Головна » Немузична музика (рецензія на концерт Лесі Дичко)

Немузична музика (рецензія на концерт Лесі Дичко)

samumray.in.ua.

 

 

P1170433Звичайно, творчий вечір композитора, народної артистки України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Лесі Дичко привернув увагу багатьох. Захід відбувся у Великому залі Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського, вхід був вільний, програма у двох відділеннях наповнена й різноманітна.
Сама ювілярка (а саме 75-літтю Лесі Василівни Дичко був присвячений концерт) зізналася, що «почуває себе молодою орлицею», і це, без сумнівів, чудово.
А тепер інша сторона медалі. Хто ж прийшов на концерт?
В основному, це консерваторська публіка: викладачі та студенти, також батьки та знайомі хористів й танцюристів (багато дитячих колективів були задіяні у вечері), і зовсім небагато поціновувачів музики. Хочеться зазначити, що очікувалась прем’єра давно написаного балету «Катерина Білокур», постановку якого здійснила відомий балетмейстер Алла Рубіна.
Цей факт також посприяв наповненню залу: прийшло багато шанувальників саме хореографічного мистецтва. Щодо музики Лесі Дичко, то стосовно неї, як і стосовно музики багатьох сучасних композиторів, незважаючи на її звання, нагороди та визнання у музичних колах, є різні думки. Сам же концерт підштовхував саме до критичного осмислення теми «сучасна музика». Музика до балету – не сподобалась, не була виразною, такою, що запам’ятовується і такою, що захочеться прослухати без візуальної картинки (лише декілька фрагментів звучали досить симпатично). Трохи краща справа була з коротенькими хоровими творами на вірші відомих поетів. Дещо невеличке з представленого доробку Лесі Дичко сподобалось, бо являло собою довершену медитативну картинку (звичайно сприяли виконавці, їх костюми та створений ними на сцені пісенно-візуальний образ). Але не було на чому відпочити душі, в основному звучала негармонійна музика, до якої не лежить серце. Весь час мусиш напружуватись, вслухатись, але навряд чи щось пощастить знайти, навряд чи на чомусь схочеться спинитись, мало ймовірно, що якийсь ритм тебе захопить та поведе за собою, спонукає внутрішні струни зіграти-заспівати щось своє. Мабуть, тому сучасні композитори і не збирають великі зали за гроші, хоча, безумовно є імена, на які модно і прийнятно ходити. Це і Леся Дичко, це і Валентин Сильвестров, це і Мирослав Скорик, а з молодших Олександр Родін і Вікторія Польова та інші, що менше на слуху.
Чому сучасні композитори пишуть так, що це не сприймається, не подобається, не бере за душу, не викликає емоцій, не дарує радість, сльози, не приносить просвітлення й полегшення. А тим паче не захоплює?
Що не так нині? Ноти не лягають на рядочки чи з небес не ллється музика, яку чули видатні композитори минулого?
Навряд чи хтось знайде однозначні відповіді на ці питання.
А може, ми просто не знаємо і не чуємо тих, хто пише інакшу музику?
А може, в богів вичерпався запас гарних мелодій?
А от це – навряд. Згадався торішній концерт ансамблю народних інструментів «Святограй».
І довелось пережити щасливі хвилини захоплення грою музикантів та щиро радіти за художнього керівника ансамблю та композитора Віктора Дмитренка, твори якого було виконано в програмі.
Так, це інший жанр, але хіба це має значення? Молодчина, спасибі йому за музичні шедеври!
Кому потрібна музика, яку не хочеться слухати?
Вузькому колу знавців чи самому композитору, якому з невідомих причин (чи відомих тільки йому) так некрасиво пишеться?

8.12.2014


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку