Головна » Спадок світових воєн та досвіди окупації України

Спадок світових воєн та досвіди окупації України

Продовження круглого столу «Україна в епіценрі світових воєн: історія та сучасність»

Міжнародна конференція «Спадок світових воєн та досвіди окупації України»16-17 квітня 2015 р. відбулася міжнародна конференція «Спадок світових воєн та досвіди окупації України» організована Представництвом Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, онлайн-порталом Historians.in.ua та Українською асоціацією дослідників жіночої історії та Українською асоціацією усної історії. У подіумній дискусії «Україна та «українське питання» у світових війнах та сучасному конфлікті» її модераторка Катерина Кобченко (канд. істор. наук, старша наукова співробітниця Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, членка Української асоціації дослідниць жіночої історії, м. Київ, Україна) запропонувала до обговорення питання про зв’язок конфліктів минулого та сучасних подій. Більшість доповідачів наголошувала на унікальності подій і історичного контексту. Так, Франк Гольчевський зазначив, що історичні порівняння існують, перш за все, в головах пропагандистів. Юрій Шаповал продовжив цю думку, акцентувавши необхідність знищення радянського міфу, що русифікував Другу світову війну. Дітер Поль додав, що паралелі між історичними подіями є віддаленими, а першою жертвою пропаганди завжди стає правда. Ключовими поняттями подій ХХ сторіччя стали фашизм, імперіалізм та геноцид, проте, важливо уникати дихотомічних уявлень так само, як гомогенізації історичної картини.

Натомість Віталій Нахманович вважає, що сьогоднішні події мають стати закінченням Першої світової війни й призвести до розпаду останньої імперії – Російської й зникнення імперської парадигми в Європі.

 

На питання про роль України у двох світових війнах та її сприйняття на світовій арені учасники зазначали, що у обох світових війнах Україна була не суб’єктом, а радше об’єктом у політичних іграх інших країн. І якщо у Першій та Другій світових територія України становила ресурсний інтерес для Німеччини, то зараз економічні інтереси Європи на боці Росії. Натомість, на відміну від ХХ сторіччя, нині Україна є суб’єктом міжнародної політики й завдяки Майдану має підтримку громадської думки, якій, на жаль, шкодять незавершені пошуки української ідентичності та невміння пропагувати свою історію.

 

Тему паралелей з сучасністю та осмислення досвіду окупації було продовжено на секційних засідання. Cекція присвячена політиці окупаційних режимів розпочалася доповіддю Дітера Поля (доктор історичних наук, професор Південної та Східноєвропейської історії Клагенфуртського університету) стосовно стратегії німецької окупації України під час Другої світової. Мотивовані ресурсною та геостратегічною привабливістю українських територій, окупаційна адміністрація провадила політику економічної експлуатації, руйнування індустрії, голоду, примусової праці, фізичного знищення євреїв, ромів, пацієнтів психіатричних закладів, комуністичних функціонерів, а пізніше і діячів ОУН. Натомість спроби інтеграції місцевого населення в Україні на відміну від Західної на Північної Європи були початково обмежені, а колаборація мала не політичний, а винятково функціональний характер.

Віталій Нахманович (провідний науковий співробітник Музею історії м.Києва, відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру) побудував свою доповідь «Влада народу: радянський режим як досвід успішної окупації» на порівнянні націонал-соціалістичної та радянської політики в Україні стосовно їхніх мети та засобів, аргументуючи, що аналогічність їхніх стратегій дозволяє говорити про комуністичний окупаційний режим так само, як про націонал-соціалістичний. У своєму виступі Маттіас Кальтербруннер (доктор історичних наук, викладач Славістичних студій Університету Відня) розповідав про дослідження масової втечі з блоку смерті концтабору Маутхаузен, що відбулася 2 лютого 1945 року. З п’ятиста радянських військовополонених вижило й не було спіймано лише близько 17 в’язнів. На думку доповідача, цей випадок варто розглядати окремо від повстань у концтаборах Собібор чи Треблінка, адже умови утримання в них і у блоці смерті були суттєво відмінними. Крім того, пам’ять про втечу з Маутхаузена має свої особливості, адже в СРСР цей випадок публічно замовчувався до початку Відлиги.

  Українська ідея на тлі європейської культури. Україна та феномен Росії

 

Роботу другої секції було зосереджено довкола нелінійності досвіду повсякдення окупацій: виживання, колаборації й опору. Франк Гольчевський (доктор історичних наук, професор Східноєвропейської історії Гамбурзького університету) наголосив на відносності понять колаборації й опору в уявленні людей, що їх практикують. Зокрема, йдеться про їхню мотивацію. Таке питання постає стосовно аполітичної колаборації, коли частина населення окупованих територій вдавалася до співпраці з німцями, стаючи поліціянтами, сторожами, охоронцями задля того, щоб вижити самим і врятувати своїх родичів. Отже, з одного боку, це допомога окупантам, а з іншого, можливість пережити війну на відміну від тих, хто під час неї помре. Щодо колаборації з політичних мотивів, то для українських націоналістів під час Другої світової війни метою співпраці з німцями було прагнення українців до державності. Націонал-соціалісти вважали таку співпрацю вигідною, адже це допомагало розірвати Росію, але не мали у планах надання державності Україні, тому пізніше учасники «колаборації» опинялися в концтаборах. Аналогічно українці не підтримували німецьку ідею, але співпрацювали з окупантами, оскільки це здавалося тактично вигідним на той момент. Так, у березні 1944 року між УПА і Вермахтом було укладено договір про співпрацю проти радянської армії. Таким чином, чим є спроби створення української державності у Другій світовій – опором чи колаборацією? Для відповіді на таке питання підхід з боку моралі є небезпечним, адже для використання понять важливим є в першу чергу контекст подій.

Олена Стяжкіна (письменниця, докторка історичних наук, професорка Донецького національного університету) у своїй доповіді «Сліпі зони» в осмисленні окупації України в роки Другої світової війни» говорила про окупацію як історію проявлення відмінностей. Наразі радянська концепція окупації досі представлена в дискурсивних практиках сьогодення, лишаючи у невидимим строкатий досвід екзистенційних виборів, що в неї не вкладався. Для радянської системи окупація стала зламом усіх позитивних ідеологічних концептів про єдність, пролетарський інтернаціоналізм та самопожертву в ім’я Леніна-Сталіна. Натомість негативний концепт стосовно ворогів всередині країни отримав підтвердження. Таким чином, радянська концепція осмислювала окупацію в трикутнику «жертви – зрадники – герої». До 1943 року переважав концепт жертви для мотивації фронтовиків, у 1943-1945 акцент було перенесено на зрадників, якими, згідно з циркуляром НКВС, вважалося майже все населення, що залишилося на окупованих територіях. Натомість героїчний концепт є більш пізнім конструктом, який почали створювати після 1945 року і яким став основним ресурсом міфу про Велику Вітчизняну війну. Кожен з кутів радянського трикутника окупації передбачав сталу конструкцію. Так, жертвами були комуністи, комсомольці, старі, жінки та діти, але ніколи окремо не виділяли євреїв. Крім того, існувала внутрішня рухомість в трикутнику: навички соціального виживання могли забезпечити можливість виправдатися.  Для радянської влади «сліпі зони» слугували для підтримання ідеологічної конструкції, що зміцнювала систему, яка представляла фашизм головною причиною страждань. З боку населення, консенсус щодо «сліпих зон» підтримувала суспільна згода через неможливість осягнути, що трапилося, й вербалізуватимотиви власних дій під час окупації. Таким чином, радянська концепція заперечувала різниці й відмінності, презентуючи війну й окупацію однаковими для всіх й заперечуючи наявність економічний мотивів та обивательського досвіду, на рівні якого під час окупації для певних верств населення траплялося навіть покращення життя. Радянський проект політично активної людини зазнав краху під час Другої світової, коли люди, бачачи схожість між практиками названими окупацію та тим, що було до того («комуністична окупація»), опинялися в позиції «я – людина маленька, я в цьому не розбираюся». Після війни ті, хто вижив, переписували біографії, свідоцтва про народження, писали доноси й відмови від родичів. Оскільки радянська концепція заперечувала свободу волі, вона утверджувала в суспільстві згоду на безвідповідальність і патерналізм як механізм радянських взаємин, тому вигідно було назвати загального винуватця – фашистів і війну. Отже, у СРСР як цивілізації слів з вихолощеним сенсом поняття правди, добра й справедливості були заповнені радянським трикутником. І цей трикутник пом’якшено існує і досі, оскільки в екстремальних ситуаціях ми очікуємо від людей саме героїчної поведінки.

  Маніпуляція свідомістю

Заклик Олени Стяжкіною щодо потреби мікрооптики, історії повсякдення, усної, жіночої історії та дослідження его-документів продовжив Іван Дерейко (кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України). Його доповідь було присвячено долі «колабораціоністів» з силових структур, що ґрунтувалася на дослідженні трьохста біографій. Згідно його обрахунків, лише 30% «колаборантів»  були ворогами СРСР, 40%  співпрацювали з німцями через збіг обставин, а ще 30% були активістами попереднього режиму, що намагалися вижити й досягти успіху за нового режиму.

Третю секцію «Незакінчені війни»: пам’ять та її сучасні проекції» розпочала Ірина Старовойт (кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка) доповіддю про пам’ять як символічне поле змагань.  Оскільки комунікатор колективної пам’яті, створює наше розуміння подій заново, передаючи через досвід спільноти в майбутнє повідомлення про те, ким ми є, важливо інтегрувати не лише героїчні, а і страшні та соромні фрагменти минулого.  Від доби романтизму вибудовували історії народів-героїв, з 60-х років акцент змістився до жертв, оскільки стало зрозуміло, що там, де є переможець, завжди є і переможена сторона. Проте ідентифікації, так само як історії, співучасників не існувало ніколи.  ХХ ст. залишило своїх спадкоємців зі пам’яттю про Голокост, Голодомор, етнічні чистки, репресії, переділ кордонів, які сформували різні спільноти пам’яті. Проте для їх осмислення в Україні досі намагаються застосовувати моделі історії, написані ще до Першої світової війни, які не мали досвіду трагедій подібних до тих, до відбулися у ХХ ст. Як писав Гроссман, немає невинних серед тих, хто вижив, адже кожен вибирав стратегію меншої чи більшої зради. У таких випадках стає недієвою колишня модель моралі, тож відбувається соціокультурна обробка пам’яті. У Радянському Союзі література про «Велику Вітчизняну війну»  була героїчною літературою, що не ставила питань про успадкування вини й здебільшого не ставала досвідом наративізації травми. Унаслідок цього українській літературі досі бракує творів, які  ставили б питання, з якими ми досі не хочемо мати справи. Натомість, попри те, що травма є антинаративною, робота пам’яті повертає до документалістики та его-документів, що мають вибуховий потенціал для історії.

 

Гвідо Хаусманн (професор кафедри Східної та Південно-Східної історії, Історичний семінар, Університет Людвига-Максиміліана, м. Мюнхен, Німеччина) звернув увагу на те, що пам’ять про Першу світову війну ніколи не була важливою темою в Україні, вона практично не присутня ні в літературі, ні в історії. Натомість присутність Першої світової є важливою для європейської пам’яті, оскільки ця війна стала лабораторією нового насилля, про яку свідчили розповіді лікарів і психіатрів про поствоєнні розлади. В Україні ж бракує студій про Східну Галичину 1914-1917 рр., хімічну атаку під Пшемишлем, Брусилівський наступ, долі біженців і військовополонених. У європейській історії відсутнє уявлення про українського солдата в Першій світовій, смерть якого не мала політичної цінності. Проте вже тоді відбувалася інформаційна війна, де розігрувалося «українське питання» в історичному контексті творення української держави.

  Хто така людина з Донбасу? Історія Донецька

Микола Боровик (кандидат історичних наук, викладач історії кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка) зробив доповідь про окупацію в пам’яті українців. Під час Помаранчевої революції в Україні з’явився концепт розділеної пам’яті, де Друга світова війна здавалася вододілом. Джерелами суджень про це вважали електоральну поведінку та соціологічні опитування, структура яких завжди була зумовлена дослідниками, а не респондентами. Таким чином уникали усних джерел і не могли дати відповідь на питання, чому, припустимо, історичний досвід Києва й Харкова схожий, а електоральна поведінка різна. У таких дослідженнях увага фокусувалася на тих, то виробляє пам’ять, а не на її споживачах. Так утворюється суб’єкт-об’єктна опозиція, що ігнорує взаємодію з індивідуальною пам’яттю. Натомість пан Боровик був учасником дослідження життєвих траєкторій, що ґрунтувався на біографії інформантів та увазі до їхніх дискурсивних стратегій. Такі біографічні напівструктуровані інтерв’ю виявили кілька типів дискурсу. Перший – це дискурс радянських людей-героїв, що включав історію про «віроломний напад», окупацію, опір та перемогу; розповіді про звірства окупантів, сцени масових вбивств (що не включав вбивства євреїв), розповіді про партизанів та оповіді про бандерівців як найстрашніших чужих. Інший  тип дискурсу аналогічний, але героєм постають «бандерівці», що борються з серією окупаційних режимів. Проте таких «крайніх» спогадів абсолютна меншість, а більшість з них лежить у проміжку між двома крайнощами. Більшість опитаних говорять з позицій жертв, свідків і спостерігачів, а слова «окупація» і «окупант» вживають рідко , так само як нав’язане владним дискурсом «прєдатєль». Крім того, виявилося, що спогади про війну не впливають на цивілізаційний вибір молоді в теперішньому.  Таким чином, образ розділеної пам’яті є надто спрощеним і стосується лише найбільш активних політизованих діячів.

Дмитро Стратієвський (історик, заступник директора Берлінського Центру Східної Європи) говорив про забутих жертв нацизму – радянських військовополонених, що виключені з канону пам’яті про Другу світову як на Сході, так і на Заході. Радянські військовополонені були другою за кількістю групою жертв після євреїв, проте їх досі не визнано потерпілими в Німеччині, де відразу після війни в них бачили не жертв, а військових ворожої армії холодної війни. Лише в 1978 році в Німеччині з’явилася перша публікація про цю групу людей. У НДР глорифікувався лише діючий солдат, а СРСР, продукуючи міф про Велику Вітчизняну війну на експорт, замовчував історії військовополонених, адже вони оприявнювали історію військових катастроф СРСР. Наразі радянські військовополонені не визнані жертвами нацизму Бундестагом і лишаються забутими жертвами війни.

Євгенія Сарапіна

9.05.2015

Джерело


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку