Головна » «Милий мій! Ти для мене зруйнований храм»

«Милий мій! Ти для мене зруйнований храм»

Леся Українка у віці 17 років

Леся Українка у віці 17 років

1 серпня 1913 р. в далекому грузинському місті Сурамі перестало битися серце геніальної поетеси — Лесі Українки. Минуло 105 років, відколи вона пішла в засвіти, залишивши після себе те, що не вмирає.
Про особисте, інтимне життя видатної поетеси читач знає не так і багато. У заполітизованих шкільних підручниках робився акцент на її дружбі з соціал-демократом Сергієм Мержинським, якого вона, будучи сама хвора, взялася доглядати кілька місяців, аж до останніх його днів. Це був подвиг безмежно відданої людини. Сама дивувалася, як могла тоді вижити. Скупими відомостями володіли ми і про чоловіка Лесі Українки — Климента Квітку, з яким вона повінчалася 1907 року.
Прагнення більше дізнатися про Квітку привело мене до бібліотеки. Інтернет видав досить цікавий матеріал, що стосувався не тільки його, а й Максима Славинського, першого романтичного кохання молодої волинянки, яке спалахнуло в Колодяжному в 1886 році. Їй тоді було 15 літ, а йому — 18.
Хто ж він? В Інтернет-виданні про нього є багато цікавого матеріалу. Народився Максим Славинський (Славінський) 24 серпня 1868 р. в м. Ставище, що на Київщині. Батько його був садівником графині Браницької. На навчання сина віддав до Другої київської гімназії, яка своїм вихованцям давала ґрунтовні знання. Потім Максим навчався у Київському університеті святого Володимира: спочатку на юридичному, згодом — на історико-філологічному факультеті. Із захопленням студіював іноземні мови, які в майбутньому йому стали в пригоді.
Здобувши блискучу освіту, працював як кореспондент і редактор в різних виданнях. 1898 року доля закинула його в Петербург, де редагував «Вестник Европы» і був співредактором газети «Северный курьер».
У 1904 р. став редактором одеського журналу «Южные записки». Співпрацював з «Літературно-науковим вісником», пізніше — з газетою «Рада». Напередодні російсько-японської війни був призваний до армії. В листі до О. Кобилянської Леся Українка писала: «… а тепер він (Славинський. — Прим. А. К.) офіцером у війську — забрали його несподівано, та ще добре, хоч не на війну, а відслужувати на місці тих, що на війну пішли, так що він на Україні залишиться. Дуже він з того не рад, що мусив перо на стрільбу змінити…»
1905 р. — Максим Славинський знову в Петербурзі. В тому ж році його було обрано до першої Державної думи Росії. В 1906 р. став редактором «Украинского вестника». До 50-х роковин від дня смерті Тараса Шевченка брав активну участь у випуску «Кобзаря» російською мовою. Йому належала передмова до цього видання і низка перекладів. Книга була надрукована в Петербурзі 1911 р. Через кілька років царський уряд заборонив відзначати століття від дня народження геніального сина України.
Максим Славинський ще в юні роки, як ми вже згадували, познайомився з Ларисою Косач. Відтоді вони стали близькими друзями. Товаришував і з її братом Михайлом Косачем, який захоплювався математикою і фізикою. Не нехтував також і художньою літературою (свої твори друкував під псевдонімом Михайло Обачний).
У 80-х рр. ХІХ ст. в Києві любителями красного письменства був заснований літературний гурток, який жартома назвали «Плеядою». Студент Славинський разом із Ларисою і Михайлом Косачами брали активну участь у ньому. Відвідували гурток і їхні найближчі друзі — Олександра Судовщикова (вона стане в майбутньому дружиною Михайла і відомою письменницею), Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Маргарита Комарова та ін.
Засідання літературно-мистецького гуртка часто відбувалися на квартирі сім’ї Косачів, а інколи — в Лисенків і Старицьких. Відвідували зібрання також письменники старшого покоління — мати Лесі Українки Олена Пчілка, М. Старицький, М. Лисенко… На цих зустрічах «Плеяди» обговорювалися художні твори молодих авторів, оголошувалися конкурси, готувалися до виходу в світ книги. На 1888–1893 рр. припадає активна діяльність цієї молодіжної творчої організації.
Леся Українка та М. Славинський уже тоді були знавцями багатьох європейських мов. Очевидно, вона заохочувала членів «Плеяди» до перекладів творів класиків зарубіжної літератури. І на цій основі зароджується співпраця між Лесею і Максимом, яка тривала не одне десятиліття. Не безпідставно дехто з дослідників твердить, що вони не просто дружили, а й любили одне одного. Обоє домовилися, що перекладатимуть ліричні перлини з «Книги пісень» німецького поета-романтика Генріха Гейне.
Сталося так, що Славинський тривалий період не давав про себе знати. А Лесі Українці хотілося довідатися, як ідуть справи з перекладами. І у квітні 1890 р. з с. Колодяжне пише до брата (до речі, у віршованій формі):
Михайле любий мій!
Я зважила собі
Сьогодні написати
У віршах лист тобі.
Згадку про М. Славинського читаємо в одній з наступних строф:
Філософи новітні —
Ти, я та пан Максим —
Давно вже порішили
З питанням мудрим цим.
Трохи далі:
Еге ж! Переписала
Я Гейнові пісні.
Сиділа, як заклята,
Над ними я три дні.
Запитувала, чи «Музи співодайні» навідують членів «Плеяди».
У наступному листі до брата скаржилася, що: «…ошукав мене пан Максим — не шле жодних перекладів. Попроси, щоб він переслав переклади віршів». І поетеса наводить вислів німецькою мовою, який звучить українською так: «…і коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко поранили моє серце». Очевидно, ці слова мають інтимний підтекст, вони не випадкові.
Переклад ліричних творів Г. Гейне затягувався, і це хвилювало Лесю Українку. По-дитячому раділа, коли спільна праця була завершена: читаємо лист до дядька М. Драгоманова від 18 грудня 1890 р.: «Гейне мій завтра вже поїде до друку, я тому дуже рада».
І, нарешті, «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки та Максима Стависького (псевдонім Славинського. — Прим. А.К.) побачила світ у Львові 1892 р. (більшість перекладів належить поетесі (із 143 – 92). Передмову до книги написала мати Лесі Українки — Олена Пчілка.
Отже, натхненна праця двох закоханих талановитих особистостей над перекладами увінчалася успіхом. Це стало неординарним явищем не тільки в діяльності «Плеяди», а й в українській літературі взагалі.
Нам давно був відомий вірш Г. Гейне «Коли розлучаються двоє». Та не знали, що його переклав М. Славинський, а згодом був покладений на музику неперевершеним композитором М. Лисенком. І став, без перебільшення, окрасою українського романсу.
Літні канікули (вакації) 1892 року Максим Славинський проводив у с. Колодяжне (неподалік Ковеля) — в маєтку Косачів. З Ларисою натхненно взялися за редагування перекладу «Книги пісень» німецького поета. Сам Іван Франко цим виданням опікувався. За словами дослідників, їхні почуття — Лариси і Максима — розгорілися з новою силою. Хочеться погодитися із О. Шульгиним, громадсько-політичним діячем, котрий висловився: «Тепер можна сказати і про зворушливий роман із великою українською поетесою, в душі якої він (Славинський. — Прим. А. К.) залишив глибокий слід».
Той слід ми відчуваємо, знайомлячись із циклом віршів «Мелодії» із книги Лесі Українки «Думи і мрії», яка теж побачила світ у Львові 1899 року, через шість років після першої збірки «На крилах пісень». А це — шедеври її інтимної лірики: «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Сон літньої ночі», «Горить моє серце»… Та чи не до нього, коханого «пана Максима», звернені слова поетеси, що йдуть із глибини душі: «Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…» Чому так трагічно? Напевно, була на те причина. Та й писалися ці вірші в часи їхніх близьких взаємин (перша половина 90-х рр. XIX ст.)
Цикл «Мелодії» починається віршем «Нічка тиха і темна була». Наводимо другу строфу з цього вірша:
Вітер сумно зітхав у саду.
Ти співав, я мовчазна сиділа,
Пісня в серці у мене бриніла,
Вітер сумно зітхав у саду.
Мінорним настроєм сповнений і твір «Не співайте мені сеї пісні». Душевні муки великі — потрібен перепочинок:
Легким сном спить
мій жаль у серденьку,
Нащо співом будити його?
Апофеозом страждання можна назвати поезію «Горить моє серце». Важко його позбутися. Душа рветься, душа плаче:
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Мало-помалу сонячні мотиви набирають сили:
Знов весна, і знов надії
В серці хворім оживають.
Нарешті, оптимістичні нотки вриваються у вірш «Стояла я і слухала весну»:
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
Поетеса ніколи не зронила жодного нечемного слова про свого найближчого друга. А чи не про свої почуття до неї висловив Максим у вірші «В’ється стежка», покладеному не музику К. Стеценком?
В’ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом,
Тяжко за тобою.
Переглядаю багатотомне видання творів Лесі Українки. Досить об’ємна її епістолярна спадщина. Знайомлюся з листами до найближчої рідні, друзів, знайомих. І багато-багато разів поетеса називає його ім’я, починаючи з 1890-х років і закінчуючи приблизно1904 р. (а може, й пізнішим періодом).
Ось найбільш характерні цитати з листів до різних адресатів:
До дядька М. Драгоманова (23.02.1893 р.): «Вашу думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славинському».
До матері О. Косач (24.12.1893 р.): «Сумна пригода сталася з Славинським, тобі Ліля писала докладно, здається… Ганебна вийшла справа, але ганьба падає не на Славинського, громадянська симпатія на його стороні…Тих розбишак-студентів виключили, але чи на сьому скінчиться, невідомо».
Примітка. А трапилося ось що. На одному із студентських вечорів дехто із так званої «золотої молоді» почав бешкетувати. Як розпорядник вечора, М. Славинський попросив вивести двох студентів. Через кілька днів вони при виході з університету напали на нього і жорстоко побили. Лесі було жаль свого приятеля.
До В. М. Гнатюка (11.11.1900 р.): «Ми з д. (добродієм. — Прим. А. К.) Славинським здавна в літературній спілці по перекладах з Гейне, і спілки сеї я не мала на меті розривати, зібравшись далі видавати свої переклади».
До матері О. П. Косач (04.03.1900 р.): «Бачила в Петербурзі подружжя Славинських, Кістяківських…»
До В. П. Гнатюка (10.03.1900 р.): «Ми з д. Славинським уложили план ще третьої книги перекладів Гейне, маємо надію виготовити її ще на осінь…»
До сестри Ольги (22.11.1904 р.): «Не повезло з журналом Славинського… потребували Славинського до війська…»
Чи не додає якихось штришків до стосунків Лесі Українки і Славинського її лист до письменника М. Павлика, правда, писаний ще 2 вересня 1895 р.? «Цікава я, яке враження на галицьких людей роблять такі оповідання, як, наприклад, про моє сотрудництво з Ставиським (псевдонім Славинського. — Прим. А.К./…(so einlach!!! — з нім.: так просто). Я оце задумую писати дещицю, то коли надрукую (не зараз) — ото витріщать очі панночки та й паничі, не раз прийдеться згадати покійного Огоновського з його «Авжеж, коли вона не думала йти за нього заміж, то не повинна була казати, що його любить!!! «Ой, мало, серденько, одного Гоголя, багато ще смішного на світі є, — мовляла одна полтавська поміщиця».
Отже, спільні інтереси на багато літ поєднали їхні долі. Важко сказати, чому їхні шляхи розійшлися. Друзями вони залишилися і тоді, коли Славинський завів свою сім’ю. Треба сказати, що він був таким щирим патріотом, як і Леся Українка. У листі до Олени Пчілки (початок ХХ ст.) він писав, що гордиться тим, що українець і нічим іншим бути не хоче. Він жив Україною і працював для неї як поет, як журналіст, як історик, як юрист.
Свою відданість Україні він виявив у революційний період її тривожної історії 1917—1920 рр., тобто тоді, коли Україна виборювала свою незалежність.
А відтак — вимушена еміграція до Чехо-Словаччини. Славинський не хотів залишатися під більшовиками, бо це було небезпечно для людини, котра вірою і правдою служила Україні.
Хіба радянська влада могла йому простити те, що він був в уряді Української Народної Республіки міністром праці, що був призначений головою української дипломатії в Чехо-Словаччині; що закликав європейців до боротьби за національне визволення українського народу з-під іноземного поневолення; що активну участь брав у випуску збірника, присвяченого пам’яті С. Петлюри (1930 р.)?
Саме тому радянська контррозвідка «Смерш» 27 травня 1945 р. у Празі заарештувала професора М. Славинського, якому йшов 78 рік. І так боялася «ворога народу», що літаком спішно відправила в Київ і запроторила в Лук’янівську тюрму, де він 23 листопада 1945 р. помер. Так загинув член Української Центральної Ради, великий патріот України, чудовий поет, педагог, публіцист, перекладач, близький друг геніальної Лесі Українки.
Добре, що за часів незалежної України в 2002 р. вийшли вибрані твори М. Славинського, а одна з вулиць Києва названа його іменем. Хоч могила його не збереглася, та Україна завжди пам’ятатиме свого люблячого сина.

  Життєвий і творчий шлях Максима Антоновича Славинського (історіографія)

Підготував матеріал Анатолій Карп’юк (9.08.2018, інтернет-видання «Слово «Просвіти»»).

27.08.2018


Залишити відповідь

Підписатися на розсилку