Головна » Поклоніння мертвим, чи Шлях до Вічності гарантовано

Поклоніння мертвим, чи Шлях до Вічності гарантовано

samumray.in.ua.

 

 

Не секрет, що наші люди дуже люблять поплакатись над тими, кого вже нема. Поплакатись – й возвеличити їх.

Мабуть, що вони звідкись й у когось перейняли і міцно засвоїли відомий вираз «Найкращий герой – мертвий герой».

Але не варто впадати в оману, не улещуйте себе і не самовтішайтесь сподіванками на славу, визнання й вшанування після смерті. Дзуськи! Рідні вас, може, й згадають, «незлим, тихим словом», чи й злим, голосним – це вже як хто заслужив за життя і як кому пощастило із власною особистістю (достойною чи так собі) та здобутками.

Але є декілька певних шляхів залишитись в пам`яті народній і бути на слуху, шляхи певні й надійні, та не всім доступні. Перший, містичний, втаємничений, полягає в тому, що ви маєте стати… святим. І от якщо станете, то після смерті ваші нетлінні мощі-залишки (шмат кісточки з руки-ноги чи кусок голови) возитимуть по церквам-монастирям і виставлятимуть для прочан, щоб поклонялись, прикладались і отримували, хто що хоче, звісно, якщо молитва їхня вашим святим решткам буде до вподоби.

Інший шлях – стати досить-таки відомим за життя. Політики і спортсмени хай відпочинуть, це зовсім не те, що дає світову посмертну славу, не той рід занять. Ваша задача – творчість, (чи її сурогат – мало хто в мистецтві нині розбирається, тому цю підміну і не помітять – хто на що спроможний, хто на що вчився, як прийнято казати)… Бажано – спів (естрадні пісеньки), інколи, значно рідше, це може бути поезія (або віршування-римування) і картини (живопис чи брутальна мазанина).

Але важлива не творчість сама по собі. Якщо вас ніхто не знав за життя, то не мрійте про пошанування після відходу з тіла. Вам необхідні засоби масової інформації (радіо, телебачення) та (увага! – це обов`язкова умова гри) – скандал, ще й гучний. Щось пов`язане з особистим життям, репутацією, наближеністю до селебрітіс, світського життя (яке чомусь так і тягне назвати свинським, як і відому передачу з чарівною ведучою – «Свинські хроніки», бо там хіба люди?!), політики та спорту (тут вони грають роль).

От за дотримання цих умов ви маєте шанс бути на слуху та на устах співгромадян після смерті.

А ще бажано померти нестандартно – можно самогубство вчинити чи до аварії з трагічними наслідками потрапити, головне – передчасно (можна й перебрати, до ста років жити, але це, спостереження підказують, мало кому вдається, не та генетика, не та екологія). Отак все просто в нашому світі. Варто було С.Кузьминському вийти з тіла та з життєвої драми, як пісні «Скрябіна» чи не кожні 5-10 хвилин почали лунати і по каналах проводового радіо, і по FM-станціям, яких зобов`язує тепер до цього (крутити українське) ще й квота.

Так, він був і відомий, і багатьма улюблений, але лише зараз почав звучати так потужно і часто. Навіть везунчики, пестуни долі, що прославились за життя – «ВВ» та «Океан Ельзи» – не так часто втішають слухача. Прекрасним метрам часів Радянської України із відомими чудовими піснями, що любив весь Союз, взагалі мало світить. Вони, хоч і співають красиво, та лише на платівках, в ретропередачах, таке враження, ніби кимось покарані за своє минуле.

Зараз (нарешті!) Тарас Компаніченко має можливість пропіарити себе та своє заняття у власній передачі по радіоканалу «Культура», як і Ілля Фетисов з «Божичів». А де К.Чеченя з ансамблем «Старовинної музики», де «Silva rerum», де Михайло Брунський та Люцина Хворост, де «Святограй»? Там де й інші цікаві митці.

Сучасники, розслабтесь... Про вас згадають потім, посмертно, на ювілейні дати, якщо… пощастить.  Декілька років тому ще ніхто не знав ім`я Василя Сліпака, оперного співака зі Львова, що багато років поспіль працював за кордоном.  Але він пішов воювати, через рік загинув, і всі про нього дізнались. Нещодавно, в Національній філармонії в Києві відбулась прем`єра французького твору, присвячена його пам`яті. Крім того про кожний його життєвий крок(!) та думку(!) можна дізнатися з модного нині джерела інформації – Вікіпедії (Його сторінці можуть позаздрити найвідоміші метри в будь-яких галузях науки та культури). В цьому знову відчувається моментальна готовність оплакувати та підносити нових героїв, йдучи «по гарячих слідах». Не виключено, що скоро з`явиться багато вулиць, музичних шкіл або інших громадських закладів, які носитимуть його ім`я (хвиля декомунізації змітає мітлою майже все, що було, а проведення АТО сприяє хвилі перейменувань, і все це дуже нагадує перейменування старих історичних назв за часів Радянського Союзу). І схоже на те, що незабаром, з огляду на світовий масштаб заходів, присвячених його пам`яті, Василь Сліпак здобуде світову славу. Посмертно. А чи вона потрібна йому?

Скажіть, дивлячись правді в очі, скільки цієї постановки він би мав чекати, якщо б лишився живий і далі б спокійно співав?

Що ж, це типове явище. Вівальді на 100 років забули. А доля поетів і художників взагалі значно трагічніша. В них більше шансів жити й вмерти неупізнаними. Одну американську поетесу відкрили через 100 років по смерті. Лесю Українку за життя знали  у вузьких колах. Картини Ван Гога – в ціні нині, йому їх продати не вдавалось.

Це щодо тих, хто талановитий і, на свою біду, скромний. Звісно, скандалісти у творчості і поведінці (Ілля Чічкан, Богдан Жолдак, Маша Шубіна, Сергій Поярков, Леся Мудрак, з зарубіжних – Далі, Дем`єн Хьорст та інші) всім відомі.

І на останок є ще один хиткий та не дуже простий шлях: дійсно стати видатним, а далі щось наробити не те, не геройське, чи проколотись, чи бути самим собою, а не таким, яким вас хочуть бачити.

І вас опустять, принизять, може й вб`ють. І от тоді ви станете Героєм (народ вознесе і понесе чутки про вас і ваш образ). Доля хитка, думка мас (керована, навіювана) мінлива. Останній яскравий приклад Надія Савченко. (Навіть не хочеться уявляти, чим все з нею може закінчитися.)

То чому народ у своїй більшості сліпий та байдужий? Хто диктує смаки? Ясно одне: той, хто платить, той і музику замовляє…

А нещодавно по радіо оголосили про перезаховання праху поета Олександра Олеся (звісно, як героя) на Лук`янівському цвинтарі, де цією акцією започатковується цілий проект: відкривається Алея почесних поховань для відомих українців. І держава на це має кошти! Останкам не дають спокою, це по-перше. По-друге, пам'ять про людину, в тому числі видатну, не залежить від того, де поховане тіло.

По-третє, все це відбувається в скрутний для України час. Невже подібні задумки – свій, але померлий за межами країни, лежатиме в своїй землі і лише нам належатиме! – може позитивно вплинути на соціум?! Так, видно, не страшно, що 80% населення вкрай знервовані всім, що відбувається в державі, та ледве жевріють, і не важливо, що гроші «їсть» АТО і постійне укріплення американського долара…

Ми любимо мертвих, вшановуємо їх ревно й сльозу проливаємо, особливо в певні дати (народження чи смерті), а насправді мало знаємо про них, їх життя, їх дії й здобутки, частіше сповідуємо якусь легенду, яку нам розкажуть.

Так, справді мертві герої – не страшні і досить безпечні. Але ними можна (як що що)… прикритись, і революціонером зробити, і розвінчати, і трактувати так, як треба в даний момент, в певному історичному контексті. Тому герої – потрібні. Хто наступний?!

 

29.01.2017


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика