Головна » «Церковна справа», Максим Славинський (ретроспектива, 1942-й рік)

«Церковна справа», Максим Славинський (ретроспектива, 1942-й рік)

Заголовок газети «Голос», 1942 рік (фото: libraria.ua)

Заголовок газети «Голос», 1942 рік (фото: libraria.ua)

 

Кожен з нас може належати до якої він хоче віри, але всі ми маємо підтримувати українську церкву в її боротьбі за нововідроження.

Сучасний стан церковної справи на Україні знаємо всі. Поодинокі єпископи і священики прикладають разом з населенням усіх зусиль, щоб довести до традиційних берегів зреформоване релігійне життя, відродивши стародавні форми його внутрішнього й зовнішнього устрою.

І цей трудний момент вибрав оце недавно московський «блюститель патріяршого престолу» для того, щоб розбивати працю українського єпископату. Поставив він свій напад у формальній площині. Українська церква, мовляв, своєвільно відреклася зверхности московського патріярха, якому вона, за згодою патріярха новгородського, підлягала з 1685 року. А тому московський патріарх просить східних патріархів скликати собор, щоб він підпорядкував українську церкву Москві та покарав теперішнього українського єпископа. Цілком ясно, що цей крок московського ієрарха продиктований був йому червоним диктатором, який панує ще й сьогодні в СССР. Одначе, не треба забувати про те, що коли б замість нього була у Москві яка інша влада, все одно аналогічні кроки були б зроблені московською церквою. Так воно було завжди, так буде й далі!

Це вже одна з тих звичок, що їх не позбуваються народи, які посмакували хоч трохи імперіалістичної насолоди. Більш цікаво тут те, як поставляться до московського заклику східні патріархи та чи відбудеться їхній собор. Вирішальним в таких випадках бувають не лише церковні, але й дипломатичні та політичні моменти. Ці останні не ясні і тому немає підстав думати, що патріархи дуже поспішатимуть з тим собором. Але навіть якби собор зібрався і незабаром, навряд чи він винесе прикре для України рішення. Проти цього говорить минуле и уся традиція православних церков Сходу. З східними патріархами у нас давно були якнайкращі взаємини. Поминаємо старі князівські часи, коли Київ мав певне тертя з Царгородом, від якого перебрав віру наш народ і під  зверхністю якого жив він біля 700 літ. Уже зі литовської й польської доби з патріархатом у нас була найліпша згода і він фактично ставився до української церкви, як до автокефальної. Що правда, в році 1685 під великим дипломатичним і ще більшим грошовим натиском він зрікся своєї зверхности над українською церквою на користь Москви. Лише в році 1919 патріярхат царгородський, так мовити, виправив цю кривду, бо українському представникові в Царгороді пощастило здобути прихильне ставлення до закону про автокефалію української церкви.

Щодо інших східних ієрархів нагадаємо принаймні кілька фактів. Року 1620, коли українська, церква заходами польського уряду дійшла такого критичного стану, що зостався живий лише один єпископ та й той вікарний (Писаровський), патріярх єрусалимський врятував положення тим, що висвятив у Києві нового митрополита та разом з ним ще п’ять єпископів і відновив цим актом майже завмерлу українську ієрархію. Тридцять літ пізніше новий єрусалимський патріярх благословив у Києві Богдана Хмельницького на велике діло визволення України й відновлення української держави. Трохи згодом під Берестечком митрополит коринтський привіз гетьманові меча, висвяченого в Єрусалимі, і сам загинув в бою, з хрестом в руках поперед козаків. Таких фактів можна було б навести більше і вони не легко забуваються.

Проти можливости негативного для України рішення говорить і вся традиція. Православна Єдність має характер соборности й не спирається на засади ієрархічної зверхности однієї церкви над другою. Тому кожна православна нація має свою власну церкву. Українська автокефальна церква своїм існуванням лише стверджує цю віковічну правду. Та коли б навіть той можливий собор несподівано й поставився до України несприятливо, це не могло б перешкодити їй все ж таки дійти до доброго кінця. Доказом цього може бути хоч би історія автокефалії болгарської церкви, яка стала незалежною проти волі, підтриманої східними патріархами церкви царгородської. Отже, нашій церковній справі можуть пошкодити лише самі українці, коли б серед них виявилась розбіжність думок і дій. Одначе, цієї небезпеки нема, бо ж усім ясно нам, що церковна справа стоїте перед нами, як одно з найважливіших завдань нашої доби.

М. Славінський

Газета «Голос», Берлін, №27, 23.08.1942 рік.

17.09.2018

Коментар

Залишити відповідь

Підписатися на розсилку