Головна » Діти – війна – стрес

Діти – війна – стрес

Стрес – англійське слово, що означає напругу, тиск. Як науковий термін його ввели в ужиток фізіологи Уолтер Кеннон і Ганс Сельє. Стрес, це особливий психофізіологічний стан, яким організм захищається від загрозливих, руйнівних впливів, і фізичних і психічних. Загалом, стрес є нормальною захисною реакцією здорової людини, яка забезпечує адаптацію до надзвичайних обставин. Проте, здатність людей до адаптації неоднакова і не безмежна, тому коли інтенсивність та тривалість небезпечного впливу, наприклад на психіку, перевищує можливості індивіда і не урівноважується адаптаційними резервами організму, то це призводить до психічної травми. Одна й та сама ситуація може бути для когось лише стресом, що мобілізує життєві сили, а для іншого – руйнівним потрясінням, – психотравмою [2].

Поняття психотравми виникло на Заході у кінці ХХ століття. На ті часи життя людей стало значно спокійнішим і впорядкованішим, ніж у попередні десятиліття, – аварії, катастрофи та масові потрясіння стали траплятися значно рідше і зачіпали вже порівняно невеликі групи людей. На тлі «спокійного суспільства» зміни психічного стану людей, які пережили сильні потрясіння, стали помітнішими.

Головна ознака психотравми це надсильне переживанння зовнішніх подій, що руйнує світосприймання та життєву позицію людини. Потужний вплив психотравми на людину робить її  беззахисною проти потрясіння, що відбулося. Особи, які пережили психічну травму внаслідок надзвичайної події, подумки знову і знову повертаються до неї. Вони просто не можуть про це не думати і не здатні позбавитися яскравих негативних спогадів і переживань, нічних жахів, спалахів гніву та нападів горя. Усе це стає постійним тлом повсякденного життя, виснажує людину і назавжди змінює її світобачення, позбавляє сенсу колишні життєві цінності та прагнення. Виникає емоційний бар’єр між собою колишнім і теперішнім та між оточуючими, які подібного удару не переживали.

Існують також і вікові особливості психотравми. Найменш захищені від неї діти і кожний віковий період має свої особливості виникнення та перебігу психотравми [6].

На першому році життя дитину убезпечує те, що вона не розуміє справжнього значення того, що відбувається, проте, реагує страхом на сильні звуки і спалахи та агресивну поведінку дорослих. У немовляти висока чутливість до емоційного стану близького дорослого, тому мати може огородити своє немовля від потрясіння навіть у небезпечних обставинах, але й може спровокувати його своїм афективним чи депресивним станом та емоційним відчуженням. Ознаки психотравми – пригнічений настрій, плаксивість, погіршення апетиту, неспокійний сон. Найбільш травмуючи ми чинниками у цьому віці є страх перед розлученням з матір’ю та сильне емоційне пригнічення під час тривалої розлуки з нею.

У віці 2-3 років дитина вже розуміє загрозливе  значення деяких подій. Вона також відчуває сильний страх перед розлученням з близькими. На перенесену психотравму дитина раннього віку реагує психічним регресом, вона може втратити навички туалетної охайності, перестати ходити, говорити, самостійно їсти тощо. У неї змінюється настрій і поведінка: замість жвавості й веселості з’являються пригніченість і негативні емоційні спалахи, замість творчої гри – хаотичність дій, малюк розкидає іграшки, тиняється чи безладно бігає по приміщенню, натикається на предмети, вночі неодноразово прокидається з криком від жаху.

У дошкільному віці дитина краще розуміє зміст травмуючи подій. Вона також відчуває сильний страх перед розлученням із близькими і вже  може його висловити. Проте, характерним є небажання згадувати про потрясіння, що відбулося, – витіснення з пам’яті травмуючих подій. Дитина також реагує психічним регресом на пережите потрясіння, воно може викликати у неї заїкуватість, гіперкінези, – нервові тики та різноманітні страхи, найчастіше – страх самотності і темряви. Характерною є нерівність поведінки, – привітна жвава, урівноважена дитина після перенесеного потрясіння може стати незвично тихою, відлюдькуватою, пригніченою, але з раптовими спалахами дратівливості, агресії і страхів. Сон стає неспокійним, бо переривається кошмарними сновидіннями, у яких прямо чи в символічний формі повторюються враження від пережитого потрясіння. У іграх та малюнках дитина нерідко відображає свої враження від травмуючих подій. Такі сюжети у іграх і малюнках повторюються протягом тривалого часу – тижнів і місяців. У дітей-переселенців з Донбасу це обстріли, пожежі, бійки, нагальний переїзд з домівки, тощо. При раптових сильних звуках малюки мимоволі присідають і закривають вуха. Із цим явищем зіткнулися екскурсоводи Київського музею іграшки. У музеї традиційно, у кінці екскурсії, дітям пропонують погратися народними шумовими іграшками, які видають різкі звуки. Малюки  це сприймають з великим ентузіазмом, але у донецьких дітей ця розвага викликає сильний страх, вони одразу закривають обома долонями вуха і присідають, майже лягають на підлогу. Хлопчики з Донбасу, на відміну від усіх інших, відмовляються від огляду експозиції військових іграшок – вони кажуть, що це страшно і нецікаво.

  «Сміхотерапія», Леся Чайка

Для молодших школярів та підлітків характерною є більша складність переживань, пов’язаних із травмуючими подіями. На відміну від менших дітей, вони вже здатні  детально висловлюватися  на болючі теми, ділитися своїми переживаннями, обговорювати їх з тими, кому довіряють. Їм також притаманне

відчуття інакшості у колі ровесників і через це, відлюдькуватість і пригніченість. Вони дуже прив’язані до своїх близьких і гостро переживають розлуку з ними. Несподівані афективні спалахи та прояви агресивності можуть викликатися ситуаціями, що мимоволі нагадують про пережите. Цих дітей також супроводять нічні кошмари й денні страхи та ностальгічні, ідеалізовані спогади про життя «до війни» і насторожено-недовірливе ставлення до нового оточення.

Вчителі відзначають у травмованих дітей низьку працездатність, неуважність, знижену пам’ять, у них часто трапляється небажання вчитися і вибірковість у спілкуванні з ровесниками.

Віддалені наслідки психічної травми залежать від глибини й тривалості самої травми, від того, наскільки вразлива нервова система дитини і від характеру попереднього травматичного досвіду, який може як підсилити психотравму, так і навпаки, підвищити опірність до неї. Вирішальну роль у подоланні наслідків стресової травми відіграє компенсуючий вплив дорослого і дитячого оточення.

Зі сказаного вище зрозуміло, що діти різного віку у разі психотравми потребують присутності рідних, особливо батьків, і розлуку з ними переносять вкрай болісно. Діти особливо потребують контакту з близькими людьми, щоб відчувати себе у безпеці, і чим молодшою є дитина, тим більше вона залежна від них, бо головною психологічною потребою дитинства є відчуття захищеності, яку створює емоційний та фізичний контакт з близькими людьми. Саме стан емоційної захищеності є передумовою нормального психічного розвитку у дитинстві. Розлука ж з батьками, особливо з матір’ю, може справити психотравмуючий вплив на дитину, тим тяжчий, чим молодшою є дитина. Особливо вразливі  діти до року-півтора, для яких розлука з матір’ю може стати причиною серйозних порушень у здоров’ї. За даними науковців, розлука з матір’ю завдає більшого травмую чого впливу на психіку дитини, ніж її жорстоке ставлення.[7]

Психічний регрес, через який дитина тимчасово втрачає набуті уміння й навички, наче повертається на попередню вікову стадію розвитку, відбувається внаслідок загальної перенапруги нервово-психічного апарату і до певної міри слугує емоційним захистом, бо на нижчій стадії розвитку знижується рівень розуміння і гостроти сприймання того, що відбулося, а також легше «затираються» спогади про травмуючу подію. Загалом, чим молодшою є дитина, тим активніше у неї відбувається витіснення з пам’яті негативних подій. Це важливий вид психологічного захисту, тому що нормальний психічний розвиток дитини раннього та дошкільного віку відбувається лише за умови її перебування у стані емоційного комфорту.

Віддаленим наслідком дитячої психотравми є стагнація психічного розвитку. При надсильному травмуванні у дитини раннього віку блокується і розумовий, і емоційний розвиток, й відтак вона може лишитися глибоко розумово відсталою. При дещо слабших потрясіннях відбувається стагнація емоційного розвитку при цілком задовільному розвитку інтелекту. Це призводить до дисгармонійного розвитку психіки та пов’язаної із ним соціальної дезадаптації. У ранньому віці блокування  емоційного розвитку при нормальному розвитку розумовому мало помітне. Кидаються у вічі хіба що описані вище зміни настрою й поведінки, що після виходу із гострого періоду психотравми, поступово нівелюються. Поки дитина мала, залежна від батьків вона поводить себе відносно слухняно, тому мало що викликає занепокоєння у розвитку, хоча труднощі у вихованням можуть бути постійними.

Критичною межею стає зазвичай початок шкільного навчання. У школі підвищуються вимоги до самостійності й організованості, і тут виявляється, що така дитина не усвідомлює необхідності підкорятися шкільному розпорядку та швидко втрачає інтерес до навчального матеріалу, попри те, що він цілком доступний для її розуміння. У молодших класах поведінкові відхилення не такі помітні завдяки учительському індивідуальному підходу й батьківському контролю.

Проте. на кінець молодшого шкільного віку й початок підліткового припадає найбільше звернень до психологів через особливості поведінки таких дітей. Найчастіше батьки і  педагоги скаржаться на вперте небажання вчитися, схильність до брехні, неробство, крадійство, втечі з дому, безвольність, егоцентризм і загалом­_опірність до виховних впливів. Прикметно, що діти з цілком благополучних сімей, чия рідня докладала неабияких зусиль до виховання своїх нащадків, дивують дорослих примітивністю своїх інтересів, які зазвичай обмежуються пасивними розвагами на зразок пошуку пригод «на власну чи чиюсь голову», іграми, притаманними дітям мало не дошкільного віку, безцільним проведенням часу, схильністю до бродяжництва. та тим, що вони не знаходять спільної мови із більшістю своїх ровесників, а дружать зазвичай з дітьми із неблагополучних родин (які на загал зростають в умовах хронічного психотравмування).

  Притча як засіб розвитку дітей та власного саморозвитку

Дитячі психіатри оцінюють такий стан як затримку психоемоційного розвитку, а з підліткового віку вже йдеться про формування психопатії нестійкого типу. Вони рекомендують таким дітям не лікування, а педагогічну корекцію шляхом індивідуального підходу, не розкриваючи його суті, вважаючи, що педагоги самі мусять віднайти цей підхід. Педагоги ж відносять таких дітей і підлітків до категорії важковиховуваних, і пошуки індивідуального підходу найчастіше не мають успіху. У пенітенціарній педагогіці таких підлітків вважають правопорушниками неврівноважено-ситуативного типу із незначною негативною спрямованістю.

У 60-ті роки минулого століття російський дитячий психіатр Г.Є. Сухарєва (цит. за [1]). виокремила описаний варіант психічного розвитку під назвою дисгармонійний інфантилізм. Суть даного порушення полягає в тому, що при цілком нормальному чи навіть випереджаючому інтелектуальному розвитку й відсутності органічних уражень центральної нервової системи, у дитини спостерігається відставання в формуванні мотиваційно-потребової сфери та вольових якостей, що призводить до соціальної дезадаптації, яка з віком посилюється. Про причини виникнення даного варіанту дисгармонійного розвитку у психіатрів немає певної думки, і вони посилаються на комплекс біосоціальних причин.

За історичними свідченнями, на протязі багатьох віків суспільство стикалося із особами, які починаючи з підліткового віку виявляли у своїй поведінці якості й нахили, що піддавалися суспільному осуду; жорстокість, нечесність, лінощі, неробство тощо. За звичаями минулих часів цих підлітків та молодих людей відлучали від родини, позбавляли права на спадщину й виганяли з дому. У Західній Європі, за подібної поведінки, закони навіть передбачали право батьків карати на смерть своїх дітей. Згадаймо новелу Прoспера Меріме «Макі». У Східній Європі традиційним було відлученням від родини й громади шляхом батьківського прокляття, і такі вигнанці часто ставали на злочинний шлях [1].

Сплеск подібних поведінкових порушень спостерігається у періоди соціальних потрясінь, що руйнують суспільне життя і ламають долю дорослих та їхніх дітей. Наприклад, у перше десятиліття радянської влади дитяча бездоглядність була дуже поширеною. Тоді стосовно вуличних дітей фахівці послуговувалися терміном «морально дефективний» [3]. Цей термін був уведений англійським науковцем Д.Прітчардом у1835 р. і означав моральне божевілля (moral insanity), – психічну хворобу, що пов’язана лише із моральною сферою й не зачіпає інтелект. Це поняття було офіційно визнаним і поширеним у радянській педагогіці до середини 20-х років, ним характеризували дитину з поведінкою, що не відповідала нормам суспільної моралі. До категорії «дефективних» зараховували і малолітніх злочинців, і сотні тисяч безпритульних, які опинилися на вулиці унаслідок соціальних катаклізмів. Число безпритульних дітей зростало до колосальних розмірів, а педагоги, які мали досвід роботи з дітьми мирних часів, були не в змозі розуміти й впливати на”дітей революції”, які заповнили дитячі будинки і школи [6]. Лише деякі педагоги-новатори, такі як Антон Макаренко, Віктор Сорока-Росинський та інші знаходили шляхи до виправлення поведінки цих важковиховуваних, а насправді_– травмованих соціальними катаклізмами дітей.

Наступний сплеск числа вуличних дітей в Україні припав на повоєнні роки – кінець 40-х та початок 50-х. Незважаючи на значні зусилля держави, – організацію дитбудинків, шкіл-інтернатів та потужної системи «трудових резервів», неприкаяні підлітки, байдужі до шкільного навчання та схильні до асоціальної поведінки, були поширеним явищем.  Зокрема, за спогадами киян –дітей війни, чи не половина їхніх ровесників, – дворових приятелів і сусідів що мали подібні нахили, потрапила до місць позбавлення волі й додому вже не повернулася.

У 90-ті роки – після розпаду Радянського Союзу – знову зросло число вуличних дітей, хоча й не так критично, як півстоліття тому, після війни.  Серед них практично не було сиріт, проте з різних причин вони були позбавлені батьківського контролю. Багато хто з них вів бродячий спосіб життя, вживав наркотики, підпадав під вплив кримінальних злочинців тощо.

У спокійні для суспільства часи таких дітей зазвичай менше, проте вони є, і свідомі батьки звертаються до фахівців з приводу їхньої опірності до виховних впливів.

Аналіз низки випадків з власної консультативної практики свідчить, що при детальному опитуванні матерів, майже у всіх випадках виявлялися епізоди з раннього дитинства, пов’язані з переживанням дуже сильного страху, коли дитина кричала й заходилася плачем до посиніння. Після пережитого потрясіння матері відзначали зміни у поведінці дитини, аналогічні до описаних вище.

Співставлення зі спостереженнями за дорослими, які відзначаються схожими рисами у поведінці, дозволяють нам висунути певні припущення про походження дисгармонійних варіантів психічного інфантилізму, коли цілком нормальний розвиток пізнавальної сфери у дитини поєднується з більш чи менш помітною стагнацією розвитку мотиваційно-потребової сфери, вольових якостей, а також моральності. Типовою для даної групи дітей і підлітків є нездатність до емпатії та пов’язаних із нею переживань, а отже, закритість для нового емоційного досвіду. Така мінімізація внутрішнього світу призводить до стагнації особистісного розвитку.  Цим дітям притаманний контраст між цілком нормальним або й високим розумовим потенціалом і повною нехіттю до пізнання того, що прямо не пов’язане з їхніми сьогочасними інтересами й потребами. А їхні потреби зазвичай полягають у пошуку легких задоволень та не по роках примітивній ігровій активності, у свою чергу такі індивідуальні особливості призводять до відчуження цих дітей від загалу ровесників. І лише на перший погляд здається дивним гуртування згаданих дітей, що походять з благополучних родин із мікросоціально занедбаними ровесниками. Насправді їх об’єднує досвід неусвідомленої психотравми, зумовлений пережитою гострою чи хронічною травмуючою ситуацією та подібність у рівні розвитку (а точніше відставання) мотиваційно-потребової і вольової сфер.

  Гостевой брак

Відомо, що у дорослих, які змогли подолати наслідки психічної травми, суб’єктивна картина світу зазнає значних змін, проте не завжди стає чинником їхньої соціальної дезадаптації. У інший спосіб іде побудова світоглядності після психотравми дитинства. Чим раніше відбулася травмуюча подія, тим більших викривлень зазнає внутрішній світ зростаючої особи. Дитячі стереотипи світосприймання лишаються незмінними, й тому і юнак, і доросла людина продовжують керуватися у житті інфантильними, а тому, як на дорослого, примітивними емоційними оцінками. Через ці помилки у оцінюванні реальності відбувається накопичення соціальної дезадаптації, ослаблення особистісного ресурсу й відтак до ще більшого зниження опірності до негативних  впливів [5, с. 54].

Дитячий нейропсихолог А.В.Семенович [4] у своїх дослідженнях дітей. хворих на бронхіальну астму, описує у них наявність нейродинамічних, психоемоційних та розумових розладів, які вона називає «ефектом дорослого мозку». тобто, притаманні дорослим риси функціонування глибинних структур мозку, які регулюють загальний тонус психічної діяльності. Вони особливо яскраво виявляють себе у 6-7 річному віці і мають слабку тенденцію до компенсації в подальші роки. До цих рис відносяться зниження емоційного тонусу, мінливість фонового настрою із переважанням настороженості й страху, труднощі у започаткуванні будь-якої діяльності, нестійкість уваги, низький темп мислення та високу стомлюваність. Глибинні мозкові центри є найвразливішими до будь-яких шкідливих впливів, і можливо, психічні стани, пов’язані у астматиків із переживанням страху смерті під час нападів задухи та кисневе голодування, сприяють «старінню» глибинних мозкових центрів, й ті у свою чергу, задля самозбереження організму, працюють за аварійно-спрощеною програмою і перестають виконувати пускову роль у забезпеченні пізнавальної діяльності індивіда.

Згадані поведінкові зміни з’являються і у дітей внаслідок психотравми, вони «убезпечують» її від «надлишку» енергетичних витрат, пов’язаних не лише з потенційно небезпечними та емоційно нестерпними ситуаціями, але й також із тими, що вимагають сплеску емоцій при реагуванні на новизну. Зрештою, ця «економія» стає причиною мінімізації пізнавальної діяльності, як енергетично доволі затратної функції, що безпосередньо не пов’язана із базовими потребами, необхідними для фізичного виживання людини.

Соціальні потрясіння, що відбулися в Україні у останній час, значно збільшили число дітей, які зазнали психічної травми. Отже, у контексті окресленої проблеми необхідною є популяризація інформації про значущість віддалених наслідків дитячої психотравми, оскільки саме вона може стати пусковим механізмом деформації особистісного розвитку і пов’язаних із нею негараздів у долі людини.

 

Література

  1. Бастун Н.А. Передумови духовного розвитку у дитячому віці: можливі перешкоди // Проблеми загальної і педагогічної психології: Зб. наук праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України. – Т. ХІІ, ч.4/ За ред. С.Д. Максименка. К., Гнозис 2010 С. 32-40
  2. Вікіпедія. https://uk.wikipedia.org/wiki/Стрес
  3. Байфорд Э. Субнорма и патология в истории российской науки о ребенке: к вопросу об отношении педологии и дефектологии в начале ХХ века
  • Семенович А.В. Введение в нейропсихологию детского возраста. М.: Генезис 2005
  • Дічек Н.П. Спадщина А.С. Макаренка – феномен світового освітньо-виховного процесу [Н. П. Дічек // Педагогіка і психологія. – – № 3–4 – С. 5–14.
  1. Крупская Н.К О так называемой моральной дефективности //На путях к новой школе” № 9 за 1923 г.
  2. Петрова Е.А. Детские психотравмы: проблема отсроченного влияния на личность взрослого человека//Вестник Новгородского государственного университета №79 2014 С. 96–99

 

«Дисгармонійний інфантилізм як наслідок психотравми дитячого віку», лектор Бастун Н.А

Бастун Наталія Анатоліївна

Бастун Наталія Анатоліївна


Підписатися на розсилку