Головна » Гени, мова, Україна

Гени, мова, Україна

1. Y-гаплогрупи

Щo таке Y-хромосомні гаплогрупи.

Від Адама.

Африканський початок мандрівки.

Сховки льодової доби.

Апробація топонімічних студій.

Труднощі зростання.

2. Скіфи

Y-гаплогрупа R1a (~35%): каспійська.

Скіфські топоніми.

Скіфські запозичення.

Перська сатрапія над Дніпром.

3. Кельти

Y-гаплогрупа R1b (~4%): атлантична.

Кельтські топоніми.

Слов’янські кельтизми.

Кельтські міфологеми: Вій, Дажбог.

Несподіваний родовід Дажбога.

4. Фіни. Гуни

Y-гаплогрупа N (~5%): ботнічна.

Фінські топоніми.

Фінські запозичення.

Y-гаплогрупа Q (~4%): сибірська.

Гунські топоніми.

Гунські запозичення.

5. Балканці

Y-гаплогрупа I (~35%): балканська.

Балканські топоніми в Україні.

Фрако-балтійські мовні контакти.

Довідка з іраністики.

Неминучі наслідки.

6. Еламці. Кавказці

Y-гаплогрупа J (~7%): месопотамська.

Еламські топонімічні аналогії.

Еламські дієслівні основи на карті України.

Месопотамські писарі.

Еламські запозичення.

Кізими.

Y-гаплогрупа G (~4%): кавказька.

Осетинський парадокс.

Кавказькі топоніми.

Кавказькі запозичення.

7. Маври

Y-гаплогрупа E1b1b (~3%): сахарська.

Українські арабізми.

Джеджули, Дзири.

Мадзиґони.

Сум суменний.

Y-гаплогрупа T (~1%): еритрейська.

8. Слов’яни

Слов’яни: темні корені етногенезу.

Назви слов’янських племен.

Народи, мови, настанови.

Хто такі волхви?

Підсумки.

Література

Y-гаплогрупи

Щo таке Y-хромосомні гаплогрупи

Немислимі раніше умови для бі­ологічної перевірки історичних гіпотез створив розвиток гене­тики. На зміну періоду інтуїтив­них висновків про схожість об­лич людей різних племен і наро­дів, на зміну наївній (хоча й архіточній) краніометрії ХІХ ст., на зміну класичній теорії «основ­них генетичних компонентів» Л. Каваллі-Сфорца прийшов ме­тод гаплогруп – Y-хромосомних маркерів, спільних для певної групи людей – нащадків одного предка.

Що це за метод? У досліджен­нях з молекулярної еволюції гаплогрупою (з гр. ἁπλούς, haploûs «один, простий») називають групу людей, які мають одного предка з однією спільною мутацією (рис. 1). Елементарно простий гене­тичний тест визначає належ­ність індивіда до певної гапло групи людей. Гаплогрупи сформувалися у глибокій давнині десятки тисяч років тому. Людські Y-хромосомні гаплогрупи названі латинськими літерами від А до Т (отже, у світі близько 20), менші підроз­діли позначені цифрами й малими латин­ськими літерами напр.: R1b (атлантична Y-гаплогрупа), R1a (каспійська Y-гаплогрупа).

 

Гаплогрупа

Рис. 1 Гаплогрупа

 

У людській генетиці вивчають пере­важно Y-хромосомні і мітохондріальні гаплогрупи, причому обидва ці типи їх при­датні для визначення історії переміщення генетичних популяцій (історичних груп населення). Y-хромосома (Y-ДНК) переда­ється лише по батьківській лінії (від батька до сина), а мітохондріальна ДНК (mtДНК) – по материнській лінії (від ма­тері як до синів, так і до дочок). Ці два типи ДНК ніколи не рекомбінуються, тобто змінюються лише внаслідок випад­кової мутації в кожному поколінні.

Усі чоловіки, які мають хромосому з певною мутацією Mn, є прямими нащадками по чоловічій лінії того предка, який першим мав цю мутацію. Перший чоловік з новою випадковою мутацією Мn+1 також є нащадком того предка, але водночас він стає предком усіх чоловіків наступних по­колінь, які матимуть його мутацію Мп+1. З ланцюжків таких мутацій утворюються молекулярні гілки.

 

Від Адама

 

Y-хромосомним Адамом називають чоло­віка, який є хронологічно найближчим до нас предком по чоловічій лінії усіх нині живих людей. Поруч подано список ве­ликих Y-хромосомних гаплогруп разом з географічними районами їхнього поши­рення до початку європейської колонізіції XVI ст. В дужках – визначальні для них мутації (пор. схему 2).

До дев’яти Y-гаплогруп, з яких складаються українці, вка­зано приблизні відсотки людей з цим Y-гаплотипом (жирні цифри зліва), а у дужках – номер і назву нарису, розшифровка яких подається далі.

 

Y-хромосомні гаплогрупи людства та перелік місць їх поширення

Африканський початок мандрівки

 

Як видно зі студій хромосоми Y, сучасні люди виникли у підсахарській Африці, а потім близько 50 тисяч років до н.е. коло­нізували Євразію, розселившись спершу по її узбережжю (рис. 3). Найдавніше сформовані гаплогрупи А і В поширені тільки у підсахарській Африці або у афро­американців – нащадків вивезених звідти рабів. З філогенетичного дерева Y-гаплогруп однозначно випли­ває, що все їхнє теперішнє розма­їття започатковане в Африці, а сучасні популяції людей є на­щадками африканців або тих предків, що вийшли з Африки і вже поза нею зазнали подаль­ших мутацій.

 

 

Мутації М168 і М294 (що дали групу СТ або СR) – відсутні у А і В, натомість наявні у всіх ін­ших Y-гаплогрупах світу від С до Т. Ці мутації передували виходу з Африки, адже представлені як у ній, так і поза нею. Мутації, що визначають групу DЕ (М145, М203) сталися в Африці близько 65 тис. років до н. е. Гаплогрупа Е залишилася у Африці, де її най­вищі показники виявлені в Ма­рокко (81%) та Ефіопії (68%). Під­група Е1b1b походить з Африки і згодом поширилася в усьому Середземномор’ї, сягаючи 27% у Греції. До нас ця група потра­пила під час експансії ісламу вже у VIII–Х ст. з Магрибу шляхом «через Росафу» (тепер Шкодер в Албанії), – деталі див. [Тищенко 2011, 204-223] і в нарисі 7 «Маври» .

Похідні від  гаплогрупи складають 90% населення світу, але поширені вони виключно поза підсахарською Африкою. Групу IJ, очевидно, принесли до Європи кроманьйонці з Близь­кого Сходу у 45 тис. до н. е. Десь на Середньому Сході близько 30 тис. років до н. е. мала сформува­тися гаплогрупа G (умовно, «кав­казька», нарис 6 «Еламці. Кавказці» ). Після мутації М9 склався прототип майбутніх груп N, R і Q. Субклайд К1 (під­група групи R) мав оформитися на Південному Уралі (рис. 4), а R2 у степу (тепер – пустелі) Ґобі.

 

Європейські шляхи розселення людства

Рис. 4. Європейські шляхи розселення людства.

 

Під час дальшого освоєння євро­пейських теренів носіями R1 стався їхній поділ на R1а та R1b, причому є ознаки того, що прибуття R1b на захід Європи було кривавим (деталі в нарисі 3 «Кельти»).

 

Сховки льодової доби

 

Дальше просунення нових при­бульців на північ уповільнилося внаслідок зледеніння. За тео­рією «сховків льодової доби» (рис. 6) носії трьох великих Y-гаплогруп, що вже проникли до Європи, перебули в кліма­тично скрутний час на південь від прильодовикової смуги, – відповідно за Піренеями, на Балканах і понад Доном. З та­ненням льодовика, яке розпоча­лося у 14 тис. до н.е., вони продо­вжили освоєння континенту. Саме з льодовикових часів ве­дуть свій родовід над Дніпром люди звичайної в Україні Y-гапогрупи І (умовно, «балканської», пов’язуваної з носіями пізнішої кукутені-трипільської культури 4 тис. до н.е.). Це чи не єдина ендемічна (сформована на місці) Y-гаплогрупа Європи. Коли у Х тис. до н.е. звільнився від криги район Ботнічної за­токи у теперішній Фінляндії, – на ці землі прийшли носії Y-гаплогрупи N (умовно, «ботнічної», нарис 4 «Фіни. Гуни»). Шляхи експан­сії груп R1b, I, R1а показані на рис. 6.

 

Гіпотеза сховок льодової доби

 

Усю генетичну різноманіт­ність теперішніх народів уні­кального Європейського півост­рова Азії визначає різний про­порційний склад одних і тих са­мих північно-західних Y-гаплогруп (R1b, I, R1а, N, G2, J2, Е1b1b, Т), які внаслідок епохальних пе­реселень опинилися саме в цьо­му районі.

 

Апробація топонімічних студій

 

Тут і під’єднується тема топоні­мії України і лексичних запози­чень. Внаслідок системних сту­дій 2004-2011 рр. виявлено, що кожному етномовному пласту то­понімії України відповідає пласт лексичних запозичень з тієї са­мої мови в українському слов­нику (Рис. 5). І ось тепер ви­кладений нище яскраво сучас­ний генетичний матеріал, крім своєї прямої наукової вартості засобом апробації цих системних студій з історичної топоніміки й лексикології.

 

Відповідність Y-гаплогруп стратиграфії української топонімії та словника

Рис. 5. Відповідність Y-гаплогруп стратиграфії української топонімії та словника.

 

Образно кажучи, гіпотеза фінського походження назв рі­чок України Сож, Яха, Либідь не самоочевидна (хоча фін. susi «вовк», joki «річка», літоп. Либь «ліви»). Але ця гіпотеза міцніє, відколи в українському слов­нику також знайдено низку фінських за походженням запо­зичень: кульгати, кволий, щур (ест. kulgeda «ходити», лівс. kūol’iji «помираючий» від kuolla «помирати», hiiri «миша» – морд. šever’). Такі системні від­повідності краще протистоять несистемній критиці, – але те­пер ще дістають незалежну по­тужну підтримку від зовсім ін­шої науки: виявляється, що се­ред українців кожний 20-й має Y-гаплогрупу N від фінського (лівського, естонського) предка (рис. 7).

У дальших нарисах раз-у-раз показано взаєм­ну відповідність цих трьох рядів незалежних науко­вих аргументів.

 

Труднощі зростання

 

З iнтернету досяжні дані різних груп авторів про генетичні ма­теріали Європи. Питання про репрезентативність виборок по­ки що не стоїть, тому й резуль­тати досліджень строкаті (рис. 8).

 

Серед українців, обстежених групою О. Семіно, виявлено но­сіїв 8 Y-гаплогруп, але немає да­них про росіян; у статті Дж. МакДональда ідеться про 7 складників, але окремих даних про українців немає (вони чо­мусь приплюсовані до білору­сів). Найбільше народів обсте­жено у дослідженні групи З. Россер і 62 директорів інститутів генетики країн Європи, США і Австралії: тут складників укра­їнців – 6 (див. Рис 5). Серед співавторів З. Россер – профе­сори С. Кравченко (Інститут мо­лекулярної біології і генетики НАНУ) і О.Євґрафов (Дослід­ний центр медичної генетики РАМН). Оптимістичне сприй­няття цих праць зобов’язує не чіплятися до розбіжностей у відсотках, а зосередитися на самому переліку складових Y-гаплогруп українців – не­спростовній матеріалізації ета­пів нашого формування як ет­носу.

 

2. Скіфи

 

Y-гаплогрупа R1a (~35%): каспійська

 

Ареал Y-гаплогрупи R1а величез­ний (рис. 10).

 

Рис. 10. Ареал археологічних скіфських культур, накладений на карту поширення гаплогрупи R1a.

 

Ця група домінує серед населення Паміру, Алтаю, Східної та Центральної Європи. В сучасному світі найвищі показ­ники R1а засвідчені у Таджикис­тані (64% населення), Киргизії (63%), Афганістані (51%), Польщі (51%). Навколо цих країн цифри поширеності R1а відмінні за­лежно від групи обстежених. Так, за даними З. Россер і її 63 співавторів, серед обстежених в Україні носіїв R1а 30%. В окре­мих групах вказано цифри до 50% (О.Семіно та ін.). Серед до­сліджених Дж. Макдональдом 33% (наведено тільки усереднені результати українців і білорусів).

Носіїв Y-гаплогрупи R1а пов’язують зі скіфо-сарматськими племенами. Ця людність уперше проникла до «серця Єв­ропи» за бронзової доби  аж по Скандинавію і Адріатику. Це шнурова культура (інакше – культура бойових сокир, 3200–1800 до н.е.) як природне західне продовження ямної культури. Сайт dienekes.blogspot.com [53] унаочнює присутність груп R1а у Центральній Європі бл. 2600 до н. е.

Загальну карту розміщення усіх досі розкопаних скіфських культур вперше уклала Н. Членова.

При накладанні контуру цього ареалу на картосхему по­ширення R1а (рис. 10) стає по­мітно, що терени історичної при­сутності скіфів (область «Іранведж» Авести) лежать між тепе­рішніми областями населення з найвищими відсотками R1а.

 

Скіфські топоніми

 

Визнано іранське походження мають такі гідроніми (назви рі­чок) України: Дунай, Дністер, Дніпро, Донець, Прут Чв*, Артополот Пл, См, Сердоба Хк і де­сятки інших (значення: вода, по­тік, річка божества, холодна вода тощо). Серед ойконімів (імен се­лищ) України, утворених від скіфських і сарматських топоні­мічних основ – назви населених пунктів Саки Км, Сачки Зп, Сакуниха См, Сахни, Сахнівка, Парфен См, Партинці Хм, Порхова Тр, Парня, Парневе і сотні інших (значення: скіфи, парфя­ни, парні – давніша назва саків-парфян).

*Скорочення: Кв – Київська обл., См – Сумська обл., Чв – Чернівецька обл. і т. ін.

 

Скіфські запозичення

 

Гаплогрупі R1а відповідають українські запозичення, яких менше або немає у сусідніх мо­вах: скіпщина, потвора, почвара, халепа, волос, ящірка. Останні два слова поширені й поза Украї­ною. Прототип слова ящірка збе­рігся у мові пушту (Афганістан) – аждар «змій, дракон»; волос – історично те саме іранське слово, що й ворс, але з типовим аланським Л на місці загальноіранського Р (В. Мартинов; Г. Бонґард-Левин, Е. Ґрантовський).

Словам потвора і почвара відпо­відає скіфське патівара (О. Трубачов). Укр. скіпщина – це давні­ший за віком відповідник рос. издольщина «сплата власникові землі частини врожаю». Те, що землевласниками в Україні до­вгий час були іранці-дехкани, ви­дно з топонімів Диканька Пл, Деконка Дп, Диханівка Чг (пор. А. Гафуров), а традиції кримських скіфів давати в оренду свою землю засвідчені в античності Страбоном (кн. VII – IV, 6). Ві­доме українцям і грекам слово халепа (П. Шантрен) – вказує на основне заняття кочової поло­вини скіфів: регулярний грабунок рільників (порівн. осетин­ське халаф, – В. Абаєв, російське шарап «заклик на колективне розграбування» – В. Даль). Не­дарма хтозна з яких закапелків етнічної пам’яті вилізле «дерибан» – живе і здорове продо­вження степової вольниці, наща­док іранізмів драб «вояк» + -ан суфікс множини – з відповідни­ками у топонімії порівн. Derbno = Döbern D, Деребино РФ Калуга, Дербино Костром, Смол., Деревянковка РФ Краснод., Дерев’янки Вн, Кв, Лв, Дерев’яне Рв, Хм; дальші зв’язки основи драб- роз­глянуті у нарисі 8 «Слов’яни»).

 

Перська сатрапія над Дніпром

 

Рис. 11. Іранське минуле Наддніпрянщини.

 

Ключем у проникненні до веле­тенського іранського минулого Наддніпрянщини як частини ім­перії Ахаменідів (рис. 11) стали збережені в нас кілька унікаль­них топонімічних контекстів на­вколо місцевих назв-продовжень іранського слова «сатрап» (букв. «захисник країни»). Це слово по­бутувало над Дніпром у трьох різномовних формах – мідійській (*хшатрапа-), парфян­ській (*хшахрапа-) і ахаменідській перській (хшасапа-) (дже­рела мовних даних –  П. Шантрен, А. Гафуров, І. Оранський). Це видно з відповідних топонімічних продовжень іранських прототипів: с. Шатравине См, яр Шатравина Кг, р. Сахравщина Кв, с. Коцупіївка, Коцупіїв Степ См.

Контексти цих топонімів міс­тять десятки однокореневих назв Струпків, Стрипа, Стрв’яж, Шкурупії, Шкроботи, Шкарівка, Сагарівка, Кашуби, Коцюбинці. Різновиди основ цих топонімів відповідають відомим з іраніс­тики історичним особливостям часового розвитку звукової фор­ми слів. Їхні топонімічні ото­чення відкрили дальший доступ до сотень підтверджень іран­ських реалій, як-от етноніми са­ків, сколотів, парнів, парфян, фракійців (під ім’ям перської сатрапії Скудра).

З дослідженого матеріалу відкрилася панорама іранського минулого України, про яке вже поняття не мали лі­тописці, про які не можуть роз­повісти кістки й кераміка і без якого залишається грандіозна пустка навколо самотньої, хоч і шикарної «скіфської» пекторалі. «Скіфської» в лапках, бо вона така хіба що за сюжетами своїх зображень. Насправді то захмар­ний рівень майстерності грець­ких майстрів, недосяжний для «фахівців» з колективних роз­грабувань рільників.

 

 

Коли йдеться про перську сатрапію над Дніпром, то вона не раз названа у скельних написах в Ірані як XXIV сатрапія Персії ахаменідів – Сака Парадрія (старе читання «Парадрая») «Скі­фія Заморська» (рис. 11, 12), – окремо від XIV сатрапії Скіфів-хоморобів (Сака Хаумаварґа = амірги грецьких текстів) і XV са­трапії Скіфів гострошапок (Сака Тіґрахауда = масагети), що кочували за Оксартом (тепер Сир-Дар’я). На рис. 13 – частина фризу з фігурами «народів – но­сіїв перського трону» з похован­ня Артаксеркса ІІ (358 р. до н. е.) у Персеполісі (Іран). «Наш» скіф – у башлику і степовій куртці. Фі­гури скопійовані на фасаді поховання Артаксеркса ІІІ (338 р. до н. е.): значить, скіфи ще перебу­вають у складі імперії.

 

Рис. 13. Народи – носії перського трону з фризу на похованні Артаксеркса ІІ у Персеполісі. «Наш»,
заморський скіф – праворуч шостий у нижньому ряді.

 

Що до звукової сторони ім’я сатрапії зі скельних написів Сака Парадрія «Скіфія Заморська», то їй досконало відповідають імена сіл «за морем» Передерієве Дц, Передеріївка Пл, Передримихи Лв, озера Передеруха Кв, ко­лодязя Передріїв Кг. На сусідніх з Україною землях чогось схожого немає. А вже люди з прізвищами Передерій, Передрій, Коцупії, Шкурупії – наче родичі: кремезні, ставні (рис. 14). Закінчення їхніх прізвищ -ій – це, очевидно, пер­ський суфікс прикметників -і.

 

 

Через втрату історичного кон­тексту навіть археологічний слід ахаменідської перської адміні­страції на півдні України, зокрема у Криму, «прийнято» пояснювати як «імпорт» ([Неверов, 14, 30-35], Ермітаж; люб’язно повідомила С.Я. Берзіна, Москва).

Тобто, де­сятки кам’яних циліндричних печаток перських чиновників-податківців опинилися в Керчі у V ст. до н. е. не за прямим призна­ченням, а як сувеніри, «для ко­лекції»…

 

2. КЕЛЬТИ

 

Y-гаплогрупа R1b (~4%): атлантична

 

Y-гаплогрупа R1Ь – найпошире­ніша у Західній Європі: до 80% населення у кельтьких країнах, Басконії, Західній Франції, Анато­лії, навколо Кавказу. Острівні аре­али Rb1 є в Ломбардії 70%, Баш­кирії й на Уралі 50%, Осетії 40%, Вірменії і далі на схід. Історія R1 остаточно не з’ясована. Її під­групи пов’язані з поширенням індоєвропейських мов. Генетична різноманітність Rіb навколо Кав­казу вказує на те, що R1b могла сформуватися тут перед виходом у степовий світ. Сучасний розпо­діл R1b у Європі показаний на схемі 5 (Рис. 5) у нарисі 1 «YГаплогрупи» (зелені сектори).

За З. Россер та ін., з-поміж су­сідів України найвища частка но­сіїв R1b – серед населення Угор­щини (30%!). Далі йдуть Слове­нія, Чехія і Польща (21, 19 і 18%), Словаччина й Болгарія (по 17%), Сербія і Хорватія (по 11%), Біло­русь і Росія (10 і 7%). У населенні Україні нащадки кельтів – 4-5%.

За ознакою давності й архаїч­них рис анатолійської гілки індо­європейських мов (хетська, палайська, лувійська, лідійська та ін.) імовірним виглядає північно- анатолійське походження індо­європейців. До всього, існують документовані запозичення до індоєвропейських з кавказьких мов. У степу з праіндоєвропейцями ототожнюють ямну і майкопську культури. Поява в індо­європейців бронзової зброї дала їм величезну перевагу над авто­хтонами Європи, зокрема над питомою групою І (нащадки кроманьйонців) та неолітичними скотарями й рільниками Балкан (G2а, J2, Е-V13 і Т). Цим поясню­ють заміну (знищення) біль­шості місцевих груп чолові­ків прибульцями R1а і R1Ь.

Кельтські топоніми

Кілька топонімів України розпіз­нані як кельтські за походжен­ням. Ім’я найвищої вершини Гологір, гори Камула (471 м) над с. Підгородище Лв (Перемишляни) відповідає кімр. cwmwl «хмара» і має повний аналог в Англії у відо­мій з історії назві римського міста біля гирла Темзи – Камулодун, букв. «хмарне місто» (Тацит, Ан., ХІІ, 32; XIV, 31, 32) [Тищенко 2006, 220]. В основі назви р. і с. Сукіль ІФ (Долина) – імовірно кельтс. Sucellus «божество з моло­том»; р. Ібр Жт «тисова»; р. Радоробль Жт Олевськ: кімр. rhaedrawl «порожиста, гучна, як водо­спад» [GРС, 2297] (біля місця її впадіння до Уборті так і є), назви річок Британ і Британівка, сіл Бритай Хк, Бритавка Вн, Бритівка Од бережуть спогад про кельтів-бриттів; населені пункти Бакота Хм, Вел. Бакота Зк, Бакоти Тр, Бакути Пл розміщені біля закрут на річках (кімр. bach «гострий кут, закрут на річці»), Клепідава – кельтська назва Кам’янця-Подільського (Пламенецькі).

Вічний клекіт порогу Радороблі.

Троє науковців з Києва – ав­тор цих рядків та аспіранти В. Ковальчук і М. Бастун – вирушили потягом 24 липня 2003 року до поліського міста Олевська на можливе побачення з тінями кельтів у с. Хмелівка (=Радровель). Річ у тім, що якраз напере­додні відшукалася напрочуд до­бре збережена й виразно кельт­ська назва притоки Уборті, – річки Радоробель, позначеної на карті у цьому селі. Коли б справдився факт її походження від кімр. rhaeadr «поріг, каскад» [GРС, III, 2997], вона мала б бути в натурі «порожистою, водоспадною, гуч­ною, як водоспад»: саме такому значенню відповідає прикмет­ник кімр. rhaeadrawl. В акті очного свідчення на місці (testimonium ocularis in situ) вранці 25 липня був записаний експертний висновок свідків: «Біля гирла висохлої р. Радоробель характер течії р. Уборть свідчить про наявність порогу, бо вода вирує і гучно тече. На березі – окремі ви­ходи дикого каменю» (рис. 15).

 

Рис. 15 Р. Уборть біля гирла висохлої р. Радоробель у с. Хмелівка, Житомирська обл.

Рис. 15. Ріка Уборть біля гирла висохлої річки Радоробель у с. Хмелівка, Житомирська обл.

 

Виходить, таки були тут кельти-норці два тисячоліття тому! Чули цей вічний гуркіт води, бачили кипень струменів на порозі, ловили на перекаті рибу, ще не радіоактивну… І ця лунка назва з мови грізних і жорстоких варварів досі бринить в іншому часовому середовищі – загублений кельтом образ нуртування й клекоту води, давній спогад і межова прикмета в дале­ких сутінках української історії [Тищенко 2008, 232].

 

Слов’янські кельтизми

 

Рис. 16 Кам’яний хрест біля Іллінської церкви в с. Суботів Черкаської обл.

Рис. 16. Кам’яний хрест біля Іллінської церкви в с. Суботів Черкаської
обл.

У незаслужено забутій статті О. Шахматова (1912) висунуто гі­потезу прадавніх кельтсько-сло­в’янських контактів на підставі наявності ймовірних кельтизмів у праслов’янській, зокрема, слів владика, щит, мотика, кліть [Schachmatov]. Лише через сто­ліття ця гіпотеза дістає продо­вження. У люб’язно удоступненій колегою-кельтологом Г. Казакевичем статті П. Стальмащика і К. Вітчака (1995) «Кельто-слов’янські зв’язки: нові докази кельтського лексичного впливу на праслов’ян­ську» ідеться про знайдені поль­ськими вченими приклади втра­ти праіндоєвропейського *р з од­ночасним продовженням приго­лосних індоєвропейських *k̂, ĝ, ĝh, що властиво саме для кентумних мов, у словах: КРІВля (покрівля, рос. кровля) – при успадкованому індоєвропейському сТРОПила; укр. СМЕРЕКа – при белудж. apurs «ялівець», італ. у Тренто [pòrca] «сосна»; праслов. *kъmotrъ (чес. пол. kmotr, рос. рязанс. кмотр «кум») при церковно-слов’янському глаголичному купотр; також слов. СВЕКОР [Stalmaszczyk, Witczak 1995, 226-231]. Ці слова істотно збільшують групу дотепер визнаних праслов’янських кельтизмів – праслов.*borgъ (укр. ОБОРІГ) при галороманс. barga «навіс для сіна» (Ґоломб, Покорни) і укр. КЛІТЬ (рос. клеть) «комора, хижка» при дірл. cliath, «паркан», кімр. clwyd «брама» (Шахматов, Ґоломб, Мартинов).

 

За О. Трубачовим, – ще КІНЬ (з кельтс. *kankas «скакун», звідки коник, сприйняте як зменшувальна форма) і КОРОВА (при кельтс. *karvos «олень»). З наших студій випливає кельтська етимологія слів ЯЗИК (пор. кімрс. iaith, бретонс. iezh, вимова [єз]) і КНИГА, нлуж. knigły (кімр. canigol букв «співаник» (про Псалтир) [Тищенко 2011, 345]: пор. також кельтський хрест в Суботові Чк (рис. 16).

 

Кельтські міфологеми: Вій, Дажбог

 

Рис.17 Бог Беленус, представник кельтського пантеону

Рис.17. Бог Беленус, представник
кельтського пантеону.

Про розкритиковану М. Фасмером і К. Буґою (і тим привабливу) гіпотезу О. Шахматова автор ді­знався зі статті В. Сєдова (1983) «Славяне и кельты (по данным археологии)». У силовому полі цієї ідеі виник інтерес до пошуків аргументів на її користь, першими кроками стали тут помі­чені аналогії в культурі (на рис. 17 – бог Беленус: NB тип обличчя, зачіска) і у фрагментах текстів

 

Дивись таблицю:

Значення цього й інших сю­жетних збігів, достережених нами у гоголівському матеріалі й міфології кельтів (не лише ір­ландської, але й валлійської: Ізбаддаден) важко переоцінити. Сама можливість впливу на М. Гоголя якихось європейських джерел – виключена: «Повість «Вій» побачила світ у 1835 р., коли у Європі ще й гадки не мали про кельтів! Лише через 22 роки після публікації твору М. Гоголя через небувалу посуху і зни­ження води в озері Нейшатель уперше відкрито численні арте­факти культури Латен, згодом визнані як кельтські [КМ, 542]. А про її попередницю, гальштатську культуру стало відомо лише з розкопок 1876 р., коли «зроб­лені відкриття уможливили, ска­зати б, нанесення кельтів на карту давньої Європи, бо доти на ній панували цивілізації греків і римлян» [КМ, 622]. На час обох цих великих подій, що започат­кували кельтологію, М. Гоголя давно не було в живих» [Ти­щенко 2006, і64-і65].

 

1. Український текст: «Йо­го привели під руки і прямо поставили до того місця, де стояв Хома.– Підійміть мені повіки: не бачу! – сказав підземним голосом Вій – і все зборище кинулося підіймати йому повіки» [Гоголь, 163].

2. Ірландський текст: «Балор почув його і приготувався скористатися своїм страшним смертоносним оком. “Підій­міть мені повіко”, – наказав він своїм зброєносцям… Слуги за допомогою особливого гака підняли повіко на жахливому оці…» [КМ, 115].

 

 

Несподіваний родовід Даждьбога

 

У російському фольклорі згадок про це божество немає [Рыбаков, 470]. А у нас якраз існує давня українська пісня з цим ім’ям, ві­дома завдяки хоровій обробці М. Леонтовича [Леонтович, 111] (див. рис. 18).

 

Рис. 18 Українська народна пісня «Поміж трьома дорогами», обр. М. Леонтовича

Рис. 18. Українська народна пісня «Поміж трьома дорогами», обр. М. Леонтовича.

 

Архаїчні риси пісні справді ведуть до язичниць­кої давнини. Але який історич­ний контекст цього тексту? Його можливий прототип – кельт­ський міф.

Придивімося до кіль­кох смислових вузлів тексту пісні.Чому саме «поміж трьома дорогами»? Улюблене у фоль­клорі число три веде в дочасове минуле. В античному світі спеці­альним «дочасовим божеством» була Геката, статуї якої звичайно ставили на перетині трьох доріг: три шляхи, що розхо­дяться у трьох напрямках, вказу­ють на можливість поділу світу на три царства – людське, небесне, підземне. Геката нагадувала, що в останньому поруч з упорядкова­ним світом Зевса й далі існує аморфний дочасовий хаос. «Священне число «три», – пише К. Керенні, – це число підземного царства» [Широкова 2000, 216].

Як це князь міг «здибатись з Даж-богом», і чому саме «рано-рано»? Український текст, дивна річ, відтворює ірландську сагу «Захоплення сиду». Там сказано, що після розподілу сúдів Даґдою всіх сúдів усередині па­горбів між богами, до нього прийшов МакОк, «молодий син». Дізнавшись, що розподіл землі завершено, він попросив батька позичити йому власний (Даґдів) маєток терміном на день і ніч. Даґда погодився, а через добу за­жадав свій маєток назад. Проте МакОк відповів, що день і ніч – це вічність і, отже, на цей термін він і отримав володіння Даґди. І Даґда пішов, а МакОк назавжди залишився в його сиді.

Н. Широкова коментує: «В цій сазі ми бачимо конфлікт Вічності (бога-друїда, старого бога) і Часу (бога молодості й фізичної краси). В даному разі Час (Мак­Ок) чинить напад на Вічність в особі Даґди, вимагаючи його домен у повне володіння» [Широкова, 302].

В українській пісні напрочуд економно і виразно передано й поняття вічності («ти богом рік від року»), і минущості часу («а я князем раз на віку»). Відповід­ність українського тексту до ір­ландського також і в нечуваній зухвалості князя: він (зрештою, людина) насмілюється зверта­тися до божества дієсловом у на­казовій формі (!): «Ой ти, боже, ти Даж-боже, … Зверни ж мені з доріженьки…». Кульмінаційність підкреслена й тим, що пер­ший і другий вірш тут не повторюються.

Зрештою, божеством чого був Даждьбог? Незважаючи на напластування пізніших інтер­претацій, у відомостях про Даждь-бога є певні точки дотику з характеристи­ками Даґди. «Дажбог, Даждь­бог – бог… добра й достатку» [ЕУ, ІІ, 485]. Потім ця первісна функція Дажбога забулася і під впли­вом інших «сонячних» язич­ницьких божеств іранського походження на нього були перене­сені за сумісністю функції «бога сонця і вогню», зрештою, також пов’язані з достатком.

Всупереч спробам витлума­чити Дажбога як відомого слов’янам лише на сході, – на­справді його ім’я довго зберіга­лося в живому вжитку й на за­ході слов’янського світу: А. Брюк­нер повідомляє про давньопольське ім’я власне Daczbog (1345 р.), Daćbоg, Dadzbóg – шляхетське ім’я XVII ст. [Фасмер, І, 482; Brückner, 84]. Також у Польщі досі існує два села з назвами від тієї самої основи – одне під м. Сєдльце, а інше за 35 км від нього: це с. Daćbоgi i PolkówDaćbоgi. Є таке ім’я і у староукраїнських грамотах XIV-XV ст. з Кракова (1394), Зудечева (Жидачева, 1411), Сучави (1471, 1491): дажбоговичь, дажбог [ССУМ, І, 276-277] [Тищенко 2008, 277- 278]. Дажбога пов’язує з Даґдою і В. Блажек [Blažek].

 

4. Фіни. Гуни

 

Y-гаплогрупа N (~5%): ботнічна

 

Рис. 19 Сліди Y-гаплогрупи N (ботнічної) в Україні

Рис. 19. Сліди Y-гаплогрупи N (ботнічної) в Україні.

Y-гаплогрупа N звичайна серед фіномовного населення від Скандинавії до Сибіру (див. нарис 1 «Y-Гаплогрупи», рис. 3), але відома й у Кореї та Японії. У Європі група N має високий показник серед фінів (58%), литовців (42%), латвійців (38%), естонців (34%), росіян (23%; на півночі Росії до 42%; рис. 19). Учетверо менше її носіїв серед чехів (6%), поляків і українців (по 5%), ще менше у словаків (4%), сербів, хорватів і білорусів (по 2%). В інших слов’ян (і мадярів!) її немає. На початку бронзової доби індоєвропейські кочовики R1a з північної смуги степу і лісостепу змішалися з місцевим фіномовним населенням (групи N1c1), що й видно з наведених даних для Прибалтики і прилеглих районів Росії. Фінський тип облич упізнаваний в Україні (рис. 20 – угорець з уральськими рисами, лапландці з Норвегії, фіномовні меншини Росії – носії людиківської, карельської з Твері [Virtaranta, 69, 70], марійської мови).

 

 

 

 

 

Рис. 20. Широколиций тип людей, відомий від Волги до Карпат.

 

 

Фінські топоніми

 

Це виключно гідроніми (назви річок): їх усього декілька, переважно уздовж північно-східного кордону України: р. Сож Чг (з фінс. susi «вовк» [Топоров, Трубачев, 208]), р. Яха См (пор. фін. joki «річка»), р. Рандава Хк (пор. лівс. randali «ліви»), р. Любча Чг, можливо й р. Либідь Кв (літописне Любь = Либь «ліви» – фіномовне плем’я).

 

Фінські запозичення

 

  1. Українське дуб, відоме усім слов’янам. пор. фін. tammi, морд. tumo, tumă (балтійська має інше слово – *anžōlas «дуб». Певні сумніви викликав брак типово фінського чергування mp/mm у гаданому фінському першоджерелі, що немовби суперечило його питомому характеру. Однак незабаром пряме підтвердження гіпотези В. Топорова і О. Трубачова дав О.Матвєєв, вказавши два карельські гідроніми біля Онезького озера.

Це р. Тамбица і затока Тамбич-лахта, назви яких «відображають найдавнішу звукову форму основи, що відповідає формам праслов. *tombъ ~ *dombъ» [Матвеев, 200]. Там само вдалося розшукати ще два села з назвою Тамбица, крім того Тамбицы-Речка на березі Онезького озера, Жилая Тамбица, Тамбичозеро-Наволок [Encarta].

  1. Українське сом, прасл. *somъ. Це, також загальнослов’янське слово, – єдине фінське запозичення у слов’янських мовах, яке має балтійські відповідники: лит. šāmas, латс. sams (те саме) – зате без вірогідно близьких форм в інших індоєвропейських мовах. Джерелом могли б бути фіньке sampi «осетер, велика риба, цар риб», марійське šamba «минь», мансі šupu «сом», – див. [SSA, 3, 153].
  2. Щука: праслов’янське šč(i) aukā [SSA, І, 147], українське щука, щупак, польс. szczupak, нижньолужицьке šćiṕeł, при фінському hauki «щука», удмуртському tšipei (те саме) [Топоров, Трубачев, 246, так і не враховано в SSA]. В. Топоров і О. Трубачов спеціально зазначили, що фіноугорська етимологія слов. ščuka дає змогу поіншому тлумачити існування варіантів з суфіксом -р-, – як відображення різних форм прафінської парадигми. Сюди ж ест. haug (одн. havid), діал. havi; водс. áutši, hauki, род. відм. havve [SSA, І, 147].
  3. Українське щур, польс. szczur (те саме), – пор. морд. tšev́eŕ, tšejeŕ, šejër, удм. šîr, фін. hiiri «миша». Як зазначають В. Топоров і О. Трубачов, «менше поширення слова *ščurъ у слов’янській (лише в північній частині слов’янського світу, крім російської) змушує говорити про пізніший час запозичення, аніж для ščuka. Але й це запозичення передувало добі східнослов’янської експансії» [Топоров, Трубачев, 247]. Діалектологічне картографування назв щура у загальнослов’янському масштабі (за даними [ОЛА 1988, 50-51]) також дає змогу краще уявити можливі обставини запозичення слова щур з фінських мов, – як з’ясовується, цього разу при повсюдній у Польщі формі szczur.

Чи могли взагалі потрапити до української фінізми, яких нема в російській? Оскільки їх відомо вже чимало, то, виходить, могли: журба, журливий, кволий, кульгати, шкандибати тощо. Залишається дізнатися: яким шляхом? «…Саме через лівів, куршів і карел (у потоці варягів з Балтики) могли бути засвоєні у нас лише у VIII-IX ст. (!) досі хронологічно не досліджені «сепаратні» фінізми української мови: кульгати, шкандибати, журба, кволий, [шамотіти, шомратися] (прізвище Шамота), карпатське [кєньґі] «зимові шкарпетки, великі черевики». Прототипами їх виступає не просто фінська лексика, а слова географічно південних фінських мов (лівська, куршська, естонська), які щоразу виявляють звукові особливості, збережені у наведених українських запозиченнях: це ест. kulgeda, лівс. kāndat е , surm «смерть» (лап. sorbme), kūoľiji! «помираючий», карел. samota «квапитися» (мансі šōm-), лів. keŋg е (при фінс. kengät) «постоли» [пор. Тищенко 2006, 74-78]. Зі скандинавських мов норвезька теж засвоїла цю назву від фінів: постоли – норвезькою так само käng [SSA, 343]» [Тищенко 2011, 420].

 

Y-гаплогрупа Q (~4%): сибірська

 

Рис. 20
Широколиций
тип людей,
відомий від
Волги до
Карпат

 

Рис. 22. Григір Тютюнник

Y-гаплогрупа Q є у Сибіру, Середній Азії (а особлива підгрупа Q1a3a – у американських індіанців). За однією з гіпотез, гаплогрупу Q занесли до Європи гуни у ІV-V ст. Місцем появи Q вважають Центральний Сибір, де вона дотепер звична (серед селькупів 65%). В Угорщині, де гуни по всіх руйнаціях перейшли до осілості, вона є у 2% населення, сягаючи в окремих гірських долинах Словаччини 5%. Групу Q має близько 4% українців, що зіставне з часткою носіїв Q в Ірані (4%) або Туреччині (5%). На заході Європи цей відсоток менший (2-3% населення), серед росіян – найменший (1,5%). Не забудьмо, що десь над Дунаєм була шатрова столиця гунів, яку відвідала делегація римлян у 448 р. (Приск: [СИ, 85]) (пор. широколиций тип людей, відомий від Волги до угорців і українців з Карпат, рис. 20). Гуни відомі китайцям як монгольське плем’я Hiung-nu. Вони були

Рис.21. Гунська бляшка зі степової України

лише елітою орди, що увібрала в себе більшість тодішніх степових племен Євразії (пор. обличчя на бляшці зі степової України, рис. 21). Через кілька десятиліть степовики перегрупувалися і з гунів стали аварами, а частина орди хозарами. Слово tudun «губернатор у хозарів» [Плетнева, 24] упізнаване в основі прізвища Г. Тютюнника (рис. 22).

 

Гунські топоніми

 

Тисячі людей в Україні щодня згадують гунів, називаючи імена сіл ГУНичі Жт, ГУНча і ГУНька Вн, ГУНьки Пл, Чг, ГУНьківка й УНучки Чг, УНіж ІФ, ОНове Кг, ОНут Чв, ОНок 2 Зк, ХОНьківці Вн, ХОНяків Хм, ОНишківці Рв, Тр, Хм, ОНишки Пл, ОНишпіль Жт; річки УНява ІФ, УНячка Лв 2, ГУНище і У́Нава Кв (вона ж УНья у 1159 р. і УНова у 1686 р.). Ця річка У́нава перетинає Змійові вали зі слідом пожеж кінця IV ст. (за валами думали відсидітися від гунів ґоти). Гунів знано і як хинів (зі слов’янським переходом У в И), і ці форми теж є серед топонімів України: ХИНівка і ХИНочі Рв, ЛюбоХИНи Вл, РадоХИНці Лв. На Дніпрі був поріг УНук (пізніше за логікою народної етимології поруч з’явився й «Дід»).

Археолог А. Амброз звів на карту дані про розвідані стоянки гунів у Європі (рис. 23) на їхньому шляху на захід до поразки від Риму і ґотів 451 р. на Каталаунських полях у нинішній Франції. По Німеччині проліг туди зручний для руху орди вододіл, досі званий HUNS.rück, «Гунська спина» (височина).

Рис. 23. Гунський слід топоніми в Україні та розвідані стоянки в Європі

Рис. 23. Гунський слід топоніми в Україні та розвідані стоянки в Європі

 

 

 

 

 

 

Спадкоємці гунів авари також «розписалися» на карті: с. ОБРа.жі.ївка (назва зі «вбудованим» прикметниковим суфіксом тюрк. -жи), неподалік від с. Фотевиж См зі славетним скарбом аварських речей; с. ОБЕР.тин Лв і два с. АВРа.тин Жт, Хм «бій з аварами», а вододіл між ними має назву Авратинська вись (згадаймо «Гунську спину»).

 

Гунські запозичення

 

Гідні подиву українські мовні свідчення живої етнічної пам’яті про гунів і аварів оприлюднив О.С.Стрижак: галичани досі згадують аварів у приказці «Обре, обре, сховайся добре!» (записана ще І.Франком) [Стрижак 1991, 139]. Це – не більше й не менше – пам’ять українців про події VI століття! А на Житомирському Поліссі відома лайка «У гуна!» [Стрижак 1988, 114]: але ж гуни разом зі слов’янами перемогли на Дніпрі ґотів у 376 році! Отже, це 1600-річний спогад українців, і в сусідів такого нема. З гунами мали прийти слова корогва і мерин. Татарський баскак звався у хозарів тудун, а у монголів даруґа.чи «печатник», той, хто ставив печатку [Баскаков 1987, 40], – значить, про осідки саме гунської влади нагадують ДОРОГО.ЖИ.чі Кв, ДОРОГИ.ЧІ.вка Тр і місце коронації Данила Галицького – м. ДОРОГИ.ЧИ.н (тепер Drogiczyn). (Навряд чи свідомо обрав для такої події це місто з гунською назвою IV ст. Данило, васал монголів ХІІІ ст. [Тищенко 2009, 90].) Словник зберіг ще гунські запозичення ону.чі букв. «гунські», каган (з китайського ко-хан «великий володар»), каганець «олійний світильник» та ін. Старе урочище Дорогожичі у Києві насправді було «біля святого Кирила», навпроти якого за Дніпром – о. Труханів: пор. монг. тархан «губернатор провінції у гунів» [Баскаков 1987, 41].

 

5. Балканці

 

Рис. 24 Балканський слід: топоніми в Україні та поширення Y-гаплогрупи I2a2 в Європі

Рис. 24. Балканський слід: топоніми в Україні та поширення Y-гаплогрупи I2a2 в Європі

 

 

 

Y-гаплогрупа I (~35%): балканська

 

Y-гаплогрупа I (читається «і» або «ай») в цілому є найдавнішою в Європі і напевно єдиною групою місцевого походження (адже її поширення не виявляє градієнтного спадання в жодному напрямку). Вважають, що вона започаткована групою IJ з Середнього Сходу бл. 35 тис. років тому. В Україні носіїв Y-гаплогрупи I – бл. 35%; за даними МакДональда понад 40%, а за З. Россер та ін. – до 48%. Питома європейська Y-гаплогрупа І краще збереглася у гірських районах і на прилеглих терéнах: Скандинавія, Сардинія, Динарські Альпи, Карпати.

Y-гаплогрупа І2 – основний в Україні різновид групи І. Вона утворилася з неї на південному сході Європи бл. 17 тис. років тому (це близько до часу початку танення льодовика) і потім розвинулася у кілька підгруп. I2a2 типова для динарських слов’ян (хорвати, серби, у боснійців – до 50%), поширена в усьому Балкано-Карпатському регіоні – в Албанії, Північній Греції, Болгарії, Румунії, Молдові, Україні (рис. 24), також наявна у Білорусі та на південному заході Росії. Висока концентрація I2a2 на пн. сході Румунії, в Молдові й Центральній Україні нагадує максимальне поширення кукутені-трипільської культури у IV тис. до н. е. перед тим, як її поглинула індоєвропейська культура шнурової кераміки.

Кукутені-Трипільська культура була місцевою європейською групою мисливців-збирачів, які засвоїли рільництво через контакти (у змішаних сім’ях?) з рільниками Леванту, що розселилися на Балканах, почитаючи з V тис. до н.е. Y-гаплогрупа I1 – підгрупа гаплогрупи I у Скандинавії та Північній Німеччині. Ототожнювана зі скандинавами, вона є усюди, де були завоювання ґотів і вікінґів. Від початку залізної доби Y-хромосомна формула сучасних скандинавів стала трискладовою: I1 і R1b по 40%, R1a бл. 20%.

 

Балканські топоніми в Україні

 

Рис. 25. Українські гідроніми, пов’язані з кукутені-трипільською культурою

 

Першим звів на оглядову карту українські топоніми з балканськими зв’язками О. Трубачов (1968 р.) (рис. 25), якому нале жить і пріоритет пов’язання їх з носіями кукутені-трипільської культури: «Сюди, до Середньої Наддніпрянщини, тяглися… з Балканського півострова прадавні зв’язки, про сталість яких свідчить явний слід у місцевій гідронімії». Ці балкансько-бузько-наддніпрянські зв’язки «у гідронімії неважко пов’язати з ареалом трипільської культури в археології, що, як відомо, також простягався від Середньої Наддніпрянщини на Балкани» [Трубачев 1968, 282]. Розвиваючи свою концепцію далі, вчений припускав у районі Горині й Тетерева сепаратні контакти фракійців з давніми балтами (без слов’ян), тоді як предки слов’ян контактували у цей час з праіталіками на Дунаї – без прабалтів (це аргумент проти одвічності балто-слов’янської «гілки» індоєвропейських мов.)

 

Фрако-балтійські мовні контакти

 

У досить поширеної теорії балтослов’янської мовної єдності є кваліфіковані опоненти, до яких належав і О. Трубачов. На підставі опрацювання сотень словникових статей свого етимологічного словника слов’янських мов [ЭССЯ, вийшло 36 випусків] вчений дійшов висновку про вторинне зближення незалежно сформованих двох гілок індоєвропейських мов – слов’янської та балтійської. За даними лише перших сімох випусків словника вчений показав брак спільних лексем у десятках пар питомих слів, відмінних у балтійських і слов’янських мовах – як-от ягня, яйце, бити, борошно, діва, долина, дуб, довбати, голуб, гість, горн (ковальський) тощо.

Балтійські мови залишилися також і остронь контактів праслов’ян з італіками. Натомість у цей час вони перебували в переважному контакті з іншою групою індоєвропейських племен – дако-фракійцями (за дослідженнями І. Дуриданова). Що більше, імовірним місцем цих останніх контактів мало б бути Поділля, розташоване в теперішній Україні якраз на південь від Горині й Тетерева, де О.Трубачов свого часу виявив скупчення балтійських гідронімів [Трубачев 1968, 285].

У світлі нових даних ці ранні балтійські гідроніми на південь від Прип’яті – не наслідок переселень балтів з півночі, як вважали раніше, а ймовірно передують пізнішому балтійському ареалу на північ від Прип’яті, де балти – прибульці, як і у Верхньому Подніпров’ї. Звідси випливає, що давній балтійський ареал містився значно південніше від Прип’яті [Трубачев 2003, 238]. Саме таким географічним розміщенням прабалтійського ареалу можна пояснити зв’язок балтійської ономастики (імен власних) з давньою індоєвропейською ономастикою Балкан. О.Трубачов наводить нещодавно відкриті малоазійськофракійсько-балтійські відповідники як слід зв’язків ІІІ тис. до н. е., у яких праслов’ян­­ська участі не бере. «Ці ізголоси особливо охоплюють східну – дако-фракійську – частину Балкан… Пор. ● фрак. Σέρμη – лит. Sérmas; ● фрак. Eδεσσα, назва міста – балт. Ведоса, верхньодніпровський гідронім; ● фрак. Ζαλδαπα – лит. ŽeĨtupe (В. Топоров)»; ● фрак. Προυσα, назва міста у Віфінії (теперішнє тур. Bursa) – балт. Prūs-, етнонім (В. Топоров); ● Kαυνος, місто в Карії – лит. Kaũnas (за Студерусом, Френкелем – В. Топоров); ● Πριήνη, місто в Карії, – лит. Prienai; ● Σινώπη, місто на березі Чорного моря – лит. Sam pė < *San.upė, назва озера. Серед звичайних слів «варто згадати близкість рум. doină (автохтонний балканський елемент) – лит. dainà «пісня» (В. Пізані). Поширення фракійського елемента в західній і північній частині Малої Азії стосується вельми ранньої пори (імовірно, ІІ тис. до н. е.), тому можна погодитися з думкою щодо часу відповідних територіальних контактів балтійських і фракійських племен – приблизно ІІІ тис. до н. е. (І. Дуриданов)». Болгарському вченому належить і висновок про те, що «слов’янська у цих контактах участі не бере», – цит. за [Трубачев 2003, 22–24].

 

Довідка з іраністики

 

Після походу Дарія 514 р. до н. е. фракійці були включені до імперії ахаменідів як її XXV сатрапія. Назва сатрапії була «Скудра». Під цим ім’ям перської сатрапії знало фракійців тодішнє сусіднє населення, що видно з дотепер наявних на карті Балкан кільканадцяти назв від цієї основи: Shkodёr (Skútari), Skuterrё, Shuttiri, Skoútari 3, Skoutárion, Skouterá, Skydra, Skutrinje, Üsküdar, Skutari, Scutaru (рис. 27). Крім того, ось результат запиту Skudra, заведеного до пошуковика системи Google (фото на рис. 28). Як і у випадку Передеріїв, не можна заперечувати, що й у Латвії є однофамільці… антропологічно схожі!

 

Неминучі наслідки

 

Етнонім скудра не був самоназвою фракійців; відомо, що це їхнє іранське ім’я VI ст. до н. е., яке після перемог Олександра Македонського над персами було забуте. Наявність стількох Скудр у Латвії відповідає тезі Дуриданова (бо давньоір. скудра – таки «фракієць»), але ставить під сумнів час контактів: латвійські Скудри мають перське ім’я, якого не могло бути у ІІІ тис. до н. е. З іншого ж боку, у V-ІІІ ст. до н. е. скудри-фракійці мали перебувати у складі Персії, а не контактувати з предками латвійців, та ще й без участі протослов’ян. Залишається і третя невизначена величина: якого походження був сам етнонім скудра? Чи не було це їхнім ім’ям ще до приходу до області Фракія? Адже на рельєфах Персеполіса фракійці-скудри відмінні від інших народів імперії такими ж гострими шапками, як і саки-скіфи, саґартійці, парфяни, соґдійці.

 

6. Еламці. Кавказці

 

Y-гаплогрупа J (~7%): месопотамська

 

Y-гаплогрупа J – звичайна у Європі гаплогрупа, виникла на Близькому Сході, де дотепер її значення найвищі (рис. 29). Її пов’язують з давніми народами Месопотамії, анатолійцями, фінікійцями, євреями, мінойськими греками, етрусками. Y-гаплогрупа J1 типова для Аравійського півострова (у Ємені 72%). Мусульманське завоювання Середнього Сходу, Пн. Африки, Сицилії, Пд. Іспанії, поширило J1 за межі Аравії, створивши новий Арабський світ. Y-гаплогрупа J2b виникла ймовірно у Греції. Поширення J2b (як і меншини Т) супроводжує появу рільництва на Дунаї і на Балканах аж до Молдови й Центральної України на сході Європи. J2b відома також в Індії. У Європі вона сягає максимуму в Греції, на півдні Італії, Франції та Іспанії.

 

Еламські топонімічні аналогії

 

Тема Еламу в топонімії Україні нова і ще не встигла стати звичною, то ж їй слід присвятити більше уваги. Помічені аналогії з історичною топонімією Месопотамії були відображені вже у словнику іншомовних топонімів України в рубриках «Дворіччя», «Урарту», «Сирія», «Фінікія» [ІТУ 2010, 22-39]. Частину цього матеріалу включено до оглядової статті «Східний світ в українській топонімії (І. Давній Схід. ІІ. Іранський світ)» (журнал «Східний світ» 2009, №3) і до розділу «Давній Схід у словнику і топонімії України» колективної монографії «Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу» за ред. проф. І. П. Бондаренка. Як правило, очевидні для фахівців речі потребують для викладу неспеціальній аудиторії різнобічніших доказів і наочності.

Ефектним аргументом до теми стали повторювані на карті різномовні назви Еламу: еламська Hatamti, Adamdun (пор. в Україні назви Адамівка, Адампіль, пол. Za.adame); давньоіранська Uvja (Увджа; пор. основи (В) Овча-, Вівча-); аккадська Ilem (Ілемня, Ілемка, Іллімка, гідроніми від основ Елем-, Ілем-); перська Huzi.stan (пор. Уз.ин, Ус.івка, Чорно.гузи, основи В’яз-, Біло-ус-; Гуся.тин, р. Хус.тин См [СГУ, 595], Гущин, Буштино, – для кінцевого елемента яких вже раніше було встановлено значення «битва», пор. укр. тяти, -тнути (напр., Жабо.тин Чк, р. Жабо.тянка Пл «битва на р. Заб між Аббасидами і Омейядами»; подробиці [Тищенко 2011, 104-124]). Серед унікальних еламських назв – р. Курташі Тр (ел. kurtaš «робітник»), с. Іршики (irsekki «усі»), Шуньки, По.суньки (sunki «цар»), Бартатів (bartetaš «зовні, поза мурами міста»), Сапанів, Сапановчик (zappan «тюрма»), Доманове, Доманівка (doman «маєток»), Курдибанівка, Кордубанове (kurdibattiš «керуючий маєтком»), Умань, Гуманець, Манухівка (humanuš, manuhiš «поселення»; пор. і пол. Umień, чес. Humenec 2, нім. Ummanz, Gummanz); також с. Хохонів, пот. Хухунчина Зворина, бол. Кухунька (ел. kukunnu або kizzum «священний верхній ярус зіккурату»), – пор. і с. Кизими Вн, Хк і прізвища Кізим(а) (рис. 30). Отже, пояснювані через еламську мову явища топонімії виявилися масовими.

 

Еламські дієслівні основи на карті України

 

Далі трапилися аргументи іншої природи, на порядок глибші, ніж проста звукова схожість топонімів і реалій: з географічних назв України постав світ граматичної системи давно згаслої мови високої цивілізації, лише нещодавно дешифрованої з клинописних пам’яток, та й то не повністю…

Отже, по порядку. У еламському дієслові існував ітератив – форма для передачі повторюваності дії. Він утворювався шляхом редуплікації (подвоєння) першого складу слова: kuši «відбудовувати» ~ kukuši «не раз відбудовувати», kulla «молитися» ~ kukula «регулярно молитися». А оскільки наголос у більшості еламських слів падав на перший склад, то друга голосна з часом зникала: kukši, kukla.

Одним із здобутків методу топонімічного контексту стало виявлення месопотамського тематичного фракталу (пласту топонімів) України [Тищенко 2011а]. Потужним осердям цього фракталу якраз і є сотня топонімів від таких еламських дієслівних основ з редуплікацією (подвоєнням): це річки Бебелька, Тетильківці, Попеляни ^Гуменець! Лв, Шешори, Чечельник ^Гуменці Хм, Кукільники, Кокорів, Хухра, Хохітва, Кагадіївка, Кокозівка, Кокошинці, Кукшин, Кокутківці, Кикті, Тютюнники, Бобрик, Потутори, Чичиркозівка: пор. еламс. bebla «панувати», tatallu «писати», pepli «засновувати», šešra «наказувати», kekla «командувати», kukla «молитися», kukura «влаштувати», hahadu «збирати врожай», kakza/i «кувати» (пор. і Кавказ!), kukši «відбудовувати», kukti «захищати», tutni «давати», pepra «читати», tutri, titri «казати». Крім усього, сама граматична категорія редуплікації, та ще й виражена схожим формальним засобом, відома у самій українській мові (попоходила, попождеш). Ні школа, ні граматики цей засіб не підтримують, – а він собі усюди живе (попоїси, попоробиш, попови́здихали б!), і часом принципово, безвинятково послідовний: ПОПОполóла, ПОПОпорóла, ПОПОпóрала, ПОПОпоїла!

 

«Ой Марічко, чи’чири,

Чи’чири, чичи’ри!

Розчеши ми кучери,

Кучери, кучéри (2)»

 

А ось і колоритна деталь. Якщо назва Чичир.козівка вказує на еламомовне селище (titri, titiri «казати» + huz «Елам»), тоді й у цій пісні з Карпат перші рядки набувають осмисленості (!): «Ой Марічко, кажу знову, та знову і знову». (Хлопець настирний, дівчина киває на матір, тоді він їй дарує «ружу черлену».)

Було досліджено топонімічні околиці назв з редуплікованими основами у місцях їхнього найбільшого згущення: на лівобережжі Десни, під Житомиром, у Кременецьких горах, біля Гологір, Вороняків, у Товтрах, на Опіллі, Буковині й Покутті, а також навколо Більського городища на межі Сумської та Полтавської областей.

Підсумок контент-аналізу близько сотні топонімів від еламських дієслівних основ з редуплікацією можна подати так:

 

  1. Молитися kukula – 6 основ (КуКУЛ-, КуКІЛ-, КиКОЛ-, ЦуЦУЛ-, ЦуЦИЛ-, КуКЛ-).
  2. Говорити tuturu, titiri – 5 основ (ТуТОР-, ТуДОР-, ТеТЕР-, ДеДЕР-, ТиДР-).
  3. Панувати bebela – 5 основ (БиБЕЛ-, БиБЛ-, БоБУЛ-, БоБЛ-, ПоПЕЛ-).
  4. Влаштовувати kurra – 4 основи (КуКУР-, КоКОР-, ЦиЦОР-, ХуХР-/ KuKR-).
  5. Наказувати šešera – 4 основи (ШеШОР-, ШиШОР-, ШеШАР-, ШемШОР-).
  6. Командувати kekela – 3 основи (ЧеЧЕЛ-, ЖеЖЕЛ-, ЧеЧИн-?, ЦеЦЕН-?).
  7. Захищати kukuti – 3 основи (КоКУТ-, КуГУТ-, КиХТ-).
  8. Відбудовувати kukuši – 3 основи (КоКОШ-, КиКИШ-, КуКШ-).
  9. Давати tutuni – 3 основи (ТюТЮН-, ТаДАН-, ДуДН-).
  10. Читати pepera – 3 основи (БаБАР-, БоБЕР-, БоБР-).
  11. Писати tatallu – 2 основи (ТЕТИЛ(ьк)-, ТЕТЕВ(ч)-).

 

У перекладі аналогічними засобами української мови, еламці мали час тут попомолитися, попоговорити, попопанувати, поповлаштовувати, попонаказувати, попокомандувати, попозахищати, поповідбудовувати, поподавати, попочитати, попописати. Зі змісту цих топооснов випливає, що імовірна еламомовна частина давнього населення Наддніпрянщини складала його привілейований прошарок державників та жерців. Повторювані схожі топоніми надають реконструкції переконливості. Насиченість топонімії України назвами від цього типу основ унікальна. Проте окремі схожі топооснови з редуплікацією виявлені й за ме­жами України: BEBRa, TETE­Row, KUKULau D! {Kösen, Schieben, Schmerdorf}, PaTOTTERy B!, KUKULje BiH, KUKLjica HR, KUKŁy, CHOCHOR.owice!, SZASZOR.owice {Dębno, Bobrówka, Olszany, KĄKOLewo} PL, KUKLiš MK, -e CZ, PL, TALÍNské KUKLe CZ {Bohunice, Záhoři!}, -ov CZ, SK; -in PL; -ić, -ica, HR, MK; -ase EST; КУКЛен BG; -і, -ічы, -яны BY; -ы, -ино RUS Калуз., -юк Татарс., -юй Астрах., -ята Перм., ШЕШАРис! під Новоросійськом; TITIRik! TK; ŠEŠUOLiai LT. Македонські й інші балканські аналогії згадані у дослідженні Н. Чаусидіса про топоніми міфологічного кола: Златно ГУМНо, Бакарно ГУМНо, КУКЛица [Чаусидис 2008, 179, 182, 194].

Ознайомлення з парадигмою збережених основ переконує, що неповна редуплікація (КУКЛ-, ТИДР-, БИБЛ-, КИХТ-, КУКШ-, БОБР-, ДУДН-) трапляється рідше, ніж повна (КУКуЛ-, ТУТоР-, БИБеЛ-, КОКуТ-, КОКоШ- тощо). Як сказано, редукцію другого голосного в еламських словах пояснюють наголосом у цій мові на першому складі. Так, одне й те саме слово kuti-ka «носій» писали силабічним письмом як ku-ti-ka або ku-ut-ka, інше слово pulu-hu – як pu-lu-hu або pu-ul-hu [Grillot-Susini]. Наявність також і другої голосної у більшості виявлених у Наддніпрянщині топооснов можна пояснювати і як вторинне «відновлення» її через особливості морфонемної структури мови у нових носіїв цих топонімів, але ймовірніше, що повна редуплікація відображає таки давніші форми цих основ.

 

Месопотамські писарі

 

Сюрпризом стало виявлення на витоках Дністра назви с. Дубшари ІФ, схожої на ім’я м. Дубоссари на нижньому Дністрі. За даними Electronic Pennsylvania Sumerian Dictionary (ePSD), аккадською мовою ţupšarru, а шумерською – dub-sar означає те саме: «писар, вчений» [Tinney, Jones]. Виявилося, що околиці Дубшар повні інших ознак месопотамських реалій: с. Дубшари ІФ (РОЖнятів): ^р. і с. ДУБа! шум. dub; пот. ШАНДР. ОВЕЦь шум. zandara + Uvja, ТОПільське ел. tuppi, ВІЛЬХівка ulhi «селище», р. _ЛІМниця (нижче по ній ур. АДАМівка!), ІЛЕМня Ilam^ ЛУГи і г. ЛУХи luhša «храмовий службовець», г. НЕГРин, НЯГРа+, р. СОКОЛ.ОВЕЦЬ ел. sukkal секретар! + Uvja, НЕБИЛів акк. nabu + Bel^ СЛИВки ар. salib хрест, СПАС spah, р. ЧЕЧВа *tetv-? (пор. ТЕТЕВчиці Лв Радехів), ПЕТРанка ел. petri «ворог».

Звідси випливає кілька першорядних за значенням висновків:

  1. Назви Дубшари і Дубоссари вказують на факт присутності месопотамських писарів.
  2. Топооснови назв навколо Дубшар кількамовні, що відповідає історичній дійсності самої Месопотамії: глиняні таблички згадані тут еламською і шумерською (tuppi, dub, zandara), писаря – аккадською і еламською (ţupšarru, sukkal), Елам названий по-аккадськи Ilam (ІЛЕМня, а з аферезою голосної – р. _ЛІМниця) і по-еламськи (ур. АДАМівка Hatamti, пізнє Adamdun).
  3. Різномовність Дворіччя видно й у топоконтексті розміщеної південніше р. ТаУПіШУРка акк. ţupšarru (у с. Лопухів Зк). Поруч з нею пот. КУРТЯЩик ел. kurtaš! «робітник», в околицях г. ДАРВАЙка дперс. Daryavauš «Дарій» (східніше хр. ДАР’ЇВ), поруч г. БОРВІНок Парфян-, між ними стр. Герсовець (шум. Girsu, місто біля міста Ур), стр. МОХНАТий фінік. маханата «укріплення», стр. ПЕТР.ОВЕЦЬ і ІЛЬМуватий акк. Ilam.
  4. Якщо справді в основі назв Дубшари – аккадська назва писаря ţupšarru, а Дубоссари – її шумерський відповідник dubsar, то це перші месопотамські етимології для сучасних географічних назв.
  5. Крім того, виходить, що перші морфеми і слів ţupšarru, dub-sar «писар», і назв Dubăsari/ Дубоссари, Дубшари таки справді відповідають шум. dub-, акк. ţup-, еламс. tuppi «глиняна табличка». Цей лексичний зв’язок і ця міжмовна відповідність підтверджують правильность припущень про збереження в Україні у численних назвах від простої основи ДУБ- сліду епохальної реалії Близького Сходу – глиняних табличок з текстами.
  6. Непрямі підстави до цього виникали не раз з фактів звичайності в Україні й на прилеглих землях назв від основ ГВОЗД- і МІХ-: пор. перс. mix «цвях, гвіздок»; mixi «клинопис».
  7. Водночас ці значення основ ДУБ-, ГВОЗД-, МІХ- добре корелюють з топонімами від двох еламських ітеративних основ з редуплікацією pepera «регулярно читати»: попочитати (БАБАРики, БОБЕРка) і tatallu «регулярно писати»: попописати (!) (ТЕТИЛьківці, ТЕТЕВчиці).
  8. Отже, по-перше, ойконіми Дубшари і Дубоссари імовірно походять від акк. ţupšarru, шумерс. dub-sar «писар, вчений»; по-друге, значна група назв від топооснов ДУБ-, ГВІЗД-, МІХможуть мати прототипи шумерс. dub «глиняна табличка», дперс. mix «цвях, клин, знак писька», mixi «клинопис»); по-третє, група назв від основ БАБАР-/ Бобер, ТЕТИЛ-/ Тетев- мають імовірним прототипом еламс. pepera «регулярно читати» і tatallu «регулярно писати». Ці три групи топонімічних явищ складають три незалежні групові докази знайомства наддніпрянців з месопотамськими клинописними документами. Це спонукає до переосмислення дотеперішніх схем культурної історії Наддніпрянщини, як і до пошуку інших ознак її причетності до ареалу не лише перського клинопису (см. нарис 2 «Скіфи»).

 

Еламські запозичення

 

Виявлені месопотамські словникові зв’язки поки що поодинокі, але з часом їх може побільшати. Ім’я Еламу може бути імовірним джерелом кількох відмінних за змістом, але близьких за лексичною основою слів. Так, укр. леміш означає «соха, плуг», наявне у словниках різних слов’янських мов (влуж. Lemišow – топонім) (традиційно виводять з ломити); [лемати, лемзати] «ходити дуже повільно…» – «неясне», «географічне поширення слова в слов’янських мовах незвичне для фінно-угорських запозичень»; лемішка «страва з густо запареного борошна»; [лемешик] «глинистий ґрунт» – «неясне», але «пов’язується з леміш «рало» [Brückner, 294]» [ЕСУМ, ІІІ, 220].

Відомий генонім лемки «етнографічна група українців у Карпатах» має лише «узаконену» народну етимологію – наївне побутове пояснення від слова лем «тільки, лише» [ЕСУМ, ІІІ, 220]. Натомість у Карпатах є свідчення еламського топонімічного оточення топооснови ЛЕМаК-, як-от пот. ЛЕМАКів у с/Р Синевир Зк Міжгір’я: {поблизу пот. ІЛЕМський, ІЛЬМа}, або с. ЛЕМКівці Зк Ужгород: {ВОВКове Uvja, ШИШЛівці, ЛУМшори, пот. ЛОМування}. Імена сусідніх бойків пов’язують з кельт. Boii (як і назву іст. Bohemia «Чехія») див. [Тищенко 2008, 230]; а гуцулів – з gecyl і Goti minores (гіпотеза О. Гуцуляка; повідомив К.Рахно), – порівняймо і осетинське goc «переселятися» (з тюрк. goč «переселення», тадж. kūč «кочівля») [Абаев, І, 521] + рум. -ul). До вартих уваги еламських лексичних аналогій слід віднести і укр. нишком, принишкнути ~ пор. ел. nišgi «захищати, оберігати; перен. закривати» [Quintana].

 

Кізими

 

Верхній ярус зіккурату мав дві еламські назви: kukunnu (пор. Хохонів ІФ), пот. Хухунчина Зворина Зк, бол. Кухунька Вл) і ще kizzum. Існують не лише топоніми, але й українські прізвища Кізима (Кізема, Кизима, Кизим), які часто мають люди зі східними рисами (рис. 30). За 48 років викладання в університеті автор не раз бачив студентів з таким прізвищем і такими рисами. І коли в публікаціях з еламістики зустрілося слово kizzum – саме з прізвищем Кізим воно і було співвіднесене. Кізими можуть бути неймовірно далекими нащадками еламської еліти, жерців, які понад три тисячі років тому мали доступ до храмової святині на кіззумі (кукунну) – вершку зіккурату. В такому разі, ім’я свого роду Кізими передають з діда-прадіда немислимо довгий час. Вони забули сенс слова «кіззум» (яке давно вимовляють з И на місці іншомовного У) і кілька разів змінили мову. Однак спромоглися зберегти упізнаване звучання самого прізвища як власного історичного маркера [Тищенко 2011а, 20].

Ю. Старостін дійшов висновку, що, очевидно, «еламська мова є “містком” між ностратичною і афроазійською філами, не виключено, що останнім реліктом прадавньої гілки глобальної “євразійської” або “бореальної” родини, яка включала також ностратичну і афроазійську» [Starostin 23].

Так група топонімів України від еламських дієслівних основ з редуплікацією вигідно доповнила масив еламських топооснов, добутий шляхом «звичайного» пошуку лексичних аналогій. Яскрава група дієслів з неповторною морфологічною особливістю, образно кажучи, незворотно зцементувала виявлений пласт еламських назв, повернувши їх до наукового обігу. Водночас додано переконливі подробиці контактів з народами Месопотамії місцевих наддніпрянців: за сучасними уявленнями, – індоєвропейських предків теперішніх українців.

 

Y-гаплогрупа G (~4%): кавказька

 

Y-гаплогрупа G походить з району Кавказу, поширена переважно у гірських районах (Іран, Афганістан, Кашмір), а також у Казахстані, Європі й Північній Африці. До групи G2a належить від 5 до 10% населення Південної Європи, але у Північній Європі її майже немає. Місця у Європі, де гаплогрупа G2 перевищує 10% населення, – це Кантабрія, Швейцарія, Тироль, Центр. Італія, Сардинія, Північна Греція і Крит – усе це гірські й відносно важкодоступні райони.

Існує кілька гіпотез щодо появи групи G2 у Середземномор’ї, найраніша з яких пов’язує цей процес з приходом неолітичних рільників і скотарів з Анатолії у 7-4 тис. до н. е. У такому разі мігранти з Кавказу могли принести з собою навички розведення овечок і кіз, одомашнених на південь від Кавказу у 10 тис. до н. е., і це пояснювало б їхнє більше поширення у гірських районах Європи й Азії. Інша гіпотеза пов’язує появу цієї групи з поширенням навичок обробітку металу з Анатолії до Сардинії та Альп. Виглядало б так, що мігранти G2a рухалися з Анатолії та Кавказу безпосередньо до Центр. і Зах. Європи, судячи з усього, на запрошення індоєвропейських володарів. У Греції й Римі група G2a могла з’явитися лише по приході сюди індоєвропейців. В Україні типи кавказьких облич звичайні (рис. 32).

 

Осетинський парадокс

 

Третя гіпотеза пов’язує поширення гаплогрупи G у Центр. і Зах. Європі з найманою кіннотою римського війська – сарматами й аланами, носіями відповідно підгруп G1 i G21a. Стривайте, ви ж кажете, що мова аланів – сарматська, і що вони були носіями групи R1a? Так, були, поки жили у степу. А тоді почали ставати осетинами і за генетичним складом наблизилися до нових «сусідів по Кавказу». Осетинський парадокс полягає в тому, що мова таки безперечно іранська, але носіїв групи R1a серед осетинів лише 2%! Зміну мови тут пояснюють механізмом «панування еліт» (аналогічно сталося у вірмен і мадярів).

 

Кавказькі топоніми

 

На Кавказі не було потужних цивілізацій, як у Месопотамії. Зате він в усі часи був «горою мов». Вдається простежити наявність в Україні топооснов з усіх трьох груп досі живих десятків мов Кавказу (рис. 31). Основа назв Ківшувата і Кільчень нагадує Колх-, Шарапанівка Вн і Шарпанці Лв відповідають назві античного міста Сарапан (тепер село Шорапані) на р. Ріоні в Грузії, – але це може бути й слід по всюдисущих грабіжниках-скіфах (пор. осетинське xælæf, російське шарап «заклик до колективного розграбунку» + ір. ан суфікс множини). Назва с. Кукезів Лв схожа на Кавказ (але і на алб. Kukёs), Кавків Яр Вн – на арабське ім’я Кавказу «Кабк». Дагестанський слід мають назви сіл Цукури Хс, Цукурине Дц, Кирдани Жт, Кв, порогу на Дніпрі Кайдак і прізвища Кайдаш, – пор. етноніми цахурів, каратинців (самоназва кирді), кайтаґців (= хайдаки, тепер у складі дарґинців). Найпомітніший слід адигів: Одаї, Черкаси, Касогівка, Цвіжин, Шкарівка, Псло, Джґун, Шегині, Циків, – пор. адиґе = черкеси = касоги літопису, племінні союзи цвіджа, шкарауа, адиз. psе «річка», gun «хрест», каб. шъоген «священник», каб. cек˚е «малий, дитина».

 

 

Кавказькі запозичення

 

Слів кавказького походження поки що відома жменька: коверзувати, каверза, габардин, сковорода, кувалда, – усі виключно від самого етноніма кабарда (історично – «ґабри»); з Кавказом пов’язують прототип слова меч.

 

7. Маври

 

Y-гаплогрупа E1b1b (~3%): сахарська

 

Y-гаплогрупа E1b1b (в Україні бл. 3%) – ознака міграцій з Африки до Європи. Її підгрупа Е1b1b1a2 пов’язана з колонізацією греків. Окрім Балкан і Центральної Європи звичайна на Кіпрі, на півдні Італії та Франції (це частини античного грецького світу). E1b1b1b (E-M81 або E3b1b) є характеристикою берберів північного заходу Африки. У деяких районах Марокко до підгрупи E1b1b1b належить 80% населення. Є вона в Іспанії, Італії й на півдні Франції, на півдні Португалії 12%.

Із знайдених в Інтернеті фото (рис. 33) на нас дивляться алжирські кабіли: вони належать переважно до берберської гілки «великої європейської раси» (хоча поняття й застаріло, але тут його вжити доречно). З очевидністю, такі обличчя в Україні не чужі. Кілька відсотків кабільського населення Алжиру – блондини. Важко повірити, що молодик праворуч – не з Обухова чи Кагарлика.

 

Маврські топоніми

 

До нас люди Y-гаплогрупи E1b1b потрапили з потоком мусульман через «коридор Росафи». Судячи з назви річок Русава, Гайсин Вн, Росава, Гайшин Кв, Чг, с. Rusava CZ, Rossau 2/ Gischau 2, Russow/ Gischow 2 D (тут же Alach, Allach, Müsselmow!) (рис. 35), це проникнення арабів до Європи почалося у VIII ст. за халіфа Гішама (724-743), столицею якого було місто Русафа під теперішнім Оманом (доти столицею був Дамаск, після Русафи Багдад). Ім’я адріатичного порту Росафа (тепер Шкодер, Албанія) виникло як репліка столичної Русафи, причому ні до 725 р., ні після 750 р. воно не могло бути прапором Халіфату [Тищенко 2011]. На Балканах маври просувалися углиб річками Південна Морава, Західна Морава, Дунаєм – і далі іншою річкою Морава у Чехії; в Україні – Муравський шлях (1650: Morawski). У цьому маршруті, відновленому з самих фактів топонімії, могли бути сумніви до публікації даних про Y-гаплогрупи чехів, мадярів, баварців, градієнтної схеми поширення Y-гаплогрупи E1b1b: докази генетики тут наочні і неспростовні (коричневі й чорні сектори на рис. 34, відповідність фактів топонімії та генетики на рис. 35). Слідом арабо-хозарської війни 710-737 рр. є у нас назви селищ ПАТАЛАХівка Лг (від вигуку джигаду: Фатх Аллах! «Перемогу дав Аллах»), також ПОДОЛЬОХ Хк, См, ВОДОЛАГа Хк 2, ВОДОЛАГівка См (сюди ж сотня прізвищ Паталах і Патлах). Імена халіфа Гішама і його полководців альХараші, Маслами, Мервана увічнені у назвах: населених пунктів Гайшин, Гайсин, Хорошеве; могила Хорошева; кілька Маслівок, Мервин, Мервинці – в арабських топонімічних контекстах (про вираз на Волині робити мерву «збиткуватися» повідомив В.Шолом). З перемогою Аббасидів над Омейядами у 750 р. пов’язані назви населених пунктів Жабо.тин, р. Жабо.тян.ка Пл (битва на р. Заб), численні Жабинці, Жабчі, Барабашівки [Тищенко 2011]. Гідне подиву, що це регулярне проникнення маврів до Європи тривало, здається, до ХІІ ст., на що вказують назви с. Габун Лг, Гапонівка См, Гапоно-Мечетне Дп або Gaboń Pl. Ім’я с. Тидрик Мк виразно пов’язане з назвою о. Тидра біля Ґабону, де у 1040-х рр. ібн-Ясін і його послідовники заснували перший рибат – військовий монастир арабів для навернення кафрів (пор. у нас Риботень Чг, Риботин См, Арабат Км, також Рабат у Марокко, Арбат, Арабач, р. Улемка, Улемль у Росії). \

 

Українські арабізми

 

Український словник зберіг інакше не пояснимі сепаратні арабізми на зразок потала, сум, могорич, хосен, мацапура, капаритиКопирів кінець у давньому Києві), унікальну семантику слова батьки (це не множина від «батько», як і білор. бацькі, порт. os pais, ісп. los padres), – пор. ар. abu «батько» ~ abwein «батьки» (форма двоїни).

 

 

Рис. 33 Алжирці: важко повірити, що молодик праворуч не з Обухова чи Кагарлика… Рис. 34 Росафа – ворота маврів до Європи Norwegian Connacht We­ern Scottish Gotlander Belorussian Polish Czech Slovakian Ukrainian Scottish Irish Ea­ Anglian Danish Cornish Northern Portuguese Southern Portuguese Pale­inian Arabs Ashkenazi Jews Sephardic Jews Kurdish Jews Northern African Algerian Bedouin Egypt Belgian German Bavarian Hungarian Yugoslavian Slovenian Bulgarian Turkish Greek Cypriots Rumanian French Basque Spanish Sardinian Italian Dutch Latvian E­onian Lithuanian Russian Ілюстрація з сайту http://freepages.genealogy.rootserb.ance­ry.com/ ~gallgaedhil/haplo_rib_amh_13_29.htm Росафа – ворота маврів до Європи Rozafa R1b E1b1b R1a J1 I

 

Джеджули, Дзири

 

Типово українські – і водночас класичні магрибські – риси зовнішности професора К.О.Джежули і його племінника-тележурналіста Андрія Джеджули, історика Я.І. Дзири (рис. 36). Прототипами цих прізвищ можуть бути назва порта Jijel Джиджел в Алжирі та ім’я династії Дзиридів з Магребу (відомі і прізвища Джеджалій, Джиджора).

 

Мадзиґони

 

У своїй класичній праці «Мови світу» А. Меє і М. Коен повідомляють про туареґів таке: «Арабське слово twārög NB (в однині targi) відтворює місцевий частковий етнонім. Загальне ім’я, яким звуться туареґи – це діалектна форма слова imāziǥön… або у множині imuhaǥ (у північних говірках) чи imušaǥ (у південних), звідки назва мови tamāhaq або tamāšäq, tamāšäǥt “тамазігт”» [LM, 138]. Щойно згадана форма imāziǥön, та ще вживана у Сахарі й Марокко без протетичного і – māziǥön [LM, 136], – враз нагадала автору прізвище його армійського ротного старшини Мадзиґона. У солдатські роки випускникуфілологу здалося, що це якесь молдавське прізвище – та й по тому. Згодом серед тисяч наших студентів таке прізвище трапилося за 48 років єдиний раз. Аж ось коли прийшов роз­в’язок.

У староукраїнській грамоті з Сучави 1473 р. згадано болото Мастекун (див. врізку); від Сучави близько й до Покуття, звідки родом мій однополчанин. А коли виявляється, що не лише у південній Буковині досі є села Mesteacăn, Măstăcan (2), Mestecăniş, а в Румунії взагалі таких назв 18, то стає зрозумілим, я́к туареги і на Покутті опинилися: це знову «слід Росафи». Справді, є своя р. Росава і коло Таращі, і ще інша – за Ніжином аж під Новгород-Сіверськом.

У зв’язку з поширенням прізвищ Мадзиґон набуває актуальності назва острова Фезань на Дніпрі напроти Томашівки (з карти Боплана). Річ у тім, що Феззан – це височина у центрі Сахари, де якраз і живуть туареґи (вони ж імажіґени і тамашеґ). Сюди ж назва оази Ґадамес у Лівії, упізнавана в імені села Годомичі Жт.

 

Сум суменний

 

Подиву гідні деталі тривалого мирного співжиття з мусульманами зберіг словник. Поширене російське слово суматоха означає «метушня, поспіх, поквапність». Відоме й діалектне українське [суматуха] «меланхолія», системно підтримуване словами сум, сумний, сумувати. Досі не було спроби розібратися у причинах разючої відмінності значень цих двох слів у двох сусідів-слов’ян. Арабський прототип soum «твердий піст» (під час рамазану) прямо вказує, що предки українців бачили похнюплених арабів удень, предки ж росіян – були свідками їхніх поквапних розговінь уночі.

 

Y-гаплогрупа T (~1%): еритрейська

 

Y-гаплогрупа T досить рідкісна у Європі в цілому (менше 1% населення – так і в Україні). Вона походить з Червоного моря (звідки й назва), але етапи формування її пройшли й над Індом. Окрім Ефіопії і Європи, група T відома у південній Індії, Росії, Танзанії і Камеруні (у народу фульбе 18%), у Австралії. Несподівано високі відсотки виявлені у м. Шякка у Сицилії (18%), на іспанському о. Івіса (17%), у Сербії (7%). Від 3 до 4% населення належать до групи Т в Італії, Португалії, Греції. Значить, і до нас люди групи Т могли потрапити все тим же шляхом через Росафу.

 

8. Слов’яни

 

Слов’яни: темні корені етногенезу

 

Час підбивати підсумки, – але чомусь іще не йшлося про слов’ян. Річ у тім, що якихось спеціальних слов’янських генів – не знайдено (як і германських, балтійських, романських). То де ж у викладеному вище знайти слов’янське?

Перше і найістотніше: сло­в’яни – де? Після цих здобутків генетики біологічний слов’янин остаточно стає міфологемою. Зі схем видно, що слов’яни біля Дніпра – біологічно не ті самі, що біля Дунаю, Вісли чи Волги (так і угри-мадяри на Дунаї – біологічно не ті, що угри-ханти за Уралом; або германці-скандинави – біологічно інші, ніж німці й англійці). Знову ж, де тоді «германці»? Переклад назви праці З.Россер, О.Євграфова, С.Кравченка і 60 їхніх колег – «Y-хромосомна різноманітність у Європі – градієнтна і залежить не так від мови, як від географії». А оскільки простір – це проекція часу (Вяч. Іванов), то за просторовим розподілом стоять історичні події. Або інакше на ту ж тему: «Україна – це Русь, що залишилася вдома: нема на ній ні провини, ні гріха» (В.Новодворська). У ІХ ст. до центру Європи «протовпилися» мадяри з чужою за звучанням і структурою мадярською мовою. І от – диво: за набором Y-гаплогруп європейців-мадярів не відрізнити від сусідів – «слов’ян», «романців», «германців», власне, – слов’яно-, романо- і германомовних тих самих європейців. Такі ж і осетинський, і вірменський, і грецький парадокси.

З картосхем розподілу Y-гаплогруп у Європі наочно видно, що й українці не мають якогось особливого способу появи на світ, відмінного від інших народів. Вони – як усі європейці з 20 тисячами років власного формування «на місці» і не відкололися позавчора з чийогось ребра. Коли взяти історико-географічний кукутені-трипільський простір (де більшість людей має Y-гаплогрупу І), то «за ступенем трипільськості» (найбільші блакитні сектори) послідовність слов’ян така: боснійці (поза схемою), українці, хорвати, серби, болгари – це українці у своєму «трипільському колі» (див. рис. 9). За «ступенем скіфізації» (помаранчові сектори), – послідовність інша: поляки, росіяни, словаки, білоруси, словенці, чехи, українці – це українці у «скіфському колі». Коли ж узяти «за ступенем арабізації» (чорні й коричневі сектори), – то за цією ознакою послідовність ще інша. І так далі.

По-друге, кого обстежено? Дослідникам С. Кравченка трапилися українці, дані про яких отакі, у О. Семіно – отакі, а Дж. МакДональд додав до своїх українців ще й білорусів… Поки теоретики дійдуть згоди про конкретні відсотки, оптимістичний підхід до отриманих ними результатів полягає у розгляді самих виявлених генетичних складників народів, що ми й зробили.

По-третє, слов’яни – якого часу? Невже фізичні й моральні цінності слов’ян були від початку найдовершеніші – настільки, що досі можуть правити за взірець і орієнтир на майбутнє? Наскільки такі слов’яни є міфом? Коли йдеться про наш народ, то зрозуміло, що українці до XVIII ст. були генетично менш різноманітними – образно кажучи, без Москаленків; якщо це українці до XV ст., – то без Москаленків і Ляшенків; якщо до XIV ст., – то без названих і Литвинів, Литвиненків, Литвинчуків; якщо до ХІІІ ст., – то без них і Татарчуків, Могил і Могильницьких; якщо до Х ст., – то без названих і Данченків, і Мажаровських. Звичайно ж, і серед топонімів тоді нічого схожого на ці прізвища й бути не могло. Коли йдеться про місцеву людність до VIII ст., – то вона була і без усіх згаданих сімей, і без Горбачів, Візирів і Паталахів, без Магушинців і Мачуських; якщо до V ст., то без Абаровських і Ображеєвичів; якщо до IV ст., то без Гунь і Гунченків.

Серед нас чимало Передеріїв, і Шкурупіїв, і Коцупіїв: як виявляється, у складі українців їхній «стаж» – серед найдовших. Але можна уявити стан етногенезу й до V ст. до н. е., коли серед місцевих наддніпрянців не було, крім усіх названих, ще й Передеріїв, Шкурупіїв, Шкроботів, Шкарапут, Гмир, Коцупіїв, Пахлів, Азаренків а до VI ст. до н. е. – усіх названих і Кизим. Залишаються самі ендемічні «трипільці». Відповідно менше слів-запозичень, менше «незрозумілих» назв селищ… Куди ж «розтає» слов’янство, коли подумки забрати «домішки», які його, кажуть, «зіпсували»?

Правильна теза – протилежна: генетично й мовно найбагатший сучасний стан слов’янства.

Чим глибше в історію, тим бідніше поняття, менша схожість «тодішніх слов’ян» на теперішніх. І неминуче наближається межа, за якою «перші слов’яни» невідрізнимі від якихось таємничих «передслов’ян». Було б антиісторично, якби раннє слов’янство мало відразу складний, насичений, розвинений, сформований зміст (а саме таку «уречевлену міфологему» і плекають квасні патріоти). То хто ж були ті «передслов’яни», від яких «перші слов’яни» лише ледь-ледь відрізнялися?

Очевидець облоги Царгорода 628 р. і війн Візантії зі степовиками, поет Георгій Пісида відтворив у віршах етнічне оточення, з якого «вироїлися» ранні слов’яни. Видно, що це «Дике поле» було переважно, а часом і виключно іранським. А от і моральні цінності й дитинство «перших слов’ян» очима цивілізованого грека:

 

вставка

 

Щораз меншає забобонів навколо народження слов’янства, і воно постає в усій своїй натуралістичній оголеності. Хто ж таки їх породив? Греки кажуть – скіфи. У Польщі виявлено в належному іранському контексті поблизу м. Плоцьк на Віслі назву села Skłoty Nowe, у якій розпізнано відому від Геродота самоназву скіфів – сколоти. Сколоти на Віслі – це нормально, бо межею Скіфії була якраз Вісла. Після цього стає очевидним зв’язок з цією назвою і цим етнонімом саме на польському матеріалі топо-основ SKŁÓT-~SKŁOD- (SKŁODy-Stachy, SKŁODy BOROWe, SKŁU-Dzewo), як і прізвищ поляків (CurieSkłodowska), а також іменника пол. sklut «сокира», лит. sklutas [Brückner, 494]. З аферезою (відпадінням першої приголосної, яку почали сприймати як прийменник «з») ця основа мала стати _KŁOD-/ _KŁÓD-/ _KŁUD-: то ключ до пояснення ім’я притоки Одера Nysa_KŁODska як «Ниса сколотська (отже, скіфська!)» (нім. _Glatzer Neisse ще далі від прототипу). Інша притока Одера – Nysa Łużicka «Ниса Лужицька» (нім. Neisse) тепер – кордон Польщі з Німеччиною. Наспів час і для назви рукава Дніпра СкарбнаКОЛОТівська Дп (Нікополь). (Саме ця назва Скарбна-_КОЛОТ.івська *сколот-? спонукала до перегляду етимології слів скарб, підскар-бій, скарбівці «прислуга», скарбовий «поміщицький»: замість традиційного двн. scerf «монета» (без аналогій у чеській, словацькій, словенській, хорватській), – запропонувано ймовірне походження з парф. *хшахрап- «володар» (досліджено окремо).)

У контексті зі сколотами і обома Нисами набуває ваги існування у Польщі, Німеччині, Чехії сіл з назвами від основи Парн- (Parnowo, Parnica; Parin, Pahren, Pahrenz; PARNík, oPARNo). На тлі цих топонімічних ознак іранського степового життя раптом згадуємо, що столицею тих парнів (по-новому «парфян») було місто Ниса або Ниса Парфянська за Каспієм – виходить, також «Ниса сколотська»!.. Значить, весь цей простір входив до складу Іранведжа, «Іранського світу від Ниси до Нис», значить недаремно античні історики вказують на сусідню з Нисами Віслу як на межу між Скифією і Ґерманією! І ця нова широчінь розриває останні перепони до дальших викладок: де ж корінь слов’ян.

 

Назви слов’янських племен

 

Найраніші держави слов’ян пов’язують з таємничими «червенськими городами» на лівій притоці Бугу Гучві. Як визнає історик, «розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий, – тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчать про творчі зусилля давніх віків» [Крип’якевич, 33]. Тут же, на Гучві була і столиця волинян. І етнонім волиняни, і оронім (назва землі) Волинь – «камені прийнятого спотикання» традиційної етимології.

Звідки тільки не пробувано виводити назву Волинь – і від волів, і від волинки, і від скелі, і від пташиного вола (бо горбиста), і від волохів… Виявляється, пошуковий контекст був усе ще недостатньо широким. Тому, як казав Є.С.Жариков, з воронки пошуку й не капало, бо «лише те із глека ллється, що було до глека влите». А ключик на видноті був – та не близько лежав. Там же у словнику М.Фасмера (де і про «волів», і про «воло») читаємо: «Хвалисское море – стара назва Каспійського моря, похідне від cеред.- перс. Xvārēzm (парфянського *Xvālēz-. – К.Т.) “Хорезм”» [Фасмер, IV, 229], літописні форми – Хвалииское, Хвалимское, Хвалитьская дория (перс. dāryā, дперс. draya «море»!) і, нарешті: «Хвалынское море. У народних піснях: Волынское море»… Ключик знайшов свій замочок.

Ось чому в «Золотих луках» аль-Масуді волиняни названі «коренем із коренів слов’янських», ось у чім річ, що «всі слов’яни їм покорялися»: це вчорашні скіфи-парфяни, «хвалимські саки», знайомі парні з їхньою халепою і дерибаном. Правду сказав араб. Це ми, втративши контекст, довго не розуміли, щó він каже. Не були готові до істини, сказаної відкритим текстом: корінь слов’ян – учорашні парні. Це їхні нащадки – половина росіян, поляків і словаків з Y-гаплогрупою R1a. І кожен третій українець, якщо він не Передерій.

Після волинян, як кажуть, решта стає справою техніки, бо в колі виявленої іранської тематики вже нема де подітися: етноніми кашубів, їхніх сусідів коцевів (рис. 37) і просторічне укр. [кацапи] тут виглядають похідними від дперс. xšaçap «сатрап». Дравени й деревляни однокореневі з драбами і Драбовим, отже продовжують мідійс. Xšaθrap- «володар, сатрап». Звичайна у мовленні сарматів заміна всіх Р на Л (пор. вище Xvārēzm ~ *Xvālēz, Parθāvā «Парфія» ~ pahlawi) доводить до невпізнаваності ту саму основу xšaθrap- у назві ЗДОЛБунів, а з аферезою (відпадінням першого складу) – в етнонімі дуліб (але це вона! – є давніші форми з т-: в Україні р. Туляпа, у Польщі с. Tulibowo). (Показово, що ім’я Дулеп є в літопису і серед половецьких імен [Баскаков 1987, 83]). Той же механізм Л/Р робить з етноніма «паръні» – новий «палуні» (поляни), – так у Масуді. Причому, акурат там де треба – і для полян-поляків, і для полянкиян (читач напевно знає цей конфуз літопису: поляки теж названі полянами – крім того, що там же йдеться і про ляхів – і по сьогодні жодного коментаря від патріотичних науковців!) Острівці інших іранців у морі саківхвалинців зберегли для нас і окремі форми з Р (пол. Poronin, укр. Паранине Жт), зате на карті без ліку Ясних Полян – «ясівпарнів»… (Скандинавам-данцям у пізнішій сівéрі автор присвя­ тив півкниги 2011 р. У тих же данців є й цікаві аналоги до етноніма тиверців – tyv «злодій», tyveri «крадіжка».)

Отже, туляпи ~ дуліби, деревляни, кашуби, [кацапи] – це «сатрапові» люди, аналог «таджиків» (букв. «коронних»), на відміну як від персів, так і від «просто скіфських» людей – волинян і полян (звідки підстава для протистоянь: поляне «быша обидими деревляны и инѣми околными»). Виходить, весь цей величезний простір Іранведжа по Віслу в ті далекі століття тримався таки у магнітному полі Іранської держави. Попередники слов’ян, «саки заморські» по 180 роках у Персії Ахаменідів вирвалися від Полоза, скориставшись з Олександрових війн, і більше туди не попадали. Далі на них чекала своя історія, – зі скіфщиною, халепою, з одвічним поділом на чорв і чомур – трударів і грабіжників. Хоч вам воно поки що чуже, але, прочитавши ранні нариси академіка В. Абаєва про скіфів і Заратуштру, ви багато чого в них упізнаєте – не просто нашого, але й сьогоднішнього.

 

Народи, мови, настанови.

 

Отже, мабуть мав рацію Нестор: «аще и поляне звахуся, но словѣньская рѣчь бѣ». Мовознавці про це здогадувалися, бо відокремили теорію походження слов’янських мов (глосогенез) від походження слов’янських народів (етногенезу). І дійшли висновку про кілька етапів формування «мови праслов’ян». За О. Трубачовим, ранні контакти слов’ян – не з балтами, а з праіталіками над Дунаєм [Трубачев 2003].

В. Мартинов виходив з принципово відмінної (і теж не загальновизнаної) настанови на балтійський складник, виділивши «три інгредієнти», тобто «одвічні» складові праслов’янського словника: найдавніший балтійський, новіший італьський ХІІ ст. до н. е. і «найновіший» іранський VІ ст. до н. е. Концепція приваблива тим, що праслов’янська трактована в ній як єдність різночасових і різномовних «секторів», а також у зв’язку з виявленим тепер іранським вектором назв племен. Десь у ХІІ ст. до н. е. внаслідок вторгнення італіків «була зайнята частина західнобалтійського масиву і почалася її “слов’янізація”» [Мартынов, 57]. «Слов’янізація» у лапках тому, що це насправді італьська посунула західнобалтійський словник у бік майбутнього праслов’янського стану. Вчений розглядає біля 40 пар слів з близьким значенням, перше з яких щоразу має відповідник у балтійському прасловнику, а друге – у італьському, як-от: сват ~ гість, горло ~ глотка, перст ~ палець, тесло ~ сокира, кий ~ молот, мукá ~ борошно, гов’ядо ~ бик, ярчук ~ ягня та ін.

Продовженням подій стало долучення у VI ст. до н. е. іранського інгредієнта: він дотепер матеріалізований у мовах усіх слов’ян у вигляді 17 слів з найкраще аргументованою іранською етимологією [Мартынов, 31-37]. Так словник набув вигляду праслов’янського. Українська успадкувала з тих початкових іранізмів слова бог, див, хвала, синій, муж, ворс/волос, гадати, бачити, заради, топір, ватра, дощ, хорт, ящір(ка) і діалектне [к] «до».

У прецікавому (і, на жаль, не вільному від ідеології) огляді праслов’янських іранізмів О. Трубачов для польських слів baczyć, patrzyć, szata, trwać, dbać, raróg, żwawy, poczwara, potwarz, potwór, kat, pan, otucha прийняв етимології від дір. *abi.āxš.aya- «об» + «око», авест. pāθrāi «охоронець», xšaθra «влада», tbaēš «дбати», taurvaya- «долати опір», vәrәθraγna- «сокіл», jvaya- «жвавий», kāθa- «відплата (на страшному суді)», tušni- «мовчазний», скіфс.*p⁄facvara «напасть» [Трубачев 1967]. Вчений назвав їх апріорно «слов’яно-іранські зв’язки для західнослов’янської» (с. 44). Як же так, скаже читач: ось українські відповідники усіх цих слів – бачити, патрувати, шата, тривати, дбати, раріг, жвавий, почвара, потвора, кат, пан, [отуха] «надія». Є всі ці слова і в білоруській, – а у словацькій, чеській, верхньолужицькій їх якраз значно менше, ніж у польській. За Х. Шустер-Шевцем, це група центральнослов’янських мов з іншими іранськими впливами, як-от [h] замість [g] (у польській [h] говіркове на півдні). І тоді ці іранізми – лексичний слід по всій смузі іранських впливів від української до верхньолужицької… Навіть про саму можливість такого пояснення О. Трубачов не згадав.

Тільки тому, що цих слів немає в російській, ті самі іранізми української та білоруської мов трактовані ним як вторинні перезапозичення «справжніх іранізмів» з польської (!), – аж до звинувачення окремих слів в «обманливо самобутній зовнішності». Дисонанс науки з ідеологією видно у применшенні числа білоруських і українських аналогів, що стає схожим на підгонку результатів, бо у статті не згадано сім (!) із 19 принципово важливих відповідників польських іранізмів у білоруській (дбаць, рарогъ, жвавы, пачвара, [патвора]) і українській мові (жвавий, почвара). Помилкова форма «трваць» (с. 58) підміняє правильне трываць, приховуючи його близькість до укр. тривати. Так знято потребу долучити й ці слова з давніми групами -ри/-ли з прасл. r до «обманливо само ̥ ­ бутніх», спрощено задачу пояснити їх як запозичення з польської (нібито trwać >«трваць») – і «засвічено» ідеологему. Ось вона: у поляків у V ст. до н. е. були окремі предки, а окремих предків українців і білорусів – не могло бути; тому їхні іранізми і «обманливо самобутні», тому тільки й можуть бути позичені з польської у XVI-XVII ст. Генетика каже тепер: ні, окремі предки були і в нас, і в білорусів. Як і в росіян. Про це вже була підозра, бо на початку нашої ери вони були не там, де решта слов’ян, – що видно з долі другої палаталізації в цих мовах (рука/руці, нога/нозі, вухо/у вусі).

Через А.Брюкнера відомо про поважне старочеське слово tbati (с. 56) з початковим tb-, яке ще ближче до основи авестійського tbaeš, ніж dbati. Але у староукраїнській така форма основи представлена тричі – тбають, отбаgть, нg отбаючи [ССУМ, І, 286; ІІ, 100, 494]. То що це – українські запозичення вже не з польської, а зі старочеської, аби лише не авестизми? Що більше, українська і білоруська зберегли й давньоіранський формант -й- з *dbaya-, якого взагалі немає на заході (дбаЙливий, недбаЙло; нядбаЙны, дбаЙлівы) [Тищенко 2010, 13].

Іранізми polono-iranica належать до польської фондової лексики [Трубачев 1967, 61] – це так. Але так само і української, і білоруської. А у такій лексиці масових запозичень не буває. Значить, ці слова питомі. На жаль, О.Трубачов обминув словотвір цих лексем, – а саме він і дає змогу остаточно виломитися з «прокрустова ложа». Якщо від 13 польських іранізмів є ще 127 похідних слів (разом 140), від 12 білоруських – 115 похідних (разом 127), а від 12 українських іранізмів – 182 похідні і кілька топонімів (разом 202), то й проникли вони зі сходу на захід, а не навпаки [Тищенко 2006, 121], і вживані на сході довше.

І знов питання рýба: чому цих сотень прадавніх слів нема в російській (крім пари діалектизмів) і за які століття сусідки встигли своє багатство розбудувати? Схоже явище дивує і Т.Вендіну: на дослідженому нею матеріалі російська має від 5 до 9 спільних словотвірних рис з усіма слов’янськими, крім української, з якою є 2 збіжности [Вендина, 124-128]. Не нова ця проблема і для О.Трубачова, який порахував, що з 11 тис. російських слів всього 72 слова є спільними виключно з українською і білоруською [Трубачев 1957, 67].

 

Хто такі волхви?

 

Також іранським, хоча й пізнішим внеском до слов’янського мовлення частини степовиків парфянського часу є слово волхви. Як встановлено сучасною іраністикою, перський прикметник pahlaví «пехлевійський, середньоперський» утворено від парфянської назви Парфії *Parxava, що відповідає давньоперське Parthava «Парфія». У мовному середовищі степу парфянське *Parxava спершу зазнало метатези (*Paxrava), а потім з сарматською ламбдою набуло форми *Paxlava [Гафуров, 91-92]: прикметником від неї і є пахлавí.

Парні-парфяни дали Ірану династію Аршакидів, які відібрали державність у греків. З парфянською назвою Парфії пов’язані похідні: пахлава «солодощі», бахрома (з типовим тюркським переходом в > м), мабуть і назва «поля *пахлавецького» і етнонім половців (<*похл-), далі повх «польова миша», назва укр. балаш «залізна руда», оз. Балхаш; укр. питльований «(хліб) з просіяного борошна», пол. pytlowany чес. pytlovany (від pytlo «сито» з *Paθlava) – при рос. пеклеванный, нар. поклеванный (хлеб) (*Paxlava?). Роль парфян в історії формування слов’яномовних іранців видно й зі спільного суфікса етнонімів парфяни – і волиняни, поляни, деревляни.

Від етноніма парфян походить і слово волхви (пор. і с. ВОЛФине См, і за 5 км р. Волфа прит. Сейму). Незвичність об’єкта полягає в тому, що у своєму розвитку до звукової форми волхв парфянська основа Парх(ава) мала зазнати трьох різномовних перетворень:

1) перського переходу П > Б > В, як-от в «Apaestak > Abastag > Avesta»;

2) звичайного у сарматоаланських говірках переходу Р > Л;

3) переходу А > О, типового для слов’яномовного середовища. Без змін залишилося парфянське Х-. Сформована у такий спосіб основа ВОЛХотримала прикметниковий словотвірний суфікс -въ [Шанский, 90] (М. Фасмер з етимологією волхвів не впорався). Це переконливо пояснює використання слова у перекладі Святого письма: воно, виходить, точно відповідає слову візантійського оригіналу гр. μάγοι «маги» (зороастрійські священники). (До­даткове спостереження – звукова подібність пізньої парфянської форми *varxava до топоніма Warszawa – таки ж на порубіжній річці скіфського світу.) (Див. схему 38)

Маги (гр. μάγοι) точно були іранцями, бо принесли маленькому Месії типові іранські дари: срібло, ладан і мирро, а це символи суспільних верств давньої Персії (князів, жерців, воїнів). Чому саме іранці помітили народження Іісуса? Бо зороастризм давно пророкував прихід Месії, рятівника Ірану. Ім’я очікуваного зороастрійцями спасителя було Саоша. Що більше, Христос народився саме за часів Аршакидів, які панували в Ірані від ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н.е., – і справді, у 1 р. н.е. магів поза Іраном мали сприймати як парфян, а не персів. Такими вони зображені й на створеній по теплому сліду парфян у перші роки VI ст. мозаїці з собору Sant’Apollinare Nuovo у Равенні (рис. 39). Ці аргументи зміцнюють лінгвістичний висновок про волхвів як парфян.

Костянтин і Мефодій у ІХ ст. вжили у перекладі без пояснень слово волхви, яке, отже, було самоочевидним для сучасників: «маги-парфяни». Звідси висновок: значить, у слов’янському мовленні і саме це слово, і поняття засвоєні за часів аршакидів, бо лише до середини ІІІ ст. н.е. зороастризм пов’язували з Парфією, а не з Персією. Це не лише нові й самодостатні аргументи до відтворення історії слова волхви [Тищенко 2009, 634-637], але й непрямий доказ початків слов’янського мовлення від І-ІІІ ст. н.е.

Іранська належність волхвів-магів не вказана ні в оригіналі Святого Письма, ні у перекладах (гр. μάγοι, слов. волхви, фр. les rois mages, іт. i rè magi), але народна культурна традиція, зокрема в Україні, віддавна усвідомлює їх як іранців. Однак парфянське походження волхвів і забуто – у фольклорі вони перси: «А перські цáрі принесли дáри, Поклін віддали смиренно» (колядка з с. Стецева ІФ Снятин; повідомив М.Г. Курилюк). Окрема тема – волхви літопису: що за язичники, чому повстання? Приховані церковниками корені язичництва у Київській державі – також парфянські, зороастрійські, що досліджено окремо [Тищенко 2011, 142-184]. У цьому – ключ пояснення для волхвів літопису і для волхвів Святого Письма. Це не схожі слова: це те саме слово.

Однак, з очевидністю, усе це вже деталі.

 

Підсумки

 

Принципові підсумки нашого огляду – такі:

1) за даними генетики, український народ має у своєму складі, окрім автохтонної балканської Y-гаплогрупи І і значної групи R1a, також носіїв груп R1b, N, Q, G, J, E, T;

2) з глобального характеру процесу етногенезу випливає, що час формування українців, як і всіх інших народів світу – десятки тисяч років;

3) в українському словнику є скіфські, балканські, берберські, месопотамські запозичення, частково відсутні в сусідніх мовах;

4) ітеративність українських дієслів, як і спосіб її утворення мають аналогію в еламській мові;

5) сотні топонімів України походять з еламської та аккадської мов, – як і прізвища тисяч українців;

6) у топонімії України виявлено виразний слід 24-ї сатрапії Персії Ахаменідів, що відповідає даним епіграфіки, антропоніміки і археологічним знахідкам на півдні України;

7) етноніми слов’янських племен сформувалися переважно у скіфському мовному середовищі парфянського часу;

8) з подій VII-VIII ст. в Україні збережено унікальний топонімічний слід втечі ґабрів, джигаду арабів проти хозарів 710-737 рр. і династійної війни у Халіфаті 750 р.;

9) Y-гаплогрупна формула українців посекторно відповідає вивченим пластам запозичень у словнику й топонімії України, що означає взаємну апробацію цих студій;

10) отже твердження про українців як народ-виняток з короткою історією віком у 500-600 років втратило статус наукового (застаріло). Так кожна з наук бачить свій аспект проблеми, а синтез бачень наближає розв’язок.

 

Література

  1. Абаев В.И. Избранные труды. Религия, фольклор, литература. – Владикавказ, 1990 (люб’язно удоступнив К.Ю.Рахно).
  2. Абаев В.И. Историко-этимологический словарь осетинского языка: В 5 т. – М.-Ленинград, 1958–1995.
  3. АТП – Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К., 1973.
  4. Баскаков Н.А. Тюркская лексика в “Слове о полку Игореве”. – М., 1985.
  5. Бонгард-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии. – М., 1983.
  6. Вендина Т.И. Дифференциация славянских языков по данным словообразования. – М., 1990.
  7. Гафуров А. Имя и история. – М., 1987.
  8. Гоголь М. Вій/ Переклав П.Панч. – К., 1989.
  9. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М., 1863-1866.
  10. ЕУ – Енциклопедія українознавства: В 11 т. – К.-Львів, 1993–2003.
  11. ІТУ – Тищенко К.М. Іншомовні топоніми України. Етимологічний словник-посібник. – К.-Тернопіль, 2010.
  12. КМЕ – Кельтская мифология. Энциклопедия. – М., 2002.
  13. Крип’якевич І.П. Історія України. – К., 1990.
  14. Леонтович М. Хорові твори. – К., 1961.
  15. Мартынов В.В. Становление славянского языка по данным славяноиноязычных контактов. – Минск, 1982.
  16. Матвеев А.К. Значение принципа семантической мотивированности для этимологизации субстратных топонимов // Этимология 1967. – М., 1969. – С. 192–200.
  17. Неверов О.Я. Иранские геммы // Иран в Эрмитаже. Формирование коллекций. Каталог выставки. – СПб, 2004. – С. 14, 30-35 (люб’язно повідомила С.Я.Берзіна).
  18. Непокупний А.П. Балтійські родичі слов’ян. – К., 1979.
  19. ОЛА – Общеславянский лингвистический атлас. Серия лексикословообразовательная. Вып. 1. Животный мир. – М., 1988.
  20. Оранский И.М. Введение в иранскую филологию. – М., 1960.
  21. Пламенецькі – Пламенецька О., Пламенецька Є. Кам’янець-Подільський – місто на периферії Римської імперії // Пам’ятки України. – 1999. – № 4 (люб’язно удоступнив О.Л.Рибалко.)
  22. Плетнева С.А. Хозары. – М., 1976.
  23. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981.
  24. СГУ – Словник гідронімів України. – К., 1979.
  25. СИ – Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. – М., 1994-1995.
  26. ССУМ – Словник староукраїнської мови: У 2 т. – К., 1977-1978.
  27. Страбон. География в семнадцати книгах. – М., 2004.
  28. Стрижак О.С. Етнонімія Геродотової Скіфії. – К., 1988.
  29. Стрижак О.С. Етнонімія Птолемейової Сарматії. – К., 1991.
  30. Тацит П.К. Анналы. Малые произведения. История. – М.. 2003.
  31. Тищенко К.М. Давній Схід у словнику і топонімії України// Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу/ За ред. проф. І.П.Бондаренка. – К., 2010.
  32. Тищенко К.М. Еламські дієслівні основи у топонімії України. – К.-Львів, 2011а.
  33. Тищенко К.М. Етномовна історія прадавньої України. – К., 2008.
  34. Тищенко К.М. Італія і Україна: тисячолітні етномовні контакти. – К., 2009.
  35. Тищенко К.М. Мовні контакти: свідки формування українців. – К., 2006.
  36. Тищенко К.М. Основи мовознавства. Системний підручник. – К., 2007.
  37. Тищенко К.М. Східний світ в українській топонімії (І. Давній Схід. ІІ. Іранський світ) // Східний світ. 2009, №3.
  38. Тищенко К.М. Халіфат і сівéра: топонімічний слід в Україні. – К., 2011.
  39. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. – М., 1962.
  40. Трубачев О.Н. Названия рек Правобережной Украины. – М., 1968 (удоступнив Л.С.Волошин).
  41. Трубачев О.Н. Из славяно-иранских лексических отношений // Этимология. 1965. – М., 1967. – С. 75-85.
  42. Трубачев О.Н. Об этимологических словарях славянских языков // Вопросы языкознания. 1957, №5.
  43. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования. – М., 2003.
  44. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М., 1964-1973.
  45. Чаусидис Н. Митологизациjа на планината (диjахронски поглед низ македонските и пошироко – низ балканските примери)// Интерпретации. 2008. – С. 171-213 (люб’язно удоступнив автор дослідження).
  46. Членова Н.Л. О времени появления ираноязычного населения в Северном Причерноморье // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. – М., 1984.
  47. Шанский Н.М. и др. Краткий этимологический словарь русского языка. – М., 1971.
  48. Широкова Н. С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. – СПб, 2000.
  49. Blažek V. Celto-Slavic Parallels in Mythology and Sacral Lexicon// Parallels betweeen Celtic and Slavic. – Coleraine, 2006. – PP. 75-84 (люб’язно удоступнив Г.М.Казакевич).
  50. Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. – Warszawa, 1971.
  51. Chantraine P. Dictionnaire étymologique de la langue grecque: En 4 vols. – Paris., 1968-1980 (удоступнив П.О.Селігей)
  52. Corded Ware culture site of Eulau/DNA analysis
  53. http://dienekes.blogspot.com/2008/11/y-chromosomes-and-mtdna-from-eulau.html
  54. Eichler E. Die Ortsnamen der Niederlausitz. – Bautzen, 1975.
  55. Eichler E., Walther A. Ortsnamenbuch der Oberlausitz: In 2 Bde. – Berlin, 1978.
  56. Encarta – Microsoft Encarta Premium 2009 (удоступнив О.Тебенко).
  57. en.wikipedia.org/wiki/Haplogroup
  58. GPC – Geiriadur Prifysgol Cymru. The Dictionary of the Welsh Language: In 4 vols. – Caerdydd, 1967-2002 (люб’язно удоступнив О. Трубачов, Лондон.)
  59. Grillot-Susini F. Elamite language // www: Iranica/Elam.
  60. How did R1b come to replace most of the older lineages in Western Europe ? {file: origins_haplogroups_ europe. shtml.htm#R1b-conquest}
  61. Kausen E. Elamisch. e-text. – 2002-2006.
  62. Kiszely I. A földnépei. I. Európa népei. — Budapest, 1979.
  63. Quintana E. Glosario omen – http://www.um.es/ipoa/cuneiforme/elamita. – 2008.
  64. Rosser Z. e.a. Y-Chromosomal Diversity in Europe Is Clinal and Influenced Primarily by Geography, Rather than by Language// American Journal of Human Genetics, 67 (6) (2000). – РР. 1526-1543.
  65. Schachmatov A. Zu den ältesten slavisch-keltischen Beziehungen // Archiv für slavischen Philologie, 33 (1911). – PP. 51-99 (удоступнив Г.М. Казакевич.)
  66. Semino O. et al. The Genetic Legacy of Paleolithic Homo sapiens sapiens in Extant Europeans: a Y-chromosome perspective // Science, 290 (2000). – PP. 1155-1159.
  67. SSA – Suomen sanojen alkuperä. Etymologinen sanakirja. Osat 1-3. – Helsinki, 1992-2000.
  68. Stalmaszczyk P., Witczak K.T. Celto-Slavic language connections: New evidence for Celtic lexical influence upon Proto-Slavic// Linguistica Baltica, 4 (1995). – PP. 225-232 (люб’язно удоступнив Г.М. Казакевич).
  69. Starostin G. On the Genetic Affiliation of the Elamite Language/ Starostin George //Mother Tongue VII 2002. e-text.
  70. Tinney S., Jones Ph. Electronic Pennsylvania Sumerian Dictionary (ePSD).

 

 

Передмова до статті

У цьому числі Тиждень дозволяє собі експеримент: ми публікуємо не попу­лярну статтю про якісь дослідження, не спрощений репортаж про наукові по­шуки, навіть не інтерв’ю з ученим, а безпосередньо наукову працю (розширену доповідь на міжнародній конференції), практично не адаптовану під масо­вого читача. Щоправда, її автор так само не зовсім пересічна постать. З мово­знавцем Костянтином Миколайовичем Тищенком, професором Київського на­ціонального університету імені Тараса Шевченка, наш читач уже знайомий: розмову з ним було надруковано в № 8 за цей рік, звіти про його публічні лек­ції в Книгарні «Є» можна знайти на сайті видання. Причина такої «нестандартної» видавничої поведінки – не лише бажання за­свідчити свою шану видатному співвітчизникові, який сам, схоже, цілком бай­дужий до зовнішніх ознак визнання. Річ у предметі наукового інтересу: йдеться про спробу завдяки досягненням суміжних наук зазирнути в праісторію нашої країни, хай би якими, на перший погляд, парадоксальними (для когось навіть скандальними) здавалися знайдені факти й висновки, що з них випливають. Звісно, для результатів такої якості потрібне відповідне озброєння, яким володі­ють одиниці. Професор Тищенко в професійному середовищі відомий кількома незаперечними досягненнями. Вже не одне десятиліття він викладає студентам- філологам основи мовознавства. Висновки вченого-систематизатора знайшли відображення в його праці «Метатеорія мовознавства», яку хтось із колег влучно назвав «періодичним законом» для лінгвістики. Він є засновником першого у світі Лінгвістичного навчального музею, в стінах якого відвідувачі мають змогу на власному досвіді відчути, як окремі мовні явища стають частиною загального сві­тоглядного контексту. Нарешті, Костянтин Миколайович – невтомний практик: на природне запитання, яке неминуче рано чи пізно ставить дилетант, а саме: скількома мовами володіє професор, він відповідає цитатою з академіка Крим­ського: «Пам’ятаю, щось там… шість, але не можу згадати, чи то вісімдесят шість, чи то дев’яносто шість…»

Вивчення різних мов, часом, як для нас, екзотичних, – не предмет дивакува­того колекціонування, а безпосередній інструментарій дослідника. Адже ба­гато років Костянтин Тищенко відшуковує й систематизує сліди прадавніх етно-мовних контактів на теренах України. Ці сліди залишилися головним чином не в словнику і не в письмових пам’ятках, їхній невичерпний ресурс – топоніміка, себто назви населених пунктів, річок, озер, пагорбів, урочищ тощо. Століттями й навіть тисячоліттями вони можуть залишатися забутими й неусвідомленими, місцеві мешканці потроху змінюють їх, пристосовуючи під своє розуміння, і тільки наявність відповідної «матчастини» (інакше кажучи, знання мов, а та­кож закономірностей їхньої трансформації) допоможе впізнати запозичення від кельтів, арабів, гунів, готів, скіфів, данців, тобто всіх народів і племен, які проходили чи залишалися певний час на цій території. Наукові висновки не залежать від ідеологічної кон’юнктури, тому вони можуть однаково розчарувати як полум’яних патріотів, так і симпатиків утраченої ім­перії. На жаль, не може Україна претендувати на роль міфічної Аратти, «ко­лиски людської цивілізації». Так само не годяться українці на роль «молодшого брата» в якійсь уявній східнослов’янській спільноті, це звичайна політична фік­ція – ми хіба що кузени, а якщо вже йдеться про найближчих родичів, то варто шукати їх серед балканських народів. Ми не старші й не молодші за інших, хіба що мало про це знаємо. Водночас виявляється, що немає взагалі у світі «чистих» народів, будь-яка нація є продуктом взаємодії різних етносів, кожен із яких залишив у зоні контакту свої відбитки в мові, культурі й… генах! Так, саме тепер практичні успіхи молекулярної генетики вже уможливлюють – і навіть передбачають – «перехресну» перевірку історичних та лінгвістичних да­них. На перетині цих наукових дисциплін народжується найбільш несподіване, найбільш авангардне знання, яке виявляється співзвучним сучасному світові. Коли стикаєшся з тим знанням, це може провокувати як культурний песимізм (навіщо ж докладати зусиль, якщо навіть епохальні катаклізми так безнадійно стираються з колективної свідомості народів?), так і, навпаки, оптимізм: люд­ство, виявляється, має достатній інструментарій, щоби повернути собі істо­ричну пам’ять. Для цього, зокрема, є гуманітарна наука. Потрібні лише суспіль­ний запит, мотивація й певна кількість достатньо кваліфікованих, достатньо талановитих і достатньо відданих культурних героїв. Тим більше треба відда­вати належне кожному з них. Вважаймо, що ця публікація є виявом такого прагнення.

Юрій Макаров

 

«Український тиждень», №16, 20–26.04.2012

23.06.2019

 

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку