Головна » Французький епатаж

Французький епатаж

samumray.in.ua.

 

 

 

"Петиція проти смерті", художниця Орлан

 

Саме його залишили організатори досить сумнівних з художньої точки зору подій проекту «Київський інтернаціонал – Київське бієнале – 2017», більш зрозумілої після тлумачень і супровідних пояснень (на нашу думку, саме це – необхідність довжелезних і часто заплутаних розшифровок – і вирізняє мистецтво, що гордо звуть сучасним) на закуску, під закриття, слугувать родзинкою.

 

 

Акція – перформанс французької мисткині (о, це слово якраз те, що необхідно) «Петиція проти смерті» таки мала резонанс, бо ближче до завершення зібрала до сотні людей, включно з організаторами та учасниками, а головне, що її не оминули увагою декілька телевізійних знімальних груп (вони знають, що сподобається пересічному глядачу: на гарне й просте їх калачем не заманиш, а на епатаж, ще й під французьким соусом, що має бути (за нашими уявленнями про Французів) вишуканим і особливим, бо закордонна Франція – законодавиця і осердя мод і прогресу).

На саму затійницю перформансу Орлан, таку собі фрикову постать, варто було поглянути: смілива жіночка непевного віку з панківською зачіскою й окулярами, що сприяли її образу а-ля Елтон Джон, привертала увагу.

Сама петиція на червоних рекламних щитах була видрукована українською і, на нашу думку, більше говорила про особисте бажання французької художниці бути поміченою, аніж викликала здорові думки. Протест проти Вищого та данності життя людини на Землі, чим і була проведена акція, виглядав абсурдом. Орлан відома своїми експериментами з власним тілом, що насправді і є найгрубішою та найпримітивнішою спробою вийти за рамки космобіологічних законів, ламаючи власну плоть. Коли нема чого сказати і нема як себе проявити, люди зазвичай виламуються, викручуються, деформують себе, вчиняють дурощі – заради уваги та можливості бути поміченим.

 

 

На сцену в «Тарілці» (бідна конференц-зала науково-дослідної установи, що несе сліди колишньої слави та є наочним прикладом нинішньої непотрібності!) коло станції метро «Либідська» хитра діва-перформерка виставила українських помічників, молодь, яких і попросила озвучити розуміння її плакатних закликів. Вони щосили старалися, очевидно, готувалися, але не сягнули філософської глибини заданої теми, хоч черепи на екрані та на сюртуку інтерв`юерки явно покликані були спрямувати думки саме до скороминущості всього та печальної участі, що чекає кожного, без винятку. А після опитування молодих помічників Орлан взяла весь спектакль в свої руки та почала вигукувати-волати «Ні!» та «Досить!» в мікрофон під голосіння нашої виконавиці, що була взята в помічниці (мабуть, мала створювати більш прийнятний для слуху й благозвучний фон для вигуків солістки, досить немелодійних, давлячо-гнівних й нав`язливо-істеричних).

 

 

Після всього була обіцяна прес-конференція з традиційними питаннями-відповідями. Все для того, щоб пояснити всім примітивну точку зору Орлан, яка згодна на будь-які мутації, аби не вмерти.

Глядачі в залі проявили ерудицію та задавали цікаві питання, намагаючись підштовхнути француженку до серйозних роздумів, та все марно. Художниця давно все для себе вирішила і ні на що заманливе (про вічність) не купилась, не клюнула.

Навіщо так ретельно заховувати вглиб сучасного мистецтва ідею, щоб її глядач чи спостерігач не зміг одразу зрозуміти. Чому все потрібно розтлумачувати? Навіщо стільки суєти і складнощів?

Невже не вистачає фантазії та вміння сказати те, що хочеш, доступними візуальними способами?

Деколи й сама ідея така бідненька-слабенька, що розчаровуєшся в мілководді думок митця.

А може все значно банальніше, і багатьом сучасним художникам, учасникам «Київського Інтернаціоналу» просто нема чого сказати, але хочеться бути, і бажано бути відомим, впізнаваним, от і змагаються наввипередки?!

28.11.2017

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку