Головна » Від «Народного права» П.С.Дишлевого (1989 рік) до «Богосфери» В.І.Вернадського (2009 рік)

Від «Народного права» П.С.Дишлевого (1989 рік) до «Богосфери» В.І.Вернадського (2009 рік)

«Духа не угашайте!..

                                                         Уповаймо духом добрим, що в нашій давнині  

затаїлася сила невмируща, і що ми тією

                                                                    силою дійдемо колись до того зросту,

                                                          який сама природа нам на роду написала »

                                                                                          П. Куліш, 1863 р.      

 

 

Народне право на Україні, історичний і юридичний аспект

 

Величезної шкоди зазнає український народ внаслідок занедбаності і упослідженості його історичної та юридичної науки. Серед тих проблем, які потребують першочергової розробки, є самобутність його історичної і правової концепції.

Подумаймо, від чого всі наші біди – вчорашні й сьогоднішні?

Від безправ’я. Український народ нещасний, бо в нього вирвали право бути народом, державою.

Суверенна, незалежна Україна прагне стати повноправним членом не тільки європейського, а і світового співтовариства, бо загальна асоціація народів – це остання мета вільних народів. Щоб бути рівноправним членом великої асоціації, треба мати своє буття, своє ім`я й свою власну силу. Отже, кожен народ мусить уконституюватися , як нація, перш ніж займатися людськістю.

Немає справжньої нації без єдності,

Немає тривалої єдності без незалежності.

Немає незалежності без волі.

Кожна влада, що виходить не від народу, є узурпацією, бо тільки народ є сам собі сувереном. Воля тільки тоді може бути справжньою, коли заради неї громадяни готові йти на будь-які жертви. Кожний народ повинен існувати вільно й гармонійно, мати свою державу. Весь об’єднаний народ повинен мати тільки одну державу. Отже, національний принцип є основою державного будівництва, а народність – основа міжнародного права. Саме таким шляхом йшли до своєї свободи всі європейські народи.

Русько-український народ зазначається між народами тим, що дух його не терпить касти, що підкорявся він добровільно тільки громадському судові і громаду вважав за єдино розумний спосіб політичного життя.

Найстаріше в нас на Україні право було народне. Поляки і їх сусіди правились між собою вічами, тобто самим віщанням словесним. І старі люди на тих вічах були їм замість писаного закону. Правили землею старші родовики, громадські мужі, які сходились із двох, із трьох, із десяти сіл у одне місце на народне віче, і не було більш ніякої влади на Україні.

В часи Київської Русі настали інші порядки. Тепер уже біля князів була озброєна старшина – бояри, – які по містах замість самого князя з дружиною сіли, а дружина теж від селян відрізнялася озброєнням, одягом, до роботи не бралась, а жила з воєнної здобичі й данини – полюддя.

Вічове сільське право переходило з роду в рід через неспокійні часи князівських усобиць, понурі часи татарські. Воно починало записуватись у вічових книгах, які дійшли до наших часів. З цих книг видно, як державці скрізь по Україні його зневажали, видно розум народу покладливого, працьовитого, який давно сусідами знається і право по-людськи шанує.

Після прийняття християнства князі стали від грецьких царів вчитись царювати і чужі порядки заводити. До якогось часу було, що князь з дружиною, боярами й дворовими був сам по собі, а мир із своїми господарствами, промислами й торгами – сам по собі. Одначе, князь не так уже й рахувався із вічовою радою і правду кривдою переважував. Крім суду княжого був і суд церковний, який не визнавав вічових звичаїв, бо в грецькій землі вони давно зникли, а першими священиками були греки.

Варязькі князі із своєю «Руською правдою», Литва, Польща, Москва один за одним накидали українській Русі свої порядки і втягували її в державну політику, але Русь українська завжди мала свій політичний розум. Ці зневажливі сили не давали їй зміцнитись на громадському праві, не давали їй розвинути духа народного на всю ширину і саме слово руське українське довго глушили чужовитим письменством.

Не була давня Руська земля централізованою державою, бо часто громада переважувала князя, і як було якого не вподобає, то мусив князь із свого престолу злазити. Піднімались між князями великі усобиці, і руські люди йшли під їх стягами на руських людей.

Під таку безвладну годину насунули з Азії татаро-монголи. Не зуміла Руська земля проти татаро-монголів одностайно встати. Побили татаро-монголи князів, ї їх дружини, ї їх війська, розігнали підручну княжу старшину. Це сталось тоді, коли вже почала княжа воля брати гору над громадською правдою, а княжі намісники бояри стали орудувати людом вільним нарівні з рабами, яких брали на війні й поселяли на вільних землях. Тепер же знали селяни й городяни одну данину татарським збірникам-баскакам платити – тяжку, правда, данину – а в суди їх баскаки не втручались.

Громадське право, придавлене за останніх князьків, підняли угору і вже аж до совєтського злиденного часу не дало себе забрати й заклювати ніякій хижій і лукавій силі. На цьому праві трималася вся історія нашого вбогого люду. На цьому праві мусить стояти і його будущина, бо народ наш не втратив свого споконвічного ідеалу, хоча дух його підірваний і змізернів у невольничій долі.

Після розпаду Золотої Орди Руську землю від Чорного моря по Німан осягла під своє панування Литва, а тим часом Червоною Руссю (Галичиною) заволоділа Польща. Литва була країною малолюдною і неписьменною. Руські наші люди, осівши по литовських громадах, навернули їх на свій руський лад. Вся Литва по нашому розмовляла, писала і молилася Богу. Весь край між Німаном і Чорним морем став Руським.

Зовсім інакше було з боку Польщі. Не добрались до неї татари і не збили гордої сили, що зневажала первісне громадське право. У найдавніші часи громадське життя було однаковим, що на Дніпрі, що на Віслі. Однаково стояв на суді багатий з убогим, однакове право мав кожен займати землю під своє житло. Цю рівновагу слов’янської громади порушили понад Віслою ляхи. Звідки вони там з’явилися – історики дискутують і досі. Ляхи зруйнували старий порядок слов’янський і замість народного рівноправства завели шляхетне панство. Років сто або й більше опиралися громадяни проти хижої сили, але зазнали поразки. За допомогою німців закоренилось тоді й латинство – церковне панство латинських попів чужоземців.

З того часу постало так зване польське право або княже право. Не всі ним користувались – тільки пани-шляхта, а основою того права було господарювання пана-шляхтича над нешляхетною людиною таке, яке мав сам князь або король над своїми підлеглими. Тільки шляхта вважала себе польським народом і Річчю Посполитою. Шляхетське гордування простими громадянами простяглось через усю польську історію і стало її духом, її розумом. Польським народом звалась Річ Посполита, а Річ Посполита Польська стояла на самій тільки шляхті, без міщан і селян. Польською Річчю Посполитою мали всяку країну, де запроваджено польське право. Спочатку вона сягала на Схід по Віслу, далі – по Буг, а потім до Дніпра і за саме Дніпро, по Дністрові і по під Карпатами.

Руській шляхті було надано польське право. І мова, і віра у панів Русі була спершу своя, тільки замість громадського споконвічного права, замість вічових судів, руські дуки поквапились до господарювання шляхетського. Вони залюбки приймали право польське і тим самим ставали ляхами. Всюди, де утверджувалось на Україні польське право, народ зникав, рідна земля робилась йому чужиною. Не зазирав він господарським оком у політичні справи, орудувала політикою шляхта і себе тільки вважала народом, громадою політичною чи, як мовляти, Річчю Посполитою. Так розпростерся по руському мирові ляський побут, те нічим не загнуздане панування та гордування простими громадянами, та дика сила, що її спорудила на Повіслянщині латинська загребуща ієрархія.

Зламавши народну волю між Віслою і Одрою, ляське панування не мало собі зупину ні по Сяну, ні по Бугу й Нареву, ні по протоках Прип’яті. Всюди позникали згадки про громадську рівноправність, про віча, які гамували колись пиху народних дук і зупиняли їх хижу силу. Тільки по Дніпрові стояла Русь на прадавньому своєму праві. Тільки там всяка людина була громадянином, і найбільший дука в громаді підлягав народній волі. Спасенна думка руського люду про чоловічу шану зринула там у новім товаристві, що викувалось серед політичного панського побуту під назвою – козаччина.

Побороти дніпрову громаду не здоліло вже панство, як побороло колись віслову. Пішла козаччина по Речі Посполитій потопом і перла панство-шляхту доти, доки сягала стародавня Русь: на Захід – до Вісли, на Південь – до Прикарпаття. Не встояло право польське, панське проти права руського, громадського.

Польські історики називають стародавній опір сільських громад понад Віслою війною поганства проти християнства, а козацькі походи на панів-шляхту – війною варварського холопства проти польської цивілізації. Чому ж польське панство не здобуло на такі пісні про панську цивілізацію, на які здобулась Русь про козацьке варварство? – Бо не було в шляхетському ляському серці тої правди, якою дихала козаччина, а були тільки політичні хитрощі та несита жадоба панування. Під козацькими корогвами наша зневажена сусідами Україна явила всьому світові, що вміла ще у ХVII ст. знести з рідної землі хижих недолюдків і поставити народне право вище політичного. Велике товариство дніпрове, до якого прихилилось всяке живе серце українське, стало на Україні ідеалом незборимого народного духу, а правда, за яку боролись козаки, стала святим знаменом.

Після приєднання України до Росії в 1654 році царі не посміли відразу ламати українське народне право, а цариця Єлизавета Петрівна навіть видала указ від 28 серпня 1728 року про кодифікацію українського народного права, щоб поширити його і на Росію. Цей Звід законів одержав назву «Права по которым судится малороссийский народ» і був підготовлений спеціальною комісією в 1743 році в Глухові. В 1744 році правитель України Бібіков подав його на затвердження Сенатові. Там він пролежав 12 років без розгляду. Навіть радянські правники визнавали, що головною причиною неутвердження Зводу було те, що він відбивав різку окремішність українського законодавства і суперечив всім напрямкам політики російського уряду щодо України. Навіть радянські історики держави і права змушені були віддати належне українському праву. «Свод, – писали вони, – является одним из крупнейших памятников украинской культуры, значение которого далеко ещё не оценено». Оцінимо ж його у своїй власній державі!

Від часу Переяславської ради цілих 130 літ Росія не вводила кріпосне право на Україні, але чатувала на те введення. І діждалася. В 1783 році Росія завоювала Крим і ввела кріпосне право на Україні. Українці були позбавлені будь-яких людських прав і прирівняні до товару, який можна продавати і купляти. Але український народ ні на хвилину не відмовлявся від своїх споконвічних прав. Не одні Турбаї були цілком виселені в Південні степи за свій відчайдушний опір політиці царизму і не тільки селянство Київщини сміливо йшло за свої права на кулі й снаряди регулярних царських військ (“Київська козаччина“) в роки Кримської війни. Вулкан народного права не затухав і надалі.

Народне право проявляло себе в діяльності народників 60–70 років XIX століття, у програмах перших українських національних партій на початку XX століття, у масових виступах селянства, у першій і другій російських революціях та в боротьбі за незалежність України в перших визвольних змаганнях у часі громадянської війни. «В своїй хаті своя правда», – казав родоначальник української національної ідеології Тарас Шевченко, який збуджував націю до правової самосвідомості. Він перший великою поетичною силою оновив ідею українського народного права, вселив в нього Святий Дух, а практично застосував її Микола Міхновський. Вже існували партії – кадетська, ленінська комуністична, чорносотенна, які діяли на Україні. Але до участі в революції український народ спонукали правдиві слова із Шевченкового «Кобзаря». Ось що рухало українцями. Ідеї народного права давали натхнення українцям, які боролися проти польської, німецької, совіцької окупації.

… І знову повернемось до історичних коренів нашого рабства. Як втратив наш народ своє державне право після приєднання України до Росії, то втратив все. І пішли в Петербург чолобитні малоросів Петрушок та Івашок за обносками, за окрайцями… І понині так. Такі масні ґрунти маємо. Такі надра і води. А старцюємо: хліба, нафти… Бо обезправлені. Народ, який не вільний економічно, – не вільний юридично і політично.

Отже: народу треба повернути його споконвічні права, передати його владу. Видати закони України – вічні, святі закони, які б закріпили її незалежність, волю. Але цього не зроблять існуючі партії. Саме слово «партія» стало ненависним в народі – останні соціологічні опитування це засвідчують. І на наступних виборах до Верховної Ради змагатимуться не особистості, а грошові мішки, ті, хто обікравши Україну, захоче за ці гроші купити нас. Народ не повинен віддавати свого голосу на виборах своїм ошуканцям. В цей псевдодемократичний час всі кричать, що вони демократи. Але час демократії в Україні ще не настав – є посткомуністична пора автократії, що означає: кожен дбає про себе, а не про народ.

А який ми народ, що Петро І бачив, коли в свою добу оцінив нас перед Сенатом: «Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, даёт российскому государству и лучший мёд умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже».

Безправ’я – наша недоля.

Повернімо народові його святе право.

Запровадження народного (звичаєвого) ПРАВА в практику суспільного життя в Україні є найбільш гуманною і найсправедливішою революцією з усіх попередніх. При цьому вона буде здійснюватись самим природним, а не варварським способом, з яким зв’язане слово революція – це еволюційна революція – без неприродного насильства.

Додаток:     «Відмінні риси державного і народного права» [4].

 

Державне право Народне право
Писаний закон, що встановлювався пануючими нетрудовими верхами для цілей бюрократичної держави й охорони  цих пануючих нетрудових верхів Неписаний закон – звичай – практикувався трудовими низами соціальної піраміди – існує окремо від державного права
Не підлягає особливим моральним началам Цілком виходить із мотивів моралі, цілей суспільства
Правові спори зважує сліпа Феміда самоцільного закону Правові спори вирішує зряча, чутлива совість громадської думки
Формальне, об’єктивне, механічне Суттєве, суб’єктивне, органічне
Консервативне, індивідуальне Прогресивне, соціальне
Момент похідний  домінує над  первинними (освячується факт накопичення власності, не вдаючись в його походження) Домінують первинні моменти. Право власності і матеріального достатку визначається тільки працею

 

К. Качоровский: «Вся роль государственного права рисуется мне в одном образе, когда видишь живую полную реку, задержанную у села плотиной из навоза. Сейчас, ниже плотины река сочится мутными зараженными струями, но чем ниже, тем более она светлеет и светлеет и наконец бежит снова быстрым и чистым потоком. Такую же приблизительно роль играет веками копившаяся гниющая бумажная маса «бюрократического писаного закона», пытающегося преградить свободное течение народного права: она может временно его замедлить и замутить, но остановить его не может. Вопрос только в том, когда и как снесёт разливающийся бурный поток всю эту тяжёлой ношей наваленную историей гниль? »

К. Качоровский о Народном праве: «Мы ясно видим, что в этом праве, находящемся на низкой ступени развития, легко разглядывается тот самый тип права, который является самым высоким идеалом человечества».

          Бібліографія:

  1. Пантелеймон Куліш. Гісторія, том 6, Львів, Просвіта, 1910 .
  2. С.В. Юшков. История государства и права СССР. М. 1947, с.443.
  3. В. Левинський. Народність і держава. Київ-Відень, 1919 .
  4. К. Качоровский. Народное право, 1906 .

П.С. Дишлевий, працював доцентом Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченко, автор циклу лекцій «Шляхи духовного оновлення», 1989 р.

 

От  «Ноосферы»  Леруа де Шардена до «Богосферы» В.Вернадского

 

Анотація. У 1930 роках Е. Леруа і Тейяр де Шарден ввели поняття «ноосфери», тобто такого роду оболонки Землі, в якій повинні виявлятися розум сотень мільйонів людей по всій планеті, однак, вплив людського інтелекту і колективного розуму на геохімічні процеси виявився драматичним і призвів до епохи найбільшого перелому, що пов’язано з відсутністю духовної єдності людства «БОГОСФЕРИ».

 

Аннотация. В 1930 годах Э. Леруа и Тейяр де Шарден ввели понятие  «ноосферы», т.е. такого рода оболочки Земли, в которой должны проявляться разум  сотен миллионов людей по всей планете, однако, влияние человеческого интеллекта и коллективного ума на геохи-мические процессы оказалось драматическим и привело к эпохе крупнейшего перелома, что  связано с отсутствием духовного единства  человечества  «БОГОСФЕРЫ» .

 

Abstract. In 1930 E. Leroy and Teilhard de Chardin introduced the concept of “noosphere”, such a mantle, which should manifest the mind of hundreds of millions people throughout the world, however, the impact of human intelligence and collective mind on the geochemical processes was dramatic and led to the era of major breakthrough, because of the lack of spiritual unity of mankind «BOGOSFERY».

«Чем ближе к церкви, тем дальше от господа Бога»

«Айвенго»  Вальтер Скотт

Введение

« В истории Земли в ХIХ и ХХ столетиях началась новая геологическая эра – «психозойская» (Д. Ле Конт, Шухерт) или «антропогенная» (А.П. Павлов), отвечающая новому большому геологическому явлению: человек стал геологической силой, впервые меняющий лик нашей планеты, – силой которая нам представляется стихийной.  В 1930 годах Э. Леруа и Тейяр де Шарден, исходя из представлений о биосфере как об особой геологической оболочке Земли, пришли к заключению, что биосфера в наш исторический момент геологически быстро переходит в новое состояние – ноосферу *, т. е. в такого рода состояние, в котором должны проявляться разум и направляемая им работа человека как новая небывалая на планете геологическая сила» [1, с.150].

Но в то же время В. Вернадский поднял тревогу и информировал мировую общественность о том, что:

  • “We observe a more and more dramatic influence of a human intellection and collective mind on geochemical processes; that`s the fact, that carbon dioxide increases during the civilization progress.”
  • “Where will this new geological process stop? And will it stop or not?”

*Ноосфера – оболочка разума. «Ноос» по-древнегречески Разум

  • “Here human beings behave not like Homo sapiens but like Homo sapiens faber!” [2, р.4].

Учение В. Вернадского о планетарных процессах и  о  предотвращении мировой экологической катастрофы   положено в основу Водородной Цивилизации будущего (the HyCі – Conception) [2] .

Меморандум о новой экологической концепции  принят на 5-ой Международной конференции Ассоциации Водородной Энергетики и предусматривает неизбежные фундаментальные изменения человеческой жизни не только в индустриальной сфере, но и в духовной [3,с.3].

Скрижали Вернадского

 

  1. «Мы живём… в эпоху крупнейшего перелома. Философская мысль оказалась бессильной возместить связующее человечество духовное единство. Духовное единство религии оказалось утопией… Религиозная мысль распалась на множество течений. Бессильной оказалась и государственная мысль создать это жизненно необходимое единство человечества в форме единой государственной организации… И как раз в это время, к началу ХХ в., появилась в ясной реальной форме возможная для создания единства человечества сила научная мысль, переживающая небывалый взрыв творчества. Это сила геологического характера, подготовленная миллиардами лет истории жизни в биосфере. Она выявилась впервые в истории человечества в новой форме, с одной стороны, в форме логической обязательности и логической непререкаемости ее основных достижений и, во-вторых, в форме вселенскости, – в охвате ею всей биосферы, всего человечества, – в создании новой стадии ее организованности – ноосферы» [1,с.51].
  2. «Наука и научная работа отнюдь не являются, взятые в целом, результатом только работы отдельных учёных, их сознательного искания научной истины… специалисты, инженеры и экономисты – теоретики, прикладные химики, зоотехники, агрономы, врачи представляют всю творческую силу народа»[1,с.38].
  3. «Наука есть проявление действия в обществе совокупности человеческой мысли»[1,с.38].
  4. «История научного знания, даже как история одной из гуманитарных наук, ещё не осознана и не написана. Только в последние годы она едва начинает выходить для нас за пределы «библейского» времени… 8–10 тысяч лет назад»

[1 с.22].

  1. «Но наука одна, и едина, ибо, хотя количество наук постоянно растёт, создаются новые, – они все связаны в единое научное построение и не могут логически противоречить одна другой»[1,с.70].
  2. «Наука имеет свое определенное строение, в ней существует область фактов и обобщений научных, эмпирически установленных фактов и эмпирически полученных обобщений, которые по своей сути не могут быть реально оспариваемы» [1,с.69].
  3. «Третья основа науки – научный аппарат фактов – система и классификация научных фактов, точность которых достигает предела, когда научные факты могут быть выражены в элементах пространства-времени – количественно и морфологически»[1,с.79].

При этом полагаем,  что научное понятие  «Три основы науки» тождественно научному понятию  «Три этапа мышления», как более конкретизированному понятию «Научная мысль».

 «Научные  измышления… или   Божественная  мудрость»

 Приведенным выше скрижалям В.Вернадского без сомнения присущи научные «логическая обязательность и логическая непререкаемость», однако, в заключительной скрижали, где «научные факты могут быть выражены в элементах пространства-времени – количественно и морфологически» чувствуется недомолвка Автора, возможно преднамеренная, и имя ей: «гавристика», следуя которой  интерпретацию Трёх основ науки   «в элементах пространства-времени  количественно и морфологически» Мы продолжим.

Морфология – раздел языковедения, изучающий строение слова в зависимости от морфем, из которых оно состоит. Установим  синонимы определений «Трёх основ науки» В.Вернадского.

–  Первая  основая науки    – «эмпирическое установление фактов» посредством  наблюдения,  синонимы:  Созерцание, Видение, Бачение;

–  Вторая основа науки – «эмпирическое получение обобщений научных»,  синонимы: Осмысление, Оглядыны;

– Третья основа науки – «научный аппарат фактов» – техника упорядочения наблюдений частностей,  синонимы: поГрешность, оГрех оглядын, Грех;

Запишем Три основы науки через  синонимы:

 

  • Бачение; 2- Оглядыны; 3 – Грех,

 

и  используя морфемы – аббревиатуры, получим слово «БОГ», синонимы: СОЛ, ПОЛ,  БОР, как научное понятие  «Три основы науки», как  научное понятие  «Три этапа мышления», как наивысшую духовную ценность общества.

Следовательно: Боги, с до Библейных времён и до нашого времени – быстрые умом учёные, а Божественная «мудрость» – это их,  живых Богов, «мудрость».

По старой памяти в народе  высококлассного специалиста называют «Богом». Прощаясь, близкие говорят – «с Богом». В различных житейских ситуациях мы часто слышим: «Слава Богу», и даже применительно к умалишённым, во времена Святой Руси употребляли достойное – «Божевильный».

 Эксперимент.

«Наука есть проявление действия в обществе совокупности человеческой мысли» (Скрижаль 3).

Так В. Вернадский определил научные понятия «Наука», «Три основы науки», которые научная мысль «выковывала шаг за шагом и которые теперь являются её самым надёжным достоянием и самым обычным орудием» [1,с.81].

– На службе у человечества работает несметное количество «умных» устройств, например,  электрических нагревателей, печей, в которых посредством термоэлектрического преобразователя (термопары), устройства сравнения температур (компаратора) и автогенератора-усилителя (нагревателя) реализуюется научное понятие «Три этапа мышления».

– Среди 311 терминов и 26 определений основных понятий метрологии   изначальными являются «ТРИ»: 1) объект; 2) измерительная техника; 3) погрешность;  Результат измерения содежит: 1) среднее арифметическое n наблюдений; 2) доверительный интервал; 3) доверительная вероятность:

U = 1,018 ± 0,002 B.  P=0,95

– На рисунке схематически представлен прибор Контролограф, изобретенный профессором Я. Цурковским, основателем теории психической контрольности для её измерения и тренинга.

 

Ярослава Цурковского - Від «Народного права» П.С.Дишлевого (1989 рік) до «Богосфери» В.І.Вернадського (2009 рік)

 

В 1931 году, профессор Я. Цурковский,  как директор Института психотехнических исследований, приезжал из Катовице в Москву на конгресс психологов и вызвал там фурор.

Современный усовершенствованный Контролограф, в отличие от существо-вавших методик, диагностировал глубинные психические данные человека, его потенциал, всего за час времени. Контролограф Цурковского прост в использовании. И  пятиклассник, и академик – в одинаковых условиях. Оба получают зрительную (чувственную) и логическую (цифровую и текстовую) информацию и должны нажать на соответствующие клавиши».  Таким образом,  в «памяти» Контролографа Цурковского также присутствуют элементы «Трёх этапов мышления»  [4].

 

Заключение                               

                                                       «Открывать тайны веры учёным также трудно,

как верблюду пройти сквозь игольное ушко»
Эммануэль Сведенборг [5,с.440]

 

Вопросы возрождения духовности человека и общества волнуют   не только древний Острог.

В 1846 году «Кирилло-Мефодиевцы» Киевского Императорского имени Святого Владимира университета в п.35 своей программы констатировали: «Тогда императоры с господами условились и сказали между собой так: уж нам не скоренить християнства, поднимемся на хитрости, примем сами християнство, извратим учение Христово так, чтобы нам выгодно было, и одурачим народ» [6].

А как объяснить взаимоисключающий «плюрализм» двух современных украинских академиков Голубца М. и Локтева В. в их публикациях  «Про Віру, Науку, Атеїзм» и «На захист науки і наукового світогляду», как не  Circulus vitiosus* [7, с.38,42].

О совершенно забытой попытке В.Вернадского «разорвать порочный круг» в общественном сознании был сделан доклад киевской Лаборатории духовности В. Вернадского «Научная мысль…» В. Вернадского как Мессия «Водородной Цивилизации» на ХI Международной Конференции «Водородное материаловедение и химия углеродных наноматериалов» в 2009 году [8,с.954].    Доклад вызвал интерес и был отмечен при подведении итогов.

  «Наука   не   отвечает   в  современном   социальном  и   государственном   плане  жизни человечества тому значению, которое она имеет реально уже сейчас. Это сказывается и на положении людей науки в обществе, и на их влиянии на государственные мероприятия человечества, на их участии в государственной власти, а главным образом на оценке господствующими группами и сознательными гражданами – «общественным мнением» страны».

*Circulus vitiosus – Порочный круг – логическая ошибка, состоящая в том, что высказывание, которое само нуждается в доказательстве, признаётся доказанным и ложится в основу последующих умозаключений.

Эти слова написаны В. Вернадским ещё в 1938 году, однако чувствуется современность, «непререкаемость высказываний», другими словами –эталонность духовности, что у Борхеса является природой (пространством), бесконечной сферой, а форма сферы совершенна и подобает божеству [5,с.47].

Литература

  1. В.Вернадский, Размышления натуралиста, Научная мысль как планетарное явление, Книга вторая, Издательство «Наука», Москва, 1977. с.192.
  2. Int.J. Nuclear Hydrogen Production and Application, Vol.1, No.2, Paris, France, 2006, p.119.
  3. Водородная Экономика и Водородная Обработка Материалов: Труды Пятой Международной конференции “ВОМ-2007”, Донецк, 21–25 мая 2007 г.– Донецк: ДонНТУ, ДонИФЦ ИАУ, 2007. – 952с./ Приложение: ”Memorandum on a Novel IAHE Сonception of Hydrogen Civilization of the Future”.7 р.
  4. Практична психологія за Цурковським / Голос України, №61(3561), 2005.
  5. Борхес Х.Л. Письмена Бога. – М.: “Республика”,– 1994,-510с.
  6. Костомаров Н.И. “Закон Божий”(Книга бытия украинского народа), изд-во «Лыбидь», КГУ, 1991.40 с.
  7. Світогляд № 5, 2009.
  8. Дубиковский Л.Ф. «Научная мысль…» В. Вернадского как Мессия «Водородной Цивилизации»/ Книга тезисов ХI-ой Международной Конференции «Водородное материаловедение и химия углеродных наноматериалов», ICHMS`2009, Ялта, Крым, 2009,1168 с.
  9. Доповідь Доценко Анатолія, Дубиківського Леоніда, Кирилюка Анатолія «От  «Ноосферы» Леруа де Шардена до «Богосферы» Вернадского» проголошена на II Міжнародній науково-практичній конференції  «Наукові докази Розумного задуму в ґенезі та бутті Всесвіту», 14–15 травня 2010 року, м. Острог.

 

Дубиківський Л.Ф., Дубиківський С.Л.

Лабораторія духовності В. Вернадського, Святошинська територіальна громада

 

Лекція «Наукове мислення В.Вернадського як планетне явище» (Воднева цивілізація)

Стаття ««Наукове мислення …» В.Вернадського як Месія «Водневої цивілізації»»

Коротка біографія Л.Ф. Дубиківського

Біографія і наукова діяльність Л.Ф. Дубиківського


Підписатися на розсилку

Яндекс.Метрика