Головна » Максим Славинський в Чехословаччині

Максим Славинський в Чехословаччині

100 років тому Україна встановила дипломатичні відносини з Чехією

«Головним моїм обов’язком було здобути визнання у чехословацького уряду Української Народної Республіки і Директорії як її верховної влади. Я повинен був добитися допомоги зброєю для петлюрівської армії. Укласти економічні договори, підготувати політичні умови, спрямовані проти радянської Росії або іншої країни, що вела боротьбу з Україною або Чехословаччиною», – згадував 1945 року колишній голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славинський.

Чехословаччина проголосила незалежність наприкінці жовтня 1918-го – після розпаду Австро-Угорської імперії. На початку 1919 року прем’єр-міністр тодішнього українського уряду Володимир Чехівський доручає громадському і політичному діячеві Максиму Славинському встановити дипломатичні зв’язки з країною. Той особисто знає президента Чехословаччини Томаша Масарика. Вони познайомились 1911-го в Петербурзі. Професор Празького університету приїжджав до російської столиці з лекціями. Славинський тоді працював редактором місцевих видань і в його квартирі Томаш Масарик зустрічався з українськими письменниками Петром Стебницьким і Олександром Лотоцьким.

Із Києва до Праги місія вирушає 19 січня 1919 року. На дорогу витрачають два тижні. Томаша Масарика про прибуття місії попереджає посол УНР у Відні В’ячеслав Липинський. Крім Славинського, до неї входять представник уряду ЗУНР Айталь Вітошинський, викладач Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький, аташе місії і журналіст Іпполіт Бочковський, літератор Василь Королів із дружиною Наталеною, яка стає друкаркою місії.

Перші зустрічі з керівництвом Чехословаччини розчарували київських посланців. Їм дали зрозуміти, що орієнтуються на країни Антанти. Ті політику відносно Східної Європи базують на відновленні «єдиної Росії» та «великої Польщі». Масарик у розмові зі Славинським зауважує, що готовий підтримувати УНР де-факто, але де-юре – тільки після визнання Антантою.

«Я звернув свою увагу на допомогу численним військовополоненим, біженцям і особливо дітям, яких вислав сюди з Галичини уряд колишньої Австрійської імперії, – розповідав після арешту 1945-го радянським слідчим Максим Славинський. – Одночасно почав працювати над організацією українського комітету, який у випадку ліквідації місії, яку я передбачав, міг би перейняти на себе згадану опіку».

  Фенікс відроджується!

Першочерговим завданням для дипломатичної місії УНР у Празі стає інформування про історію, культуру, державність та національно-визвольну боротьбу українців. Разом з українсько-чеським кооперативом «Час» започатковують серію брошур «Пізнайте Україну». Випускають 41 книжку.

«Намагались донести жителям Чехословаччини, що Україна має право на самостійне існування, – пояснював пізніше дипломат. – Така пропаганда була потрібна. Тому що більшість населення вважало, що Росія і Україна – одне і те ж. Я розмовляв із президентом Масариком, міністром закордонних справ Бенешем та іншими, котрі в делікатній формі говорили, що Антанта не зацікавлена у створенні Української держави».

«Українці прийшли і перемогли. Ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом московським, – пише диригент чеського хору «Глагол» Ярослав Кржічка у празькій газеті в травні 1919-го. – Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабим аргументом проти природи цілого українського народу. Для нього самостійність є всім, як була колись і нам».

Тоді до Праги прибуває Українська республіканська капела під проводом диригента Олександра Кошиця. Вона створена з ініціативи голови Директорії та головного отамана військ УНР Симона Петлюри. З Чехії розпочинає європейське турне. Перший же виступ має шалений успіх.

«Їх було 80 осіб, і нам довелося організовувати для них гідні умови. Домовитись про виступи. Співаки знайомили Чехословаччину з українськими піснями і народною творчістю. Капелу надіслала Директорія з пропагандистськими цілями», – згадував Максим Славинський.

Чехословацькі експерти і преса не шкодують для українців компліментів. Професор Празького університету Зденек Неєдли стверджує: «Хто полюбив співи Української капели, не може не полюбити України всією душею».

  Незаслужено забутий

Завдяки Максиму Славинському укладають торгову угоду між Чехословаччиною і Західно-Українською Народною Республікою на постачання галицької нафти і нафтопродуктів. Вивозять кілька ешелонів. Та через війну між ЗУНР із Польщею договір перестають виконувати.

«У 1920 році мені вдалося дістати через Червоний Хрест для петлюрівської армії три вагони медикаментів і два вагони білизни для госпіталів, – розповідав він на допиті 16 серпня 1945-го. – Все відправили до Вінниці. На той час це була велика кількість ліків. Про зброю не вдалося домовитися. По-перше, Масарик заявив, що він не вважає зручним продавати нам зброю для війни з Росією. А по-друге – у них її немає».

Українська дипломатична місія в Празі допомагає емігрантам-українцям із роботою та навчанням. Надає матеріальну підтримку.

Організовують наради голів дипломатичних місій УНР. Одна з таких проходить 8–14 серпня 1919 року в Карлсбаді – тепер Карлові Вари у Чехії. Її відвідують голови українських представництв в Англії, Австрії, Бельгії та Голландії, Данії, Італії, Німеччині, Угорщині, Скандинавських країнах та Фінляндії. Обговорюють внутрішнє і зовнішнє становище УНР і домовляються про тіснішу співпрацю. Наступного року збираються у Відні. Через важке становище дипломат Олександр Шульгин пропонує ліквідувати дипмісії в Греції, Данії та Голландії. Відстоює представництва у Чехословаччині, Болгарії, Туреччині та Угорщині.

На початку 1923-го міністр закордонних справ Чехословаччини Едуард Бенеш заявляє Максиму Славинському, що його уряд встановив дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Тому українську місію мають ліквідувати.

Президент Томаш Масарик запевняє про подальшу підтримку українських політичних емігрантів. Уряд виділяє на потреби Українського громадського комітету близько 1 млн чехословацьких крон щороку. На них організовують Українську господарську академію в Подєбрадах, Педагогічний інститут у Празі, Модржанську гімназію та українські школи. До Чехословаччини перебираються тисячі українців з інших країн.

   «Я та пан Максим», або Двоє у храмі кохання

«З урядом УНР питання про закриття місії я не узгоджував. Частину архіву знищив, а решту надіслав поштою на адресу Андрія Лівицького (український громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі у 1926–1954 роках. – Країна). Одержав відповідь, що він отримав матеріали. Жодних нарікань не було, – згадував пізніше Максим Славинський. – До цього хочу додати, що протягом року я не отримував зарплати від петлюрівського уряду. Тому ліквідував свою місію».

З 1898-го в Петербурзі працює в газетах. Перекладає і видає російською «Кобзар» Тараса Шевченка і двотомний довідник «Украинский народ в его прошлом и настоящем». 1918 року стає радником міністра закордонних справ, представником Української держави на Кубані та очолює комісію на переговорах із більшовицькою Росією. Згодом очолює міністерство праці.

Після розпуску дипломатичного представництва у Празі 1923-го викладає історію в Українській господарській академії в Подєбрадах та Українському високому педагогічному інституті у Празі. Живе на кошти від перекладів класиків західноєвропейської літератури українською.

Його дружина – на 11 років молодша Марія Сосчина – викладає французьку мову в Подєбрадах та англійську в Українському вільному університеті в Празі.

 

Фрагменти зі статті кандидата історичних наук Ярослава Файзуліна, журнал «Країна», №454 за 8.01.2019 рік.

10.01.2019

 

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку