Головна » Таври: історія і археологія

Таври: історія і археологія

Писемні джерела, дослідження лінгвістів.

Таври – бики.

Дві літературні традиції: троянський цикл і легенда про Іфігенію... і повідомлення очевидців, отримані від сучасників логографів.

  1. Троянський цикл и легенда про Іфігенію.

Етнонім “таври”, прив’язаний до території і цілком реальний, з’являється в грецьких джерелах у V ст. до н.е., тоді як опис земель і перелік народів Надчорномор’я фактично не змінюється. Поряд із цим етнонімом згадуються події, що належить до міфологічної традиції про Іфігенію. Ймовірно, для греків ці два поняття були міцно пов’язані, з одного боку, літературною традицією, з іншого — з міфологією, а саме з історичним міфом, що в усіх пізніших своїх варіантах сходиться на Троянському епічному циклі.

Існування зв’язку між походженням назви “таври” і божеством Артеміди Таврополос, який неодноразово аналізувався у науковій літературі (Толстой, 1918, Русяєва, Русяєва, 1999), спостерігається також у ономастиці, етнонімії і топонімії античних текстів, що накреслює головні тенденції формування різних міфологічних традицій і напрямів.

До догомерівської традиції належать свідчення Стасіна з його “Кіпрських сказань”. Цю традицію відносять до міфології малоазійських греків (Stasin., (Procl I) Ciprei: Латишев, 1947, № 1, с. 296).

У Гомера таври не згадуються, але вони фігурують у пізніших схоліях до його “Одисеї” та “Іліади”. Окрім згадок про Іфігенію, Тавриду і Скіфію (Schol. ad Hom., Il., I, 108 (Cramer III, 4)), вже у Євстафія знаходимо північний народ таврів і Артеміду Таврополос (Eusth., Schol. ad  Hom., Il., II, 481 (S. 259, 7 Sll)). В.В. Латишев виводить традицію зображення Артеміди волопаскою (таврополою) від культу бика, що був розповсюджений у Фракії та Малій Азії і коренями своїми сягав у крито-мікенський світ (Латишев, 1947, №1, с. 286, прим. 1). Не вдаючись у проблему культу бика і відзначивши існування малоазійської традиції, зазначимо, що, на наш погляд, таке пояснення появи назви таврів є логічнішим, аніж наведене Е.І. Соломонік (Соломоник, 1976, т. 20, с. 49).

До згадок VI—V ст. до н.е. можна віднести лише пізніші схолії до Піндара та Есхіла (Schol. ad Pind., Nem., IV, 79 (49)).

Цікаво, що ніяких згадок про таврів немає у Гекатея, який подає досить реалістичні свідчення про Причорномор’я. З іншого боку, така постановка питання пояснює цілком еврипідівську традицію в етногеографії таврів Геродота. Еврипід у трагедії “Іфігенія в Тавриді” поєднує кілька міфологічних традицій. Один із фрагментів висвітлює зв’язок з Афінами, де поруч з Таврійською землею містяться згадки про Афіни і Афіну, Кастрійський хребет, Али, Елладу і Артеміду, богиню Таврополу (Eurip., If., 625—626, 1446—1457). Крім того, добре простежується троянський цикл: Орест, Пілад, Іфігенія, Артеміда, таври. Він вже традиційно розташовує таврів у Скіфії (Eurip., If., 28—41). У схоліях до софоклівського “До Аента” традиційно знаходимо Таврополу, Артеміду і таврів у Скіфії (Schol., ad Sophl., Ad Ayaent, 172).

Геродотівська традиція постає вже сформованою на основі тих уявлень, що були охарактеризовані вище. Це троянський цикл (Herod., IV, 99, 103), скіфська міфологія (Herod., IV, 102, 119), географічні уявлення (Herod., IV, 99, 100). У Геродота вперше згадується Діва саме як таврська богиня (Herod., IV, 103), однак культові ознаки вона має такі ж, як і Артеміда Таврополос. Більш доцільно розглядати цей культ як безперечно грецький, що сягає коренями глибини віків (Толстой, 1918), тим більше, що будь-які намагання розшукати його сліди у місцевого населення Криму не мають переконливих результатів. Так само варто розглядати і назву “таври” як цілком міфічного народу, що був ототожнений з місцевим населенням Південно-Західного Криму вже під час грецької присутності на півострові (Русяева, Русяева, 1999, с. 52).

Вже геродотівську традицію наслідує Псевдо-Скілак, автор ІV ст. до н.е. Напевно, він добре знав географію Криму, але в його відомостях таври вже чітко, слідом за Геродотом, прив’язуються до справжнього населення і території (Scyl., Europ, 68).

Досить цікаві відомості надає Калімах (IV—III ст. до н.е.). У його гімні “До Артеміди” поєднуються згадки про таврів, що мають вже тенденційний характер, і легенда про зруйнування кімерійцями храму Артеміди в Ефесі (Call., Hymni, III, 173—174, 248—258). У пізніших схоліях до Калімаха зустрічається вже трансформована назва “тавроскіфи” (Schol. ad Call., III, 174).

В Аполлонія Родоського, автора другої половини ІІІ ст. до н.е., у “Поході Аргонавтів” простежується традиція іншого міфологічного циклу, вірогідно, давнішого — аргонавтики. Тут перетинаються культи Артеміди — Гекати — Персефони — Діви (Apoll. Rhod., III, 1213—1224), а в пізніших схоліях до цього твору описується родовід міфічних героїв, що включає богів, героїв, а також таврів, царем яких був Персей (Schol. ad Apoll. Rhod., III). Ці свідчення є типовим прикладом історичного міфу, про який писав І.І. Толстой (1958, с. 45).

У схоліях до Лікофронової “Олександри” продовжується геродотівська традиція і згадуються Скіфія, Таврида, Авліда, Іфігенія, елліни (Schol. ad Lycophr., 186, 192). Те саме зустрічаємо в “Землеописі” невідомого автора, що приписується Скімну Хіоському, автору ІІІ—ІІ ст. до н.е. (Латишев, 1947, № 3, с. 310). Поруч із таврами, що вживаються як етнонім, він описує Таврику з містом Херсонес Таврійський, згадуючи при цьому легенду про Іфігенію (Schn., Per., 822—830, 831—834).

В автора ІІ ст. до н.е. Нікандра у творі “Перетворення” зустрічається синтез вже декількох міфологічних традицій — троянського циклу та аргонавтики і сучасних йому географічних уявлень. В ономастиці присутні імена Іфігенії, Тезея, Єлени, Зевса, Клітемнестри, Агамемнона, Артеміди, Фоанта, Ахілла і Орсілохи; в етнонімії — ахейці і таври, однак вже як туземний кочовий народ; у топонімії — Авліда, Євксинський Понт, острів Лєвка (Nic., Fr. 58, Schn (Ant. Lib., Met.coll., 27)). Агатархід у творі “Про Ерітрейське море” також продовжує традицію троянського циклу, згадуючи Іфігенію, Авліду і таврів (Agatarh., Eritr., I, 443. 2 (Bekk., 443.1)). І, нарешті, у Діонісія Митиленського, автора ІІ—І ст. до н.е., простежується традиція аргонавтики (Геліос, Персей, таври, Геката, пустелі, Еет, Кірка) (Dion. Mit., fr. 4 (Schol. ad Apoll. Rhod., III, 200)).

Останнє свідчення, яке варто розглянути, хоч і не вписується у виділені нами хронологічні межі, але є суттєвим доповненням до “Кассандри” Лікофрона. Це пояснення Ісакія або Іоанна Цеца, що датуються ХІІ ст. (Латышев, 1947, №. 3, с. 267). У його творі поєднуються геродотівська традиція, троянський цикл і аргонавтика. Ономастика: Орест, Пілад, Іфігенія, Артеміда, цар Фоант, Агамемнон, Тезей, Єлена, Клітемнестра, Астінома, Хріс. Етнонімія: таври (частина скіфів), тавроскіфи. Топонімія: Скіфія, Іліон, Хрісопіль (Tzetz. ad Lycophr., 1374).

За римського часу писемні джерела хоч і продовжують згадувати народ таврів на території Кримського півострову, але ніяких нових даних не містять. Страбон, що найдетальніше оповідає про Таврику, згадує таврів лише у минулому часі (за перекладом В.В. Латишева (1947, № 7, c. 236—306)), як розбійників у Бухті Символів (Балаклавська бухта) (Strabo, VII, 4, 2) і мешканців гір на захід від Феодосії (Strabo, VII, 4, 4), а також називає скіфським плем’ям таврів населення Малої Скіфії або степового Криму (Strabo, VII, 4, 5), відрізняючи їх від скіфів (Strabo, VII, 4, 7—8).

  1. Повідомлення очевидців.

Північне узбережжя Чорного моря або Понта Евксинського, як називали його давні греки, ймовірно, було відоме античним мореплавцям ще задовго до появи тут грецьких поселень. Знана за гомерівською “Одіссеєю” бухта лестригонів і Телепіл, столиця царя Лама (Hom., Od., X, 77—99), багатьма дослідниками локалізується на північних землях на основі згадки про короткі північні ночі, вказується її візуальна подібність до Балаклавської бухти (Латишев, 1947, №1, с. 281, прим. 1). Проте, перші цілком певні географічні свідоцтва про Кримський півострів з’являються у давніх перієгессах не раніше VI ст. до н.е. У Гекатея Мілетського, автора VI—V ст. до н.е., в описі Європи вперше згадується місто Керкенітида, а Кримський півострів він уявляє у формі натягнутого скіфського лука (Hec., fr. 153, Steph. Byz.; fr. 163, Amn. Marc., XXII, 8). Геланік Митиленський, автор V ст. до н.е., лишив опис Боспору Кімерійського (Керченської протоки), згадуючи амазонок, синдів, меотів-скіфів, що живуть на його берегах (Hel,. fr. 92, Schol. ad Apoll. Rhad., IV, 322;, fr. 92, Tzetz ad Licophr., 1332). Попри засвідчену у джерелах популярність міфу про Іфігенію, ці два найдавніші автори не згадують ні Таврику стосовно Криму, ні народ таврів. Це дозволяє припустити пряму залежність ототожнення міфічної землі з Гірським Кримом і колонізаційної діяльності греків, а саме поширення на Кримське узбережжя античної ойкумени.

За Геродотом, Таврика обіймає територію від Керкенітиди до Скелястого півострова (тобто гористу частину Південного Криму), яку він називає країною таврів (Herod., IV, 99). На північ від таврів Геродот розміщує скіфів (Herod., IV, 100).

Псевдо-Скілак, автор IV ст. до н.е., локалізує таврів на мисі материка, під яким можна розуміти південну й південно-західну частину Кримського півострова. Над таврами він розміщує скіфів — від зовнішнього моря на заході (ймовірно, Чорного) до Меотійського озера. Керченський півострів він також вважає скіфською землею. У таврській землі Скілак згадує й еллінів, зокрема емпорій Херсонес, а також мис Баранячий Лоб (Ай-Тодор), який він також вважає населеним еллінами (Scyl., Europ., 68).

Окрім згадок в античних текстах, існує кілька повідомлень про місцеве населення Криму в епіграфіці. Перше належить до ІІІ ст. до н.е. Це почесний напис на мармуровій плиті, встановленій на честь Діви, яка врятувала херсонеситів від неочікуваного нападу сусідніх варварів (ІРЕ, 12, 343; фонди НЗХТ, інв. № 3609; детальніше див: Виноградов, 1997, с. 104—124). Із тексту незрозуміло, які саме варвари маються на увазі: можна припустити і скіфів, і таврів, і інші народи. Друге міститься в декреті на честь Діофанта, який датується ІІ ст. до н.е. (ІРЕ, 12, 352; Державний Ермітаж, інв. № Х.1878.І.; детальніше див.: Виноградов, 1987, с. 55—78). У тексті повідомляється, що під час Мітрідатівських  війн Діофант підкорив собі навколишніх таврів і на тому місці заснував місто. Відомо також кілька боспорських написів зі згадками таврів — надгробок тавра Тихона, що датується V ст. до н.е. (КБН. 114; детальніше див.: Щеглов, 1998, с. 66—70) і боспорський декрет часу Перисада І (КБН. 113; детальніше див.: Щеглов, 1998, с. 66—70), який вказує на розміщення кордону Боспорського царства з територією таврів на захід від Феодосії.

Інші античні джерела, що датуються до ІІ ст. до н.е., не містять якихось географічних відомостей поруч із етнонімом таври.

Таври починають фігурувати в письмових джерелах як населення кримського півострова лише в V ст. до н.е. До цього часу вони не згадуються поміж інших народів Надчорномор’я. Таврська земля в V ст. до н.е. локалізується на території Південного Криму від Керкенітиди на заході по лінії гір (?) до Феодосії або Керченського півострова (району рову “сліпих”). Цілком імовірно, що згодом, але не раніше ІV ст. до н.е., територія кримського населення, що в грецькій античній традиції отримало назву таври, зменшилася зі сходу, що пов’язано із просуненням на ці землі скіфів. Приблизно у цьому ж районі розміщувалися таври за часу еллінізму (Ольховський, 1981, с. 54).

При перегляді матеріалу, що стосується етнографії і суспільного життя таврів, виділяються дві основні групи джерел. Це джерела, що відображають певні міфологічні сюжети, і такі, що стосуються саме звичаїв і стилю життя людності, яка населяла гірську частину Криму.

Ще одним джерелом, яке згадує таврські звичаї, є “Іфігенія в Тавриді” Еврипіда (жив у 480—406 рр. до н.е.). Спільні риси у зображенні таврських звичаїв Еврипіда і Геродота, вірогідно, пояснюються однаковими умовами формування світогляду авторів, що писали свої твори приблизно синхронно. У названій трагедії, присвяченій безпосередньо таврській землі, помітно виділено моралістичні засади античного суспільства, де Еврипід вустами Іфігенії промовляє, що “мешканці цієї країни, що самі були людиновбивцями (або людоїдами), приписують богині ганебний звичай” (Eurip., If., 389—390, переклад з рос. — Е.А. Кравченко), що свідчить про певну традицію в літературі, але й має, ймовірно, історичні фактичні корені. Трохи пізніше, у 90-ті роки ІV ст. до н.е., у Платона в діалозі “Кратіл” (Лосев, 1990, т. 1, с. 44) зустрічаємо цілком стереотипне уявлення також суспільного характеру: “а вказує воно (ім’я Орест — Е.К.) на суворість його природи і дикість — таким буває хіба що житель гористого краю” (Платон, 1990, т. 1, с. 627, переклад з рос. — Е.А. Кравченко). За римського часу те саме зустрічаємо у промовах Цицерона стосовно звичаїв варварів і таврів у тому числі (Cicer., De Re Pub., II, 9, 15).

Геродот, описуючи таврські звичаї, переповідає легенду про Іфігенію (Herod., IV, 103), основною богинею таврів називає Діву, згадує людські жертви цій богині і її святилище на скелі. Але є деякі відомості, що, можливо, являють собою переповідки почутого від греків, які мешкали або бували у Тавриці, як то обряд відрубування голови у жертви чи вбитого ворога і насадження її на палю (Herod., IV, 103). Проте, навряд чи слід його пов’язувати з Дівою або Іфігенією, як таврською богинею, оскільки цей дуже давній культ має грецькі корені.

Щодо соціального життя таврів, то у Геродота згадуються їх царі, що були відносно незалежними від скіфів на момент походу Дарія в Скіфію, а прохання про допомогу таврів скіфам свідчить, швидше, про дружні або союзницькі стосунки, аніж про підлегле становище перших (Herod., IV, 102, 119).

У джерелах ІV і ІІІ ст. до н.е. нових відомостей про звичаї таврів немає. Вони продовжують міфологічну традицію про Іфігенію, що загалом зводиться до початкового міфу (Call., Hymni, III, 173—174, 284—258; Licophr., Alex., 186—201, fr. 92 (Tzetz. ad Lycophr., 1332)).

Фрагментарні відомості про звичаї місцевого населення Південного Криму належать автору другої половини ІІІ ст. до н.е. Аполлонієві Родоському у епічній поемі “Аргонавтика”, написаній на свідченнях Ефора, можливо на матеріалі, отриманому через свого старшого сучасника Німфодора Сіракузького (Apoll. Rhod., III, 843—872, 1213—1224). У схоліях зустрічається інтерпретація назви Чорного моря як негостинного, оскільки воно було оточене піратами (Schol. ad Apoll. Rhod., II, 548), до яких ще Геродот зараховував і таврів (Herod., IV, 103).

У “Землеописі” Скімна Хіоського, що приписується також Маркіану Геранійському, за джерелами Ефора і Деметрія Калатійського, складеному у ІІІ—ІІ ст. до н.е. (Латышев, 1947, № 3, с. 309), про таврів повідомляється, що це був народ чисельний, який любить кочове життя в горах; народ варварів і вбивць, що вмолюють богів нечесними діяннями (Schn., Per., 822—830). Друга частина цього повідомлення для античних авторів вже є традиційною, тоді як перша дозволяє припустити у таврів відгінний спосіб скотарства.

 

Антична літературна традиція, що зародилася задовго до знайомства греків з місцевим населенням Криму, на засадах давніх міфологічних уявлень створила у суспільній думці еллінів стереотипне уявлення про жителів Таврики, як про дикі жорстокі племена (що, можливо, відповідає рівню їх суспільного розвитку), пов’язавши з ними свій суто грецький міф про Іфігенію (дет. див.: Толстой, 1918; Русяева, Русяева, 1999). Таке перенесення алегоричного смислу на реально існуючий народ не було випадковим. З кінця VI ст. до н.е. античні філософи починають науково адаптувати і пояснювати давні поеми, епоси і міфи у пошуках захованого алегоричного, морального і фізичного смислів (Шпет, 1989, с. 232). На таке поєднання міфу з об’єктивною реальністю вказував ще Страбон, кажучи, що еллінські історики не могли сповістити нічого цілком певного через свою наївність і любов до міфів. “Вони вирішили зробити свої твори приємними, розповідаючи як історію те, чого ніколи не бачили і про що не чули, або, принаймні, чули не від людей обізнаних, прагнучи до того, щоб утішити або викликати подив” (Strabo, XI, 6: 2, 3: Пьянков, 1997, с. 8, переклад з рос. — Е.А. Кравченко). Подібної думки тримався і Фукідід, критикуючи логографів, які “нагромаджували свої розповіді опікуючись не стільки істиною, скільки приємним враженням для слуху” (Thuc., I, 21, 1, переклад з рос. — Е.А. Кравченко). Інакше кажучи, твори античних авторів у першу чергу є джерелами до історії суспільної думки давніх греків та римлян, дані ж, що надаються стосовно варварських народів окраїни ойкумени, мусять бути перевіреними іншим видом історичних джерел, найдостовірнішими з яких є археологічні.

Таке специфічне джерело, як давні тексти, потребує дуже уважного підходу до літературної традиції, що базується на сталих стереотипах, сформованих у суспільстві. Не позбавлено цих стереотипів як певних аксіомарних понять і бачення античних авторів.

 

Огляд всього матеріалу дозволяє зробити висновок про існування в конкретних текстах традиційного підходу античності, що з’являється ще за Платона. Міфологічні уявлення простежуються майже в усіх творах античних авторів. Це і є причиною пізнішого синтезу міфологічних, географічних та етнографічних уявлень у грецькій античній традиції і появи етноніму “таври” в давніх текстах. Як свідчать джерела, узбережжя Чорного моря було відоме грекам ще за часів архаїки. Згадуються місцеві народи і племена, однак назва таври як етнонім з’являється лише у V ст. до н.е. З цього часу таврами греки безперечно називали місцеве населення передгір’їв і гір Південного Криму, яке лишило кизил-кобинську культуру. Але цей етнонім має визначати те населення, з яким греки безпосередньо зіткнулися під час заснування перших міст у Західному Криму, а також у Східному, що хронологічно припадає на середину — останню чверть VI ст. до н.е. Цілком можливо, що в той час деякі поняття, в тому числі і міфологічні втратили своє семантичне навантаження і поняття таври отримало інший цілком певний сенс — ним називали тубільців Кримських гір і передгір’їв.

Тобто писемні джерела надають нам інформацію, яку можна ототожнити із різними таврами: одні викладають події історичного міфу, пов'язуючи таврів із Іфігенією і Артемідою волопаскою; інші оповідають про народ, з яким зустрілися греки під час колонізації кримського узбережжя.

 

  1. Перші наукові описи кримських старожитностей.

 

Паллас

Дюбуа

дослідження ХІХ ст.

дослідження першої половіни ХХ ст. і визначення кизил-кобинскої культури.

Академік П.С. Паллас під час своєї подорожі Кримом у 1793 р. описав залишки давніх укріплень на Гераклейському п-ві і кілька могильників кам'яних скринь (Паллас, 1881). З ім'ям французького вченого Фр. Дюбуа де Монпере пов'язані намагання співвіднести з реальним давнім населенням залишки матеріальної культури, яка ототожнювалась тоді з мегалітичними могильниками гірської зони. Він після подорожі по Криму в 1833 р. висловив думку про належність мегалітичних пам'яток Гірського Криму таврам і поставив ці пам'ятки в подібність до дольменів Кавказу та Бретані (D. de Montpereux, 1839). В ХІХ ст. російські аристократи, що захоплювались давниною і були добре обізнані в давньогрецькій літературі, та вчені-краєзнавці впродовж своїх подорожей Кримом накопичили певний емпіричний матеріал щодо „доісторичних” культур Криму. Це дозволило розгорнути першу наукову дискусію по проблемі місцезнаходження храму Партенос, описаного Еврипідом, який шукали на південному узбережжі Гераклейського п-ова або на Південному узбережжі Криму. Дискусія привернула увагу до старожитностей саме Західного Криму у невід’ємному зв’язку із античним Херосонесом (Паллас, 1881, с. 217; Муравьёв-Апостол, 1823, с. 89; Бларамберг, 1831, с. 298), інтерпретуючи матеріальні залишки варварського вигляду на основі єдиної тоді гіпотези, що пов’язувала варварів Криму з таврами античної легенди про Іфігенію. Певною мірою поштовхом до цього були чотири рядки в поезії О.С. Пушкіна, присвячені легендарному храмові, тому і дискусія була оповита романтизмом, модним в вищих верствах тогочасної Росії (Лесков, 1965, с. 10).

У ХІХ ст. було висунуто безліч гіпотез щодо походження легендарних таврів, що пов'язувалися з гірськокримськими мегалітичними могильниками, або, як їх тоді визначали, дольменами Криму, від кавказької до кельто-кімерійської (Брун, 1868, с. 238; Minns, 1913, с. 101; Уваров, 1887, с. 33).

Проведені на початку ХХ ст. польові дослідження кам’яних скринь Байдарської долини Західного Криму дозволили М.І. Репнікову визначити ці пам’ятки хронологічно і датувати VII—V ст. до н.е., підтвердивши припущення О.С. Уварова про їх віднесення до пізньобронзового — ранньозалізного часу (Уваров, 1887; Репников, 1910; 1927). При цьому поселенські комплекси, належні населенню, що лишило могильники кам’яних скринь, достеменно відомі не були.

Наприкінці ХІХ ст. побачила світ робота філолога-класика В.В. Латишева „Scithica et Caucasica”, яка певним чином вплинула на визначення культури варварів, відкритої у Криму, як таврської (Latyshev, 1916). Принаймні вже у 1927 р. М.І. Репніков цілком впевнено ототожнив кам’яні скрині Криму із похованнями таврів (Репников, 1927).

Одним із перших звернув увагу на знахідки кераміки переважно „варварського типу” ентузіаст і аматор, морський офіцер у відставці, полковник Н.М. Печьонкін, старожитності із зборів якого в окрузі Херсонесу (у р-ні Стрілецької і Карантинної бухт, Маячного п-ова) стали основою колекцій первісної епохи у фондах Херсонеського музею (Стржелецкий, 1951, л. 57). Значний матеріал по варварському населенню Гераклейського п-ова було зібрано також пошуковцем-ентузіастом Д.О. Шпаком на півдні Гераклейського п-ова у районі м. Фіолент (Каталог..., б/г). Однак, культурне визначення такі старожитності отримали тільки у роботі дослідника первісності Г.А. Бонч-Осмоловського (1926, с. 74—94), що проводив роботи разом із М.Л. Ернстом та С.І. Забніним біля печер Кизил-Коба та Кош-Коба і поселення Нейзац у Гірському Криму, дослідження яких починають черговий етап — вивчення великих поселень, який продовжився до початку 1960-х рр. Основним критерієм культури, названої по місцю першої знахідки кизил-кобинською, Г.А. Бонч-Осмоловський визначив своєрідну кераміку: „блискуче лисковане череп’я переважно чорного кольору і грубіше із храпуватою поверхнею” (переклад з рос. — Е.К.) з домішками подрібненого вапняку і піску у тісті, погано випалене. Лискований посуд представлений сферичними округлодонними формами, невеликими за об’ємом, орнаментованими врізаними лініями, що спускаються донизу від кайми, виконаної наколами з інкрустацією білою пастою. ККК він атрибутував також верхній шар печери Кош-Коба, дві стоянки на р. Альма, місцезнаходження біля сел. Нейзац, мегалітичний могильник біля с. Кипчак (Тау-Кипчак), підйомний матеріал біля с. Ягмурча, знахідки біля м. Сімферополь, у Зміїній ущелині біля сел. Сюрень. Слід також зазначити, що дослідник розумів під поняттям „культура” тип матеріальних решток і визначав результати дослідження як попередні, оскільки матеріал на час написання статті, відомої у історіографії як атрибутація ККК, ще не був оброблений (Бонч-Осмоловский, 1926, с. 91, 92).

У сучасній історіографії укорінилася думка, що Г.А. Бонч-Осмоловський не лише виділив ККК, а і аргументовано пов’язав її з таврами. Але в його роботі таврська належність ККК аж ніяк не констатується, що варто навести дослівно: „Усі викладені дані вказують на існування у Криму чисельного народу з бідною, порівняно, культурою, що не гребували проживанням у печерах. Мимоволі приходить припущення про тотожність його із легендарними кримськими троглодитами-таврами, про яких згадує Геродот” (Бонч-Осмоловский, 1926, с. 94, переклад з рос. — Е. К.).

Фактично Г.А. Бонч-Осмоловським було визначено матеріальні рештки культур передскіфського та ранньоскіфського часу Криму, а наприкінці 1920-х років поховальні пам’ятки — могильники кам’яних скринь, що на той час вже були пов’язані із таврами писемних джерел, було синхронізовано із матеріалом поселень, об’єднаним у археологічну культуру, що отримала назву кизил-кобинської. 1930-і роки для радянської науки, у тому числі і археологічної, стали кардинально переламними з огляду пануючих концепцій. Основним чинником такого підходу стала пряма залежність особистої характеристики вчених і наукової концепції, що ними розроблялася або підтримувалася. Один за одним у надрах ГУЛАГу опинилися Г.О. Бонч-Осмоловський, Г.І. Петров, К.Е. Гриневич, М.І. Репников, Л.М. Ернст (Формозов, 2006, с. 188). Потім без наукового обґрунтування таврів писемних джерел ототожнили із кизил-кобинською археологічною культурою. Слабка спроба В.М. Дьякова піддати сумніву цю тезу, оскільки матеріальні рештки, знайдені біля печери Кизил-Коба, не відповідали уявленню про таврів, основаному на аналізі писемних джерел (Дьяков, 1939, с. 72—86), не вплинула ні на висновки Г.Д. Бєлова стосовно поховань в некрополі Херсонеса класичного часу (Белов, 1950, с. 272—284), ні на інтерпретацію С.Ф. Стржелецького. Останній відразу ототожнив досліджені ним біля Севастополя поселення з пам’ятками ранніх таврів і запропонував взагалі відмовитися від терміну ККК (Стржелецкий, 1951, л. 45). При цьому слід також зауважити, що зроблені В.Н. Дьяковим висновки стосуються більшою мірою уявлення греків про місцеві кримські народи, аніж інтерпретації археологічних матеріалів. Але його робота побачила світ ще до того, як почалося масштабне археологічне дослідження пам’яток тубільного населення у Криму.

При аналізі матеріальної культури виявилося, що кизил-кобинська культура протягом майже 700 років свого існування пройшла кілька етапів, матеріальна культура яких різниться настільки, що можна говорити про те, що вони відбивають життєдіяльність кількох різних народів. Перші два періоди, які ми назвали дотаврськими, датуються кінцем 12 — серединою 8-го ст. до н.е. (тобто припадають більше на час створення героїчних гімнів Іліади і Одісеї, ніж колонізації греками узбережжя Криму), а другий відповідає на скіфську інвазію у Північнопричорноморські степи і появу греків на північному узбережжі Чорного моря, тобто часу таврів Геродота.

 

Три групи пам'яток.

 

Дотаврський період  – мат. к-ра, топографія пам’яток

Х-ка регіону — білозерська культура, поява перших номадів-чорногорівців, фракійська інвазія.

Матеріальна культура цього часу демонструє появу в Криму вже сформованого культурного комплексу фракійського кола. В чому це проявилося — кераміка, побут, домобудівництво, господарство — усі ланки життя, перевага укріплених поселень з невеликими селищами в окрузі.

В 10-му столітті в культурі з'явилися риси, характерні для балтської групи пам'яток білозерської культури.

В другій половині 9-го ст. на найбільшому поселенні Уч-Баш з'являється металургійна залізоробна майстерня, є підстави припускати, що поява поселення Кизил-Коба також пов'язана з залізоробним виробництвом.

У середині 8-го ст. матеріальна культура дотаврського періоду зникає, припиняють існування великі поселення. За останніми дослідженнями на Уч-Баші можна  говорити про те, що поселення було взято штурмом і спалене. За предметами озброєння, знайденими біля оборонних споруд, це був набіг т.зв. “новочеркасців”.

 

Таврський період кизил-кобинської культури – хронологія, синхронізація із Північним Причорномор’ям

Початок таврського періоду маркується за появою нових поселень в передгірній зоні Криму, які спершу також засновуються у важкодоступних місцях — на плато, пагорбах, чи у вузьких балках, оточених скелями. Повністю міняється спосіб господарювання...

Мат.культура має риси культур Прикубання і Північного Кавказу, процеси синхронізуються із Дніпровським лівобережжям, із правобережжям і Балканами  зв'язки втрачаються.

Усі грядові могильники кам'яних скринь відносяться до таврського періоду.

У 7-му ст. культура деградує, поселення на узвишшях зникають, з'являються невеликі селища в долинах річок і така ситуація продовжується до середини 6-го ст., тобто до появи грецьких поселень.

Таврський період починається серйозними демографічними змінами, що демонструє матеріальна культура. Майже усі типи кераміки на початку періоду є інноваційними. Типи кераміки попереднього періоду, що продожуються у цей період, мають передкавказьке походження, як і ті, що є інноваційними на початку періоду. Тут на перший план виходять аналогії у зміні матеріальних типів у протомеоцьких пам’ятках, наприклад, могильниках Фарс, Пшиш, Ніколаєвському, де межа періодів також припадає на середину VIII ст. до н.е. [Эрлих, 2001, с. 238—242]. Подібну до передкавказьких і прикубанських пам’яток кераміку демонструють старожитності, ототожнені із сіндами [Крушкол, 1976, с. 159, рис. 1]. Ймовірно, Крим був ще одним напрямком прямих контактів Передкавказзя у цей час. А з другої половини VI ст. до н.е. у ТП-2 у керамічному комплексі ККК Західного Криму простежуються вже інші традиції, генетично пов’язані із населенням Нижнього Побужжя і гето-дакійським світом. Протягом другої половини VIII — середини IV ст. до н.е. (ТП) парадна кераміка (категорії корчагоподібні, кубко/кухлеподібні, мископодібні) майже не отримує нових типів за дуже поодиноких винятків. Господарський посуд демонструє нові типи у кожному горизонті, з’являється категорія банкоподібні, але повної зміни типів немає.

З цього часу центр ККК пересувається у долину Салгіра, а пам’ятки Західного Криму стають периферією.

Поселення цього часу в Інкерманській долині у керамічних комплексах мають риси західного варіанту кобанської культури Кавказу.

У першій половині IV ст. до н.е. на усіх варварських поселеннях цього періоду ранішого часу життя припиняється. Натомість у V—IV ст. до н.е. з’являються невеликі поселення на територіях, що межують із хорою антічних міст, а стосовно Боспорської держави – безпосередньо на її периферії.

На кордонах ближньої хори Херсонесу і на античних поселеннях віддаленої присутність кизил-кобинських керамічних типів фіксується ще близько середини IV ст. до н.е., але до III ст. до н.е. така кераміка зникає.

Центральна і східна групи пам’яток ККК існують незначно довше західної. Перш за все йдеться про матеріал нижніх шарів Неаполя Скіфського (Дашевская, 1958, с. 248—271), поселення Шпіль (Храпунов, Власов, 1995, с. 28—35), Таш-Джарган-3, Дружне-3 (Колотухин, 1996, с. 146, 147, рис. 46: 12).

Контакти між греками і варварами, якщо такі відбувалися, могли спричинити критичне соціальне розшарування громади таврів, як це сталося за таких контактів у Західній Європі (Cunliffe, 1988, p. 33). Знахідки античної кераміки на кизил-кобинських поселеннях Гераклейського півострова і долини Чорної річки є свідченнями виникнення грецького поселення, а отже сусідства різних суспільств із різним рівнем соціальної організації, що відбувалося і в інших порубіжних частинах античної ойкумени. Неясним лишається питання, яка саме сфера діяльності була вигідна, з одного боку, грекам-першопоселенцям, а з іншого — таврам, і на якому етапі такого роду контакти стали грекам непотрібними. На античних і тубільних пам’ятках у Західному Криму кизил-кобинські керамічні типи існують до IV ст. до н.е., у Східному — вони трансформуються у своєрідну місцеву варварську еллінізовану культуру, а у Центральному — існують іще у ІІІ ст. до н.е. і зникають лише із постанням пізньоскіфського ранньодержавного об’єднання, уніфікацією типів матеріальної культури і поглинанням племінної культури державною.

Кандидат історичних наук Евеліна Антонівна Кравченко.

21.09.2015

 

 

Лекція Таври. Історія та археологія (Крим)


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика