Головна » Невихованість публіки – дискредитація культурного закладу (або крок до деградації)

Невихованість публіки – дискредитація культурного закладу (або крок до деградації)

samumray.in.ua.

 

 

В час економічної кризи, соціальних змін, потрясінь та занепаду для багатьох людей культурний простір та мистецтво залишаються чи не єдиними осередками – віддушинами спокою, емоційної наснаги та можливості відпочинку – душевного та духовного.

Але залізні лещата глобалізації, інтеграції та загальної деградації суспільства вже й цьому животворчому та життєдайному просторі поступово тиснуть на горло та демонструють свої відразливі сторони та притаманні їм риси.

Спостерігати за всіма цими процесами болісно і неприємно.

Знічення додає усвідомлення того факту, як не просто і важко пересічному громадянину, в якого ще не встиг сформуватися смак і не утворився внутрішній стержень (імунітет) – запорука несприйняття брудних перверзій – вистояти під навалою процесів нівелювання та сплюндрування найкращих моральних цінностей та засад.

Більше того, як звичайній людині навчитися відрізняти чорне від білого, зло від добра, істину від брехні?

Як правильно зрозуміти свою душу та належним чином оцінити власні вчинки?

Як розвинути мудрість і прозорливість?

Де брати приклади, вивчати правила, пізнавати елементи культурної поведінки та етикету?

На чому будувати засади усвідомлення етики, естетики та моралі, якщо вже й у найповажніших, найвідоміших та найулюбленіших закладах культури, які мали би стояти «як скеля» серед бурхливого моря ширпотребу, кітчу, брутальності та цинізму довелося спостерігати таке, про що не можна мовчати.

Йдеться про Національний оперний театр та Національну філармонію України. Мова не про те, що діється на сцені (з цим, Слава Богові, ще все в порядку: і репертуар, і ідеі, і смак, і таланти, і майстерність), а про глядачів, їх культуру поведінки.

Ошатна будівля Національної опери в місті Києві, вечір, вогні, трепет очікування зустрічі з прекрасним, публіка, в основному, гарно вдягнена та усміхнена, але далеко не всі. Око уважного спостерігача обов’язково вихопить з натовпу постаті, які дисонують своїм виглядом з оточенням та подією. Ще є шанс просто в коридорі театру стикнутися майже лобом з людьми, вдягнутими абсолютно недоречно, а на фоні усієї краси та святкового настрою, навіть цинічно, та з зухвалим викликом до всіх і вся. На таких, як правило, кеди, джинси, що заледве прикривають зад та футболки, на голові – казна – що (можливі варіації недоречного костюму).

Таке враження, що їм на все і на всіх наплювати, їх не бентежить власний не відповідний одяг і вигляд, який абсолютно не в’яжеться з контекстом; бо вони самі є викликом правилам і без страху демонструють свою зневагу до прийнятих норм (правил культури поведінки). З контраргументів на захист доводилось не раз чути, що добре, що вони взагалі прийшли до театру і щось прагнуть побачити. Звісно, їх устремління чудове та достойне похвали. Але шкода, що навіть співробітники Оперного театру не роблять їм відповідних зауважень. Жаль також, що більшість публіки лишається байдужою до такого скритого виклику та відкритої демонстрації своєї зневаги до оточення.

Не йдеться про ханжество, педантизм та дорогі вечірні наряди. Але ті, хто відвідують культурні заходи, на нашу думку, повинні мати пристойний вигляд: доречне та акуратне вбрання, і таким чином виявляти повагу до – закладу культури, артистів та глядачів.

Інша прикрість пов’язана з випадком, який стався з автором на одному з концертів у залі Національної філармонії України.

Все просто, як в анекдотах та карикатурах, чи книгах про виховання та гарні манери. Точніше, йдеться саме про погані манери та невихованість.

Посеред зали місце зайняла дама у високій пухнастій зимовій шапці.

Це не була частина парадного туалету, а звичайнісінька хутряна шапка, така, яку прийнято залишати в гардеробі.

На ввічливе прохання декількох людей, яким ця шапка перекрила частково, чи й повністю вид на сцену, дама відповіла зневажливою відмовою. Вона збиралась сидіти в ній, бо мала щось «не в порядку з зачіскою», з її слів.

Довелося в пошуках  справедливості звернутися за допомогою (бо дуже не хотілось мучитись весь концерт, ще й за власні кошти, нахиляючись та викручуючись для того, щоб роздивитись те, що має відбутись) до працівника філармонії. Зауваження працівника ніяк не подіяло на жінку. Очевидно, що їй було наплювати на всіх і на правила поведінки у театральних залах зокрема.

Вона не зрушила з місця (дійсно законного – за квитком), і шапки не зняла, і пересісти відмовилась.

Всім тим, кому вона заважала, довелось перейти на вільні, але бокові місця, «проковтнувши» таку несправедливість, некультурність та зневагу стосовно себе.

Дрібниці, можливо хтось і закине. А що є не дрібниці. Усе наше життя складається з таких маленьких «дрібниць», які формують весь простір та насправді і є самим життям.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку