Головна » «Як і навіщо вчитися співати», Василь Триліс

«Як і навіщо вчитися співати», Василь Триліс

Справді, навіщо? 

Це “природне” запитання сто років тому видалося б так само безглуздим, як, скажімо, навіщо вчитися ходити або розмовляти. Але сьогоднішньому українцю співати не потрібно. Так він думає. Тобто, він не думає, за нього вже давно подумали; він просто, не довго думавши, погодився, та на тому й кінець. Коли, бува, й засмокче душу якась незрозуміла порожнеча, то до його послуг, серед інших розваг, десятки різноманітних кнопок: тицьнув пальцем – і гримить електронна звукова розкіш так, що вгинаються ребра й тремтять стіни. Ну, можна пожаліти сусідські вуха й тяжку працю будівельників та встромити собі в вуха пару дундуляторів – насолода неземна, і нікому до тебе немає діла.
Сучасне цивілізоване суспільство створило потужну індустрію музичних забав, орієнтовану на якнайширший ринок споживачів – безпритульних дітей. Більшість наших дітей справді безпритульні. Батьки покидають їх у ранньому віці, тобто віддають у спеціалізовану Систему Нагляду й Зайнятості – дитсадки, школи, ліцеї, гімназії, секції, студії тощо, де нікого не цікавить ні виховання цих дітей, ні їх навчання, а цікавить школярська дисципліна й своєчасна та гарна оплата нелегкої педагогічної роботи. Відлучені від життя діти активно й довго – років до тридцяти – шукають бодай якогось порятунку від очевидної й невблаганної тюрми. І знаходять ілюзію свободи в доступних їм наркотиках: це комп’ютерні ігри, кіно, тютюн, пиво, секс… На добрій українській горілці цей шлях розвитку зазвичай мирно закінчується, коли вже остаточно сформується психіка вічного будівника соціалізму.

Василь Триліс з хором «Чумаки»

Василь Триліс з хором «Чумаки»

Серед найдоступніших наркотиків – музичні записи. Бо живої музики, живого співу тепер майже не буває. Всі потреби задовольняє музична продукція – виготовлені в професійних майстернях (“студіях”) і доведені до абсолютної технічної досконалості вокально-інструментальні твори, наспівані й награні професійними музикантами. Цікаво: що вищий професійний рівень такої продукції, то бідніший її зміст. Це не випадково. Професіонали краще, ніж хто, знають потреби своєї грандіозної аудиторії – неосвічених, невихованих, нездорових, нещасних, ледачих дітей віком десь від 10 до З0 років. Цьому контингентові нічим так не догодиш, як примітивними ритмізованими акордами з домішкою не менш примітивного тексту, який або слугує наполегливою мантрою, або просто додає фізіологічного відчуття людського голосу живого тіла серед інструментального ревища.

На різноманітних майданних та палацових “шоу” музична продукція супроводжується ще й відеорядом – ритмічними кривляннями самих виконавців, клубами диму, блискотінням різних предметів у неспокійних кольорових променях світлотехніки. Відеокліпи – найвища форма цього неоандертальського мистецтва, де вже й відеоряд вибудовано професіоналами й зафіксовано в студії.

Якась реальна участь споживача в таких дійствах не передбачається. Споживач просто споживає те, що йому дають, ото хіба час від часу виттям, свистом і ритмізованими ж таки рухами подає знаки схвалення. Несхвалення коли й буває, то мовчазне – ногами. Споживач узагалі не любить не те що співати, а й розмовляти. Справді, навіщо?

Вказана вікова ніша — майже виключно споживачі. Рідкісне явище – юнак чи дівчина, захоплені співом або інструментальною грою як внутрішньою потребою. А може, такої потреби й немає? Навіщо вона?

Ні, така потреба є. Є природна потреба, природний потяг людини як соціального біологічного виду до гурту, до спілкування, до спільної діяльності. Саме ця потреба зумовила зародження й розвиток художнього мистецтва як засобу спілкування. І саме пісня завжди давала українцям незрівнянне й незабутнє переживання душевного контакту, близькості, єдності з собі подібними, з усім сущим. Важко пояснити неспівучій людині, яку то радість, чистоту й силу дає гуртовий спів. Але треба пояснювати, бо, втративши свою співучість, українці втрачають і здоров’я, і природну віру, і навіть людську гідність. Звичайно, втрата пісенної культури – не єдина причина загального занепаду цілого народу; це тільки ланка в тяжкому й довгому ланцюзі наших невдач і поразок. Але систематичне свідоме повернення собі цієї звичаєвої ланки теж діє за ланцюговим принципом – за одною ланкою тягнеться друга, всього українського духовного простору.

Потреба співати не знищена, бо вона незнищенна. Вона гніздиться в найглибшому корінні нашої свідомості, нашої душі. Вона лише немилосердно пригнічена звалищем вторинних продуктів життєдіяльності сучасної паразитичної цивілізації. Ми не маємо можливості ні задовольнити, ні навіть усвідомити цю потребу, поки сидимо на “кнопці насолоди” в технологічному раю. Так само тішився той сумнозвісний пацюк, якому біологи вживили електроди в мозок, у самісінький центр насолоди – і несила було пацюкові відійти від кнопки, якою він навчився вмикати собі блаженство, і здох він від банального голоду, але в стані інтенсивного задоволення. Отже навіщо морочитися з тими співами? Якщо людство вже витворило споживацьку цивілізацію, то давайте споживати, поки це приємно!

Тих, хто вибрав шлях наркотичного задоволення своїх природних потреб, марна справа переконувати. Але більшість людей взагалі нічого не вибирають. Це раби. За них роблять вибір їхні хазяї. Оце до них, рабів, я й звертаюсь: шановні раби, не думайте, що ми з вами вільні; не сподівайтеся, що юшка в кориті буде завжди. Ми насправді нікому не потрібні, навіть як робоча сила, бо тепер більшу частину всякої роботи виконують машини. Просто хазяїн ще не придумав, що з нами робити. Поки хазяїн думатиме та будуватиме газові печі, у нас залишається невеликий, але шанс – стати вільними. Для цього не треба нікого вбивати, нічого руйнувати, не треба навіть ходити на мітинги. Бути вільним – бути собою – це суто внутрішній стан. Це відчуття й розуміння своєї власної душі, своїх потреб, своєї сили. Вільне внутрішнє саморозуміння відкриває нам можливість розуміти інших. А це вже перший і найважливіший крок до відновлення своєї людської (повторюю: соціальної!) природи – до вільного спілкування, вільного вибору, вільної гуртової діяльності.

До чого тут спів? А я ж сказав щойно: це тільки ланка в великому ланцюзі. Сам собою спів – це така ніби гра. Зверніть увагу, як охоче, як радісно приймають цю гру малі діти. Але ж кожна гра – це не пусте: це крок до чогось важливого, це своєрідна школа, яку Природа розробляла мільйони й мільйони років і дала всім людям і тваринам як необхідний етап розвитку.

Спів – дуже важлива гра для дітей і дорослих. Ця гра зближує їх, навчає приглядатись і прислухатись не тільки до себе, а й один до одного, разом творити красу. Досвід спільного творення краси (пісні) обов’язково поширюється й на інші сфери діяльності, і всюди він сіє прості й прекрасні принципи взаємності — уваги, оцінки, розуміння, поваги; найвищу цінність становить гармонія – чудо колективного творення складних речей, для окремого індивіда непосильних. Задовольняючи цей соціальний інстинкт і отримуючи спільний духовний продукт (це такий специфічний продукт, що не породжує проблем розподілу, бо відділення не зменшується), людина відчуває так звану повноту життя: вона оздоровлюється й зміцнюється в своїй вірі. Для цього й співали всі українці в усі віки.

А чому ж ми не співаємо? А якщо й співаємо, то чому?

На ці запитання рідко хто відповість серйозно й правдиво. Хіба що професіонали – композитори, співаки, диригенти, аранжувальники… Вони можуть чесно сказати, що виробляють художній продукт і тим добувають собі на хліб (на масло до хліба – це вже як вдасться, а вдається мало кому). Професіонал ніколи просто так не співатиме – у нього якщо колись і була така потреба, то він давно забув її й смак. Тепер — тільки за гроші. Або за якийсь їх еквівалент – зв’язки, рекламу, аплодисменти, добру вечерю тощо. Пісенному професіоналові просто співати – те саме, що таксистові в годину відпочинку просто сісти й кататися по Києву на своїй машині.

Але, зрештою, професіоналів дуже мало, а хороших – взагалі крапля в морі. Зате ще є величезна маса українців, просто українців! Це ж цей народ сотворив сотні тисяч (імовірніше мільйони) пісень незрівнянної краси й багатства, і то не за гроші й не задля амбіцій, а… не знати навіщо. Навіщо вони їх складали, співали? Чому перестали співати? Придивіться, порівняйте цифри – та це ж дивовижна загадка нашого часу!

Чому вимерли мамути? Куди поділась грандіозна давньоєгипетська цивілізація, де її нащадки? Де правічна чоловіча честь – попереджувати супротивника про свій напад? Де те козацьке лицарство, де японське бусідо? Ми з побожністю говоримо про давно зниклі чудеса світу, але не хочемо бачити, як на наших очах зникає ще одне чудо – українська народна пісня. Ми палко співчуваємо небіжчикам, але лінуємося з’ясувати, чому вмирає ще жива частина власної душі.

Українець охоче береться пояснити, навіщо потрібна пісня. Він так гарно про це розказує, що аж сльози на очі навертаються. Але вмовкає, як тільки спитаєш його, чому ж він сам не співає. Не відразу вмовкає, пробує щось там аргументувати: мовляв, слон на вухо наступив (хоча тут таки пригадує, що рід у нього був дуже співучий), немає вільної години (бреше), не такі тепер часи, щоб співати (це ж які вони такі, що не такі?), а то ще й візьметься переконувати, що наша пісня не вмре, не загине, бо он подивіться, як багато всяких фестивалів та конкурсів, мало не щодня, як не в Миргороді, то в Києві на Співочому полі, як не по радіо, то на дисках та флешках – таке море пісень, ого-го… Ну то й чого ж ти, чоловіче, сам ніколи не співаєш? Дівчино, а покажи-но, яку ти колискову заспіваєш своїй майбутній дитині? А ти, п’яненький добродію, чи знаєш ти до кінця хоча б слова хоча б одного куплету хоча б одної пісні, яку оце хапаєшся горланити? Жіночко мила, а скільки пісень ти передала своїм дітям?

Чому перестають співати українці? Я можу відповісти на це питання, але краще б на нього відповів кожний українець. Для себе. Хоча, скажу я вам, відповідь нічого не дає. Коли настає посуха, садівник не читає звітів і дисертацій про глобальне потепління, а бере відро та йде поливати дерева. Це безрадісна робота, але ніякими балачками її не заміниш.
Ми сьогодні ще маємо всі можливості повернутися до своєї пісенної культури. Якщо не відчуваємо інстинктивної потреби, то нехай це буде через умовляння розуму.

Як учитися співати?

Той стан суспільства, коли співати вчилися непомітно, без видимих зусиль, з колиски – так само, як учиться людина розмовляти, – той стан утрачено. Тепер учитися пісень доводиться так, як навчаються іноземної мови. Або рідної, але міцно забутої.
Спершу до співу треба поставитися трохи по-дитячому – саме як до гри. До речі, колись так і казали – “грати пісні”, але слово “грати” тепер вживається тільки стосовно інструментальної музики.

Спробуймо погратися з піснею. Візьмімо найпростішу — знаменитий “Щедрик”. Це всього три ноти: довга фа, вдвічі коротші мі, фа, і знову довга ре. І далі те саме, доки всі слова не виспіваєте. Що може бути простіше?

Щедрик, щедрик,
Щедрівочка,
Прилетіла,
Ластівочка,
Стала вона
Щебетати,
Господара
Викликати:
– Вийди, вийди,
Господару,
Подивися
На кошару:
Там овечки
Покотились,
Там ягнички
Народились.
В тебе товар
Весь хороший,
Будеш мати
Мірку гроший.
Хоч ни гроший –
То полова, –
В тебе жінка
Чорноброва.
Щедрик, щедрик,
Щедрівочка…

Що може бути краще? Що може бути лагідніше, добріше й правдивіше? Це ж той давній Новий Рік, коли починалася весна, і прилітала ластівка й мостила гніздо під стріхою над вікном, не перестаючи щебетати, і приходили під вікно маленькі щедрівники та перекладали те щебетання зрозумілою людською мовою – виходила чиста й ясна, як Сонце, співана поезія, і виходив до щедрівників сам пан-господар, і щедро обдаровував їх, бо так гарно хвалили і його дружину, й дітей, і його кошару, зичили їм добра і в коморі, і надворі… І не було сумніву, що побажання збудуться, бо то був святий день і були святі наміри. То було свято, а не розвага! Слухайте, а колись же хтось заспівав цю щедрівку ВПЕРШЕ! Вперше люди словами сказали те, що творилося й діялося навколо них і в них самих, і забриніли ті слова на трьох нотах, ніби ластівочки розсілися на трьох небесних струнах та й давай вигравати! А потім почув тих ластівочок і тих щедрівників Микола Леонтович. І не змінив він у щедрівці жодного слова, жодної букви, жодної ноти, а тільки додав до них своїх музичних візерунків – от тоді й полетіла наша ластівочка по всіх країнах, і сьогодні геніального “Щедрика” знає, грає й співає весь світ.

Що може бути краще й природніше, ніж заспівати й нам з вами цієї щедрівки?

Може, й заспіваємо, але навряд чи це буде гарно й природно. І справа тут зовсім не в вокальних чи хорових труднощах. Простішого й легшого співу – три ноти! – просто не існує ніде в світі. Отже, проблема в нас самих. Якийсь блок стоїть отут, у горлі, не дає пісні ластівкою злетіти вгору.
Блок треба усунути. Для цього треба його зрозуміти. Атрофія співучого нерва — так він називається, але лікарі такої хвороби не знають. Та навіть і нерва такого немає, кажуть вони. А я вам кажу, що є. Це захворювання нервове, а точніше – психічне, до його механізмів лікарям добратися зась. Невроз, кажуть вони, можливо, навіть фобія. Коли щось скажеш по-вченому, то ніби аж порозумнішаєш. Але я скажу просто. Відомо, що кожен з глузду їде по-своєму. Хтось боїться тісних приміщень, хтось, навпаки, відкритого простору. А ми боїмося співати. Така от хвороба. Для поважності можна назвати її кантофобією. Вражає в досить ранньому дитинстві, так що рідко хто може пригадати обставини захворювання. Чим викликана ця масова недуга, краще не нагадувати, а зосередитися на її лікуванні.

Як лікуються неврози? Усвідомленням хвороби й добровільною, доброзичливою, але наполегливою практикою. Нам буде просто й легко: хворобу ми, вважайте, вже усвідомили, а наполегливу практику, принаймні на початку, спробуємо замінити приємною грою.

Перший і очевидний симптом кантофобії — нездатність повторити голосом музичний тон. Взагалі, навіть голос подавати не хочеться. Чи то соромно, чи страшно. От через цей поріг треба переступити. Спробуйте: фа… низько? Візьмемо вище: соль… Переберемо різні ноти… не виходить? Ви не просто не можете повторити ноту — ви тікаєте від неї! Ми перебрали всі музичні ноти, і жодна з вашим голосом не співпала, а це означає, що ваш голос не стоїть на місці, ухиляється від точного повторення.
Зайдемо з іншого боку. Є такі ігри — ловити втікача. Є вони і в музиці: коли співають якусь мелодію в певній тональності, то дуже важко одночасно співати її в іншій тональності, і якщо людина не зовсім безнадійна, її голос неминуче піддається заданій тональності, підтягується до правильного тону, бо від кількох нот утекти важче, ніж від одної. Спробуємо гуртом: соль – фа дієз – соль – мі, соль – фа дієз – соль – мі… ще, ще, ще… це ж наш “Щедрик”!

Отак люди й учаться. Найлегше вчитися співати гуртом — але не для того, аби свої помилки сховати, а щоб легше було підтягуватись до правильного тону. Комусь це за виграшки, а комусь дуже непросто. Потрібне терпіння, іноді величезне. Спершу уважно слухай (“співати починають вухами”), потім пробуй повторити хоча б окремі ноти, потім простенькі музичні фрази… Слухай і підспівуй!

Є таке смішне правило: співай, але щоб тебе не було чути. Коли співаєш правильно, то серед інших співаків не виділяєшся, отже тебе й не чути. Коли ж співаєш неправильно, то тебе не просто чутно, а твій неправильний тон ще й руйнує загальний стрій. Тому співати треба так тихо, щоб ніхто, навіть поруч, не чув твого “співу”. Цього треба навчитись, бо виженуть із гурту. Як навчитися? Дуже просто: закрий одне вухо рукою й співай як завгодно тихо, хоч би й носом, тобто закривши рота – свій голос у закритому вусі чутимеш навіть на футбольному матчі! Але водночас слухай і другим вухом, поки не навчишся співати в лад з усіма.

Від цієї гри до справжнього бажання співати, а далі й до справжнього вміння співати — ще далеко. Як ото в спеку поливаєш суху, потріскану землю і не знаєш, чи буде врожай. Але якщо не поливати, то врожаю таки не буде. Тому наполеглива практика, хочеш чи не хочеш, необхідна. Немає іншого шляху до успіху. Зате – повірте тим, хто цей шлях пройшов, – на вас чекає дивовижної краси прохолодний сад, де так затишно, вільно, і де родить усе, чого душа справді потребує.
Василь Триліс

Допис від 11.04.2014:

Все ж таки: навіщо вчитися співати?

Поза всіма моїми численними балачками це питання якось навчилося прослизати або непоміченим, або само собою зрозумілим. Я пішов питатися, що з цього приводу люди думають, і виявилося, що найдостойнішим мотивом є «досягти майстерності». Якщо йдеться про мадригали, романси чи навіть арії Баха та сучасну естраду, то жодних заперечень не виникає. А от з народною піснею… тут у мене заперечення категоричне. Тому що мета самого співу в фольклорній традиції зовсім інша, і якщо вона не враховується, то висока майстерність не тільки не допоможе, а навпаки, підкреслить потворність і гріховність такого співу.
Секрет народного співу в тім, що співаки перебувають у пісні всередині, як перебуває людина в своїй хаті, своєму тілі, своєму одязі. Це зовсім не те, що оперний чи естрадний спів, коли співаки майстерно зображують таке перебування, а слухачі сприймають це як культурну домовленість. Опера, естрада й т. ін. – це ряджені: співаки рядяться в чуже, і головне враження від того виходить зовнішнє, умовне; і оцінюється й цінується саме вбрання пісні – вокал, аранжування, поведінка виконавців. Якоюсь мірою, звичайно, сприймається й глибинний зміст (якщо він є), але основний акцент залишається на атрибутах, тобто на майстерності виконання.
Народна пісня (та й просто пісня, але справжня) складається й співається як обряд, як акт причастя. І якщо співак або слухач не причащається, не входить органічною частиною в саму суть пісні, то він опиняється в ролі стороннього, а спроби імітувати причастя є спробами (а то й цілою технологією) обдурювання самого себе, інших учасників та слухачів. За певного рівня невибагливості й нерозбірливості це дурисвітство вдається, але частіше стирчить, як шило з мішка.
На жаль, сьогодні такий “майстерний” спів скрізь домінує, нахабніє й береться навіть до прекрасних народних пісень. Цьому могла б зарадити розбірливість слухачів, та, на жаль, її катма.
Саме тому так важливо не просто навчитися співати, а розуміти навіщо. А для цього потрібна не так спеціальна музична та вокальна освіта, як освіта загальна. Але справжня.
Саме тому вундеркінди, як ніхто, потребують загальної, а не фахової освіти.

І чого це ти, діду, так переймаєшся тонкощами співу? Чи немає важніших бід у нашому депресивному сьогоденні? Є, аякже. Тільки про кожну з них можна сказати те саме. Яке лихо не візьми, завжди знайдеться щось іще лихіше, ще глибше, ще глобальніше. Кожному з нас сьогодні щось болить, і кожному болить по-різному. На те ми й суспільство, а не армія зомбі, охоплених єдиним чуттям єдиної родини. Ну, от мені болить те, як наше суспільство співає. Для мене в цьому спотвореному, жалюгідному співі, мов у дзеркалі, яскраво відображаються всі інші болячки нашого роду. Коли людина лицемірно співає, то так само лицемірно вона й говорить, і працює, і воює, і любить. Вона навіть їсть погано. Вона звикає дурити не тільки слухачів, жінку чи начальство, а й саму себе.

Коли все тіло (все суспільство) охоплене лицемірством, то вибиратися з цього стану так само важко, як ледареві вранці з улюбленого ліжка. Добре лежати під теплою ковдрою, хоч ніби вже й виспався; але ж водночас починає боліти голова, хочеться їсти, постіль поступово робиться осоружною… та таки треба вставати! І не так важливо, кинешся ти до холодильника, підеш на свіже повітря чи заходишся ковтати анальгін, головне – щось робити.

Коли мене обсідає абсурд і лицемірство, я беруся співати. Я навчився співати сам, мовчки. Навіть дуети й тріо, навіть хором умію. Саме в таких співах я зрозумів, чому наші пісні такі невеселі – але які ж вони щирі, багаті, добрі. І розумні. Жодного лицемірного слова. Жодного слова задля рими, чи показної краси, чи розваги. Коли трапляється в народній пісні щось недоладне, то я вже наперед знаю: це або пізніше спотворення, або я чогось недочовпав, або це просто не народна пісня.

Як багато у нас таких чистих, глибоких і нелукавих пісень! Коли б стільки таких людей – хто б нас переміг? Таких людей тепер не випускають. Про це дбає Державна Система «освіти й виховання». Цій Системі протистоїть наша рідна, вічна, народна пісня. Неймовірно потужна зброя. Тільки мало хто вміє нею користуватися.

Ось для чого необхідно вчитися співати. А зовсім не для мистецтва та розваги.

 

Читати на цю ж тему:

«Народна пісня як частина народної медицини», Василь Триліс

Роль музики в житті (звернення композитора Миколи Григоровича Полоза)

Розвиток суспільної думки (ретроспектива, рік 1993-й). «Про важливість музичного виховання дітей у школі», Л. Дубиківський

«Эффект Моцарта», Дон Кэмпбелл

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Підписатися на розсилку