Головна » Канон, маршрут, надія?

Канон, маршрут, надія?

Шевченко – це пастка для того, кому кортить залишатися в мертвому минулому. І водночас Шевченко – це допомога для того, хто прагне вирватися у вільнеяскраве майбутнє. Такий парадокс.

Кожна культура має свою символічну постать, яка дозволяє її носіям самовизначитися. Звісно, від частого використання та реальна, колись жива людина, з якої зліпили кумира, трохи потерпає, як бронзовий вуличний пам’ятник від частих доторків, але то все неминучі видатки.

Монумент – байдуже, з відповідного матеріалу на п’єдесталі чи в колективній уяві – висловлювання, спрямоване в майбутнє. Від вибору суб’єкта такого монументу часто залежить ментальність усієї спільноти. Так повторний карлик і соціопат, ставши ідолом, неабияк сприяв колективним неврозам на чверті твердої поверхні планети (якщо врахувати територію радянських сателітів). Так наявність у своїй свідомостіШекспіра, Сервантеса, Ґьоте, Мольєра давала й дає відповідним народам точку опори, структурує їхнє бачення світу, їхню естетику та етику – навіть якщо в кожного окремого їхнього представника останній контакт із авторськими текстами відбувався в середній школі.

Тарас Григорович Шевченко в нашому випадку – найбільш показовий приклад Культурного героя нації. Передусім тому, що він годиться на цю роль якнайкраще і через свій унікальний мистецький талант, і через особливості біографії, й, не в останню чергу, особисту харизму. Уявити тепер Україну без Шевченка неможливо бодай теоретично, настільки він сформував її культурний код. Але тут постає проблема: чи правильно ми читаємо цей код?

У мене особисто знайомство з поетом відбулося в дещо екзотичному режимі. Над письмовим столом діда висів, скільки я себе пам’ятаю, класичний портрет – репродукція гравюри Фотія Красицького, а в книжковій шафі на почесному місці за склом стояло зібрання творів у темно-зелених палітурках видання 1949 року. Щойно я почав цікавитися книжками без картинок, я туди зазирнув і з’ясував, що весь п’ятитомовик – виключно російською мовою.Ну так, української мій російськомовний, російськоцентричний дід не знав і, здається, не прагнув знати, хоча народився в Олександрівську, себто Запоріжжі, в родині не без малоросійських сентиментів. Чому – окрема довга сімейна історія, яку я розповім в іншому місці. Що ж до портрета, то вже після дідової смерті я розколупав саморобну рамку й з’ясував, що це сторінка з радянського журналу «Огонёк» теж приблизно кінця 1940-х років, відповідно, на звороті виявилася картина Анатолія Яр-Кравченка «М. Горький читає Сталіну, Молотову і Ворошилову свою казку «Дівчина і смерть» 11 жовтня 1931 року».Зрозуміло, що дід намагався якось примирити в собі дві ідентичності, але така сама чи схожа, хіба що менш комічна,ментальна плутанина була цілком типовою для свідомості середнього й пізнього «совка».

Пам’ятаю, коли чекіст, закріплений за нашим факультетом, чи то промацував, чи то вербував мене на першому курсі, він спеціально поцікавився, чи не збираюся я до пам’ятника між Червоним і Жовтим корпусами 22 травня. Я щиро поцікавився, з якої нагоди, бо тоді ще просто не знав, про що йдеться. Він сказав: «Правильно. В наших святцях такої дати немає».Інакше кажучи, культ Шевченка в СРСР було включено в систему радянської пропаганди в ретельно знешкодженому, рафінованому й пастеризованому вигляді, де він зберігався в офіційній упаковці поруч із Леніним, Пушкіним, Горьким і якимось, припустімо, Валерієм Чкаловим…

Але непорозуміння з Шевченком почалися задовго до того. Власне, ще за його життя. З усім відомих спогадів сучасників випливає, що українські селяни бачили в ньому всесильного представника влади, відрядженого з Петербурга чи то боротися проти кривди народу, чи то безпосередньо допомагати матеріально – мало не гоголівського ревізора:«Також говорили, що Шевченко «лицар дуже великий був» і що «був великий начальник», «він в Каневі, в казначействі, брав грошей, скільки хотів» (М. Біляшівський).

Ну а відразу після смертіпоетавтоматично став прапором, з одного боку, українського національно-визвольного руху (в тому числі для галицьких патріотів, переступивши кордон двох імперій і зайнявши належне місце рушія об’єднання нації), з іншого – середовища російських демократів-різночинців. Перше – цілком очікувано, друге – певною мірою несподівано. Красномовним документом є картина російського художника (щоправда, з українським корінням) Іллі Рєпіна 1884 року «Не чекали», присвячена поверненню з каторги революціонера, можливо, терориста. Цікаво дослідити набір картинок, які висять в оселі типових російських інтелігентів: замість ікон – репродукція полотна на євангельський сюжет, а праворуч і ліворуч від неї – відповідно портрети Ніколая Нєкрасова і… Тараса Шевченка! Якщо додати малюнок Олександра ІІ на смертному одрі (нагадаю: царя, вбитого народовольцями за три роки до того), контекст очевидний.Це при тому, що українські вірші російськомовному читачеві були так само незрозумілі, як і нині, а наявні на той момент переклади були, м’яко кажучи, недосконалими.

Як герой потужного міфу Кобзар, цілком природно, трансформувався кожним, так би мовити, користувачем відповідно до його власних потреб. Є цікавезна книжка Михайла Назаренка «Поховання на могилі»[1], де зібрано народні перекази про поета – як синхронні, так і пізніші, аж до другої половини ХХ століття. До уявлень про «великого начальника», який змусив царя звільнити селян, додалися зовсім уже казкові: про Шевченка-чаклуна й Шевченка-характерника, який виходить з могили на білому коні й захищає свій народ. Але навіть відкинувши трешеву екзотику, ми все одно отримуємо образ цілком народний у суто побутовому розумінні слова. Переконлива ілюстрація – полотно художника-«етнографіста» Костянтина Трутовського «Кобзар над Дніпром», яке датується 1875 роком.Тут уже наявний канонічний набір складових: упізнаваний ландшафт – Дніпро, кручі, далекий обрій, церква вдалині і сам герой на першому плані – в чоботях, шароварах, вишиванці, шапці, з бандурою в руках і смутком в очах. Саме такий Шевченко тиражувався і в ліберально-імперському, і в офіційно-радянському, і в національно свідомому дискурсі впродовж наступних майже півтора століття, доки не виникла загальна потреба в перегляді сітки координат (я навмисно не торкаюся політичних переконань Тараса Григоровича, які були радикальніші й безкомпромісніші, ніж у будь-кого в його оточенні, але цю темувже досить повно розкрито у фахових дослідників, треба лише брати книжки й читати).

Ясно, що будь-які спроби в різні часи змінити ракурс або відкоригувати чи доповнити уявлення про героя, який став стрижнем усієї конструкції тепер уже національного міфу, наштовхувалися на шалений опір. Ідеться не про «охранителів» (байдуже якої доби чи адміністрації), Бог з ними, для таких будь-яке зазіхання на закам’янілі уявлення вже є викликом, не ідеологічним чи естетичним, а екзистенційним. Тут радше постає проблема зіткнення з картиною світу цілком щирих ( в усіх значеннях слова) патріотів, які не відчувають потреби осучаснювати своє світобачення. Рівень освіти, географія, вік ніяк не впливають на сприйняття, йдеться лише про тип свідомості – відкритий чи закритий.

Наскільки сам Тарас Григорович відповідальний за свій образ? Так, від початку він – йоговинахідливий, креативний автор, адже це одна з характерних рис доби романтизму із його гіпертрофованим суб’єктивним началом, коли постать митця стає так само повноцінним художнім твором поряд із його доробком. Хтось із романтиків займався цим мимохідь, хтось приділяв неабияку увагу, хтось захоплювався настільки, що перетворював усе своє життя на перформенс аж до загибелі в процесі виконання, але загальні правила гри були саме такі. Важко сказати, наскільки свідомо Шевченко на початках вступав у цю гру, але що далі, то більше він грав за її правилами. І, спостерігаючи за нею з дистанції часу, навіть людина зі стійкою огидою до надприродного, не може позбавитися відчуття наявності тут якихось містичних збігів.

Почати хоча б із «Кобзаря». На фронтиспісі першого видання– малюнок мандрівного бандуриста з поводирем, який чудово римується з уже згаданим посмертним портретом Трутовського. Якщо відволіктися від реальних обставин, важко позбутися враження, що ми бачимо стилізований портрет автора, настільки вражає пізнаванийзагальний образ, не кажучи про фізіогномічну схожість. Щоразу зусиллям волі згадуєш, що йдеться про малюнокВасиля Штернберга, вірного товариша Тараса Григоровича.Сам Шевченко в цю добу був струнким двадцятишестирічним красенем із буйним волоссям, а таким, як на офорті, він стане під кінець життя, років через двадцять. Тобто виходить, що 1840 рокупоет якимось чином позначив свою подальшу творчу – і життєву! – програму на багато років наперед. Про те, що це не зовсім випадковість, що автор любив і свідомо грався стрибками в часі, свідчить зокрема його автопортрет зі свічкою 1860 року: там, навпаки, вже лисий і передчасно застарілий через хвороби й випробування чоловік бачитьсебе, ніби в дзеркалі, в подобі палкого юнака початку петербурзького періоду.

В романтизмі не лише твір як такий, а й біографія стає предметом творчої гри, але без легковажного відтінку, притаманного слову «гра» – яка вже тут легковажність!Доведеться згадати програмний вірш зі збірки «Три літа»:

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої! злої!

Це написано менше, ніж за півтора року до знаменитого арешту на поромі й крутого віражу злої долі. Хтось скаже: наврочив. Інший відкоригує: запрограмував. Власне, це акт мужності, йне такий вже несвідомий, адже інший сценарій описано в його «альтернативній автобіографії» – повісті «Художник». Підбиваючи попередні підсумки життя в Новопетровському укріпленні, автор, так би сказати, випробовує на міцність свій вибір.І доходить висновку, що без того фатального повороту – ув’язнення, заслання, солдатчини – він мав усі шанси… не відбутися, або відбутися не до кінця. Вочевидь, описане життєве фіаско його alteregoз повісті трохи згущено:відомо, що автобіографічність твору довгий час перебільшували, та й масштаб особистості й таланту героя трохи невідповіднийавторському(згадаймо, що на момент арешту Шевченком уже написано більше половини корпусу поетичних текстів!).Тим не менше, загроза «мирного», тихого існуваннябез особливих подій, пригод, випробувань і, головне, вчинківусвідомлюється мало не як крах:

  Шевченко і сміхова культура

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі…

Як тут не згадати паралельний, хоча, можливо, апокрифічний сюжет: коли Анна Ахматова дізналася про арешт і заслання майбутнього Нобелівського лауреата Іосіфа Бродского, вона начебто вигукнула: «Яку біографію роблять нашому рудому! Ніби він когось навмисно найняв».

Отже Шевченко свідомо «ліпив» і себе самого, і уявлення про себе. І не його провина, що після смерті це уявлення зазнало трансформацій. З одного боку, незгиннийгерой, реінкарнація безсмертного характерника з легенди, який кличе народ до спротиву й повстання (це в кращому разі, а в гіршому – колись покликав, а тепер благословляє благоденствіє), з другого – старий вусань, занурений в депресію, ригідний, віктимний і… категорично нецікавий. Таким доживбронзовий Тарас Григорович аж до самої Незалежності. І тут з’ясувалося, що жахлива редукція, яка відбувалася почасти несвідомо, а почасти й цілеспрямовано впродовж майже півтора століття, призвела до того, що Культурний герой… не здатен виконувати свою функцію: визначати координати й вектор розвитку!

Можливо, не найбільш значущим, проте досить інформативним сигналом цього стала публікація 2000 року неприємної й неапетитної книги Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко». Жанр скидання літературного ідола з п’єдесталу не такий вже унікальний, російськомовний читач відразу може згадати не менш скандальні «Прогулянки з Пушкіним» Абрама Терца (Андрєя Сінявского) або, скажімо, «Воскресіння Маяковского» Юрія Карабчієвского. Від згаданих прецедентів, позначених талантом і, можливо, дещо хворобливою, проте щирою й зацікавленою вдумливістю, опус Бузини відрізнявся зовсім уже хамським поглядом і базарним стилем. Але, хай як дивно, певна користь від книжечки була, адже багатьом стало зрозуміло, що з українською саморефлексією не все гаразд. Ну, припустімо, є Шевченко на стогривневій купюрі зразка 1994 року – як годиться, такий звичний дідуган у шапці, з вусами (мимоволі згадується пізньорадянський анекдот про Лєніна: «А глаза у него такие добрые-добрые»)… Тимчасом єдиною «їстівною» біографією поета залишається документальна повість Маріетти Шагінян (як стверджують злі язики, частково «запозичена» в Павла Зайцева) – російськоїписьменниці, відомої здебільшого своїм внеском у так звану «лєнініану». А серйозні дослідження Григорія Грабовича[2] та Оксани Забужко[3] «Шевченків міф України» є надто академічними й видаються надто символічними накладами для того, щоби вплинути на масову свідомість.

І Шевченко залишається надалі бранцем старих звичних контекстів: «народних» пісень, які відображають рівень фольклористики кінця ХІХ століття, «народних» строїв, які не мають геть нічого спільного з автентичним українським вбранням– Господи, в яких костюмерних якого районного будинку культури зберігали до наших часів ці штучні квіти й цей збляклий оксамит?!Нібито соромно сміятися з почуттів людей, які плекали свою ідентичність у найнесприятливіших умовах, у них був свій Кобзар, якого вони любили, як могли. Але тепер вони з незрозумілою на перший погляд ворожістю ставляться до кожного, хто робить спроби видалити з їхньої ікони недолугі, здебільшого аматорські нашарування пізнішої фарби. Їхній Шевченко – той самийконструкт, наївний сільський дядько з народних переказів, який хіба що постарішав за півтора століття, втративши весь свій запал, силу спротиву, нонконформістську енергію…

Проте, якраз на початку «нульових» потроху заявляє про себе інший вимір Шевченка. Мало не першим його наочно продемонстрував публіці канадський (чи, як тоді любили казати на іноземний кшталт, канадійський) скульптор українського походження Лео Молл, він же Леонід Молодожанин. Його пам’ятники у Вашинґтоні, Оттаві, Вінніпезі, Вайті, Буенос-Айресі, Санкт-Петербурзі, Ялті, Івано-Франківську пропонували незвичного (чомусь!) Тараса Григоровича – юного енергійного красеня петербурзького періоду.Так, «епідемія» встановлення пам’ятників є серією обмежених символічних актів, які ніби дозволяють відкупитися від дійсності, звільняють від необхідності щось змінювати в житті по суті, але все ж таки вонипозначають систему орієнтирів, якими можна користуватися. Коригування міфу відбувалося досить швидко, подекуди в недосконалих формах, і цей процес був нестримним. Книжки, статті, ігрові (точніше, один ігровий) і документальні фільми (серед них серіал «Мій Шевченко», до якого долучився автор цих рядків)задовольняли запит на повноцінну об’ємну людину замість схеми та якоюсь мірою, страшно вимовити, карикатури.

Символічною була поява 2003 року нової банкноти в 100 гривень роботи тих самих Василя Лопати та Борис Максимова: молодий поет нарешті прийшов на зміну старому в наймасовішому з усіх мистецтв – малюнку грошових знаків.

Зміна заглибленого в свої думки старця-Мойсея з рустикальним антуражем на життєрадісно-мрійливого плейбоя в якості загальновживаної міфологеми була лише зовнішнім проявом болючих пошуків ідентичності для нової генерації українців. Представники україноцентричного вельми умовного «середнього класу», який почав кристалізуватися не лише у великих містах і не лише на заході країни (як декому б хотілося) – інтелектуали, підприємці, студенти, офісні працівники, звичайні освічені люди, передусім молоді – намагалися сумістити вимоги сучасного життя з культурними міфами й, природно, радше пристосувати міфи до життя, аніж життя до міфів. Одне слово, з’явилася потреба не просто в молодому чи «модному» Шевченку, а в Шевченку-кріейтері, який стимулюватиме установку на пошук, еволюцію, багатоваріантність.

Повертаючись до ролі «культурного героя»: зрозуміло, що на роль символу висуває ту чи іншу постать певний колективний запит, але символ, у свою чергу, надалі сам починає диктувати напрямки й тренди. Того же Шекспіра (байдуже, самого співвласника театральної компанії «Слуги лорда-камергера» чи гіпотетичного автора/авторів, які ховалися за ним) було остаточно визнано генієм аж на початку XIX століття, але відтоді й донині те, що Бернард Шоу назвав «bardolatry» (поклонінням перед Бардом) чинило непереборний вплив не лише на англійська літературу, а й на всю британську культуру. Він підсилював експансивні імпульси романтиків і знешкоджував войовничу цнотливість вікторіанців. Без Шекспіра не було б ані Байрона, ані Кіплінґа, ані Бітлз.В кожній країні ми знайдемо одну або декілька постатей, причому не політиків, а саме митців, відповідальних за віддалені наслідки в масштабах цілої нації. Для угорців це буде Петьофі, для поляків – Міцкевич, для росіян – Пушкін (загальновизнане «наше все», за висловом Аполлона Грігорьєва), для Німеччини – Ґьоте. В такому обожненні, звісно, таїться небезпека опопсовіння першоджерела, але «поклоніння перед бардом», хай там як, значно краще, ніж поклоніння перед політиком.

Українській традиції, вочевидь,  не менш, ніж багатьом іншим,притаманне певнетяжіння до культу особистості. У російського журналіста Владіміра Гіляровского[4]є згадка про те, що в першій половині ХІХ століття в українських селах існував звичай вішати поруч із іконами портрет Сковороди. Ані перевірити, ані підкріпити це свідчення мені наразі не вдалося, але якщо це не вигадка (а навіщо?), зрозуміло, яка операція перекодування відбулася в українців: місце філософа-мрійника, втікача від марнот світу зайняв герой, втілення активного начала й спротиву. Нині на такого героя знову є попит, але з поправкою на час: як уже було сказано, Україні конче потрібен герой-новатор.

На щастя, в нашому герої воноє!Непорозуміння, пов’язані з особливостями історичного розвитку, змусили забутипро цей бік його творчості й особистості, але тепер ніщо не заважає, як у таких випадках кажуть, повернутися до витоків. Більше того, саме час. Досить лише уважно вдивитися в картини й перечитати тексти.Від самого початку, з перших сторінок.Відкриваємо «Кобзар». Поема «Причинна». Аякже! «Реве та стогне Дніпр широкий…» Потрібне зусилля волі, щоби «відключити» музичний супровід, внутрішню фонограму хору ім. Г. Верьовки. Без цього не вдасться співвіднести вірші з адекватним контекстом…

Знову ліричний відступ. Під час роботи над серіалом «Мій Шевченко» на каналі «1+1» я мало не проґавив одну ключову операцію. Музика подекуди стає вирішальною складовою кінообразу, це відомо вже багато років. Але телебачення як мистецтво до певної міри індустріальне передбачає трохи механістичний підхід. Зокрема, в першому варіанті режисер фільму, чарівник монтажного пульту Павло Овечкін звернувся, згідно з технологією, до музичного редактора каналу. Цю посаду обіймав чудовий музикант, піаніст і композитор Ігор Лебьодкін. Він теж діяв за шаблоном: знайшов у фонотеці щось ніби тематично й ритмічно схоже – це були записи якогось академічного бандуриста.У мене до бандури як такої претензій немає, нормальний музичний інструмент, якщо не навантажувати його творчими завданнями, до яких він не пристосований.В нашому випадку все сталося якнайгірше: відсутність демпферів і певна тембральна одноманітність створили гнітюче емоційне тло, на якому всі наші знахідки – як змістовні, так і формальні – загубилися в тужливому потоці, інтонація якого збігалася з чиїмось давнім безжальним діагнозом: «закатували неньку». Побачивши й почувши весь цей жах, я взяв процес у свої руки, зокрема, перебрав уважно власну фонотеку й зупинився на досить рідкісному записі: «Ґольдберґ-варіації», але не в оригінальному виконанні на фортепіано чи клавесині, а в аранжуванні американського композитора, піаніста і диригента Джоела Шпігельмана для електронного синтезатора. Надпотужна музика Бахаплюс несподівані електронні звучання, подекуди на межі фолу, створювали той самий ефект, якого я від самого початку напівсвідомо прагнув.Далі чекало випробування: інколи з невідомих причин музика «не лягає» на зображення, хоч aprioriвсе нібиторозраховано правильно. І навпаки: якщо музичний супровід відповідає внутрішньому стану відео, він співпадає до секунди, до найменших акцентів і монтажних стиків, а чому – теж незрозуміло. З Бахом сталося саме так.Він виявився конгруентним Шевченкові, причому з поправкою на тембри межі тисячоліть.Тією знахідкою я досі пишаюся.

  Тарас Шевченко як естет й аристократ духу

Отже, контекст… Спробуймо читати «Причинну» як якусь «Лорелей»[5]Гайне – ефект відсторонення (чи відчуження, чи як там ще перекласти українською Шкловского-Брехта?) тут не завадить.

Експозиція. Буря на Дніпрі. Тільки куди там їхньому Рейну до нашого Дніпра! І масштаб відповідний: важкий чотиристопний ямб, поспішати нема куди,Шевченко завжди його вживає, коли хоче досягнути стриманого драматичного ефекту:

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів…

Так дванадцять рядків. Настрій задано. Тепер – легковажніший хорей, власне,його ще називають «коломийковий вірш», але з постійними підкресленими збоями ритму та пірихіями. Ні, це не недолугість, це супермайстерність, між тим ідеться про одну з перших проб пера літератора-початківця:

Може вийшла русалонька

Матері шукати,

А може жде козаченька,

Щоб залоскотати.

⌣⌣ ⌣⌣

⌣⌣

Щойно втягнулися – знову зміна розміру, цього разу – амфібрахій, це ніби ознака прямої мови, авторський відступ (але ми не маємо забувати, що тут скрізь – гра, блискуча стилізація, намагання затягнути читача до свого образного ряду, залишаючись над ним:

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає…
⌣ ⌣⌣ ⌣⌣ ⌣

⌣ ⌣⌣ ⌣⌣ ⌣

Знову повертаємося до дії, знову неквапний ямб:

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить;

Розбивши вітер чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить…

І раптом – сплеск!

Ух! ух!

Соломяний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

——

⌣⌣——

Бешкетує, маніпулює, не дає читачеві розслабитися… Якихось 6 сторінок, 221 рядок. Про зміст, про сюжет не кажу – я навмисно взяв щось, що могло би нагадувати про синхронні спроби європейських романтиків, особливо німецьких: русалки, нещасна дівчина, що втрачає розум, лицар, самогубство… Я наполягаю, що у Шевченка все це значно оригінальніше й… доросліше. І ще я наполягаю, що цей абсолютний шедевр досі не оцінений! Остаточно не визначено рік написання «Причинної» – 1837-й чи раніше, Шевченкові або 23, абоще менше, він досі кріпак, його майбутнє ніяк не визначено, а він грається! Двадцятитрирічні хлопці зазвичай намагаються вихлюпнути своє оригінальне бачення, своє відкриття світу, але така олімпійська влада над тектонічною формою трапляється навіть серед дуже обдарованих юних поетів один раз на сто тисяч.

Шевченка слід читати не як інтуїтивного самородказ нещодавноокупованої колонії, якусь, перепрошую, валаамову ослицю, яка мовить істини не своїм голосом, а як одного з найяскравіших і, головне, найдоросліших представників тогочасного європейського мистецтва. Пам’ятаймо: романтизм!Від романтизму – пошуки форми, експерименти, гра сенсів, випробовування засобів виразності «на міцність». Він – класичний self-made man, який доторкнувся до столичного життя (хай спершу із чорного ходу – і в безперечно європейському Вільно, і в імперському Петербурзі), пройшов академічний вишкіл і водночас активно займався самоосвітою. Ну і безумовно спирався на народне коріння, адже це теж один із постулатів романтизму. Тут у нього є ключова перевага: поети-романтики першими пішли в народ, він у цьому не має потреби, він сам – народ. Але це не означає відсутності дистанції та суб’єктності. «Перебендя», «Катерина», «Гамалія», «Гайдамаки», «Сон», така схожа на народні пісні лірика – це ніякий не фольклор, а передусім досконала авторська стилізація. Якщо цього не враховувати, більшість текстів – починаючи з кривавих «Гайдамаків» і закінчуючи могутніми перекладами псалмів – залишається не до кінця зрозумілою.

Можна пробувати робити вигляд, що поет існував у культурному вакуумі й апелював лише до свого коріння, але таке трактування, по-перше, дещо беззмістовне, по-друге, трохи принизливе для об’єкта дослідження, ну й, по-третє, не дозволяє роздивитися й розшифрувати певні приховані сенси.

Улюблена здогадка, якоюя вперше дозволив собі поділитися в нашому серіалі, – коментар декількох рядків із «Заповіту». Всі ми знаємо їх зі школи незалежно від бажання, зокрема, ось ці:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу…

І далі:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ми знімали в Переяславі біля будиночка лікаря Козачковського, де було написано ці слова, – щоправда, не в грудні, а влітку, але в пейзажі, який зазнав відносно небагато змін за півтораста років, і мене раптом щось смикнуло: як Тарас Григорович проводив свій час під час мандрівок батьківщиною, з ким зустрічався, про що розмовляв? Усі безперечно пам’ятають про Кирило-Мефодіївське братство, а мені згадалося, що Шевченкові друзі не лише обговорювали з ранку до ночі програмні документи, а й розважалися, гуляли (славне товариство «мочемордів»), піднімали тости за Французьку республіку (Михайло Закревський), співали заборонені пісні. Які пісні? Чи була найменша ймовірність того, що під час тих вечірніх «нарад» вони не співали «Марсельєзу»?Ось заключні рядки приспіву:

Aux armes, citoyens,

Formez vos bataillons,

Marchons, marchons !

Qu’un sang impur

Abreuve nos sillons !

Тобто: «До зброї, громадяни, / Збирайте батальйони, / Ходімо, ходімо! / Хай нечиста кров / Напоїть наші лани

Можливо, цього збігу замало, щоби говорити про приховану цитату чи парафраз, проте твердження про спільний контекст і відтак спільне коло ідей я вважаю більш ніж обґрунтованим. Щоправда, довгий час для мене залишалося непоясненим, а чи володів Шевченко французькою? Ніби мав би володіти, бо це було перепусткою до певного кола людей – і текстів… Але ніяких документальних свідчень того не збереглося. Доки один досвідчений шевченкознавець не розв’язав загадку елементарним чином: в Академії навчався? Тож і французьку не міг не вчити, бо вона входила до обов’язкової програми. Ось так з окремих рис вимальовувався образ Шевченка у циліндрі, який розмовляє французькою й вільно почувається у товаристві аристократів, образ, який не міг підсвідомо не дратувати частину наших щирих патріотів, вигодуваних саме на репертуарі хору ім. Верьовки… Ще раз про всяк випадок підкреслюю: так зване «народне» мистецтво (на противагу справжній автентиці) – хай там як, теж частина культурного спадку, проблема не в ньому, а в нестримному бажанні ним і обмежитися, утворивши навколо себе й цілої країни якийсь умовний ментальний кордон. Щоправда, такі люди – продукт певної епохи, й їх стає з кожним днем дедалі менше внаслідок безжальних об’єктивних причин, але їхній вплив залишається досі в чомусь визначальним, особливо якщо йдеться про монополію на центральну постать національної культури з усіма наслідками, що з цього випливають­– зокрема, заперечення його питомої модерності й аванґардності.

Трохи легше, хай як дивно, з образотворчою спадщиною Тараса Григоровича. Психологічно вона завжди сприймалася як додаток до літературного доробку. Її не так монополізували, бо, відверто кажучи, не дуже й то цінували. Таке страшне сором’язливе визнання, що, мовляв, поет він був, безумовно, «наше все», а художник – непоганий, але, м’яко кажучи, не геній, я чув від кількох поважних мистецтвознавців – звісно, що дуже-дуже обережно й пошепки. Зовсім іншу думку вже давно просуває Дмитро Омелянович Горбачов, професор КНУТКТ ім. Карпенка-Карого (до речі, один із буквально першовідкривачів феномену «українського авангарду» в малярстві). Зокрема він звернув увагу на добре відомий натюрморт, який довгий час минав поза увагою дослідників через його нібито банальність – такі «постановки» зазвичай виконують не академіки по відділенню графіки, а студенти-початківці.Але якщо вдивитися, можна помітити кілька неочевидних порушень тодішніх правил, як от: збивання з пантелику стосовно масштабів фігур, навмисна композиційна заплутаність, ілюзія «оживлення» заздалегідь мертвої натури, аж до символічного годинника без стрілок, який нагадує професору Горбачову ключовий епізод із фільму Берґмана «Сунична галявина».

Бездоганна пластичність і водночас прихована наповненість незрозумілими сенсами, латентна літературомісткість змушує сприймати цей шедевр як прототип усього явища європейського сюрреалізму.Цьому спостереженню вже багато років, і воно врешті-решт стало частиною консенсусу – аж до того, що «Натюрмортові» 1860 року в новій експозиції Національного музею Шевченка буде відведено окремий розділ. Але ж це тільки одна робота з 844, які дійшли до нашого часу (якщо не рахувати непевно атрибутованих).

Зновутаки, існує певне приховане уявлення, що Шевченко-живописець поступався в майстерності Шевченкові-графіку. Хай там як, а заперечувати титул академіка Імператорської академії саме за відділенням графіки важко, ну а полотно, олія – це для нього ніби другорядне. Справді, Шевченкові офорти –щось абсолютно виняткове. Щоби оцінити їх, як слід, варто знову звернутися до контекстів. Сучасне йому російське мистецтво навряд чи можна назвати неповноцінним, воно висунуло художників надзвичайної якості, які були оцінені за життя й після смерті, проте нічого схожого на Шевченка-графіка за несподіваністю, новаторством, проривом у нові форми та естетику, не кажучи про тематику й загальний пафос, у ньому не знайдеш.Можливо, найближче до нього в Європі стоїть графічна спадщина Франсіско Гойї – теж представника романтизму, теж одинака, теж нонконформіста, носія неприхованого громадського темпераменту й невтомного шукача власного голосу.

Як додатковий знак «свій/чужий» мимохідь згадаймо його карикатуру «До самої смерті» на герцогиню Марію Вісенту де Осуна, мати його могутнього патрона Педро де Осуна – хіба це не Шевченків «Сон»?А серія «Жахіття війни» – хіба це не «Гайдамаки»?

А от щодо Шевченкового живопису… Ну візьмімо хоча б найвідомішу.вочевидь.роботу олією – «Катерину» 1842 року.На перший, та й на другий погляд так само, вона виглядає дещо попсовою. Дівчина на першому плані в демонстративній театральній позі, купа нібито зайвих деталей, пропорції викривлено, забагато літератури, навіть літературщини – ще трохи, й буде Павєл Фєдотов, який жив у Петербурзі в той самий період і спеціалізувався на жанрових картинах на межі зі злободенним лубком. Щодо пропорцій – невже Шевченко не вмів малювати?

Та ні, рисувальник він був неперевершений, досить поглянути на його ескізи з натури, згадаймо, що в аральську експедицію його брали саме як художника, себто, згідно з нинішнім штатним розкладом, фотографа. Тож у чому загадка? Доведеться знову шукати контексти.

Тут мені прийшла підказка у вигляді розтиражованого автопортрета 1841 року.За інерцією він сприймається в руслі панівної петербурзької «кіпрєнщини» (маю на увазі не менш «листівочний» портрет Пушкіна пензля Ореста Кіпрєнского).

І раптом несподівані паралелі підказав один не надто відомий експонат музею в Борисоглібському соборі м. Чернігова – образ святителя Петра Могили (до речі, на мою думку, найкращий його портрет), ікона, вивезена свого часу з Козелецького собору Різдва Богородиці.

Можливо, досвідченіший дослідник знайшов би паралелі значно раніше й ближче, але тепер уже головне – результат. Схожість манери, погляду, ракурсу, інтонації настільки очевидна, що довелося зануритися в пам’ятки української барокової доби,раз за разом наштовхуватися на підтвердження гіпотези щодо підґрунтяШевченкової творчості й дивуватися, чому це не спало мені на думку раніше. Взагалі-то шукати витоки його естетики в українському бароко – і, ширше, в європейській бароковій традиції – завдання професіоналів(перший крок у цьому перспективному напрямку зробив професор Леонід Ушкалов[6]), гадаю, перед дослідниками тут неоране поле.

Але ще цікавіше розглядати бароко не як канон, а як маршрут. Нині в ужитку концепція чергування магістральних естетик, принаймні в Європі, як безперервного процесу. Ідея, знайома нам із творів Мішеля Фуко, стала для західних культурологів мало не загальним місцем. Ідеться про погляд на творчі практики як своєрідну синусоїду, де на зміну періоду активного пошуку, експерименту, прориву через певний час приходить етап накопичення, осмислення, повернення до витоків. Це не означає ані зміну градусу, ані напруги, ані тим більше художньої якості – всього лише ступінь інтроверсії чи екстраверсії. Романтизм у такому ракурсі розглядається як черговий прояв бароко, себто бунтівної, новаторської фази… решту зрозуміло.

Юний Тарас «довіленського» періоду зростав у середовищі, де барокова оптика була частиною нормального, ба більше – єдино можливого естетичного сприйняття світу. Українське, «козацьке», «мазепинське» бароко стало на цей час репером української ідентичності (релігійної, етнічної, соціальної, мовної), яка піддавалася шаленому тиску й чинила стійкий опір. Для хлопця з надзвичайною мистецькою обдарованістю, який до того ж готувався йти в богомази, художнє оточення не могло бути лише однією із зовнішніх обставин, він мимоволі мав зарядитися ним на решту життя. Де там закінчувалася естетика й починалася безперервна світоглядна козацька традиція, байдуже. Для нас важливо, що саме цю «бароковість спротиву» він і втілив у своїй творчості, саме нею додатково зарядив усю майбутню Україну.

Якщо дивитися на ту ж «Катерину» крізь таку барокову оптику, все встає на свої місця: іконоподібність (точніше, плакатність), декоративність, згущеність кольорів і образів, узагальнення аж до стислої метафори, помітні неозброєним оком елементи гри – все це змушує сприймати побачене не в сучасній художнику системі координат, а як відчутну заявку на естетичні пошуки модерну межі ХІХ і ХХ століття.

Іншими словами, романтизм, «помножений» на бароко внаслідок особливостей індивідуального та національного розвитку[7], – це той енергетичний стрижень, на якому тримається сам Шевченко та весь його messageнащадкам. Залишається уважно його прочитати й інтерпретувати відповідно до потреб кожного наступного покоління.Установка на новаторство, творчий пошук, креатив, утілена в Культурному герої – доки він залишається Культурним героєм –визначає й визначатиме естетичні засади українців.

Ось тут можна загальмувати й запитати себе самого, наскільки ти взагалі адекватний? Наскільки ти в контакті з дійсністю? Чи не пройшли, бува,повз твою увагу всі прояви провінційності, обмеженості, вторинності й герметичності, якіхарактеризують, якщо чесно, культуру твоєї країни впродовж, як мінімум, двох останніх століть? Чи не забув ти раптом покриті порохом штучні квіти, «народні» ансамблі співу й танцю, звітні концерти в Палаці «Україна», музику Поплавського, телевізійний, з дозволу сказати, «ґламур», шедеври сучасної архітектури та містобудування, включно з головною площею країни, яку навіть асоціації з могутніми проявами народної свободи, ініціативи та солідарності не можуть остаточно очистити від сорому за несмак?..

Ні, таке навряд чи вдасться ігнорувати. Є спокуса пояснити все зовнішніми обставинами: важкий історичний шлях, бездержавність, репресії, утиски, колективні травми… Або: злидні, економічна залежність, індиферентність ринку, прозорий кордон, адміністративний несмак і невігластво, брак еліт…Такі перешкоди справді важко подолати, й ніхто з цим не сперечатиметься.

Проте,важко не помітити, що всупереч усім перерахованим і ще незгаданим негараздам, українська культура з дивовижною, нез’ясовною до кінця послідовністю періодично продукує вибухи нових мистецьких форм і змістів. Український авангард початку ХХ століття: Малевич, Бурлюк, Нарбут, Пальмов, Богомазов, Екстер – плюс Довженко!..«Розстріляне відродження»: Хвильовий, Тичина, Курбас, Бойчук, Седляр (і ще понад дві сотні постатей – цікаво, яка б іще культура швидко відродилася, якби з неї ампутували 246 найкращих імен?)… «Шістдесятнки»: Стус, Симоненко, Світличний, Костенко, Шевчук, Горська, Параджанов, Іллєнко, Сильвестров…Так званий «тихий протест» 70-х-80-х… Нарешті, геть несподіваний розквіт літератури,образотворчого та «актуального» мистецтвавідразу після Незалежності (на жаль, не театру, не кіно, не архітектури – тобто не тих галузей, які вимагають інвестицій)… Тобто той заряд діє досі, навіть якщо ми не усвідомлюємо його початки.

Дивно, як органічно Шевченко вписався в творчі пошуки зовсім молодого покоління українців: «Мені тринадцятий минало» виконується в реповій манері зі сцени «Євромайдан» популярною рок-командою, сам Тарас Григорович стає героєм досить-таки відв’язних колажів у художників з творчої групи «Жлоб-арт», футболки з портретом Кобзаря в береті кубинських повстанців із написом «She» (хоча насправді краще було би хоча б «Shé») дарують одне одному на Новий рік. Молодь без зайвих аргументів розуміє, що національну культуру мають уособлювати не буколічні консерватори-провінціали, не вперті обмежені пуристи, не дешеві, з дозволу сказати, гламурні зірки, а новатори, бунтівники, порушники «єдіномислія» та спокою. Майбутнє Шевченкової України – модерне й креативне, навіть якщо воно комусь не до вподоби. Зрештою, це питання смаку. Дехто й до Шевченка, між іншим, байдужий…

Юрій Макаров

Список ілюстрацій:

  1. Ілья Рєпін. «Не чекали». Полотно, олія. 1884-1888. Москва, Державна Третяковська галерея.
  2. Костянтин Трутовський. «Кобзар над Дніпром». Полотно, олія. 1875. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  3. Василь Штернберг. «Кобзар з поводирем». Папір, офорт. 1840. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  4. Тарас Шевченко. Автопортрет. Папір, офорт. 1860. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  5. Лео Мол. Пам’ятник Тарасу Шевченку. Бронза. 1963. Вашингтон.
  6. Василь Лопата, Борис Максимов. 100 гривень, грошовий знак Національного банку України. 1994 р.
  7. Василь Лопата, Борис Максимов. 100 гривень, грошовий знак Національного банку України. 2003 р.
  8. Тарас Шевченко. Натюрморт. Папір, олівець, сепія. 1860. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  9. Франсіско Ґойя. Прекрасна вчителька (з циклу «Капрічос», № 68). Папір, офорт. 1799. Мадрид, Національна бібліотека
  10. Тарас Шевченко. Русалки. Папір, сепія, білило. 1859. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  11. Франсіско Ґойя. Аж до смерті (з циклу «Капрічос», № 55). Папір, офорт. 1799. Мадрид, Прадо
  12. Тарас Шевченко. Катерина. Полотно, олія. 1842. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  13. Тарас Шевченко. Автопортрет. Полотно, олія. 1840-1841. Київ, Національний музей Т.Г.Шевченка
  14. Ікона «Образ святителя Петра Митрополита». Дерево, темпера. Бл. 1763 р. Музей Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній»
  15. Періодизація художніх стилів та естетичних напрямків у Європі від Середньовіччя до ХХ ст.
  16. Андрій Єрмоленко. З циклу «Шевченкіана». Digital art. 2013. Власність автора.

[1] Михайло Назаренко. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). — Київ, 2006.

[2] Григорій Грабович. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — Київ, 1991.

[3] Оксана Забужко. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — Київ, 1997

[4] Владимир Гиляровский. На родине Гоголя. — Москва, 1902.

[5] Heinrich Heine. «Ich weiß nicht, was soll es bedeuten…»

[6] Леонід Ушкалов. Есеї про українське бароко. — Київ, 2006. Від бароко до постмодерну: есеї. — Київ, 2011

[7] Як тут не згадати, що Франсіско Ґойю теж вважають художником, який поєднав романтичну та барокову традицію?

6.04.2017


Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика