаю семидесятилетнего юбилея этой пьесы, музыка ее вновь аранжирована и оркестрована известным малорусским композитором Лысенко, и теперь «Наталка-Полтавка» по праву может быть названа опереткой».
На цьому закриємо наразі тему композиторського внеску Миколи Лисенка у становлення національного оперного театру і згадаємо, що він був повноправним учасником процесу становлення театру драматичного. Маємо чимало документальних і мемуарних свідоцтв того, що Микола Віталійович, фактично, був (за нашими сучасними посадовими обов’язками) завідувачем музичною частиною трупи Старицького – Кропивницького. При всіх своїх чималих тодішніх навантаженнях виконавських, концертмейстерських і педагогічних, він особисто готував з акторами музичні номери до вистав не лише у Києві, але й виїздив до інших міст. Іноді диригував виставами, хоча офіційним диригентом був М.Чернявський.
Зокрема, про роботу Лисенка з хорами та акторами Трупи Старицького– Кропивницького згадує не один раз Софія Тобілевич – ота безталанна сирота Зоня Дітківська, яка, нагадаємо, саме завдяки Миколі Лисенку прийшла на сцену, щоб ввійти в історію українського театру не лише як акторка, але й як мемуаристка.
Варто згадати й те, що іноді саме Лисенкові вдавалось знайти нетривіальне вирішення проблем, які виникали з постановкою деяких п’єс у зв’язку з цензурними «рекомендаціями».

  З когорти героїв людського духу

 

Пам`ятник М.В. Лисенку в Києві

Пам`ятник М.В. Лисенку в Києві

Перший варіант драми М.Старицького «Богдан Хмельницький» був створений 1887 року. Проте, цензура одразу заборонила твір, знайшовши в ньому сцени «возбудительного характера». Тільки 12 січня 1896 р. драму було дозволено до друку й постановки у третій редакції. Але на вимогу цензури з п’єси було виключено епілог, в якому показано було історичну Переяславську раду. Можливо, це була завуальована спроба негласної цензурної заборони, – згодьтесь: постановка п’єси без жодного епілогу була б справжньою нісенітницею.
І тоді Лисенком був написаний надзвичайно театральний, ілюстративний марш-апофеоз «Богдан Хмельницький»:
– ось тулумбаси скликають всіх на Софійський майдан;
– з прапорами і корогвами виходить і шикується козацтво.
– ритмічна маршова тема змінюється на більш наспівну, розлогу – це вже вихід Російського посольства…
– Всі вийшли, картинно вишикувались, завмерли… Такий собі урочистий « стоп-кадр»…
Цей «парадний» апофеоз без жодної репліки, без жодного рядка тексту цензура пропустила– і п’єса «пішла в люди».
Правду кажучи, не завжди стосунки Лисенка з театральними діячами були безхмарними…
Відома безкомпромісність і надзвичайна вимогливість Миколи Віталійовича в справах творчих, а надто там, де йшлося про національно вагому справу. Навіть з найближчим другом і родичем – Михайлом Старицьким Микола Лисенко мав у 1887-8 рр. серйозний конфлікт через те, що низький рівень виконання музичної складової “Утопленої” та “Різдвяної ночі” на гастролях у Росії дискредитував не лише автора музики, але й саму ідею українського театру…
Гостро сприйняв Лисенко і демарш Садовського, який у січні 1893р. не підготував, як було домовлено, своїх хористів до участі у гастрольних концертах Лисенкового хору в Одесі.

На щастя – надто вже малий був отой “флагманський корабель”, на якому всі вони були водночас і керманичами, і матросами. А постійна необхідність рятувати корабель і долати урагани цензурних заборон та адміністративних утисків, щоб дістатися омріяних берегів української сцени, змушувала вибачати одне одного, обходити суб’єктивні вади, спиратися на заслуги кожного, на вміння, на вагомість особистого внеску в загальну справу.
Так, 1 жовтня 1899 Лисенко у глибокому хвилюванні писав до Михайла Комарова: «Учора перечув лиху вістку, ніби Микола Карпович Садовський зненацька помер на кону*4, граючи в ролі Бурлаки*5. Чи правда цьому? Крий, Боже, яка тяжка б була втрата! Де трупа Саксаганського гра на разі? По газетах цього поки не видно, та й дай, Боже, щоб вістка ця не справдилася».
А за кілька днів до відкриття пам’ятника І.Котляревському– у серпні 1903 р., звертаючись до М.Садовського в справі урядження концерту, Микола Лисенко завершить листа фразою, що, власне, являє кредо всього їхнього товариства: “Треба ж спільними средствами добути загального ефекту. Робімо ж заради неньки!»
Слід відзначити, що Лисенкова опера «Енеїда» своєю появою і як твір музичний, і як вистава народилась за безпосередньої участі Садовського. Та й роль Зевса прописана була саме «під Миколу Карповича».
І саме Миколі Карповичу випало вволити останню волю Миколи Віталійовича – під час похорону Лисенка з вікон Театру Садовського, попри адміністративну заборону, лунав марш «Прощання з клейнодами» до драми Л.Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко».
Однак, ні до кого іншого з корифеїв не ставився Лисенко так родинно, як до Заньковецької. Хоч відомо сьогодні лише 2 листи композитора до актриси, жодних коментарів тут вже не потрібно. Зацитуємо ті листи бодай скорочено: «Серденько бесцінне Марія Костянтиновна!…одвідував Вас у неділю, коли Ви випорхнули пташиною. Тільки похитав головою, заграв з горя та й поїхав. Думаю до Вас у гості з дітками прибути. Рученята цілую й худож[ній] поцілунок дарю. Ваш М. Лисенко. 22 юля 1889».
І ще– «Кохана моя безталанно! Як перечув я, що Ви, моя ясочко, мали у нас у Києві грати, то ж серце тьохнуло було. Заворушився був люд, ожили надії, заграло, забило сонечко ув очах. Аж казав пан, кожух дам… Ви й не постерігаєте, яку Ви помилку робите. Багато, багато дечим слід би було пожертвувати, щоб у Київі хоч двічі прогастролірувати. Всіх наслідків и не зміркуєш, які б приміли випасти з того. Невже ж так и не побачимось? … Чи так, чи так обіймаю Вас щиро вкупі з Ольгою А[нтонівною]і дітками. Щирий повік до Вас М. Лисенко. 10 сентября 1891 р.».
Такі щирі почуття за тими рядками! І жодної музичної посвяти?
І раптом, готуючи ювілейну збірку «Музики М.Лисенка до «Кобзаря».Шевченка». зустрічаєш у коментарі до видання Дмитра Ревуцького 1932(2) «Микола Лисенко. Повна збірка Т. 2: Музика до „Кобзаря” Т. Шевченка. – Вип. 2: Пісні для сопрано.» коментар упорядника до солоспіву «Не вернувся із походу», «Твір було вміщено в Серії IV «Музики до «Кобзаря» Шевченка», № 42 (власність автора – «в Києве, у Леона Идзиковского», друкувалося в К. Рьодера, Ляйпціг). «Дозволено цензурою – Киев, 18 июня 1897 г.». В заголовку зазначено: «Присвячую великій українській артистці М. К. Заньковецькій».
Місце знаходження автографа цього солоспіву, на жаль, не відоме. І отого видання твору 1897р. музей теж не має… А відсутність посвяти на перших виданнях солоспіву, написаного ще у 1883 р. дає підстави гадати, що посвяту було внесено пізніше. Бо, як згадував Максим Рильський у своєму нарисі про Заньковецьку, – «Кажуть, до речі, що коли вона виконувала на концертах пісню Лисенка на Шевченкові слова “Не вернувся із походу гусарин-москаль…”, то глядачі буквально ридали…» (3)
На щастя, сьогодні можемо почути цей твір у виконанні, очевидно. досить наближеному до виконання Заньковецької. 1909 р. берлінська фірма «Інтернаціональ Екстра Рекорд» (пізніша назва «Екстрафон») відкрила в Києві студію звукозапису і невдовзі записала на грамплатівки 11 творів у виконанні О. Петляш з акомпанементом М. В. Лисенка, а серед них і «Не вернувся із походу».
З приводу ще одного твору, присвяченого Миколою Віталійовичем Марії Костянтинівні, г. Рада від 17 (30) .01. (№ 14). повідомляла: «На урочистостях з нагоди 25-річного ювілею акторської праці М.Заньковецької у Театрі Садовського М. Лисенко виголошує вітальну адресу від своєї муз.-драм. школи і грає Урочистий марш (Туш-експромт „Слава”), написаний спеціально для цієї події. Далі оркестр виконував Туш після кожного привітання».
Знову ж, – місце знаходження автографа невідоме. Твір зберігся у вигляді публікації автографа у пошкодженій часом газеті і реставрований був цьогоріч кандидатом мистецтвознавства, доктором філософії мистецтв Валентиною Кузик.
1 жовтня 2014 р., здається, вперше з 1908 р., Туш-експромт «Слава» прозвучав у програмі Музею Миколи Лисенка, присвяченій пам’яті Марії Заньковецької.

  Микола Лисенко – літератор і композитор

Примітки:

1. У 1818 р. Михайло Щепкін стає актором Полтавського театру, керівником якого був І. П. Котляревский, Актор займає у трупі провідне положення: спеціально для нього Котляревський пише ролі у своїх п’есах «Наталка-Полтавка» (Макогоненко) і «Москаль-Чаровник» (Чупрун).
2. Повна збірка творів / Муз. ред. Л. Ревуцький; Ст. та прим. Д. Ревуцького. – Х.; К.: Мистецтво, 1932. – Т. 2: Музика до „Кобзаря” Т. Шевченка. – Вип. 2: Пісні для сопрано. – 1932.
3. М.Рильський. Заньковецька /Збірник творів у 20 томах//ред.. і коментарі Л.Барабана і Т.Булат. -К. – Наукова думка, – 1986 – т.15 –сс 167, 168-169.

Скорульська Р.М.

Микола Лисенко:

«ЕНЕЇДА». До авторства лібрето

«Микола Лисенко і український театр. (Аспекти досить відомі і несподівані)»

«Микола Лисенко — літератор і композитор»

«З когорти героїв людського духу»

Музичні перлинки (концерт) Слухати музику Миколи Лисенка


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку