Головна » Поклоніння мертвим, чи Шлях до Вічності гарантовано

Поклоніння мертвим, чи Шлях до Вічності гарантовано

samumray.in.ua.

 

 

Не секрет, що наші люди дуже люблять поплакатись над тими, кого вже нема. Поплакатись – й возвеличити їх.

Мабуть, що вони звідкись й у когось перейняли і міцно засвоїли відомий вираз «Найкращий герой – мертвий герой».

Але не варто впадати в оману, не улещуйте себе і не самовтішайтесь сподіванками на славу, визнання й вшанування після смерті. Дзуськи! Рідні вас, може, й згадають, «незлим, тихим словом», чи й злим, голосним – це вже як хто заслужив за життя і як кому пощастило із власною особистістю (достойною чи так собі) та здобутками.

Але є декілька певних шляхів залишитись в пам`яті народній і бути на слуху, шляхи певні й надійні, та не всім доступні. Перший, містичний, втаємничений, полягає в тому, що ви маєте стати… святим. І от якщо станете, то після смерті ваші нетлінні мощі-залишки (шмат кісточки з руки-ноги чи кусок голови) возитимуть по церквам-монастирям і виставлятимуть для прочан, щоб поклонялись, прикладались і отримували, хто що хоче, звісно, якщо молитва їхня вашим святим решткам буде до вподоби.

Інший шлях – стати досить-таки відомим за життя. Політики і спортсмени хай відпочинуть, це зовсім не те, що дає світову посмертну славу, не той рід занять. Ваша задача – творчість, (чи її сурогат – мало хто в мистецтві нині розбирається, тому цю підміну і не помітять – хто на що спроможний, хто на що вчився, як прийнято казати)… Бажано – спів (естрадні пісеньки), інколи, значно рідше, це може бути поезія (або віршування-римування) і картини (живопис чи брутальна мазанина).

Але важлива не творчість сама по собі. Якщо вас ніхто не знав за життя, то не мрійте про пошанування після відходу з тіла. Вам необхідні засоби масової інформації (радіо, телебачення) та (увага! – це обов`язкова умова гри) – скандал, ще й гучний. Щось пов`язане з особистим життям, репутацією, наближеністю до селебрітіс, світського життя (яке чомусь так і тягне назвати свинським, як і відому передачу з чарівною ведучою – «Свинські хроніки», бо там хіба люди?!), політики та спорту (тут вони грають роль).

  «Стоп» війні

От за дотримання цих умов ви маєте шанс бути на слуху та на устах співгромадян після смерті.

А ще бажано померти нестандартно – можно самогубство вчинити чи до аварії з трагічними наслідками потрапити, головне – передчасно (можна й перебрати, до ста років жити, але це, спостереження підказують, мало кому вдається, не та генетика, не та екологія). Отак все просто в нашому світі. Варто було С.Кузьминському вийти з тіла та з життєвої драми, як пісні «Скрябіна» чи не кожні 5-10 хвилин почали лунати і по каналах проводового радіо, і по FM-станціям, яких зобов`язує тепер до цього (крутити українське) ще й квота.

Так, він був і відомий, і багатьма улюблений, але лише зараз почав звучати так потужно і часто. Навіть везунчики, пестуни долі, що прославились за життя – «ВВ» та «Океан Ельзи» – не так часто втішають слухача. Прекрасним метрам часів Радянської України із відомими чудовими піснями, що любив весь Союз, взагалі мало світить. Вони, хоч і співають красиво, та лише на платівках, в ретропередачах, таке враження, ніби кимось покарані за своє минуле.

Зараз (нарешті!) Тарас Компаніченко має можливість пропіарити себе та своє заняття у власній передачі по радіоканалу «Культура», як і Ілля Фетисов з «Божичів». А де К.Чеченя з ансамблем «Старовинної музики», де «Silva rerum», де Михайло Брунський та Люцина Хворост, де «Святограй»? Там де й інші цікаві митці.

Сучасники, розслабтесь… Про вас згадають потім, посмертно, на ювілейні дати, якщо… пощастить.  Декілька років тому ще ніхто не знав ім`я Василя Сліпака, оперного співака зі Львова, що багато років поспіль працював за кордоном.  Але він пішов воювати, через рік загинув, і всі про нього дізнались. Нещодавно, в Національній філармонії в Києві відбулась прем`єра французького твору, присвячена його пам`яті. Крім того про кожний його життєвий крок(!) та думку(!) можна дізнатися з модного нині джерела інформації – Вікіпедії (Його сторінці можуть позаздрити найвідоміші метри в будь-яких галузях науки та культури). В цьому знову відчувається моментальна готовність оплакувати та підносити нових героїв, йдучи «по гарячих слідах». Не виключено, що скоро з`явиться багато вулиць, музичних шкіл або інших громадських закладів, які носитимуть його ім`я (хвиля декомунізації змітає мітлою майже все, що було, а проведення АТО сприяє хвилі перейменувань, і все це дуже нагадує перейменування старих історичних назв за часів Радянського Союзу). І схоже на те, що незабаром, з огляду на світовий масштаб заходів, присвячених його пам`яті, Василь Сліпак здобуде світову славу. Посмертно. А чи вона потрібна йому?

  Перверзія тиха та небезпечна

Скажіть, дивлячись правді в очі, скільки цієї постановки він би мав чекати, якщо б лишився живий і далі б спокійно співав?

Що ж, це типове явище. Вівальді на 100 років забули. А доля поетів і художників взагалі значно трагічніша. В них більше шансів жити й вмерти неупізнаними. Одну американську поетесу відкрили через 100 років по смерті. Лесю Українку за життя знали  у вузьких колах. Картини Ван Гога – в ціні нині, йому їх продати не вдавалось.

Це щодо тих, хто талановитий і, на свою біду, скромний. Звісно, скандалісти у творчості і поведінці (Ілля Чічкан, Богдан Жолдак, Маша Шубіна, Сергій Поярков, Леся Мудрак, з зарубіжних – Далі, Дем`єн Хьорст та інші) всім відомі.

І на останок є ще один хиткий та не дуже простий шлях: дійсно стати видатним, а далі щось наробити не те, не геройське, чи проколотись, чи бути самим собою, а не таким, яким вас хочуть бачити.

І вас опустять, принизять, може й вб`ють. І от тоді ви станете Героєм (народ вознесе і понесе чутки про вас і ваш образ). Доля хитка, думка мас (керована, навіювана) мінлива. Останній яскравий приклад Надія Савченко. (Навіть не хочеться уявляти, чим все з нею може закінчитися.)

То чому народ у своїй більшості сліпий та байдужий? Хто диктує смаки? Ясно одне: той, хто платить, той і музику замовляє…

А нещодавно по радіо оголосили про перезаховання праху поета Олександра Олеся (звісно, як героя) на Лук`янівському цвинтарі, де цією акцією започатковується цілий проект: відкривається Алея почесних поховань для відомих українців. І держава на це має кошти! Останкам не дають спокою, це по-перше. По-друге, пам’ять про людину, в тому числі видатну, не залежить від того, де поховане тіло.

  Утопічно-жартівливі поради (план) для держави Україна

По-третє, все це відбувається в скрутний для України час. Невже подібні задумки – свій, але померлий за межами країни, лежатиме в своїй землі і лише нам належатиме! – може позитивно вплинути на соціум?! Так, видно, не страшно, що 80% населення вкрай знервовані всім, що відбувається в державі, та ледве жевріють, і не важливо, що гроші «їсть» АТО і постійне укріплення американського долара…

Ми любимо мертвих, вшановуємо їх ревно й сльозу проливаємо, особливо в певні дати (народження чи смерті), а насправді мало знаємо про них, їх життя, їх дії й здобутки, частіше сповідуємо якусь легенду, яку нам розкажуть.

Так, справді мертві герої – не страшні і досить безпечні. Але ними можна (як що що)… прикритись, і революціонером зробити, і розвінчати, і трактувати так, як треба в даний момент, в певному історичному контексті. Тому герої – потрібні. Хто наступний?!

 

29.01.2017


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку