Головна » Всеукраїнський диктант єдності чи – та здатен він перемогти неграмотність і об’єднати. Наскільки цей захід сприяє подоланню низького рівня знань рідної мови?

Всеукраїнський диктант єдності чи – та здатен він перемогти неграмотність і об’єднати. Наскільки цей захід сприяє подоланню низького рівня знань рідної мови?

samumray.in.ua.

 

 

Роздуми на тему.

Минулого року вперше вирішила взяти участь у написані Всеукраїнського диктанту єдності, який традиційно проводиться щороку 9 листопада.
Звісно з нетерпінням чекала результатів та уважно дослухалася – додивлялася до усіх обговорень – по радіо та в пресі.
Підсумки власного написання та результати спроб тих співвітчизників, котрі надсилали диктанти до столиці на адресу Національної радіокомпанії України, видались болісно – невтішними та наштовхнули на деякі роздуми.
Ними хотілося б поділитися.
Невже лише двоє переможців та близько 30 лауреатів (1 помилка в основному пов’язана з синтаксисом та пунктуацією) справді володіють українською мовою?!
Неприємний факт. Але чи він відображає дійсну картину?
Чи є результати достовірними для соціологічних висновків?
Чи може диктант, прочитання якого – хоча б і професором – знавцем мови – завжди залишається суб’єктивним процесом, слугувати за тест – скринінг на знання мови?!
Особисто в мене великі сумніви викликають ці неоднозначні та непрості запитання. Так, диктант здатен до деякої міри проявити проблеми володіння мовним матеріалом. Проте очевидно, що ймовірність перемоги та, відповідно, підтвердження власної грамотності є в достатній мірі випадковістю (така собі рулетка чи лотерея з призами).
А скільки мороки (затрат сил та часу) викликає перевірка листів громадян, які надіслали їх на конкурс. Кому потрібно так обтяжувати добровольців? Чи воно того варте?
Невже не простіше було б організувати локальну (за місцями проживання) перевірку листів добровольцями – філологами, а також обговорення результатів та повторення правил правопису для тих, хто бажає удосконалити знання української мови, на місцях (містах, селах)?!
На мою думку, факт написання диктанту та перевірки себе за зразком тексту, який би оголошувався пізніше, вже сам по собі був би актом громадянського волевиявлення та засвідчив би свідому позицію людини (виявивши її інтерес до мови, як засобу комунікації, та зацікавленість у її грамотному вжитку).
І це прекрасно. І цього було б досить, без усяких призів, заохочень та непотрібного ажіотажу.
А для тих, хто бажають підвищити свій рівень володіння предметом, добровольці з фахових спеціалістів – мовників могли б провести відкриті уроки, з поясненнями та консультаціями.
А підключати таку кількість людей до перевірки і нагородження, видається дивним та не дуже продуктивним, більше схожим на популізм.
І ще один момент стосовно творчого завдання. Його результати прокоментовані були досить скупо. Зразки гарних відповідей не зачитувались, практично нічого не роз’яснювалось. Чому, не зовсім зрозуміло.
І залишилось не ясним, за що (якщо виключити факт сльозливого замилування дорослих малим хлопчиком) нагородили дитину, яка написала у відповіді до творчого завдання: «Я – українець».
Повертаючись до теми статті, хочеться підсумувати. Якщо, доклавши зусиль, періодично повторювати правила, то це, безперечно, подіє. І лише таким способом людина може реально підвищити рівень грамотності та покращити знання рідної мови. Крім того, бажано читати, спілкуватись, слухати та дивитись інформацію українською.
А з результатів написання Всеукраїнського диктанту єдності випливає одне: поки що нас об’єднує низька грамотність та погане знання української мови.
То ж чи потрібно проводити цей захід – Всеукраїнський диктант єдності, декларативний за своєю суттю?
Хто прагне навчитись і знати мову, зробить це і без нього. А байдужих – ніщо не зачепить, не зацікавить.
p.s. Всілякі ігри – конкурси, ще й з призами, це заохочення для рівня дитячої психіки, або для людей, які схильні до азартних ігор.

21.02.2013


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку