Головна » Рецензія на виставу «Катерина»

Рецензія на виставу «Катерина»

samumray.in.ua.

 

 

Хтось першого квітня, можливо, сміявся. А Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса у Києві запросив в цей день охочих на прем’єру вистави «Катерина» (за творами Т.Г. Шевченка: поемою та картиною).

Не дивлячись на середину дня, люди прийшли. Маленька зала була вщерть заповнена глядачами, яким режисер – постановник Тарас Жирко, актор Київського театру ім. Франка та головний виконавець ролі (тексту від автора,) запропонував зануритись на цілих півтори години в серйозні роздуми на непрості теми.

Провідні думки твору – давно відомі, але від того не менш актуальні: «Як Україні і українцям подолати тяжкий загальний стан суспільної свідомості? Як перемогти негаразди? Де той білий кінь і, головне, вершник, які зможуть повести за собою народ до кращого майбутнього?».

Непрості запитання, поставлені спектаклем, виявились риторичними. Відповіді, на жаль, не було. Лише смутний натяк у вигляді двох білявих діток у національних строях, які читають Шевченка і викладають на підлозі з білих квасолин усміхнене сонечко. То що ж нам всім робити?

Можливо хтось і знає. А тим, хто подивився виставу «Катерина», залишилось лише рефлексувати на тему «Хто винен і що робити?», щось переосмислювати, мудрувати – розмірковувати, підперши голову кулаком, ще й пускаючи сльозу – і все. Нічого іншого на думку не спало.

Вистава, в цілому , сподобалась. Особливо цікавими та неординарними видались художня комп’ютерна графіка та музичне оформлення. Автор музики бандурист Роман Гриньків чудово передав настрій всієї композиції.

А от монологи акторів виявились задовгими, невиправдано розтягнутими. Особливо нав’язливим видався опис найдрібніших деталей полотна «Катерина» з розлогими коментарями до них. Режисерському вирішенню забракло динамізму та лаконізму. І зовсім вже песимістично звучав висновок про те, що всі благородні трупи лежать в могилах. На що ж тоді сподіватись?!

Якщо розглядати виставу з точки зору культурної художньо-просвітницької акції, тоді більш – менш, зрозуміло.

Але цій роботі не вистачило глибини, і хоча б спроби спрямування руху думки тих глядачів, для яких це був знайомий матеріал (тобто для освіченої та розвинутої інтелігентної публіки), до виходу з складної ситуації в нашій державі.

Насправді, лише мислячу людину і міг зацікавити подібний матеріал. Навряд чи невігласи зацікавляться подібною виставою.

Тарас Жирко зумів показати лише суцільний розпач, а саме: згвалтовану, безпомічну, безпорадну та занадто довірливу, ще й легковажну, геть потоптану москалем – Московією  Катерину – Україну.

Навіть рядки з поеми «Гайдамаки» не вселяли надії.

Від побаченого-почутого легше не стало. Навіть обіцянка повстання була непевною та примарною на фоні загальних печальних обставин.

Зрозуміло, що автор тексту та режисер не боги. Але чи не досить з українців сліз та плачу?!

Вони ділу не допоможуть.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика