Короткий історико-географічний огляд наркотичної епідемії
На землі східних слов’ян винокуріння впевнено прийшло аж у XVI столітті. У землях України та Білорусі винокурінням займались як місцеві жителі, так і прибульці із Польщі та Литви. Скрізь множились шинки і, як і по всій Європі, простий люд купував «зелене щастя» і пропивав долю. Але якщо подивитись суворим державним оком, то це був недопустимий лібералізм. У Москві, у Третьому Римі, подібної безгосподарності й «вольностей» не допустили. Чи сам цар-батюшка докумекав, чи йому служиві люди підказали, а з’явилась, так би мовити, «п’яна подать». Щось таке на зразок «продразвёрстки» часів громадянської війни. На село з певною кількістю жителів накладалась повинність купити певну кількість «вина» (оковитої) і випити його. Можна було, звичайно, вилити зілля на землю. Але гроші мав заплатити обов’язково. Інакше — батоги… А за гостре слово проти «пітєйної податі» можна було й на дибу потрапити. Тому, подумки клянучи царя, поселянин клав кабацькому цілувальнику останню монету і випивав свою мірку державної сивухи. Як бачимо, рабів у власному «отєчестві» можна витворювати не лише батогом і шибеницею, а й кабацькою повинністю царю-батюшці.
Коли служиві люди й вільні заброди, на зразок ватаги Єрмака Тимофеїча, перевалили через Урал і почали «обустраівать» Сибір неісходиму, у великій пригоді їм стала перевірена на власній шкурі дія «царського вина». За пляшку сивухи землепроходці мани найкраще в світі соболине хутро, чорнобурих лисиць, найзнаменитіших ловчих соколів — білих кречетів, червону рибу… Шкода, що «откриватєлі нових зємєль» не знали, скільки золота лежить у мерзлій вічності Сибіру. От був би зиск!
На цих, поодиноких та досить поверхово розглянутих прикладах ми бачимо, що експорт «дурману» чи його впровадження у життя власного народу приносить завжди, і скрізь і капітал фінансовий, і капітал політичний.
Коли уявляєш собі примусову випивку у закіптюжених смердючих кабаках, мимоволі питаєш себе: «А чи не в Московії часів царя Іоанна Грозного зародився третій стиль випивки (кабацького звичаю) званого тепер «азіятським»? Цей стиль полягає в тому, які намагаються вживати трунок найміцніший, хай би й на межі щирої отрути, щоб бив і по голові і по ногах одночасно. І ніяких промов, тостів, ніякого тамадування, яка там музика! Можна вже задурманеному загорлати якусь пісню, але ніколи до кінця і завжди фальшивлячи!..
Тепер перейдемо до періоду створення нових наркотиків шляхом хімічних перетворень. Сік-латекс із головок недозрілого маку — опій, опіум, протягом тисяч років вживали головно як єдині знеболюючі ліки.
XIX століття було віком великих технічних відкриттів, розроблення нових технологій, бурхливого розвитку хімії як науки, так і індустрії.
Спочатку із опіуму виділили морфій, потім кодеїн. І якщо опій вживали або перорально, або за допомогою спалювання, то вже морфій і кодеїн почали вводити з допомогою шприца та голки як підшкірно, так і внутрівенно. Ефект знеболення був разючий. Але й ефект звикання й залежності (тобто наркоманії) наставав так само сильно й швидко.
Ну, а вже героїн, напівсинтетичне похідне від морфію, той бере свого споживача за горло за кілька сеансів, оскільки сила його й пролонгованість дії дуже потужні.
Кокаїнізм — це споживання кокаїну — продукту, добутого з листя коки шляхом хімічних перетворень. Люди, які жують листя кока, звані в своїх краях «кокеро». Систематичне жування коки стає причиною, нездатності кокеро до кваліфікованої праці. Кокеро не може зосередитись, у нього зникає відчуття відповідальності. Тепер про слово «наркоманія». Воно не дуже давнього походження. Слово «наркоманія» не вживали до кінця XVIII ст. Воно з’явилось десь на зламі XVIII—XIX ст. Бо ті, хто вживав постійно опіум, а також медики, яким доводилось спостерігати за цими опіумофагами, побачили в їхній поведінці спільні для всіх опіумофагів риси. А тоді вже звернули увагу й на інші ліки, які викликали стан ейфорії і до яких людина звикає і не має сил потім відмовитись. І всі ці явища назвали наркоманією.
Протягом XIX ст. торгівля «наркотиками» з точки зору закону більшості країн, а часом і з точки зору моралі та етики практикувалась як законний бізнес. Також вживання на різних континентах (як от куріння опіуму, куріння гашишу, жування коки) вважалось просто місцевим звичаєм або навіть традиційним ритуалом місцевого вірування.
Перша світова війна, а за нею бурхливий розвиток техніки, особливо повітряного транспорту. Соціяльні катаклізми не бачені й не очікувані за своєю силою та жорстокістю! Як от жовтневий переворот у Російській імперії. Чи народження третього рейху. Ці потрясіння світового масштабу позбавили нормального життя мільйони пристойних обивателів, викинули їх із соціяльних комірок, зробили легкою здобиччю алкоголю та наркотиків.
Ну, а про часи Другої світової війни нема чого й заїкатись — усі біди стократ помножились! Крім того, що катастрофічно зросло вживання алкоголю і традиційних наркотиків, з’являються нові, раніше не бачені, не чувані й не прогнозовані хімічні чи фармацевтичні препарати, які давали дивні наркотичні ефекти. Насамперед це мова про ЛСД. ЛСД відкрив у 1943 році хімік Альберт Гофман, який провадив різні досліди із речовинами, виділеними із спориньї. Уже значно пізніше, коли шукачі «кайфу» дотяглись до ЛСД і траплялися страшні випадки загибелі чи каліцтва молоді під впливом препарату, була видана спеціальна резолюція ООН про жорсткий контроль над ЛСД і повну заборону використання його в медичних і навіть наукових цілях.
Уже після Другої світової війни з мексиканської поганки виділили речовину псилосцибін. Це дуже могутній і вкрай небезпечний галюциногенний препарат. Хоча головне його призначення — лікування певних психічних порушень.
Новітні технології, можливість керування найтоншими хімічними реакціями, вдосконалення виробничих процесів у фармакології та хімії дали можливість створювати нові й нові синтетичні психоактивні препарати. Дія їх дуже сильна і дає великий лікувальний ефект, коли вони вживаються для подолання недугів. Але водночас велика кількість із них при немедичному вживанні автоматично стають небезпечними наркотиками. Ну а це вже окрема й , дуже-дуже болюча тема. І цієї теми автор не торкатиметься, оскільки для її розгляду потрібні дуже специфічні та ґрунтовні знання.
Автор же завжди цікавився історією людської культури, саме в плані її минувщини. А сьогодення, з його пожежею наркоманії, це для нього тема близька й болюча як смертельна соціальна хвороба і загроза всім сущим, та однак не така зрозуміла й видима, як історія вживання психо-активних речовин! Єдине, що може автор сказати про сьогоднішнього споживача будь-якого «п’янкого зілля», те, що цей споживач є повним дегенератом у порівнянні з тим, хто теж вживав отруйні речовини в прадавні часи. Сучасний споживач пігулок, ампул, «косячків» з анашею не може лишити після себе ні орнаментованої курильниці, як із скіфського кургану, ні глека-ойнохої з вишуканим малюнком, ні мосянжової люльки, вибагливо карбованої та оздобленої коралами…
Він ні на що не здатен.
Бо він тепер — «особистість», «індивідуум», без обмежень громадою, суспільним звичаєм, релігійним табу. Ніби він тепер «все», а виходить – «ніщо».
І ще — теперішнє суспільство — це суспільство індивідуумів, спрямованих на споживацтво. А отже, й на активне споживання всього і всіх. І як вінець і вершина всього — знищення самого себе. Адже сучасна людина перетворює «резерви» свого «щастя» (яке їй природа досить ощадливо відміряла) на «ресурси» і гадає, що з тих «ресурсів» можна черпати «щастя» скільки завгодно!
Юрій Логвин
17.01.2017
