Головна » Микола Лисенко – літератор і композитор

Микола Лисенко – літератор і композитор

Микола Лисенко

Микола Лисенко

“…На острові Хортиця…бачив я старожитнє селище, де була Січ, уся обкопана валом, а по йому подекуди кріпості земляні на 4 вугли; посередині ж зостались ями, де були колись курені, де жило колись славне товариство лицарське. Тепер тирса шумить, молочаєм та неплідною травою – чаполоччю, поросло усе те. Думи глибокі, безкраї будить у мене уся та обстановка глуха, степова. Серце і розум поривається поринати у ту далеку-далеку старовину, рідну, кревну старовину… Під впливом усього того […] зайдеш собі куди-небудь у безлюдний яр. Дніпро оддалік видно, грушове дерево – дички ростуть, порозкидані подекуди. Ляжеш на посохлій траві степовій, задумаєшся; здається, от-от з-за гори з’явиться козак на коні, у червоному жупані, добре узброєний, і ждеш його, і піснею викликаєш, і жалем доймаєш, – нема, не їде…”
Ці рядки, взято не з маловідомого твору Куліша, Чайковського чи, скажімо, Стороженка, а зі звичайного листа Миколи Віталійовича Лисенка, писаного на острові Хортиця 25 червня 1878 р..
Знайти фрагменти подібного характеру по Лисенкових листах можна безліч разів не лише серед описів природи. Місцевий побут Полтавщини, Лєйпціга 1867– 68 рр. чи Галичини , прикметні зустрічі чи події закарбовуються, як правило, коротко, але словом ємким, образним, розмови передаються жваво, колоритно, влучно підкреслено характерність мови кожного персонажа. Почитайте хоча б вибірково Лисенкове листування (а тепер маємо виданими вже понад 550 листів) і ви зрозумієте, що царська охранка, котра півстолітя перечитувала чи не кожен лист Миколи Віталійовича, мала сенс, зазначаючи в “Сводке агентурных данных по Киеву» №4322 від 8 квітня 1912р.: “Лисенко по установке оказался литератор и композитор Николай Витальевич Лисенко…”
Звичайно ж, цензорів і доглядачів мало обходила літературна якість Лисенкового епістолярію. Та яким іще чином могли вони характеризувати людину, у листуванні якої, особливо із зарубіжними (австрійськими) кореспондентами. значно більше йшлося про справи літературні, ніж про музику.
Обсяг музичної діяльності Миколи Лисенка досить ретельно окреслений та досліджений: композитор, піаніст, фольклорист, хоровий диригент, музичний педагог, музично-громадський діяч. Додамо – корифей українського театру, як оперного, так і драматичного.
За окреслені ним самим 44 роки композитор Лисенко написав 11 закінчених опер і оперет, музику до 15 драматичних вистав, близько 90 творів на вірші Т.Шевченка, 65 солоспівів та 15 хорів на тексти різних авторів, 23 оркестрові та камерно-інструментальні твори, та 69 – для фортепіано. Що до народних пісень, то Лисенком ВИДАНО їх понад 500, з них близько 150 – у хорових обробках. Крім того. опубліковано ряд серйозних фольклористичних праць, статей критичного і публіцистичного характеру. Цілком достатньо, щоб увійти у пантеон української і світової культури.
А тепер спробуємо, хоча б у першому наближенні, окреслити участь Миколи Лисенка у національному літературному процесі – причому цілої України: і Східної, і Західної. У цьому сенсі можемо говорити про Миколу Лисенка найперше як про перекладача, драматурга-лібретиста, мовознавця, редактора, коректора, посередника між авторами, видавцями і цензурою у справі багатьох видань, іноді спонсора і – педагога!

 

Пам`ятник М.В. Лисенку в Києві

Пам`ятник М.В. Лисенку в Києві

Детальніше це виглядає так:

Робота у 1860-1870рр. за програмами Старої Громади:
1. Дієва участь у підготовці Словника живої української мови (розпочатий «Основою», продовжений Громадою, виданий Б.Грінченком у 1907–1909 рр.).
2. Переклади загальнодоступних підручників(«Геологія» А.Гейкі. 1876).
3. Під час навчання у Петербурзі (1874–1876) – нагляд за українськими виданнями, редагування та коректура їх.

Літературно-видавнича діяльність:
1. Лейпціг (1869) – вичитка перекладів Куліша (пропозиції перекладу окремих слів і виразів).
2. Організація друку «Пісні пісень» (№33) Празького Кобзаря; організаційні заходи щодо видання українського перекладу «Життя тварин» А.Брема.
3. У 1976–77 рр. – залагодженя цензурних вимог, власноручна переписка начисто, пересилка до Києва на зшивання сторінок, узгодження умов друку, листуваня з приводу видання роману «Хіба ревуть воли…».
4. У 1886 р. допомога М.Комарову у виданні його книги (цензура, коректура) та Чайченку (коректура оповідання «Сестриця Галя» та віршів ).
5. 1890-і рр. – Листування з І.Франком, Г.Барвінок та ін. з приводу видання перекладу Біблії П.Куліша (дозволяє собі «редакторські правки»). Організація переписки. Пошук грошей на видання.
6. Звірка колекцій В.В.Тарновського (автографи Куліша – 19.09.1899, Франкові: “Тим часом я давно вже пильнував це діло і близько брав до серця, що така чільна праця не бачить світа. Шу¬кав, бентежився и нарешті – відшукав способи і змогу вида¬вати один том за другим перекладів Кулішевих з світових творів драматичних”.
7. Протягом 1897–1902 рр. Лисенком написано понад З0 листів до різних адресатів – з приводу організації та видання Збірки “На вічну пам’ять Котляревському”.
8. Допомога у виданні творів Дрімцова (1906).
9. Листування з Ом.Огоновським, Ол. Барвінським, І.Франком, В.Шухевичем та ін.: організація матеріалів для «Правди», «Зорі», та ін. галицьких часописів.
10. У 1894–5 рр.– безпосередня участь разом з М. Старицьким, Лесею Українкою , Людмилою Старицькою у київській редакції ж. Дзвінок.
11. Пропаганда на Сході галицьких видань.
12. Збирання, укладання, редагування біографічних матеріалів Мордовцева, Данилевського, Костомарова, Старицького, Нечуя-Левицький та ін. укр. письменників для Огоновського, Лукича та ін..
13. Організація складу і магазину при видавництві Киевськая Старина (1895 і далі).

  «ЕНЕЇДА». До авторства лібрето

УЧАСТЬ В ОРГАНІЗАЦІЇ ВІДЗНАЧЕНЬ ТВОРЧИХ ДАТ УКРАЇНСЬКИХ ТА СВІТОВИХ ПИСЬМЕННИКІВ:
Т.Шевченка – близько 100 заходів
Відзначення смерті М.Максимовича –1874
Ювілейні вечори Нечуя-Левицького 1894р. та у 1904р.,
Старицького 1894 р., а також Шіллера, Пушкіна, Гоголя та ін..

Що стосується Лисенка – так би мовити. «літературного педагога» – визнаймо нарешті. що саме Лисенкові завдячуємо появою славнозвісного гуртка “Молода література” або, як назвала його пізніше Леся Українка. “Плеяда молодих українських літераторів”. Роль Миколи Віталійовича, через зайнятість якого, за словами Лесі Українки, молодь відміняла свої зібрання, сором’язливо не наголошувалась літературознавцями: мовляв, до чого тут Лисенко, коли поруч були Старицький та Олена Пчілка!

Як драматург-лібретист М.Лисенко найяскравіше виявив себе у листуванні з Нечуєм-Левицьким, зокрема у докладному лібрето «Марусі Богуславки» (23 серпня 1874). Очевидно, що це узагальнення думок М.Драгоманова, М.Старицького, та узагальнення це робить саме Микола Лисенко і супроводжує повне лібрето концептуальними викладками у листах від 22 липня та 6 жовтня того ж року.
Окремо стоїть надзвичайно виразний зразок Лисенкової етнографічної праці – колоритний запис Розмови зі старенькою селянкою з с. Гребенів Васильківського повіту, що з нею зустрівся Лисенко 1876 року під час переїзду залізницею від Білої Церкви до Фастова.
На мій погляд, великий інтерес для мовознавців становить епістолярна спадщина Лисенка як представника того покоління української інтелігенції, котре саме тоді запроваджувало українську мову у побут та епістолярний обіг, формуючи новітній український правопис, хоча й вживаючи одночасно окремі елементи російського правопису і кулішівки. У1870 рр. Лисенко веде інтенсивний обмін думками з Драгомановим, Кониським та ін. з питань новітніх тенденцій українського правопису.
Крім того, відновлення у новому виданні Листів М.В.Лисенка його орфографії, точніше навіть – орфоепії, дає можливість хоча б частково уявити, я б навіть сказала «почути». надзвичайну ритмічність та мелодійність Лисенкової побутової мови (через періодичну заміну сполучника і або и на й, вживання скорочених форм написання окремих слів, своєрідної «ритмізованої» пунктуації, переносу наголосів та ін.).
Вочевидь, саме це виняткове відчуття мови давало сміливість 25-річному студенту Лейпцігської консерваторії робити ввічливі зауваження навіть одному з апостолів української літератури Пантелеймонові Кулішу.
“Ми, як бджоли на мед, кинулась до Вашого дорогого утвору. Притяженне він нам уподобавсь; така розумна і поважна передмова, що я тільки слинки ковтав. Я того вечора, наче дитина, радий був […] Де в котрих місцях яке поєдине слівце мені б манулося до свого табору рідного притягти, але не маю права. Слово древній я б змінив на прадавній; слово строге розуміння /строгое/ я б змінив на наше слово суворе; слово насильно я сказав би силоміццю; подвигів – вчинків; слово видокруг /горизонт/ я б ужив обрій, що його вживають у Харківщині, та ще перський замість персидський. Оце й усе, що на мій погляд знайшлося у великому жмуті паперу.
Поділився я з Вами своєю думкою, а змінити, боронь Боже, і не маю і не даю собі жодного права”.
Це фрагмент з листа написаного в Лейпцігу 28 липня 1869 р. з приводу Кулішевого перекладу “Пісні пісень”. Через чверть століття доля Лисенка знову перетнеться з долею творів Куліша. Можемо з певністю твердити, що без Лисенкової багаторічної праці у 1890х рр. довго не побачила б українська громадськість ані українського перекладу Біблії, ні Кулішевих перекладів з Шекспіра.
Про це знову ж таки не прийнято було говорити в радянські часи: Лисенка і “композитором” подекуди визнавали з багатьма “але…”. А тут ще й “літератор”! – береться вчити видатних письменників… Адже у ряді листів до А.Вахнянина та І.Франка (1) з приводу українських видань Біблії та п’єс Шекспіра Лисенко висловлює свої зауваження щодо перекладу окремих фрагментів, вживання окремих слів та виразів.
Очевидно, що головна причина цих мовознавчих екскурсів – бездоганне відчуття мови, притаманне Лисенкові. Його мовна палітра надзвичайно багата. Окрім української та російської (побутової і канцелярської) листи його містять значні вкраплення латини, німецької, французької, польської, італійської, навіть грецької та англійської! Що ж до української мови – зустрічаємо вишукано-літературну впереміш із суржиком, спроби вживання галицької манери у листах до галичан, давні, діалектні та новостворені слова і вирази. Врешті довелося у новому виданні Листів подати спеціальний Словничок: невеличкий – на 263 позиції…
Завдяки згаданому вище, більшість листів Миколи Лисенка є прекрасними зразками епістолярного жанру.
Натомість відомі нині опуси довільного віршування не дають підстав говорити про поетичне обдарування митця:
У Лейпцігу пише 25-річний Лисенко романтичний текст на честь коханої – Ольги О’Коннор: “Як стисне душу сум,/А серце туга та журба,/Я з дому мов з тюрми тікаю./Ти думаєш, то втіхи я/а чи людей шукаю?/ Ні, Лесенько, тебе шукаю я”… Романс на ці вірші не було закінчено – Лисенка-музику не вдовольнили можливості Лисенка-поета.
Додамо, що й наприкінці життя – у листах до юної Інни Андріанопольської 64-річний Микола Віталійович знову намагається віршувати, – і знову ж досить невдало…
На диво безпомічною є і спроба такої собі патетичної стилізації у гуртовому листі-привітанні зі срібним весіллям, надісланим старшим О’Коннорам у 1875 з Петербургу. Хоч Ольга, Марія та Микола О’Коннори називають Лисенків витвір «торжественной одой Коли Кіевского», вважати його віршами взагалі немає підстав.
Краще стоїть справа з віршованою відповіддю на віршоване ж привітання 1892р. від полтавців, власне – від Леоніда Глібова. Тут Лисенкові вдається витримати стиль Глібова, ритм, риму…
Виникає слушне питання – «То про що ж взагалі тут може йти мова?!»
А мова піде про унікальний феномен Лисенкового мистецького обдарування.
Кажуть, що кожну дитину при народженні огортає крилами ангел-охоронець. Крилами ангела, що схилявся над колискою Миколи Лисенка були Слово і Музика. А тим ангелом – народна пісня, яка не просто викохала Лисенка-музику, а була, мабуть, споконвіку закладена у генетичний код його роду. І з найперших творчих спроб спричинилася – визріла у його таланті у такий собі біном – слово-музика. Лисенкові притаманне винятково тонке відчуття словесного відповідника музичному тексту і навпаки: у поєднанні з текстом музичним, з музичною ідеєю, – поетичне обдарування Миколи Лисенка спалахує дивним вогнем.
Особливо точно висловив це І.Франко, підкресливши: “Між власними композиціями Лисенка, обік його опер і опереток, найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в музикальність яких він вдумався глибше і зумів її віддати краще від усіх інших многочисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза.” (2)
А Лисенко ж дозволяє собі подекуди перестановки. а то й підміни окремих слів у Шевченкових віршах, фактично непомітні у його творах “Ой, Дніпре мій, Дніпре”(“Гайдамаки” Спів Яреми), “Учітеся, брати мої”(“І мертвим і живим…” тощо).
Виразним показником розуміння Лисенком співвідношення музичного і літературного тексту є “Жалібний Марш написаний до 27 роковин смерті Т.Шевченка” (1887-88р.). Літературний текст цього твору був обумовлений музичним прешоджерелом. Звернувшись з пропозицією створення тексту до 16 -річної Лесі Українки, М.В. поставив її у чіткі ритмічні параметри, особисто подавши перші рядки: “Вмер батько наш, та й покинув нас, ох і сумний настав час…”
З цього приводу згодом Климент Квітка у спогадах про Лесю Українку писав таке: «Від часу до часу і діячі чисто культурних напрямів напосідали на Лесю, щоб вона зробила те або друге, що було потрібно для даної хвилі. Так, наприклад, Леся часто з досадою, хоча і скритою в гумористичному тоні, згадувала, як вона в ранній молодості мусила написати по вказівках Лисенка текст до «Жалібного маршу», якого музика була написана раніше. Вказівки були настільки детальні, що, наприклад, до такої ноти треба було приточити склад з голосною «о», а на другий — з іншою суголосною і т. д. Казала не раз […], що то тільки дуже молодою і з незвичайної поваги до Лисенка вона згодилася на сю роботу, а тепер би нізащо не згодилася…”.
Очевидно, що М.В. достатньо скептично ставився до своїх літературних можливостей. Та іноді його музична іпостась змушувала прокидатися іпостась літературну.
Варто принагідно пригадати історію створення Лисенком -композитором перлини романсової музики – циклу солоспівів на вірші Гейне. Плеядівці Леся Українка, Максим Славінський, Людмила Старицька-Черняхівська віддячили своєму духовному батьку вишуканими українськими перспівами з улюбленого Лисенкового німецького поета. Більше того – М.В. мав у деяких випадках можливість вибору з двох чи й трьох талановитих варіантів. Але й тут прагнення найточнішого співпадіння музичного і словесного образів вилилося в унікальний випадок – текст солоспіву “У мене був коханий рідний край” Лисенко перекладає сам.
Яскравим зразком вимогливості композитора до співзвучності літературного і музичного тексту твору є рукописне лібрето “Тараса Бульби”, подане до Петербурзького департаменту драматичної цензури 12 березня 1904р.. Лібрето написане одним чорнилом, одним пером і однією рукою: рукою Миколи Лисенка, хоч автором його, зрозуміло, зазначено Михайла Старицького. Спочатку рукопис підкреслено каліграфічний, далі поверх тексту з’являються вставки та правки Лисенковим міленьким скорописом. Від аріозо Насті у ІІ-й дії каліграфія поступається місцем звичайному почерку Миколи Віталійовича. І, нарешті, у 5-й дії вже написаний текст арії Тараса перекреслено і поверх рядків скорописом, з кількома правками по ходу, вписано новий текст – той самий знаменитий: “Що на світі є святіше понад наше побратимство”. Причому закінчується арія строфою, включеною в авторське видання клавіру 1912р. і зниклою з подальших редагованих видань. Наведемо її, бо і досі той Лисенків біль відгукується у наших серцях:
“І хоча на Україні є тепер багато люду,
Що цураються і мови, і звичаїв, і родини,
Але й в них є частка Божа,
І вона колись проснеться, Заголосить, зарида…
Дай же, Боже, щоб всі люде
За себе й за край стяли
Як за славну нашу віру…”

  Микола Лисенко: Елегія, Ноктюрн ор.19, Прелюдія («Хлопче–молодче»), Сарабанда, Гавот тв.29

Гадаю, цих небагатьох прикладів достатньо, щоб переконати вас у правомірності незвичного поки що визначення: “Микола Лисенко – літератор і композитор”. Один з титанів української культури, Лисенко обрав собі шлях Музики, можливо, саме через те, що літературна українська нива була вже зорана і засіяна добрим зерном. А на музичних теренах треба було впрягатися і тягти плуга по неораній цілині і молити Бога, щоб “у миру та згоді орати – засівати свій переліг – ниву»… І Микола Лисенко йшов тим шляхом до останньої межі, щедро наділяючи сучасників і нащадків відблисками ще й інших своїх обдарувань.
Може. саме з причин такої багатогранності зумів він стати Батьком не лише української музики, але й всього національного культурного процесу на протязі майже піввіку. Великою мірою. саме участь Миколи Віталійовича Лисенка сприяла злиттю окремих літературних потоків Західної та Східної України в русло єдиної української літератури. Величезне листування його з провідними тогочасними письменниками – Коцюбинським, Франком, Кулішем, Нечуєм-Левицьким, Глібовим, Грінченком, Л.Яновською, Ганною Барвінок та іншим зв’язувало окремі ниточки творчого процесу, плело яскравий суцільний вінок. Найвидатніші письменники наші прислухались до Лисенкових думок, порад, підкорялись його настійним вимогам пристати до спільної праці, як, скажімо, у збірнику “На вічну пам’ять Котляревському”.
Але чим би не займався Микола Лисенко, весь він – і літератор, і композитор – зріс з народної української пісні. І на крилах цієї пісні піднісся до світових мистецьких вершин.

Примітки:

1. 13.07.1869; 26.09.1899,
2. Франко.І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. С.191-192

Скорульська Р.М.

19.12.2014

Микола Лисенко:

«ЕНЕЇДА». До авторства лібрето

«Микола Лисенко і український театр. (Аспекти досить відомі і несподівані)»

  З когорти героїв людського духу

«Микола Лисенко — літератор і композитор»

«З когорти героїв людського духу»

Музичні перлинки (концерт) Слухати музику Миколи Лисенка

 

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку