Головна » Із джерела вічності («Ружа світу» Даниїла Андреєва)

Із джерела вічності («Ружа світу» Даниїла Андреєва)

«Книжка Даниїла Андреєва «Ружа світу» справила на мене величезне враження: зовсім іншими очима почала дивитися на світ і на себе. Та коли я поділилася своїми духовними здобутками з пастором, він мені сказав: «Як ви при вашій любові до Ісуса Христа можете отаким цікавитись?» Як з`ясувалося, він її не читав, та й читати не збирається, бо має те за гріх. Але чому? Що поганого знайшов він у цій книжці? Чи не могли б ви трохи розповісти про неї?» – пише черкащанка, яка свого прізвища просить не називати.

 

Автор цього твору, чи не єдиний із по­літв’язнів, благословив стіни своєї в`язниці й не помітив катів, які занапастили його життя. Він вдивлявсь у Вічність, і тільки співмірне із нею потрапляло в поле його зору…

Син видатного російського пись­менника Леоніда Андреєва, а по лінії мате­рі – Марії Вільєгорської – нащадок нашо­го генія Тараса Шевченка, він успадкував літературний хист батька й розпорядився ним так, що 1947 року був засуджений до 25 років тюремного ув’язнення (дружина дістала стільки ж таборів), а майже всі його твори знищено. Хрущовська реабілітаційна комісія знизила цей термін до 10 літ, але на волі письменник прожив тільки два роки – смертельно хворий, без власного житла, без засобів до існування. Помер 30 березня 1959 року.

«Ружа світу», за зізнанням автора, твори­лась «у найглухіші роки тиранії, яка утиска­ла двісті мільйонів чоловік… Рукопис я хо­вав, і добрі сили – люди й нелюди – бе­регли його під час обшуків».

«Люди й нелюди…» Даниїл Андреєв – пророк і духовидець: духовний екстаз, до якого він був схильний з дитинства, в умо­вах строгої ізоляції від світу став постійним і обернувся проривом не тільки крізь драматизм життя, а й крізь часово-просторову структуру нашої планети. «Ружа світу» – метафілософія людської історії, виплід трансфізичного (позадосвідного) методу пізнання світу, якому ні наука, ні церква просто не­спроможні дати оцінку. Одкровення духови­дців взагалі не піддаються аналізу: їх або сприймають, або ні, бо критеріїв для їх оцінок не існує. Проте світову культуру неможливо уявити без досвіду Мішеля Нострадамуса, Жанни д’Арк або Августа Сведенборга. Чи справді «Ружа світу» суперечить здо­буткам методу експериментального пізнан­ня світу, прийнятого в науці?

У відповідь хочеться спитати: а чи багато проблем розв’язав цей метод? Чи ми розу­міємо, що таке час, простір, енергія, інфо­рмація, життя? Ні. Заради чого людина творить добро, коли зло приносить вигоду, а покари можна уникнути? Як запобігти війнам і тиранії? Невідомо. Серйозних опо­нентів у Даниїла Андреєва немає, бо й релігія, і наука однаково потребують віри.

Вражаюча за масштабністю концепція світотворення цього письменника базуєть­ся на цілком науковому фундаменті: Все­світ розширюється, а отже, він мав якусь початкову точку. Розширюється не пло­щинно, а об’ємно, а це означає, що світи, подібні нашому, цілком реальні – «вищі» й «нижчі», й людина після смерті там продовжує путь залежно від того, як вона поводилася на Землі.

  Вчіться страждати

Отже, маємо вічну гіпотезу про наше ко­смічне безсмертя…

Важко й сказати, як належить сприймати «Ружу світу»: є книжки, які для осмислення потребують епохи. Та одне тут безсумнівно: прагнучи осягнути логіку історичних подій, Даниїл Андреєв з дивовижною точністю прозріває те, що здійснилося на очах старшого покоління. «Коли ця книжка змо­же побачити світ, побачать його й десятки інших, – особисті спогади, документальні зведення, історичні дослідження з вичерп­ною повнотою відтворять картину того масового жахіття, в яке було занурене існу­вання двадцяти – якщо не більше – мільйонів. Розкриється до кінця… дивна історія про те, для чого, як і з чиєї вини було вбито Кірова, як загинули Косіор, Постишев, Рудзутак… Наші внуки дізнаються, для чого й чому були обірвані життєві шляхи таких ді­ячів культури, як Всеволод Мейєрхольд, Борис Пильняк, Осип Мандельштам, Ми­кола Клюєв, Сергій Кличков, Артем Весе­лий, Микола Вавилов…» – читаємо в «Ружі світу».

Авжеж, усе це ми вже знаємо. Але звідки дістав таку інформацію Даниїл Андреєв, сидячи в тісних стінах політичного ізолятора? «Ружу світу» було створено в сорокових-п’ятдесятих роках – звідки така суво­ра оцінка діяльності В.І.Леніна, якщо за тих часів і найрозумніші люди захоплювалися творцем найпершої в світі держави робіт­ників і селян? Лиш порівняно недавно опу­бліковано деталі смерті Сталіна – саме такі, про які повідомив письменник, котрий полишив цей світ майже півстоліття тому? Звідки він черпав упевненість у тому, що Радянський Союз розпадеться, що колгос­пи розформують, і цей процес теж ви­явиться достатньо болючим?

Істинність прозріння реальних подій, ви­словлених, на відміну від темних пророцтв Нострадамуса, «відкритим текстом», зму­шує з великою повагою сприймати для нас невідоме, що одкрилося пророку.

Найбільша проблема для Даниїла Анд­реєва – це трагічна суперечність між по­требою суспільства в державі й насильни­цькою суттю цієї структури, пошук етичних засад вищого рівня, спроможних забезпе­чити соціальну гармонію. І погляд духовид­ця звертається в метафізичні глибини Все­світу, бродить по його світах з різними просторовими й часовими координатами, виносячи звідти безцінний для землян досвід Світів, пов’язаних у єдину систему ви­промінюваннями добра й зла.

Ключ до розуміння вічної драми людсь­кого життя слід шукати у легенді про пов­стання Люцифера: така подія справді ста­лась у Всесвіті, і наслідки її ми тепер пожи­наємо. Наш світ мав бути прекрасним і га­рмонійним, однак темні сили низхідних ша­рів метагалактики, які самі творити не спроможні, спробували пристосувати його до власних інтересів. Звідтоді нам дово­диться жити на полі вічної боротьби між добром і злом. Бог віддає, Антибог прагне тільки брати; Бог любить, Антибог самост­верджується; світла творчість і нажива, до­бровільна згода й жорстоке насильство – ось береги, поміж якими котиться річка людського життя. Демонічний закон, за яким правий тільки сильний і – горе пере­моженим, – на Землі проявляється в бо­ротьбі за виживання. Якщо вона вражає нас своєю жорстокістю, то це тому, що в наших душах звучить голос Бога, який протестує проти деспотії Великого Мучителя.

  Генетичний код, парадокс Хайєка і що з того вийшло

Задум Провіденціальних сил – усіх врятувати й підняти до вищих духовних шарів життя; прагнення сил, які цьому протистоять, – усіх перетворити на жертву. Ознака боголюдства – єднання всіх у любові, ознака демонолюдства – пригноблення всіх одним.

Споконвіку людину мучило питання: як-що Бог всеблагий і всемогутній, то чому він допускає стільки страждань, часом невиправданих? Ось як відповідає на нього Даниїл Андреєв: «Але Господь творить із се­бе. Всім монадам*, які випливають з його

глибини, неодмінно притаманні властивості цієї глибини, зокрема й абсолютна свобода. Таким чином, Божественна творчість

сама обмежує Творця, вона визначає його могутність тією рисою, за якою лежить свобода і могутність його творінь. Але свобода тим і свобода, що вона дає можливість різних виборів». A вибір належить зробити самій людині. Кожним своїм учинком, навіть думкою, во­на стає на бік або Антибога – коли прагне виключно егоїстичних цілей, або ж Бога Любові, котрий вічно творить добро, світло й радість. Чим досконаліше людське «Я», то повніше його воля збігається з волею Бо­жою, тому таке необхідне самовиховання, високі життєві орієнтири. Відданість їм і ви­значає людське посмертя: несучи в собі неподільні духовні одиниці –монади – ми живемо стільки ж, скільки система світів – Брамфатура.

У її глибинах існують демони державності – високоінтелектуальні, агресивні й дуже нещасливі, бо, палко мріючи про наш світ з його барвами та звуками, вони неспроможні в ньому втілитися. Благоговіння перед державною потугою, культ кесарів або вож­дів, палка ненависть до їхніх ворогів, національна самовдоволеність, войовничість – усі ці почуття, що виявляються в рамках людської свідомості, інспіруються yоцраорами, яких, у свою чергу, живить енергія цілих народів. Жовтневу революцію, на думку Даниїла Андреєва, спричинила загибель демона великоросійської державності.

…А хіба немає чогось містичного в руйнуванні тієї супердержави, якою зовсім не­давно був Радянський Союз?

На думку Даниїла Андреєва, найтяжче карається войовниче заперечення духовності, яке губить суспільство, втягування народів у війни, зведення порахунків із ідейним ворогом, збиткування з беззахис­ного… Але найстрашніший гріх – це спотворення благородних ідей, розтління людського духу: те, що Ісус Христос називав «спокушанням малих цих». Покара для бездуховної людини – безрадісний світ, де немає Бога; покара для того, хто зосереджений виключно на здобуванні матеріа­льних благ, – робота без творчості, сни без сновидінь.

Так що ж – рятуватись у традиціях того вчення, яке ставить під сумнів усе, що не є аскетизмом, культивувати в собі зневагу до світу? О ні, Даниїл Андреєв закликає не відмовлятися від жодного із земних дарів. Але свобода волі дана людині для того, щоб зробити свідомий вибір між Богом і Антибогом, між добром і злом. Необхідно, щоб людина сприйняла заповідь діяльної і творчої любові: «Творити у всьому: в слові й містобудуванні, в точних науках і в садівни­цтві, в оздобленні життя і його пом’якшен­ні, в богослужінні і в мистецтві містеріалів, в коханні між чоловіком і жінкою, у виплекуванні дітей, в розвитку людського тіла і в танці, і в просвітленні природи, і в грі». На­солоджуючись чистою радістю буття, ви допомагаєте іншим і за життя, і після смер­ті підніматися вгору, набуваючи неповтор­ного земного досвіду, бо в різноматеріальних шарах нашого Всесвіту все пов’язано в єдине ціле випромінюваннями добра й зла. Егоїстичне ж прагнення Раю, позбавлене любові до всього живого, ніякої цінності не має, і навіть монастирські стіни його не об­лагороджують. Людина повинна любити світ, лиш не як джерело зиску для себе: приймаючи дари Природи, користуючись нею, вона й сама повинна навчитися слу­жити їй. Нам дозволена будь-яка радість, але – не за рахунок інших і за умови, що вона буде врівноважена готовністю прий­няти від життя не тільки насолоду, а й скор­боту, труд і обов’язок. У житті доброї, со­вісної людини немає чогось такого, щоб їй боятися посмертя: навіть дрібні відступи від моралі караються не надто строго. Але немає прощення тим, хто породжує страж­дання.

  Генетичний код, парадокс Хайєка і що з того вийшло

Комуністична ідеологія в її державній фор­мі – типовий випадок спотворення вічних ідеалів загального братерства, свободи й рівності перед Богом. Та, попри все, ра­дянські люди зуміли зберегти високі духов­ні пориви, почуття товариськості, жагу пі­знання, схильність до самопожертви й на­віть героїзму – якості тим цінніші, що їх ви­явили атеїсти, які не розраховували на від­плату в загробному житті. Нашим політи­кам, схильним мастити минуле самою тіль­ки чорною фарбою, варто було б повчитись об’єктивності в цього страдника сталінсь­кого режиму.

На думку Даниїла Андреєва, майбутнє за інтеррелігією. «Ружа світу, що сягає Неба, виростаючи із Землі», прийнявши від усіх релігійних течій заповіт діяльної любові, встановить етичний контроль над держа­вою. Перед її послідовниками постане ба­гато завдань, та найважливіше – вихован­ня людини облагородженого типу, для якої обов’язок стане внутрішньою потребою, а творчість – природним станом.

«Ружу світу» створено в найбезпросвітніші сталінські часи, прийшла ж вона до нас тоді, коли вчорашні духовні цінності були заперечені, а нових не створено. Вона на­гадала про справжнє покликання людини як творця, про необхідність жити згідно з законами добра й справедливості, а отже, прийшла вчасно. Ні в науки, ні в релігії не­має чогось такого, що могло б спростувати те, що відкрилося духовидцеві, та й – для чого? Надто вже благодатний вплив справ­ляє ця книжка на людські душі й розуми. Хтозна, можливо, ми стали свідками вели­чного явища, яке пізніш буде назване житієм подвижника.

 

*Монада — найпростіша неподільна єдність, першоджерело, основа явищ.

 

Наталя Околітенко (докт. біол. наук, письменниця, журналістка, публіцистка).

Журнал «Жінка», №8 (серпень 2003), стор.6–7

6.09.2017

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку