Головна » Українська шляхта

Українська шляхта

Українська шляхтаВ історичній свідомості українця вже протягом тривалого часу провідне місце займає козацький міф або ж, що гірше, нав’язане колоніальною ідеологією уявлення про українців як «селянську націю». Водночас шляхта, яка в минулому неодноразово поставала у ролі ключового історичного актора, традиційно таврується як «клас експлуататорів» чи «зрадницька еліта», що обслуговувала держави, до складу яких в різні часи входили українські території.

Оскільки історична свідомість є невід’ємною складовою національної ідентичності, а отже, і вагомим суспільно-політичним фактором, не дивно, що зі здобуттям незалежності питання якості державної еліти та відсутності довіри між нею й рештою суспільства постійно поставало на порядку денному.

Однією з тих, кому ми маємо завдячувати за «повернення з небуття» української шляхти, є відомий історик, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя Яковенко. Її праця «Українська шляхта» започаткувала цей процес, а учні та колеги продовжили розробку теми.

Про ідентичності українського шляхтича, його виховання та роль в історії — наша розмова з Наталією Яковенко

— Пані Наталю, в одному з інтерв’ю ви говорите про те, що блискучі кар’єри представників української еліти у Речі Посполитій та в Російській імперії є приводом для гордості, а не для осуду. На чому ґрунтується ваше переконання, адже багато хто сказав би, що ці люди працювали на чужі інтереси?

— «Інтереси» — це категорія оцінкова, а оцінка не є справою історика. А як історик, я просто констатую, що українська еліта справді посідала помітні місця в державах, до яких входила територія сучасної України. Якщо ж ідеться про т.зв. публічну (популярну) версію історії, то в ній оцінок не уникнеш, але, на моє переконання, з них варто зняти наліт мартирології, страдництва. На цьому, як на споконвічних українських «втратах», акцентувала увагу стара історіографія, а нині замалим не автоматично такі наголоси відтворюють. Тим часом у цій історіографії (її називають «народницькою») просто не було місця шляхетській еліті, хіба в постаті ворога трудящих. Крім того, в часи, коли писалися перші солідні праці з історії України, нагальною була потреба самоствердження та виокремлення українськості. Тому шляхта, яка робила кар’єри при високих дворах етнічно неукраїнських володарів, таврувалася як «зрадник народних інтересів», а сам «народ» поставав як завжди гнаний, гноблений, утискуваний і чужинцями, і цими-от «зрадниками». Відтак, у подієвій канві української історії намножилося чимало сюжетів, які сьогодні вимагають переосмислення, а то й кардинальної перестановки з голови на ноги.

До того ж, підкреслю, домодерну державу не можна розглядати як етнічну. Етнічні, зокрема мононаціональні, держави почали формуватися доволі пізно, а ідея, що лише така держава є «правильною», — це взагалі продукт ХІХ сторіччя. Тим часом у домодерній державі володар чи великий можновладець — це не етнічність, а професія і статус. Якщо ми поглянемо під цим кутом на високі кар’єри українських діячів, представників українського етнічного середовища тих часів, то дійдемо висновку, що таких людей аж ніяк не слід списувати з «українського корабля». Вони робили честь нашому минулому, демонструючи, що серед нас, українців, є багато помітних, розумних, активних людей.

— Якою мірою й коли шляхта, поруч з іншими локальними спільнотами, засвоїла власне українську (руську) ідентичність?

— Ідентичність — дуже делікатна річ, яка вислизає між пальців. Множинність ідентичностей величезна, бо зазвичай ідентичність, по-перше, має ситуативний характер, а по-друге, зумовлена залежністю індивіда від соціального, родинного, релігійного, освітнього та інших факторів.

Відчуття своєї «руськості» (тобто по-сучасному — українськості), за моїми спостереженнями, уперше виразно виявило себе десь у першій половині XVII століття. Його найранішим проявом, гадаю, можна вважати відчуття власної приналежності до регіональної спільноти (історики називають це явище регіоналізмом). Ішлося ще не про етнічність в сучасному розумінні, а про усвідомлене сприйняття певної території як місця проживання «мене» і «моїх предків». Таку територію зазвичай «поєднували з історією», бо ж «мої предки» тут жили споконвіку. Надалі на це усвідомлення накладалися різноманітні політичні вимоги, декларації особливої гідності «нас» як спільноти, напівміфологічні уявлення про те, що тут «ми» народилися й завжди жили, що саме «ми» є господарями цієї землі. На рівні публічних заяв така ідентичність виразно фіксується уже впродовж 1620—1630 років.

— Ці люди ототожнювали себе з Київською державою Володимира та Ярослава?

— Так, вони починають усвідомлювати її як свою першу державу, перекидають перші «містки» між собою і нею. Найраніше цей похід розпочала Церква, адже це добре вписувалося у полеміку довкола церковної унії з Римом 1596 р., яку більшість тогочасної шляхти засуджувала або з релігійних причин, або через те, що унія спричинила дестабілізацію у суспільстві.

У текстах церковних полемістів 1620-х років виринула стара літописна легенда про те, що апостол Андрій Первозваний поставив хрест на київських пагорбах. На доказ першості київського православ’я, порівняно з унією, легенду було ще й «уточнено»: апостол, мовляв, не лише поставив хрест, а й започаткував саме тут, у Києві, першу православну громаду: «Люди учи й хрести подле Лядской брами на полуднє». Отак територія була «поєднана з історією», а сама Церква поставала як апостольська, тобто рівновелика Римо-католицькій церкві. А по тому, як читаємо у цих-таки київських полемічних текстах, наші предки, княжі дружинники, воювали разом із славними київськими князями, проливаючи кров за віру та честь. Зрозуміло, що йдеться про штучну конструкцію, але вона швидко «обросла деталями» на різних рівнях. Один з яскравих проявів цього явища — шляхетські гербівники. Якщо київські церковні книжники поєднували територію з історією на церковній площині, то шляхта стала ототожнювати себе з нащадками княжих дружинників. Адже в тій моделі минулого, яку реконструювали за літописом церковнослужителі, героями були самі лиш князі, натомість шляхта запотребувала місця й для себе, «людей рицарських». Відповідь не забарилася: її знайшли у так званому шляхетському фольклорі, тобто гербових легендах. Такі легенди, зокрема, зібрав та опрацював, а подеколи й сам дофантазував, домініканець Шимон Окольський родом із Кам’янця-Подільського. Його тритомовий гербівник, що вийшов друком у 1641 — 1645 роках, оповідає про першопояву довгої низки гербів руської шляхти. У добрій половині випадків надання того чи того гербового знака рицарському предкові певного роду прямо пов’язане з руським минулим, а в гербах, пам’ять про які сягала Великого князівства Литовського, воно стоїть «за кадром», бо геройський учинок предка мав місце на колишній києворуській території. Звісно, про достовірність гербового «шляхетського фольклору» не може бути мови, але саме він, оприлюднений у великих книгах краківського друку, остаточно сформував уявлення про «нашу» територію з «нашою» історією. Звідси легко прокладався місток до популярної на той час ідеологеми, за якою «нас», хоробрих руських рицарів, польські королі не завоювали, це ми самі з доброї волі увійшли до складу Польського королівства як «рівні до рівних, вільні до вільних», і ніхто не може ставити під сумнів наші права в цьому королівстві.

Як бачимо на цьому прикладі, національна ідентичність постає на поєднанні території з історією. Про це, зрештою, добре відомо на прикладах націєтворення ХІХ століття, у другій половині якого творився географічний образ України як суцільно етнічної території, що мала відповідати (уже в тогочасних категоріях) сприйняттю «нашої землі» як простору «нашої спільної крові».

— Чи можна сказати, що саме завдяки шляхті Україна пішла шляхом вестернізації, зробила цивілізаційний вибір на користь Заходу? З якими процесами це було пов’язано?

— Абсолютно більша частина домодерної України була частиною Польського королівства. Ця країна почала «вестернізуватися» з утвердженням тут Католицької церкви ще від Середньовіччя. Під «вестернізацією» я в даному разі маю на увазі засвоєння певного типу політичної культури, як-от: уявлення про «справедливу владу» як угоду між володарем і «народом», поширення міського самоврядування, чинність певного «писаного права» у сфері соціальних відносин тощо.

Коли галицькі терени увійшли до складу королівства в середині — другій половині XIV століття, вони майже одразу стали частиною цього простору культури. Зокрема, в 1430-х роках на тодішнє Руське воєводство було поширене так зване польське право. Шкільний підручник доволі кумедно трактує цю подію як акт експансії — насправді ж ішлося про надання тих привілеїв і прав, які на той час уже утвердилися в Короні.

Волинь, Наддніпрянщина та Східне Поділля увійшли до Корони Польської пізніше, згідно з актом Люблінської унії 1569 року. Власне, й відтоді тут розпочалися активні процеси культурної взаємодії. Це було пришвидшено й підсилено тими загальноєвропейськими явищами XVI століття, що їх сучасна історіографія називає революціями. Йдеться, зокрема, про так звану освітню революцію, тобто формування приблизно в середині XVI століття абсолютно нової школи, якої не знало Середньовіччя. Така школа, до речі, існує до сьогодні: навчальний день поділено на уроки, учням дають домашні завдання, вони складають іспити, переходячи з класу в клас, тощо.

Ще одна революція, ментальна, прямо пов’язана з Реформацією.

— Нині відзначаємо 500-річний ювілей Реформації. Як ви вважаєте, в чому полягає її значення для української історії?

— На українські терени Реформація також поширилася після їхнього входження до складу Польського королівства, а великою мірою — і з «пересадкою» через Польщу. Реформація — це суто західне явище, і вона залишила помітний слід в українській історії. Появу протестантських конфесій називають ментальною революцією, бо йдеться про право людини самостійно, без контролю та підказки ортодоксальної Католицької церкви, «вибирати віру». Коли людина отримала можливість самотужки вирішувати, який найбеззаперечніший шлях, що веде до спасіння душі, це стало нечуваною світоглядною революцією, великим переворотом у ментальності.

Нагадаю, релігія посідала чи не перше місце в житті людини аж десь до середини XVIII століття. Відлуння ж Реформації в Україні стало викликом, який запотребував зміцнення Православної церкви під тиском протестантських релігійних бродінь на Заході. На це, зокрема, енергійно відреагував Київський митрополит Петро Могила, запровадивши низку реформ щодо впорядкування церковного життя, причому він зробив це за взірцем започаткованої ще наприкінці XVI століття аналогічної католицької реформи.

Скількох осіб захопила в Україні хвиля Реформації, сказати з певністю неможливо, бо по тому, як вона впродовж XVII ст. поступово йшла на спад, перестали зберігати й документацію, яка це фіксувала. Зрештою, одним із опосередкованих наслідків Реформації виявилася також Берестейська церковна унія 1596 року, бо, за задумом її ініціаторів, вона мала створити бар’єр для поширення «протестантських новинок», як їх тоді називали. Після Берестейської унії, коли постала унійна церква, вона склала конкуренцію православній. Відтак розпочалася боротьба за душі вірних. Звісно, церковні інтелектуали дискутували між собою, але хто читав їхні книжки? Як відомо, учені люди пишуть книжки лише для інших учених людей… Практичні ж завдання зберегти і примножити власну паству обидві церкви вирішували по-своєму. Унійна церква одразу обрала для себе західний шлях як частина великої Римо-католицької церкви, а Православна церква, трохи «провагавшись», зрештою теж вступила на цей шлях, коли Петро Могила фактично повторив заходи католицької реформи, спрямовані на подолання викликів Реформації.

— Знаю, що ви дотримуєтесь думки про тодішню київську церкву як про особливий тип православ’я.

— Київська «післямогилянська» церква другої половини XVII — початку XVIIІ століття — це надзвичайно цікавий феномен. Коли дещо спрощувати, то перед нами церква напівлатинська, напівправославна, а радше, мабуть, варто говорити про особливий тип православ’я, або свого роду «третій шлях» між двома головними центрами християнського світу — Римом і Царгородом.

Свого часу, у першій третині XVII ст., такий «третій шлях» відчайдушно шукав один із найяскравіших руських інтелектуалів Мелетій Смотрицький. Тоді його закликів, як передчасних, не почули. Натомість у другій половині цього ж століття нова генерація вихованців Києво-Могилянського колегіуму завдяки своїй освіті й інтелектуальній активності, по суті, реанімувала ідею «третього шляху», бо, з одного боку, відстоювала свою «грецьку» еклезіальну ідентичність, а з другого — робила це за допомогою «латинської вченості».

Політизацію історії я рішуче не схвалюю, але в цьому випадку вона сама напрошується. Адже розуміння цих особливостей київського православ’я відсторонює нас як від «русского мира», так і від старої церковної історіографії, яка, засуджуючи творчість постмогилянців, розцінювала повернення церковного Києва в «істинно православне» річище як «возз’єднання» власне з отим-от «русским миром». Це створює низку викликів для істориків, зокрема потребу порівняти тодішню Київську митрополію з православними церквами Чорногорії, Сербії, Румунії, Македонії. Адже вони теж існували на пограниччі західного та східного релігійних світів, тож неминуче мали би вбирати та якось трансформувати певні віяння сусіднього «латинства».

Зараз я передала до видавництва книжку про Іоаникія Галятовського — ректора Могилянського колегіуму та найплодючішого автора другої половини XVII століття, який за життя видав друком 18 книжок. Як і решта церковних ієрархів того часу, він постав перед потребою ствердити нову еклезіальну ідентичність, що наростала мірою зміцнення київського православ’я упродовж першої половини XVII століття. Твори Галятовського є надзвичайно вдячним матеріалом для спостережень над тим, як це робилося. Людина, віддана ідеї «грецькості» своєї Церкви, він доводить це на латинських текстах, тобто, декларуючи свою «грецькість», насправді «думає латиною».

Я не досліджую XVIIІ століття й тому не можу достеменно сказати, наскільки довго цей феномен зберігався у Київській митрополії по тому, як її проковтнув Московський патріархат. На ієрархічно вищому рівні певний час ще тривав прихований опір, але церковні ієрархи — це слухняні «солдати партії», які заради збереження позицій і статусів врешті стали виконувати розпорядження петербурзького Синоду. Натомість поодинокі (досі, на жаль, не систематизовані) свідчення показують, що в низовому церковному житті ще довго практикували православ’я, відмінне від московського. Коли ця інакшість остаточно нівелюється — велике питання для дослідників.

— Завдяки яким чинникам шляхті вдавалось інкорпоруватися в нові державні утворення, і чи завжди умовою було певне зречення власної ідентичності?

— Інкорпорація відбувалася через участь у політичному житті, до якого в Речі Посполитій не мали доступу міщани, не кажучи вже про селян. Щоденне політичне життя передбачало передусім самоорганізацію — участь у сеймах, написання різноманітних декларацій чи протестів, створення своєрідних протестних конфедерацій тощо. До цього була причетна тільки шляхта, бо вона була єдиним «політичним народом» держави.

У свою чергу політична активність завжди передбачає певне єднання, солідаризацію. Скажімо, волинський сеймик відмовляється платити якийсь податок. Щоб відстояти цю позицію на загальнодержавному сеймі, тутешня шляхта починає шукати собі союзників — у Руському воєводстві, чи Краківському, чи ще деінде. У такий спосіб формуються, як ми би тепер сказали, «групи інтересів», а політичний дискурс, як сьогодні, так і тоді був для різних груп спільним. Однак слова «цієї пісні» не вигадували в Україні, адже руська шляхта вступила на арену політичних змагань тоді, коли політичний слоган уже був усталений. У такий спосіб шляхтич з України ставав частиною «політичного тіла» держави — нарівні зі шляхтою польською, литовською, білоруською.

Етнічний чинник у цих процесах не відіграв жодної ролі. Кожен руський шляхтич міг прикласти до себе знамените самовизначення Станіслава Оріховського «Gente Ruthenus, natione Polonus» («руського племені, польської нації»), тобто етнічно він міг бути русином, а за «нацією», тобто як член політичного народу Польського королівства, — поляком. Скажімо, так само кожного шляхтича Великого князівства Литовського (байдуже, литовця, жмудина чи білоруса) називали «литвином».

— Яким чином, із допомогою яких інституцій відбувалося виховання шляхтича?

— Якщо йдеться про освіту, адже вона теж є частиною виховання, то для шляхтича вистачало того, що ми би сьогодні назвали середньою освітою. Ідеться про вже згадувану нову (т. зв. гуманістичну) школу західного зразка. Тут вихованець мав навчитися, студіюючи латинську граматику, поетику й риторику, вправно говорити та знати античні твори. Цього було цілком достатньо, щоб вважатися освіченою людиною. Таку освіту здобували майже всі шляхтичі, наприклад, Богдан Хмельницький, вихованець Львівського єзуїтського колегіуму. Підвищена середня освіта передбачала навчання у класах філософії й теології. Шляхтич цього не потребував: до цих класів ішли хіба ті, хто планував робити церковну кар’єру.

Щодо виховного контексту освіти, то тут доречно згадати концепцію pietas literata («освіченої побожності»), до чого закликав ще Еразм Роттердамський. На практиці це означало, що метою школи було прищепити християнську мораль шляхом «імітації стародавніх», тобто через вивчення античних, передусім римських, творів. Моральний заряд таких творів (зрештою, до сьогодні) неабиякий, адже вони змальовують патріотичні чини, взірці стійкості й самодисципліни тощо. Хлопець зубрив ці тексти замалим не напам’ять упродовж семи-восьми років, тож вони автоматично відкладалися у свідомості, а «вихідним продуктом» мав стати справжній лицар, воїн і патріот.

— Пані Наталю, які ідеали утворювали моральний горизонт шляхтича й чи бачите ви «сліди» цієї шляхетської етики в сучасному світі?

— Ні, в сучасному світі я таких слідів не бачу. За новітньої доби, особливо впродовж тоталітарного ХХ століття, старі ідеали пішли в небуття за винятком хіба що базових християнських цінностей.

Що ж до шляхтича, то стрижнем його ідентичності виступало поняття честі, це споконвіку буквально висіло у повітрі, успадковувалося від покоління до покоління, причому до об’ємної категорії честі належали й старі рицарські чесноти — відвага, мужність, вірність слову. Якщо шляхтич втрачав свою честь, він втрачав самого себе.

Через античні тексти, а також через політичний дискурс Речі Посполитої (а це був дискурс т.зв. золотих вольностей) шляхтич засвоював відчуття поваги до себе та своєї громадянської значущості. Останнє в Речі Посполитій було надзвичайно розвинуте, адже інститути самоврядування пройшли там довгий і бурхливий процес становлення. Зрештою, саме вони значною мірою й зумовили падіння цієї країни, бо, як вважають, їхня поява була, вочевидь, передчасною.

— У чому полягала роль шляхти з погляду державотворчих процесів? Адже постійний антагонізм між шляхтою та королем у Речі Посполитій, мабуть, послаблював державу.

— Річ Посполиту творив «політичний народ» (саме поняття «Річ Посполита», зрештою, частіше вживалося не на окреслення території держави, а на позначення усієї сукупності шляхти). Однак реальну ситуацію завжди визначало те, хто саме опинився при дворі та в чиїх руках знаходилися важелі влади, тобто на «шляхетський чинник» накладалися чинники персональні.

Що ж до протистояння шляхти й королів, то це продукт ідеології «золотих вольностей». Королівську владу в Речі Посполитій трактували як «контрактну», за моделлю західної політичної культури. Короля обирала вся шляхта (в акті елекції, на відміну від сеймів, міг брати участь кожний шляхтич), і обранець перед коронацією підписував зобов’язання (т.зв. pacta conventa — «присяжні умови») та присягав їх виконувати. За висловом Станіслава Оріховського, король у Речі Посполитій — це такий собі «пастух держави», якого для її охорони наймає шляхетська спільнота.

Зрозуміло, що реалії життя часто суперечать ідеальним гаслам. Позиція короля не раз розходилася з позиціями шляхти, промовистим прикладом чого може слугувати вже згадувана церковна унія 1596 року. Адже pacta conventa під час кожних виборів повторювали незмінний пункт про те, що король зобов’язується не порушувати прав різновірців та зберігати між ними мир. Руська шляхта, яка не приймала унію, ламала на сеймах списи, апелюючи власне до того, що король, підтримавши унію, порушив цей засвідчений присягою пункт, бо фактично втрутився у справи віри своїх підданих.

У pacta conventa був також ще один пункт, який тяжів до давнього принципу феодальних взаємин. Мова про т.зв. ius resistendi — «право опору» васала сюзеренові у тих випадках, коли він порушив права васала. Це дозволяло законно вийти з-під залежності — аж до збройного опору, і шляхетські антикоролівські виступи часто мотивувалися саме цим. До речі, козацьку революцію її лідери теж пояснювали як законну на підставі права опору: король не оборонив, хоч як сюзерен мусив, своїх воїнів-козаків від захланності магнатів.

На теренах України, як і у всій Речі Посполитій, панував західний тип політичної культури. Крім уже згадуваної контрактної природи влади це передбачало існування різноманітних самоврядних одиниць. Московська політична культура не знала таких форм самоорганізації суспільства.

Пізніше Пилип Орлик красномовно опише, як Іван Мазепа пояснював йому (важко сказати, чи так насправді було), чому він вирішив перейти на бік Карла XII. Гетьман мотивує свої дії тим, що Петро І порушив давні угоди й козацькі права, а це означає, що козаки отримують право на опір.

— Вочевидь, московській політичній еліті таку логіку було важко зрозуміти…

— На теренах України, як і у всій Речі Посполитій, панував західний тип політичної культури. Крім уже згадуваної контрактної природи влади це передбачало існування різноманітних самоврядних одиниць. Це могли бути церковні структури, шляхетські судові інституції, університети, а передусім самоврядні міста, причому кожне таке місто було, по суті, маленькою державою в державі. Московська політична культура не знала таких форм самоорганізації суспільства.

— Чи була шляхта повністю закритим станом? Які соціальні ліфти існували за тих часів?

— Соціальних ліфтів на рівні закону не було. Шляхта як соціальна група закривала доступ до себе десь від кінця ХV століття, а на початку ХVІІ століття вже була абсолютно закритим станом. До прикладу, коли за старими правилами втрачала шляхетський статус та особа, яка, оселившись у місті, «руками робила і ліктем міряла» (тобто займалася ремеслом або торгівлею), то в 1633 році цю засаду підсилили. Відповідна сеймова конституція передбачала, що шляхетство у таких випадках назавжди втрачає не лише сам порушник, а і його діти.

Але закон як дишло — на різних територіях він діяв по-різному. Скажімо, на прикордонній зі Степом Наддніпрянщині бар’єри між соціальними групами завжди залишалися досить розмитими. Приміром, селянин, який прожив 30 років у слободі й не хотів далі залежати від пана, міг покозачитись, а міщанин, якщо він був заможною людиною, міг одружитися зі шляхтянкою й оголосити себе шляхтичем. Така ситуація відповідала як строкатості місцевого люду, так і небезпечним умовам життя на слабо контрольованому прикордонні Речі Посполитої. У спокійніших, внутрішніх регіонах держави, тутешні відхилення від правил позначали багатозначною формулою: «яко на Україні». Один колоритний персонаж, гарячий шанувальник «чистоти» шляхетської крові Валер’ян Неканда Трепка, упродовж 1620—1640-х років уклав таку собі «картотеку хамів» з інформацією про всіх, хто безпідставно оголосив себе шляхтичем. Уродженців Наддніпрянщини у картотеці Трепки дуже багато. Подалі від прикордоння, наприклад, на Волині чи в околицях Львова, оголосити себе шляхтичем було набагато проблематичніше, однак вправні авантюристи, розбагатівши чи втершись у ласку до потужного магната, робили це й тут.

— Чи погоджуєтеся ви з тим, що попри кардинальні зміни, які принесла з собою модерна ера й передусім ХХ століття, сучасній людині все ж властива певна ностальгія за домодерними часами, коли світ, як нам видається сьогодні, був більше наповнений «смислом», а людське життя було більш щільно вписане в певні моральні та соціальні контексти?

— Людина завжди схильна шукати у минулому певний «золотий вік» — часи, коли «все було добре». Варіанти, коли «було добре», такий стереотипний спосіб мислення відрізняє у різних суспільствах та різних країнах, але для нас, спадкоємців жахливого тоталітарного ХХ століття, «золотим віком» логічно постає період, що цьому передував. Наприклад, у російській культурі протягом приблизно останніх двадцяти років таке уявлення розповсюдилося на дворянське середовище ХІХ століття. Пригадаймо, зокрема, безконечні телесеріали та фільми, у центрі яких — життя шляхетних персонажів зі своєрідними повсякденними, ідилічними, кримінальними чи інтелектуальними проблемами. Це апеляція до втраченої дворянськості, до «вишневих садів».

Якщо в російській культурі «золотим віком» слугує спадщина класичної російської літератури ХІХ століття, то в українській культурі, натомість, ми частіше натрапляємо на спадщину народницького етноцентризму — представлення українців як нібито селянської нації. Це означає, що ХІХ століття як потенційний «золотий вік» моделюється в нашій свідомості на підставі народницьких селянських ідеалів: «садок вишневий коло хати», круторогі воли, досвітки, «Грицько басує на коні, Оксана пряде» і подібне. Хоча в українському суспільстві не бракувало також і елітарної дворянської культури!

— Отже, вивчення історії української шляхти може стати поштовхом для переосмислення?

— Саме так. В українському минулому можна віднайти скільки завгодно матеріалів для представлення зовсім не «селянського» ХІХ століття. Адже власне тоді постали шляхетські садиби, мешканці яких цілком усвідомлювали себе українцями. Такими садибами, приміром, була достоту всіяна територія колишньої Гетьманщини, і власне ними мандрував Тарас Шевченко.

Чому досі не введено цей пласт у популярну українську культуру? За допомогою того ж таки телесеріалу, хай навіть примітивного за сюжетом. Переконана, що це залежить від тих, хто формує візуальний образ українського минулого. Як на мене, з творцями цього популярного, візуального представлення є дуже великі проблеми. Перша проблема полягає в тому, що вони просто погано знають українську спадщину та українську історію. Сучасний шкільний підручник тут не допомагає, навпаки, бо ж він і далі транслює стереотипи старої народницької історіографії, за якою тогочасне українське дворянство було «зрадливим», адже воно служило «чужій» імперії. По-друге, люди, які популяризують українську спадщину, просто взагалі не переймаються її осмисленням, а про розуміння потенційного впливу створюваних ними образів годі й говорити.

Чимало у цьому напрямі робить газета «День». Щоправда, ви починаєте дуже здалеку, з Візантії та Київської Русі. Звісно, люди повинні знати й це, бо києворуські часи — період звитяги і державності, яким можна пишатися. Однак визнаймо, що ХІХ століття для нашого суспільства, на жаль, все ще залишається terra incognita.

З перспективи масового сприйняття києворуські часи та доба Богдана Хмельницького і те, що було до неї та невдовзі після неї, — це лише барвиста історична картинка, нехай і шляхетна, але лише легенда. Це не те, до чого можна емоційно прив’язати себе, як до власного минулого. Тим часом ХІХ століття на це надається без труднощів, адже тоді жили, діяли, раділи й страждали наші безпосередні, досяжні пам’яттю предки. Якби ми хотіли сконструювати в українській свідомості свій власний каркас «золотого віку», за яким ностальгують, бо тоді «все було добре», то варто звернутися саме до ХІХ століття.

До слова, дуже популярні зараз серед багатьох людей генеалогічні розшуки сягають якраз другої половини ХІХ століття. Якщо сьогодні зайти до читальної зали історичного архіву, то не знайдеш вільного місця — всюди сидять люди, які вивчають метричні книги та шукають своїх предків. Звідки цей інтерес? Чи він не є прямим доказом того, що сучасна людина відчуває гостру потребу віднайти зв’язок між собою і «добрими часами»?

Ідеться, знову ж таки, про нерозривне поєднання між територією та історією. Так, великими керманичами нашої країни були колись Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, інші князі, славні гетьмани. Але тоді жили й менші, звичайні люди. Де мені помістити себе на цій території? Шляхтичі ХVII століття знайшли вихід у конструюванні гербових легенд, за якими такому-то предку такого-то роду володар-князь надав герб за відвагу, і в такий спосіб було накреслено лінію зв’язку між мною, нинішнім, і тієї епохою. Те саме з ХІХ століттям — від сьогодення можна провести лінію тільки до тих часів, не глибше.

— Ваша родина також має дворянське походження. Чи вплинуло це якось на ваше самоусвідомлення і життєвий шлях?

— Мені прищепили з дитинства, що я маю поводити себе належно, в болоті не ходити і пам’ятати, хто я. Ми з «сільських дворян», мої старші тітки пронесли пам’ять про це через усі роки СРСР.

— Чи могли б ви пригадати ще когось із колоритних постатей, представників шляхетського середовища, які зацікавили вас як історика?

— Як і кожному з нас, мені імпонують яскраві герої, а таких в українській історії чимало. Для прикладу, князь Самійло Корецький (загинув у 1622 році), чиє родове гніздо — це теперішній Корець на Волині. Самійло Корецький був прославленим воїном. Його бурхлива юність, після повернення з освітньої подорожі до Лейденського університету, пройшла у військових походах на Московію та в сутичках із турками й татарами, часто разом із козаками. Одружився Корецький у 1615 р. з наймолодшою донькою молдовського господаря Єремії Могили — Катериною (з його найстаршою донькою був одружений Михайло Вишневецький — батько Яреми Вишневецького). Відповідно, князь був задіяний у різних клопотах Молдови, зокрема в її спробах вирватися зі стамбульських рук.

Перший раз він потрапив у полон до турків щойно після одруження, у 1616 році. Султан оголосив його своїм особистим ворогом, Корецьким лякали турецьких дітей. Його ув’язнили у Стамбулі, а дружину вивезли до Білгорода, який тоді належав туркам. Далі розгортається романтична історія. Слуга Корецького возив листування між закоханим подружжям, а, на щастя для істориків, він був людиною нескромною, тож листи ці не лише читав, а й копіював. Цей чоловік був французом, тому кілька років по тому, повернувшись на батьківщину, видав їх у Парижі 1620 року в перекладі французькою. Хто знає французьку, може сьогодні прочитати цю вишукану любовну лірику, її перевидали в 1863 році в Бухаресті.

Як великому герою, оспіваному багатьма панегіристами, Корецькому організували втечу, передавши йому до в’язниці у хлібі шнур, з допомогою якого князь спустився з вежі до моря, де на нього вже чекав човен. Готували цю втечу спільно грецькі монахи та члени французького посольства, а Александрійський патріарх забезпечив таємний виїзд із Туреччини, переславши втікача до одного з маленьких монастирів у Егейському морі. Через якийсь час Корецький під виглядом купця сів на корабель, що прямував до Рима. Під час плавання на цей корабель напали корсари, яких тоді в Середземномор’ї не бракувало. Капітан корабля й торгові люди, які там були, збиралися здатися, але Корецький їх вишикував і організував оборону, тож під час сутички зумів не лише захистити судно, а й узяв у полон піратський корабель. Прибувши з ним до Рима, Корецький подарував і корабель, і піратів Папі Римському.

Невдовзі після повернення нашого героя в Корець розпочалася нова війна з турками, в якій 1620 року Корецького було повторно взято у полон і завезено до Стамбула. Цього разу за нього просили дуже високі особи, зокрема з проханням викупити Корецького до султана звертався англійський король Яків Стюарт, а запорожці нібито  навіть пробували у 1621 році організувати морський похід для звільнення бранця. Врешті-решт його, як небезпечного в’язня, задушили у 1622 році шовковим шнурком за наказом султана, причому він, за переказом, відважно боровся з катами до кінця. Тіло Корецького викупили та залили у смолу, а монахи-францисканці привезли його в Корець, де й поховали.

— Мені доводилося там бувати, але не пригадую, щоб місцеві екскурсоводи розповідали цю неймовірну історію.

— Так, зараз у Корці панує Московський патріархат, нинішній Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир такий «російський», що не хочеться туди навіть заходити. Одним словом, другий Почаїв…

До речі, Самійло Корецький був задіяний у православному антиунійному русі, навіть підписував певні протести, але згодом, найімовірніше, таки прийняв унію. Посмертна католицька легенда твердить, що він став католиком, але це неправда — історичні дані свідчать, що він залишився «греком», як і його жінка Катерина.

Поховання Корецького до наших часів не збереглося, бо монастир багаторазово перебудовували. Але уявляєте, який розкішний фільм або серіал можна було би зняти за мотивами цієї історії? Тут і турки, і греки, і морські битви, і корсари, і Папа Римський, і католицькі та православні монахи, і драматична любовна лінія (князь довго домагався руки своєї нареченої). Переконана, що глядачі не змогли б відірватися від екрана.

— Протягом усіх років незалежності в Україні дуже гостро стояла проблема державної еліти. Чи бачите ви в минулому лекала, які могли б бути актуальними сьогодні, традиції, які варто було б відновити?

— Вважаю, що нам треба відновити ті кілька базових загальнолюдських цінностей, які знищив Радянський Союз. Гідність особи, самоповага, імідж як капітал. Союз вибив, витрусив усе це з людей. А в який спосіб повертатися, я не знаю — я не футуролог… Ідеться, вочевидь, про зміну поколінь, про поступове витіснення з себе «совка».

— Нещодавно в Парижі з участю відомих вітчизняних та західних учених відбулася конференція про Голокост в Україні. Паралельно низка вчених виступила з листом до організаторів, у якому були застереження щодо голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який також був серед учасників. Його, зокрема, було звинувачено в порушені академічних стандартів та підтримці «націоналістичної агенди». Як ви оцінюєте такі звинувачення?

— На мою думку, дії Володимира В’ятровича як голови УІНП — абсолютно виправдані. Академічна наука має зберігати «чистоту мундира» й не втручатись у поточні політичні дискусії чи обслуговувати чиїсь політичні інтереси. Це, натомість, не стосується Інституту, який є державною установою і покликаний реалізувати політику держави та уряду. В’ятрович, переконана, робить це дуже успішно. Щодо його наукових робіт, то з ними можна сперечатися, але це вже зовсім інше питання.

Люди ж, які, схоже, з кремлівської подачі, організували кампанію проти В’ятровича, сплутали борщ із капустою — функцію Інституту як державної установи і академічну історіографію. Утім, в Росії завжди були проблеми з розрізненням цих двох понять.

Звичайно, для того, щоб обслуговувати «російський слід», не обов’язково мати прізвище Іванов. Французький або німецький науковець може мати приятелів у Росії, або ж бути носієм гіпертрофованих уявлень про демократію в стерилізованому вигляді, які не дозволяють йому бачити відмінності академічної науки та політичних резонів.

— В інтерв’ю ви розповідали, як протягом свого життя опановували різні методології дослідження. До чого прийшли сьогодні? Які чинники загалом, на вашу думку, уможливлюють нині історію як наукову дисципліну?

— Немає сумніву, що історії як «дистильованої» академічної науки не існує. Але таке завдання треба перед собою ставити — це ідеал, якого досягнути практично неможливо, але його слід прагнути. Історик мусить постійно ловити себе за комір, щоб його не «заносило» туди, куди не треба. Принаймні, він повинен чітко розуміти, що така небезпека є.

Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття відбувся «великий вибух» науки. Але постмодернізм, шквал постправди, яка все заперечує, нині минув. Усе повернулося в своє звичне річище, хоч у сухому осаді залишився методологічний плюралізм (під методологією маю на увазі суму практичних методик, з якими ми підходимо до дослідження).

Водночас історія роздробилася на десятки дрібних річечок і струмків. Часом навіть важко впізнати, чи йдеться тут про історію, чи ні. Поєднати всі ці дивні й далекі один від одного дисципліни спільною методологічною основою неможливо.

Ми спостерігали модну хвилю постмодерністського розпачу, який зносив усе на своєму шляху — «бог помер», «автор помер» тощо. Але це крайнощі. Якщо йдеться про історію, то тут виблискували ерудицією тільки теоретики історієписання. Я б навіть не називала це філософією історії — радше теоретичними працями з історієписання. Історики ж практики не можуть бути постмодерністами в такому «високому» сенсі, бо це нівелювало б їхній фах.

Разом із тим постмодерністська хвиля подарувала й корисні наслідки. Вона прищепила уміння читати не лише в рядку, а й між рядками, уміння шукати приховані сенси і змісти тощо. Нині важко уявити собі якісне історичне дослідження без цих акцентів.

Пізнаваність історії — давно пережитий спір. Зрозуміло, що історик не може пізнати всю т.зв. правду, бо він просто не має доступу до необхідних для цього обсягів емпіричного матеріалу. Відповідно, його наука перетворюється з науки про те, «що було насправді», на «науку про дух» — на інтерпретації, які він пропускає через себе самого.

Наталя Яковенко 

Наталя Яковенко

Наталя Яковенко — доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, упродовж 2002 — 2012 років завідувач кафедри історії НаУКМА. Вибрані праці: «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.» (2002), «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» (2005), «Вступ до історії» (2007), «Українська шляхта з кінця XІV до середини XVII століття: Волинь і Центральна Україна» (2008), «Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття» (2012).

Роман Гривінський,  газета «День» №66-67 (2017)

19.07.2017


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку