Головна » Шевченко і сміхова культура

Шевченко і сміхова культура

Як годиться кобзареві, Шевченко вмів і засмутити, і розвеселити. У його творчості трагічного і комічного, мінорного і мажорного порівну.

«Я сам» по-шевченківськи…

Нам відомі аж 2 варіанти автобіографії поета.. Офіційний варіант, виправлений Кулішем у дусі громадянської скорботи, сприймається як академічний, логічний і моралістичний («История моей жизни составляет часть истории моего народа…»). А не правлений, написаний з незрівнянною іронічною інтонацією, нагадує есе футуриста Семенка «Сам» чи автобіографію Маяковського «Я сам».

Ось Шевченко: «В один из многих дней и ночей, когда спартанец-учитель был мертвецки пьян, школяр-попыхач без зазрения совести обнажил задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу березовой каши. Помстившись до отвалу, в ту же ночь бежал в Лысянку, где и нашел себе учителя живописи, отца диакона, тоже спартанца.»

В дусі дитячої гри писав свою біографію і Маяковський: « Экзамен. Священник спросил: Что такое «око»? Я ответил: Три фунта.(так по-грузински). Мне объяснили, что это глаз по-древнему, церковнославянскому. Из-за этого чуть не провалился. Поэтому возненавидел сразу – всё древнее, всё церковное и всё славянское. Отсюда – мой футуризм, мой атеизм и мой интернационализм».

Грою в «чистосердечне зізнання» виглядають пустотливі запевнення Т.Ш. у крадіжках чужого майна і в передмові до «Москалевої криниці -2» (мовляв, автор «зробив поему з краденого» – у самого себе, тобто з І варіанту «Москалевої криниці»), і в блюзнірській подяці передплатникам «Гайдамаків»: «Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу!»

Блискуча пародія церковнослов’янського письма є в «Журналі»: «Тарас имк вооружися духом смирения и удаливыйся во мрак думы своея – ретив бо есть за человечество – во един вечер был причастен уже крещению, вкусив по первому крещению водою (в зловонии же и омерзении непотребного человечества – водкою сугубо прозываемое) пропитан бе зело. Не возмогивый – по тлению и немощи телеснее – достичи сего крайнего предела идеже ангелы уподобляется – Тарас зашел таки далеко уподобясь тому богоприятному состоянию, иже на языце порока и лжи тлетворной мухою зовется. И бе свиреп в сем положении – выступая с постели своей бос и в едином рубище – яко Моисей преображенный».

Такі епатажно відверті самовикриття сприяли тому, що футуристи цілковито відкидали образ плаксивого стариганя, нав’язаний Шевченкові просвітянством та народництвом.

Ось ще приклад його самоіронії. Шевченків «Журнал» за 20.04 1858: «С выставки пошли мы, то есть я, Семен Гулак-Артемовский и М.Лазаревский, к графине Настасье Ивановне. За обедом в честь моего невольного долготерпения сказали либеральные слова Старов, Щербина и сама графиня. Я не чаял себе такой великой чести. Семен заметил, что за столом все были бледны, тощи и зелены, кроме несчастного изгнанника, т.е. меня. Забавный контраст.»

  Новий Тарас Шевченко (Юрій Макаров)

Ось весело-пародійна клоунада, гідна дяків-пиворізів (вагантів): Люльки з кадил закуряти, Явленними піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати.

Автопортрет – Голий Шевченко…

Під час Аральської експедиції учасники її ходили в чому мати породила (гаряче і прати не треба). Ш. намалював себе оголеним, і цей малюнок десятки років шевченкознавці-патріоти нікому не показували і не публікували. А між тим, Ш. сполучає відвертість з мистецьким перевтіленням. Себе трактує в іронічно-класичному стилі: він в капелюсі Меркурія і в ботфортах. Мовляв, я вічний мандрівник.

Автопортрет. Голий Шевченко 1849

Автопортрет. Голий Шевченко 1849

Кобзар, як уже мовилося, мусить і засмутити, і розвеселити (заспіває про трагічне, на веселе зверне).

Кобзарські сороміцькі тексти, цитовані Шевченком у «Гайдамаках», були вилучені чи то ним самим, чи цензурою. Однак вони смішні і дотепні, сказати б аристофанівські, наведемо їх повністю:

Ой, сип сирівець

Та криши петрушку,

(Сіла баба на конець,

Виточила юшку).

Порочний бік археологічних буднів у Переп`яті на Київщині породив у Т.Г. недвознавчий каламбур:

В Переп`яті у ямі

Копали там хуямі.

А в повістях Шевченка комедійна ситуація створюється по-діккенсівському, шляхом алюзії на відомі кожному інтелігентному читачеві тієї доби античні реалії та їхнього зіткнення з підкреслено побутовими подробицями:

«Cонные видения мои были прерваны пронзительным женским хохотом. Раскрывши глаза, я увидел резвую стаю нимф, плескавшихся и визжавших в воде, и мне волею-неволею пришлося разыграть роль нескромного Актеона-пастуха. Я, однако же, вскоре овладел собою и ползком скрылся в кустарниках орешника.»

Іронічність у прозі виникає часом внаслідок своєрідного монтажу – поєднання пишномовної церковносло-в`янської лексики з розмовно-балагурською:

«Молодой священник всех писателей христианских древности так и валял наизусть. Старцы, дивясь его великому гениусу, только брадами белыми помавали и значительно посматривали друг на друга,как бы говоря: Вот так голова!» (Фраза, гідна Ільфа і Петрова!)

Чудовим прикладом того, як блискуча стилістика дозволяє створити гомеричну сцену, є розмова колишнього бурсака з шинкаркою:

« – Благолепная и благодушная жено! (он сильно рассчитывал на комплимент и на текст тоже) – изми мя от уст Львовых и избави мя от рук грешничи – поборгуй хотя малую полкварту горилки.

– А дзусь вам, пьяныци! – сказала лаконически шинкарка и затворила дверь.».

Каламбури – це завше несподіванка, але у Шевченка цей принцип є гранично виразний:

«Мелкопоместные и крупноречивые соседки.

На прошение не замедлило воспоследовать соизволение.

Исполнить закон и пополнить пробел.»

Шевченкознавці зауважили «кінематографізм» письменника: «Майже кожен сюжет розгортається динамічно завдяки численним кінетичним ефектам та різкій зміні кадру». Наче з Довженкового фільму взято монтаж часових неузгодженостей в наступному епізоді:

«Благодарствую, другим разом, — уже за калиткою проговорила Прасковья Тарасовна, а Степан Мартынович намеревался еще только приподымать правую ногу, чтобы проводить ее хоть до Альты.»

  «КобзарТ»нули так «КобзарТ»нули…

Межа між освіченими й неосвіченими досить умовна, іронізує Шевченко. Малописьменний Трохим, що читає все без розбору, «спросонья что-то бормотал; я спросил его: – Что ты говоришь? — И он внятно и медленно проговорил:

— Глаз есть орган, служащий проводником впечатлений света.»

Щось подібне бачимо в авангардиста 1920-х років Майка Йогансена:

«Ти селянин, Черепахо?»

«Авжеж що не грахв, — з гідністю відповів селянин Черепаха.»

«Ну так от, вашого брата вже не буде, середньовічна ви категорія»

«Як це так середньовічна категорія? — образився селянин Черепаха. — Ви, товаришу, презумптивно оперуєте формулами і дефініціями, яких немає в клясиків марксизму».

(«Майк Йогансен «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію»)

Іронія як одна з домінант російськомовної прози Шевченка є сугубо «інтелігентською». Вона замішана на естетській грі, у 20 столітті сказали б, на брехтівському прийомі «очуждення», на удаванні наївності чи нерозуміння з наступним розвінчанням цієї наївності.

«Некий ученый муж, кажется, барон Боде, поехал из Тегерана к развалинам Персеполиса и описал довольно тщательно свое путешествие до самой долины Мардашт; увидевши же величественные руины Персеполиса, сказал: — Так как многие путешественники описывали сии знаменитые развалины, то мне здесь совершенно нечего делать. – Я то же могу сказать, глядя на провинциальный бал, хотя мое путешествие не имело цели описания провинциального бала и не было сопряжено с такими трудностями, как путешествие из Тегерана к развалинам Персеполиса, да и сравнение, надо правду сказать, я делаю самое неестественное. Да что делать, — что под руку попало, то и валяй.»

Тут виявляється ще одна характерна риса стилю Шевченка – зіткнення протилежних шарів лексики, високого стилю зі слов’янізмами: некий ученый муж, величественные руины Персеполиса, сопряжено с такими трудностями – і низького, куди іноді для підсилення ефекту пародійності також вкраплено слов’янізми: сии знаменитые развалины. Пародійний характер оповіді підкреслюється відвертим глузуванням автора з власної манери письма: да и сравнение, надо правду сказать, я делаю самое неестественное. А речення, що завершує цей пасаж: Да что делать, — что под руку попало, то и валяй– крім того, що воно підкреслює «спонтанний» безпосередній характер спілкування автора з читачем, який залучається до гри і стає ще одним з персонажів повісті, ніби оцінюючи разом з автором химерність його зусиль, становить майстерний перехід до досить важливої для автора теми – кепкування як із сучасної йому літератури середньої руки, так і (знов-таки несподіване для усталеного кліше «Шевченка-злидаря») виявлення притаманного авторові «столичного» снобізму.

Шевченко не передбачуваний, як у поезії, так і в прозі. Він ніколи не повчає читача. Для нього не існує „невідхильної істини”, він не розподіляє світ за принципом контрасту, світ не є чорно-білим, він є мінливим і кожної іншої хвилини інакшим. Немає завжди „хороших” селян і завжди „поганих” панів, кожна людина безперестанно змінюється. І сам Шевченко-оповідач у повістях не є „гнаний і голодний”, він є учений, етнограф або художник, до якого слуга (що його оповідач безцеремонно називає „дурень”), звертається не інакше як: „барин”, а останній бере це за належне.

  Канон, маршрут, надія?

Він може зіграти роль невдоволеного панича:

— Что же ты не трогаешь? – сказал я ямщику.

— А я думал, — сказал ямщик, — что мы за ними и поедем.

— Ах ты, хохол! Как ты скверно думал. Трогай-ка лошадей проворнее! –сказал я. («Прогулка).

Вертепне начало…

У Шевченка дуже сильним є й вертепне начало, він часто не ховає тих мотузок, за які автор водить своїх персонажів, що повністю підкоряються його волі. Зазначений драматургічний прийом є очевидним у наступному уривку з повісті «Близнюки» (Зосим, «поганий брат», звабив і кинув молоденьку дівчину Якилину, «красавицу на самой заре жизни», коли та завагітніла):

«(Зосим) порядком кутнул перед выездом и начал рассказывать какому-то тоже нетрезвому, но богатому Попандопуло свое рыцарское похождение с Якилиною, и так увлекательно рассказывал, что богатый эллин не вытерпел и заехал ему всей пятерней в благородный портрет, а он эллина, и пошла потеха. Но так как эллин был постарше летами и силами послабее, то он и изнемог, а к тому времени подоспел блюститель мира в виде городничего и повелел борющихся взять под арест. Завязалось дело. Богатого торгаша эллина оправдали, а благородного неимущего офицера оженили на мещанке Якилине и перевели в астраханский гарнизон.»

Зіставлення таких характеристик: з одного боку – рыцарское похождение, благородный портрет, увлекательно рассказывал, благородный неимущий офицер; а з іншого: какой-то тоже нетрезвый, но богатый Попандопуло,богатый эллин, заехал ему всей пятерней, богатого торгаша эллина оправдали– начебто віддає перевагу благородному нужденному офіцерові, і ось тут знову виявляється стилістична майстерність автора, адже всі симпатії читача, безумовно, на стороні грека, який, навіть перебуваючи у нетверезому стані, все ж не витримав ницості свого співбесідника. Саме переміна ролей, «перевдягання», вертепність як одна з основних рис стилістики Шевченкової прози яскраво ілюструються наведеним епізодом.

Отже – народна (аристофанівська) і вертепна (барокова) культура, інтелігентна (діккенсівська) іронія, протоавангардний (брехтівський) принцип очуждення – і це ще не весь діапазон сміхової культури Тараса Шевченка.

Д. Горбачов, О.Соломарська

Про Т.Г. Шевченко:

«Доборолась Україна до самого краю…» (Сам Ум Рай)

Шевченкоманія. Хто більше? (Сам Ум Рай)

«Новий Шевченко», лектор Ю. Макаров

«Тарас Шевченко як естет й аристократ духу», лектор Д. Горбачов


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку