Головна » Вчіться страждати

Вчіться страждати

Написано як коментар до статті Ніни Міщенко «В хисткому полум`ї» про суїцид молодої жінки, матері трьох малих дітей.

 

Статистика засвід­чує, що суїцид по­рівняно з роками брежнєвської нехай стаг­нації, але й стабільно­сті, почасті­шав. Зовнішні причини зро­зумілі: зміна суспільної формації, ін­формаційний тиск – і не завжди в позитив­ному плані, матеріальні труднощі, різкі соці­альні контрасти, невизначеність перспекти­ви. Але це – для переважної більшості, а від життя відмовляються окремі люди: отже, до того їх спонукають і внутрішні чинники. Які? А тому, віддаючи належне зболеному пафо­су статті Ніни Міщенко, ми не можемо по­ставити крапку там, де поставила вона. Бо за всіх часів самогубці, коли й ставали геро­ями легенд, то – про русалок, нявок, мавок, інших сутностей, що разом із душею втрача­ють спокій, відтак прагнуть потягнути за со­бою живих. І це не тільки фольклорні обра­зи: поетизація суїциду для суспільства дуже небезпечна і, прямо скажемо, не відповідає життєвій правді. Бо акт цей неоднозначний.

Що ж сталося з Оленою – молодою, здо­ровою (вже благо!) й достатньо беручкою, аби протистояти всім життєвим труднощам жінкою? Їй було важко, але чи легко тим, хто, потрапивши у скруту, не може спертися на плечі близьких? Бо й батьки, бува, аж ніяк не з власної вини стають для дітей додатковим тягарем. Не вдалося «зачепитися за місто», знайти після технікуму роботу за фахом? А як же вченим із науковими ступенями торгувати по електричках газетами, як офіцерам роз­формованих військових частин возити на ма­шинах «човників», як художникам братися за далеку від їхнього мистецтва роботу, аби прогодувати сім’ю? Велике господарство, яке так важко порати? Але у ньому й поряту­нок від боргів, у ньому – надія на краще май­бутнє. Чоловік… Ну, тут дуже багато жінок лише гірко посміхнуться. Таж не лізти, хай йо­му грець, через це в петлю! Бо – хто ж тебе замінить?

  Генетичний код, парадокс Хайєка і що з того вийшло

«Знаю, скільки світів ви не встигли об’їха­ти на автомобілі тата Льоні», – пише Ніна Міщенко. Не встигла Олена й ще дечого: по­доїти корів, напоїти дітей молоком, поклас­ти їх спати… Не буде у дівчинки, що підрос­тає, матері, яка допоможе їй вступити в жі­ночій світ, і хлопчику ні до кого буде зверну­тися по щире слово в найвідповідальніші хвилини… Олена не тільки не добрала радо­щів життя – вона й обов’язки свої скинула на плечі старшої жінки, котра вже виростила п’ятьох дітей. Чи не заважким буде для неї цей хрест? А як вестиметься дітям самогуб­ці, адже люди будь-який промах, будь-який невдалий крок пояснять «поганою спадкові­стю»: чи легко їм буде розірвати це зачаро­ване коло?

За актом самогубства – не тільки стра­ждання, яке болем озивається і в чужих душах (кому не знайомі хвилини від­чаю?), а й безвідповідальність, слаб­кість, небажання нести свій хрест, до чого покликаний кожний. Адже в житті, яке здалося таким нестерпним, залишилися діти, залишилися рідні…

«Й мене не пожаліла», – каже Оленина ма­ти. І це правда. Бо самогубство – не тільки виплеск відчаю, а й акт помсти ближнім: «Не вберегли. Не зрозуміли. Не підтримали. Тепер — страждайте»…

Можна зрозуміти гіркоту жінки, яка, бездо­ріжжям діставшись додому, побачила, що її чекає «друга зміна», можливо, важча, аніж перша. Це ж таки неспра­ведливо! Але поратися ко­мусь усе одно доведеться – лиш з тягарем горя на душі та муками сумління. А це – справедливо? Судячи з усього, батьки в Оле­ни були добрими, можливо, аж надто добри­ми, коли змогли, народивши п’ятьох дітей, забезпечити їм у рідній хаті добробут. Не на ціле життя, бо то й неможливо.

  Із джерела вічності («Ружа світу» Даниїла Андреєва)

Суїцид був дуже поширений у Стародав­ньому Римі. Та не серед рабів, яких і за лю­дей не мали, а серед патриціїв. Почувалися надто неординарними для прозаїчного жит­тя… Пізніш – стрілялися, програвшись у кар­ти, зазнавши поразки у біржовій грі; через те, що обійшли нагородою, не згадали в за­повіті й тому подібне. Так, суїцид був поширенішим серед привілейованої верстви на­селення, аніж серед так званого простого люду. Іноді він навіть ставав модою, коли хтось оголошував цей акт ознакою особливо витонченої нервової конституції чи ефектним протестом проти несправедливості. Страж­дання підживлювало своєрідне честолюбст­во людини, котра не сприймає життя, бо вва­жає, що гідна кращого.

«Прости, Оленко, – пише Ніна Міщенко. – Я ж знаю, для якого великого польоту рости­ла тобі крила твоя мама Люба». Та певно! Всі батьки мріють, аби їхні діти дісталися того неба, якого вони марно прагнули замолоду. Та чи достатньо цього для життя? Бо політ – лише окремі епізоди: кохання, пов’язані з ним надії, мрії про здійснення мети. Весілля, яке гуляли всім селом… Стежачи за помахом журавлиного крила, треба навчитися цінува­ти синицю повсякдення, де місце є всьому, а стражданням насамперед. Звідки б ми зна­ли, що таке світло, коли б не було темряви? Страждання – в природі нашого світу, в особливостях людської психіки, в тій ве­ликій таємниці, яка стоїть за нашою долею, в даній нам свободі волі. І треба прийняти їх так, як ми звикли приймати радість. І тут мало самого тільки пориву до боротьби за життя – потрібна стійкість у ви­пробуваннях, терпіння і мудре розуміння, що з тобою не відбувається чогось такого, чого не зазнали інші, а шлях до мети здолає лиш той, хто вперто йде ним. Оті виснажливі Оле­нині пошуки «місця під сонцем» – чи не від занадто романтичного сприймання дійснос­ті? Тут – не виходить так, як уявляю, то може краще буде там… чи там… чи ще деінде? Але скрізь – той самий розрив між мрією і дійсні­стю, та сама життєва проза й те саме чекан­ня чогось кращого. Довге, занадто довге, але… здебільшого так і буває.

  Із джерела вічності («Ружа світу» Даниїла Андреєва)

Страждання, як і радість, завжди інди­відуальні. Можна легким кроком пробіг­ти битим склом, а можна пройти килима­ми, ремствуючи, що вовна занадто гру­ба. «Нагромаджуйте в своїй душі прості приводи для щастя», – радив Моріс Метерлінк. Ніхто в людини не відбере ані світанків, ані перших квітів – і вже цього достатньо, щоб високо цінувати Божий дар життя. Страждання ж перетворю­ються на пригоди, якщо переставати їх боятися.

 

Наталя Околітенко (докт. біол. наук, письменниця, журналістка, публіцистка).

Журнал «Жінка», №8 (серпень 2003), стор.11

7.09.2017


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку