Головна » «Звичайна справа» – Валентина Васяновича цілком відповідає назві

«Звичайна справа» – Валентина Васяновича цілком відповідає назві

samumray.in.ua.

 

 

Хоча мова і поведінка героїв видається штучною, не природною, надуманою. І все це при тому, що були великі очікування і душі так хотілось українського фільму, українського саме по духу та змісту.

Замість цього отримали звичайну ситуативну історію життя людини, яка не те, щоб не хоче жити, але просто не знає як це і що воно таке «жити». А все тому, що не розбирається у собі (парадокс, але який часто зустрічається серед лікарів – психіатрів та психологів), не володіє собою: почуттями, емоціями, діями. Та й взагалі не знає, чого його душі треба. До того ж головний герой – понурий депресивний та лінивий тип, алкоголік та нездара; за поведінкою і схильностями мало схожий на чоловіка, достатньо інфантильний та безвідповідальний. Справжній «герой» нашого часу, нічого особливого, пересічні муки пересічної людини.

Переконані, що кожен має чи мав таких знайомих серед свого оточення.

«То це ж чудово!» — лунатимуть вигуки наївних, які глибино не задумуються (може й не здатні до осмислення). «Ура. Знято новий український фільм! Це – свята справа!» — почуємо від інших. Крім того стільки відомих людей зайняті в епізодах. Значить це важливо, це щось хороше.

Але остерігайтесь упередженого захоплення та зачарування від передчуття до перегляду фільму.

Практично гарантоване розчарування та навіть почуття ніяковості та незручності за країну Україну (це, звичайно, стосується лише особливо відповідальних, мотивованих, соціально активних та небайдужих громадян). Сценарій незамислуватий та блідий, нічого особливого, характер глобалізаційно – космополітичний (заберіть нав’язану, можливо модою та менеджментом, мову і нічого справжнього українського по духу не залишиться), занепадницький. В цілому – не цікаво; банально, незатійливо – типово.

Картина – суцільний морок (хіба що комусь замало життєвої правди навколо), достатньо брутальна, цинічна (моментами) і навіть «чорнушна», але, звісно, з претензією на дотепність та оригінальність. Особливо неприємним та злочинним є факт того, що протягом всього фільму герої випивають спиртне – хто більше, хто менше, і цим «лікують» себе.  На фоні тотального алкоголізму в Україні – це виглядає обурливо, як пропаганда нездорового способу існування.

Фільм «Звичайна справа» показує все як є, але з трохи перетиснутою акцентуацією та перебільшенням. Але найгірше, навіть не натякає на шляхи подолання життєвих криз, не докопується до їх витоків, не показує пошуки виходу.

Висновок один: все безнадійно.

Вихід з кризи показано наочно – смерть (бомж палить на вогнищі книгу своїх віршів, а  далі йде на цвинтар до своєї ж могили, де, як ми маємо здогадатися, похована його душа).

Як це прогнозовано,  патетично та понуро.

Ні полегшення, ні радості, ні роздумів твір Валентина Васяновича не викликав. В душі та розумі – пустота, дії в фільмі розтягнуті, психологічні загострення не виписані, непомітно якоїсь особливої майстерності, авторських пошуків та їх результатів — знахідок.

Є побоювання, що така робота може лише посилити зневіру у кінематограф та його магію; створити відчуття безвиході та спровокувати виникнення депресивного стану у людей, які ще здатні до чогось прагнути та жити з вірою та надією на краще.

Душі та серця, які б режисер міг (в ідеалі — мав) вкласти в роботу відчутно не було.

Стьоб з проповіддю підвішеного і «розп’ятого в гіпсі героя» — слабкі потуги доторкнутись до глибинної проблематики – пошуку Бога в самому собі, а разом з ним сенсу та виходу (не будемо про релігії та церкви, які себе практично дискредитували).

Деякі епізоди відчуваються незавершеними. Думки – спірними і хибними (наприклад: хіба поети можуть сподіватися на належну оцінку творчості публікою, виносячи свої твори на загал, адже маси, в цілому, дурні та нерозвинуті, то що ж варта їх думка; часто істинні поети випереджають свій час і залишаються незрозумілими для сучасників).

Герої – банальні: головна героїня – уособлення бездушності та черствості натури; головний герой – уособлення образу невдахи, тюфтія, розмазні та ображеної  на життя людини; хлопчик – дивовижно байдужий, без емоційний, мовчазний, наче відморожений, схований «під спідницю» матері; друг героя – відверто придуркуватий авантюрист, якому занадто щастить; найближчі родичі героя – відсторонені багаті бовдурі, зарозумілі та до всього байдужі (! серед них – його батько і брат лікарі  психіатри).

p.s. Одне, що дозволило порадіти, так це безкоштовний показ в Будинку кіно. Бо грошей, які б могли сплатити в кінотеатрі, було б відверто шкода.

p.s. p.s. Підсумовуючи рецензію скажемо одне: «За державу обидно!».


Введіть електронну адресу:

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика Хостинг