Головна » «Дурман–зілля». Чи справді «кайф» дорожчий за життя?

«Дурман–зілля». Чи справді «кайф» дорожчий за життя?

Короткий історико-географічний огляд наркотичної епідемії

 

На землі східних слов’ян виноку­ріння впевнено прийшло аж у XVI столітті. У землях України та Білорусі винокурінням займались як місце­ві жителі, так і прибульці із Польщі та Литви. Скрізь множились шинки і, як і по всій Європі, простий люд купував «зелене щастя» і пропивав долю. Але якщо подивитись суворим державним оком, то це був недопус­тимий лібералізм. У Москві, у Тре­тьому Римі, подібної безгосподар­ності й «вольностей» не допустили. Чи сам цар-батюшка докумекав, чи йому служиві люди підказали, а з’я­вилась, так би мовити, «п’яна по­дать». Щось таке на зразок «продраз­вёрстки» часів громадянської війни. На село з певною кількістю жителів накладалась повинність купити пев­ну кількість «вина» (оковитої) і випи­ти його. Можна було, звичайно, ви­лити зілля на землю. Але гроші мав заплатити обов’язково. Інакше — ба­тоги… А за гостре слово проти «пітєйної податі» можна було й на дибу потрапити. Тому, подумки клянучи царя, поселянин клав кабацькому цілувальнику останню монету і ви­пивав свою мірку державної сивухи. Як бачимо, рабів у власному «отєчестві» можна витворювати не лише ба­тогом і шибеницею, а й кабацькою повинністю царю-батюшці.

Коли служиві люди й вільні забро­ди, на зразок ватаги Єрмака Тимофеїча, перевалили через Урал і почали «обустраівать» Сибір неісходиму, у ве­ликій пригоді їм стала перевірена на власній шкурі дія «царського вина». За пляшку сивухи землепроходці мани найкраще в світі соболине хутро, чорнобурих лисиць, найзнаменитіших ловчих соколів — білих кречетів, чер­вону рибу… Шкода, що «откриватєлі нових зємєль» не знали, скільки золота лежить у мерзлій вічності Сибіру. От був би зиск!

На цих, поодиноких та досить поверхово розгля­нутих прикладах ми бачи­мо, що експорт «дурману» чи його впровадження у життя власного народу приносить завжди, і скрізь і капітал фінансовий, і капітал політичний.

Коли уявляєш собі примусову випивку у закіптюжених смердючих кабаках, мимоволі питаєш себе: «А чи не в Московії часів царя Іоанна Грозного зародився третій стиль ви­пивки (кабацького звичаю) званого тепер «азіятським»? Цей стиль поля­гає в тому, які намагаються вживати трунок найміцніший, хай би й на межі щирої отрути, щоб бив і по го­лові і по ногах одночасно. І ніяких промов, тостів, ніякого тамадуван­ня, яка там музика! Можна вже за­дурманеному загорлати якусь пісню, але ніколи до кінця і завжди фаль­шивлячи!..

  Сухое пьянство (из личного опыта пьющего человека: размышления о причинах алкоголизма, возможностях его преодоления)

Тепер перейдемо до періоду ство­рення нових наркотиків шляхом хі­мічних перетворень. Сік-латекс із головок недозрілого маку — опій, опі­ум, протягом тисяч років вживали головно як єдині знеболюючі ліки.

XIX століття було віком великих технічних відкриттів, розроблення нових технологій, бурхливого роз­витку хімії як науки, так і індустрії.

Спочатку із опіуму виділили мор­фій, потім кодеїн. І якщо опій вжи­вали або перорально, або за допомо­гою спалювання, то вже морфій і кодеїн почали вводити з допомогою шприца та голки як підшкірно, так і внутрівенно. Ефект знеболення був разючий. Але й ефект звикання й залежності (тобто наркоманії) нас­тавав так само сильно й швидко.

Ну, а вже героїн, напівсинтетичне похідне від морфію, той бере свого споживача за горло за кілька сеан­сів, оскільки сила його й пролонгованість дії дуже потужні.

Кокаїнізм — це споживання кокаї­ну — продукту, добутого з листя коки шляхом хімічних перетворень. Люди, які жують листя кока, звані в своїх краях «кокеро». Систематичне жуван­ня коки стає причиною, нездатності кокеро до кваліфікованої праці. Кокеро не може зосередитись, у нього зникає відчуття відповідальності. Тепер про слово «наркоманія». Воно не дуже давнього походження. Слово «наркоманія» не вживали до кінця XVIII ст. Воно з’явилось десь на зламі XVIII—XIX ст. Бо ті, хто вживав постійно опіум, а також медики, яким доводилось спостерігати за цими опіумофагами, побачили в їхній поведінці спільні для всіх опіумофагів риси. А тоді вже звернули увагу й на інші ліки, які викликали стан ейфорії і до яких людина звикає і не має сил потім відмовитись. І всі ці явища назвали наркоманією.

Протягом XIX ст. торгівля «нар­котиками» з точки зору закону більшості країн, а часом і з точки зору моралі та етики практикувалась як законний бізнес. Також вживання на різних континентах (як от курін­ня опіуму, куріння гашишу, жуван­ня коки) вважалось просто місцевим звичаєм або навіть традиційним ритуалом місцевого вірування.

  Гідропарк та Труханов острів

Перша світова війна, а за нею бурхливий розвиток техніки, особ­ливо повітряного транспорту. Соціяльні катаклізми не бачені й не очі­кувані за своєю силою та жорстокіс­тю! Як от жовтневий переворот у Російській імперії. Чи народження третього рейху. Ці потрясіння світо­вого масштабу позбавили нормаль­ного життя мільйони пристойних обивателів, викинули їх із соціяльних комірок, зробили легкою здо­биччю алкоголю та наркотиків.

Ну, а про часи Другої світової вій­ни нема чого й заїкатись — усі біди стократ помножились! Крім того, що катастрофічно зросло вживання алкоголю і традиційних наркотиків, з’являються нові, раніше не бачені, не чувані й не прогнозовані хімічні чи фармацевтичні препарати, які да­вали дивні наркотичні ефекти. Насамперед це мова про ЛСД. ЛСД відкрив у 1943 році хімік Альберт Гофман, який провадив різні досліди із речови­нами, виділеними із спориньї. Уже значно пізніше, коли шукачі «кайфу» дотяглись до ЛСД і траплялися страшні випадки загибе­лі чи каліцтва молоді під впливом препарату, була видана спеціальна резолюція ООН про жор­сткий контроль над ЛСД і повну заборону використання його в медичних і навіть наукових цілях.

Уже після Другої світової війни з мексиканської поганки виділили ре­човину псилосцибін. Це дуже могут­ній і вкрай небезпечний галюциногенний препарат. Хоча головне його призначення — лікування певних психічних порушень.

Новітні технології, можливість керування найтоншими хімічними реакціями, вдосконалення виробни­чих процесів у фармакології та хімії дали можливість створювати нові й нові синтетичні психоактивні пре­парати. Дія їх дуже сильна і дає ве­ликий лікувальний ефект, коли во­ни вживаються для подолання недугів. Але водночас велика кількість із них при немедичному вживанні ав­томатично стають небезпечними наркотиками. Ну а це вже окрема й , дуже-дуже болюча тема. І цієї теми автор не торкатиметься, оскільки для її розгляду потрібні дуже специ­фічні та ґрунтовні знання.

  Навіщо українцям солодкий ковток гіркої?

Автор же завжди цікавився історією людської культури, саме в плані її минувщини. А сьогодення, з його пожежею наркоманії, це для нього тема близька й болюча як смертель­на соціальна хвороба і загроза всім сущим, та однак не така зрозуміла й видима, як історія вживання психо-активних речовин! Єдине, що може автор сказати про сьогоднішнього споживача будь-якого «п’янкого зіл­ля», те, що цей споживач є повним дегенератом у порівнянні з тим, хто теж вживав отруйні речовини в пра­давні часи. Сучасний споживач пігулок, ампул, «косячків» з анашею не може лишити після себе ні орнамен­тованої курильниці, як із скіфського кургану, ні глека-ойнохої з вишука­ним малюнком, ні мосянжової лю­льки, вибагливо карбованої та оз­добленої коралами…

 

Наркотики-стимулятори

Стимулюйся, народе!

 

Він ні на що не здатен.

Бо він тепер — «особистість», «індивідуум», без обмежень грома­дою, суспільним звичаєм, релігій­ним табу. Ніби він тепер «все», а ви­ходить – «ніщо».

І ще — теперішнє суспільство — це суспільство індивідуумів, спря­мованих на споживацтво. А отже, й на активне споживання всього і всіх. І як вінець і вершина всього — знищення самого себе. Адже су­часна людина перетворює «резер­ви» свого «щастя» (яке їй природа досить ощадливо відміряла) на «ресурси» і гадає, що з тих «ресурсів» можна черпати «щастя» скільки завгодно!

Юрій Логвин

17.01.2017


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку