Головна » Чорні хмари

Чорні хмари

samumray.in.ua.

 

 

 

Чорні хмари, чорнобильська та медіазалежності, так по-осінньому зібрались над головами киян в жовтні та листопаді.

Три виставкові проекти: «Чорна хмара» (в Центрі візуальної культури в науково-технічній бібліотеці КПІ), «Медіазалежність: українська версія» (в Українському домі) та Маde in Chernobу

l (в Музеї історії Києва) – різні за наповненням, досить складні для сприйняття й не для поверхневого огляду вже завершились (перший) та щойно відкрились (другий та третій), підхопивши естафету та перегукуючись одне з одним. Куратором двох останніх виступила Вікторія Бурлака, мистецтвознавець, що обожнює сучасне українське мистецтво, починаючи з 1980-х років ХХ століття та спеціалізується на ньому.

В. Бурлака на своїй екскурсії в Українському домі зазначила, що взяла до показу лише те, що їй особисто надзвичайно подобається. Смаку мистецтвознавиці, зрозуміло, відповідає і її книга під назвою «Постмедійна оптика. Українська версія», яку вона презентує в рамках власного проекту. Сама виставка задумувалась як частина культурно-освітньої програми «Культурні ініціативи – освіта, діалоги, комунікації», що має «посприяти пошуку ключів для розуміння сучасного мистецтва». Побіжний півторагодинний огляд експонатів, з тлумаченнями головної ініціаторки та організаторки виставки «Медіазалежність: українська версія» (підкреслимо цю обставину), привів вчергове до думки зовсім не нової. Але саме вона дає автору цієї статті той ключ чи ключі, що відчиняють всі двері і ставлять все на своє місце, без видумасів і викрутасів, яких багато намотано навколо всього того, що останніми роками часто виносилось на суд глядачів-поціновувачів і називається гучно та претензійно «сучасне мистецтво».

Все, що ми бачимо – а саме таким наповнена виставка «Медіазалежність», частково проект «Чорна хмара» і Made in Chеrnobyl – насправді не мистецтво.

Мистецтво покликане підносити, покращувати, виводити з глухого кута відчаю. А більшість робіт всіх згаданих проектів висвічують лише рефлексії (яке популярне нині слово!) авторів, які щось почували, щось проявляли, з чимось грались, від чогось страждали або потерпають, переживаючи і нині, проти чогось протестують, з чимось згодні і зливаються, наповнені агресією та цинізмом. Аргументи-коментарі В. Бурлаки стосовно більшості робіт були міцні, бетонно-залізні: «Це чудово, це прекрасно. Це нагадує таку-то картину чи стиль автора, що цитує даний художник. Я в захваті, але сама не можу зрозуміти, скільки не дивлюсь на твір, всього зображеного». Якщо додатково прочитати пояснення митців щодо своїх робіт, то зовсім заплутаєшся й почуватимешся нікчемою й дурнем. До речі, це і відбувалось з більшістю журналістів на спеціальній кураторській екскурсії для преси: додаткових чи якихось взагалі питань не виникало. Бо в душі панувало сум’яття.

«Медіазалежність» – черговий деструктивний виставковий проект по суті своїй і представляє він не мистецтво, а історію соціальної кризи в суспільстві і його мистецьких колах. Пересічний глядач-відвідувач не справиться з представленим самотужки, але і куратори особливо не зарадять розумінню, не порятують, не допоможуть. Як можна шукати ключ до того, що має помилкову, оманну назву: для чого роздивлятись помиї, сміття та депресивні вияви людей на зламі епох?

Для молоді, що любить все  незвичне, гостре, з викликом, екстремальне, брутальне, огидне й агресивне, на грані пристойного та достойного людини – повно саме такого на поверхах Українського дому. І воно лише відкриє двері в світи низьких енергій, навіть без ключів, через зайву цікавість та незрілість розуму юних відвідувачів.

Тим, хто професійно вивчає мистецтво, є над чим ламати голову на цій виставці, порівнюючи з вже відомим для них з історії мистецтва зарубіжного, і заодно хизуватись цими знаннями або печалитись через їх відсутність у себе самого, блукаючи заплутаними й темними коридорами підсвідомості сучасних митців.

Загалом проект небезпечний та шкідливий: можна зламатись від перенапруження голови та очманіти від бурхливої фантазії горе-художників і старших, і молодших (що знімають відео-арт жорстокий та нудний).

Виставка Made in Chеrnobуl проект міжнародний, результат спеціальної резиденції, що керувалася в тому числі В. Бурлакою, не дуже втішив. Серйозну тему саркастично висміяли деякі з митців (і, звісно, організатори). Не обійшлось без вражаюче відразливих фото заспиртованих анатомічних експонатів, плодів з вродженими вадами розвитку, в банках (давня робота Іллі Чічкана), трьохлітрової банки, через яку весело фотографувалась публіка на відкритті, отримуючи власне потворне зображення, подібне до вже зафіксованого та представленого на розгляд юною Ксенією Оксінь, молодшою за саму трагедію, лебедя-мутанта, двох жінок-сіамок з однією головою і так далі. До речі, бігання людини в костюмі мавпи пустим, вимерлим містом, як і прелюдія до сексу в захисних костюмах-скафандрах на відео, що демонструвалось на екранах, – чистий стьоб, знущання з самої трагедіїї і тисяч людських доль, і зовсім не смішне. Правда, були присутні і серйозні роботи, зокрема фотографії Пітера Лаглера, картини Баграта Аразяна,  Юлії Кисіль, Олега Атаянца та деякі інші.

В. Бурлака в промові на відкритті виставки в Музей історії Києва намагалась вселити оптимізм в присутніх, розповідаючи про те, що іноземці вже бачать Чорнобильську катастрофу і її наслідки в яскравих тонах, на відміну від нашого чорно-білого, понурого сприйняття. Та П. Лаглер в бесіді зазначив, що це не так. Він висловив серйозне занепокоєння ситуацією в Чорнобилі і розповів, що птахів в радіусі 2 км і більше від реактора нема. Там панує лише зловісна тиша.

«Чорна хмара» (Київська бієнале науки і культури, в бібліотеці КПІ) був значно цікавішим проектом, особливо щодо саме медіазалежності та впливу мережі й загальної інформації, яка в інтернеті вже є та створює сьогодні справді чорну хмару, загрозу для свідомості кожного, для існування світу в цілому. Проект «Скляна кімната» був найвартіснішим з представленого щодо усвідомлення технологій глобального управління і впливу та конфіденційності цифрових даних, як і жартівливо-сатиричний фільм на цю ж таки тему «Як не бути побаченим».

А все інше… Було приблизно таким, як на виставці «Медіазалежність» – брутальні кадри та непристойні жести в проекті «Дев’ять очей Google Street View», жорстокий (щодо глядача) фільм  «Кіно тварин», які перемішувались з болючою темою Чорнобильської аварії (демонстрація фільмів радянського часу, документальні свідчення), символічної чорної хмари. А навколо, на всіх семи поверхах бібліотеки, майбутні українські інтелектуали – студенти КПІ, сплячі «морські котики» на підлозі на подушках, яким до того всього, схоже, було байдуже в тьмяному освітленні, що присипляло на рівному місці. Крім того вони шкодили відвідувачам, самочинно вимикаючи екрани телевізорів експозиції, які заважали їхній дрімоті.

Дивні виставки тепер модно проводити, а ще популярно пояснювати все незрозуміле тупістю й недалекістю глядачів та дотепністю митців, виробників міфів й наративів-настанов. Чорні хмари над головою суспільства, над нашою землею, над всіма сферами життя, в тому числі над мистецтвом, висять. І це набридло. І так хочеться блискавок й грому, щоб все розігнав, і  тоді окропило нас всіх дощем ясності й простоти.

 

«Медіазалежність: українська версія» (в Українському домі)

 

Відезапис кураторської екскурсії 

 

 

 

 

 

 

Мультимедійна робота «Електронні вітри»: все те, що сподобалось.

 

 

Інформаційні плакати (цитати з книги Вікторії Бурлаки)

 

 

Made in Chernobyl (в Музеї історії Києва)

 

 

«Чорна хмара» (в Центрі візуальної культури в науково-технічній бібліотеці КПІ)

 

 

 

 

Сам Ум Рай

25.11.2019

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку