Головна » Розкол, або Розкраяні до краю

Розкол, або Розкраяні до краю

Криза в суспільстві триває і наростає: політика, економіка, громада – все розшарувалось та розділилось, світячи «чорними дірами», проблемними місцями, які сяк-так були зшиті-зіштопані, а нині – остаточно розірвались та розвалились. Оптимізм лишається черпати лише у весняному повітрі.

Вибірковість та лицемірство країн Заходу майже не дивують. Женевські заяви засудили дії Росії на Сході і Півдні України, а Крим? З загарбанням його вже змирились, тож і ми маємо «з`їсти» це? А як щодо звільнення будівель в центрі Києва та до добровільної здачі всієї захопленої зброї? Чи і тут не для всіх закон однаковий?

З рахунками Путіна, Януковича та їх команд – граються. А що з рахунками наших олігархів та тих, хто коло них по статусу? Всі, хто хотів, вільно виїхали. В Києві – запустіння: машин в декілька разів менше, ресторани-кафе для VIP-персон прогорають і закриваються.

А ті, хто втекти не можуть, бо не мають куди і за що, або і не хочуть, ходять в мороці і очікують найгіршого, хоча ще не всі наслідки політичного перевороту грянули, але ціни на бензин, а за ним і на всі продукти, проїзд, речі, ліки вже «радують око». Радісно чекаємо нових тарифів на житло, газ та електроенергію.

Українські політики, що так рвались до влади, демонструють повну неспроможність думати і діяти: ні кроку не можуть ступити, не порадившись з іноземцями-«доброзичливцями». А Путін також докладається, стравлюючи слов’ян зі слов’янами. Ця продумана акція комусь-таки вигідна, бо відбувається не вперше: Югославія повністю пережила дещо подібне і наслідки цього добре відомі.

На цьому фоні народ вже за місяць має піти на дострокові вибори Президента України та добровільно обрати когось з доморощених олігархів (ясно, що серед лідерів Порошенко та Тимошенко), яким, видно, всього ще мало і до грошей треба ще й владу мати.

Найгірше, що яскраво вималювалась неоднозначність позиції серед населення України: ні одностайності, ні патріотизму, ні злагодженості дій (в тому числі серед військових). Слово «Україна», що ледь жевріло у багатьох серцях наших громадян, вже зникло зовсім, а руки необачно тягнуться до «великого брата» і вимахують його прапорами, видно все через надію, що «старший брат» – Росія нас порятує. Але як порятуватись від власного інфантилізму, що прагне патерналізму, від внутрішнього зубожіння душі та від племені манкуртів, без кореню, без роду, що розплодилося?! Особливо вражаючим є факти ловлі диверсантів-сепаратистів за величезні гроші. Тільки це допомогло стимулювати щиру відданість національній українській ідеї. Від цього робиться страшно. А що, якщо хтось запропонує більшу суму за дії протилежного спрямування? Чого тоді чекати від населення? Невже дзвінка монета має визначальну силу?

А політики вперто сваряться між собою, поміркована і зважена думка, яка іноді з`являється у виступах та позиції декого з них, обов’язково облаюється і засвистується.

Для чого уряд на чолі з Арсенієм Яценюком пропонує брати кредити у МВФ на їх вбивчих для нас умовах?

Ми всі (і народжені, і ще ненароджені) і так повинні гроші всім подібним кредитним західним установам.

Для чого такий крок, який подається під соусом геройства (за рахунок шкури, що здиратиметься з найменшого й найслабшого українця)? Чому б не оголосити країну банкрутом? Це так соромно? Але це правда.

Багатії розікрали все, що могли (а серед них і нинішні політики, що долучилися до «Євромайдану» та всіх його наслідків, які більшості населення України не снилися і в найстрашнішому сні).

Ще дуже турбує питання емоційного перекосу, що опанував наше суспільство.

Думка далі – до діла – не йде. Але емоції зашкалюють. І спрямовані вони в певному напрямку. Просто на очах створюється новий культ – культ «Небесної сотні». Прославлення і оплакування, всі зусилля – на вшанування пам`яті героїв. Таке враження, що нема гарячіших питань, ніж влаштування місць поклоніння (парки, меморіали, пам’ятники, каплиці, перейменування вулиць і площ і т.п.). Дійсно «вчасно» і вражаюче масштабно. Ми перебуваємо практично в стані громадянської війни, а вся увага відволікається на загиблих. Що робити тепер, мало хто уявляє. Одне зрозуміло: так як було, важко, але мирно і спокійно, вже не буде найближчим часом.   І не все питання, і не вся біда в агресорі-Росії на чолі з Путіним. Наші громадяни, їх позиція та відсутність єдності, патріотизму та любові до України – все це інша сторона, зворотний бік конфлікту.

Може, це справді початкова точка відліку, і Україні час вмерти. (Бо не буває народження нового без смерті старого.)

Вмерти для того, щоб відродилась Арійська Русь (Русь-Україна) в істинному значенні цього слова. Звісно, не «Великая Россия» у патологічному розумінні росіян, яким їх зверхність прищеплювалась здавна найнятими Петром І та Катериною ІІ німецькими істориками, що попереписували – поперекручували історію в інтересах імперії та правлячої династії, а «великорусский» шовінізм всіляко підтримувався та популяризувався серед мільйонного населення – титульної нації росіян і за Союзу.

Людей-українців (російсько- чи українськомовних), які хочуть бути в Росії навряд щось порятує. Лжепатріоти, що сприяли «Євромайдану» та перетисли на ньому, до кінця життя нестимуть за це відповідальність.

Хай нас буде менше, але кращих, чесніших, відданіших, усвідомленіших.

Бо лише такі можуть будувати цілісну державу.

Вздовж київських магістралей з`явилися величезні бігборди на тему: «Моя хата не з краю…» Хтось вельми заможний не пошкодував на це кошти. Ідея непогана, але на багатьох з цих стендів прославляються подвиги прихильників «Євромайдану», які своїми діями посприяли розкраянню України на два діаметрально протилежні табори, а всіх нас поставили над прірвою саме громадянської війни, нехай і за сприяння Росії.

Хто тепер знає, як зліпити краї докупи? І скільки на це піде сил, часу і коштів?

А головне, яку ідею два різні табори зможуть прийняти як єдино можливу (слово «федералізація» стало злочинним лексиконом, з огляду на останні події)? І на скільки це реально?

Прозахідна «демократія» вже демонструє себе: активно відкидаються, заперечуються, переслідуються ті, хто думає інакше. Невже у всіх політиків така коротка «дівоча» пам'ять?

Невже «різношерстність» та розшарування населення Західних і Південно-Східних регіонів для них новина і нонсенс? Не відкопуватимемо всієї історії, нагадаємо лише про результати референдуму щодо долі «оновленого Радянського Союзу» у  1991 році та виступи певної частини населення під час кризи 1993, 2004, 2007 років: жителі Південного Сходу (і не тільки) хотіли бути у Союзі та деякі регіони хотіли федералізації. На жаль, і це факт, внутрішньої єдності та одностайності українців не було ще тоді.

А зараз шанси на неї видаються абсолютно примарними.

20.04.2014


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика