Головна » Одеса у життєпису Максима Славінського (ретроспектива, 2013 рік)

Одеса у життєпису Максима Славінського (ретроспектива, 2013 рік)

Прізвище Славинський подано за правописом того часу через «і».

 

В одній із своїх літературознавчих розвідок шанований одеський письменник і дослідник Григорій Зленко наводив автобіографічні дані та згадував про зміст листа славетної Лесі Українки, в якому вона висловлювала побажання обійняти посаду головного редактора часопису «Южные записки», що видавався в Одесі на початку ХХ століття. Ця обставина розбудила у мене краєзнавчий інтерес як до самого видання, так і до адресата української поетеси. Це — Максим Антонович Славінський, щирий друг та давній приятель Лесі Українки, який на той час з сім’єю мешкав у нашому місті і займався літературною та видавничою діяльністю.

«Заховаю в серці Україну», Максим Славінський, «Юніверс», 2002 р.Детальнішу інформацію про цю цікаву особистість містить книга «Максим Славінський. Заховаю в серці Україну», яка вийшла друком у київському видавництві «Юніверс» у 2002 році. У цьому виданні надруковані його поезії, поетичні переклади, публіцистика і спогади. Упорядники — Борис та Дмитро Славінські, нащадки письменника — подали розгорнуту біографію й окрему розвідку про творчі зв’язки Максима Славінського та Лесі Українки. Однак одеський період життя та діяльності М. А. Славінського з боку авторів, на наш погляд, залишився недостатньо висвітленим.

Народився Максим Антонович у містечку Ставищі на Київщині 12 (24) серпня 1868 року в багатодітній селянській родині. Після перших років навчання у сільській приходській школі, а потім у 2-й Київській гімназії (1878—1886) обрав шлях гуманітарія і вступив до Київського університету святого Володимира. Закінчивши юридичний факультет у 1891-у, він прослухав повний історико-філологічний курс (1891—1895). Йому поталанило в навчанні: зміг отримати глибокі знання під керівництвом видатного історика Володимира Антоновича, який вважав Максима своїм улюбленим учнем і навіть дозволив йому мешкати у своєму будинку та користуватися бібліотекою.

Разом з В. Б. Антоновичем М. А. Славінський їздив на археологічні розкопки в різні місця України. Це дало йому змогу самостійно пізнати історію, побут і культуру українського народу. Згодом із знанням справи переклав українською мовою і відредагував ґрунтовну працю Федора Вовка «Студії з української етнографії та антропології» (Прага, 1928). Саме авторитет та обізнаність Славінського в галузі історії України, права, етнографії та господарської діяльності стали основною причиною, що його включили до складу української делегації на мирних переговорах у Києві з більшовиками в 1918 році. За свідченням очевидців, М. А. Славінський був живим енциклопедичним словником з усіх розділів українознавства.

Особливе місце в його житті належить захопленню поезією, літературною творчістю, що й прислужилося тривалій дружбі й творчій співпраці з Лесею Українкою та родиною Косачів.

Леся Українка і Максим Славінський, досконало володіючи німецькою, взялися перекладати українською мовою поезії Генріха Гейне. В ті роки в царській Росії не дозволялося випускати українські книжки, відтак вони скористалися добрими послугами Івана Франка та видрукували свою першу спільну збірку перекладів у Львові влітку 1892-го. На титульній сторінці значиться: «Книга пісень Генріха Гейне» у перекладі Лесі Українки та Максима Стависького, Львів, 1893.

М. А. Славінський використав псевдонім, запозичений від назви села Ставище, де він народився. У нього були й інші літературні псевдоніми: пан Максим, Лавінська, Соловінська, Пілад тощо.

«Книгу пісень» з великою прихильністю зустріла вся українська громадськість. З’явилися схвальні відгуки. Багато віршів було покладено на музику. Тому молоді автори вирішили продовжити творчу співпрацю й незабаром засіли за другу збірку перекладів Гейне.

У 1893 році виходить у світ перша книжка поезій Лесі Українки «На крилах пісень» (Львів). Один з її віршів, «Сон літньої ночі», мав присвяту «Пану Максиму».

У той час М.А. Славінський перебував під життєдайним впливом матері Лесі — Олени Пчілки. Він називав її своєю хрещеною матір’ю в літературі.

За результатами співпраці Лесі Українки й Максима Славінського в жовтні 1903 року побачила світ їхня друга книжка «Гейне Г. Атта Троль. Балади (Переклади Лесі Українки й Максима Славінського)», Львів, видавництво редакції «Літературно-наукового вісника», 1903.

За припущеннями деяких дослідників життєвого і творчого шляху Лесі Українки, саме Максим Славінський був першим юнацьким коханням поетеси. Не судилося…

Після закінчення університету М.А. Славінський два роки відбув у війську, де отримав звання прапорщика. Після демобілізації переїхав до Петербурга, де в період з 1897-го по 1901-й працював переважно в російській пресі. За сумісництвом читав публічні лекції в Петербурзькому університеті на Вищих жіночих (Бестужевських) курсах. Саме там познайомився із студенткою Марією Сосчиною, українкою за походженням, з міста Старокостянтинова тодішньої Волинської губернії. До речі, попередню освіту Марія здобувала в Одеській гімназії, де провчилася вісім років. Подальше творче життя вона присвятила мовознавству — французькому, англійському, німецькому — й літературі цими мовами. Водночас перекладала з них російською та українською, почавши друкуватися з 1898 року. Свій шлюб молодята зареєстрували у червні 1899-го.

За активну проукраїнську діяльність 1901 року М. А. Славінського адміністративно вислали із столиці, й один рік він жив у Катеринославі, де редагував газету «Придніпровський край». З початку 1904-го він вирушає до Одеси редагувати «Южные записки» — орган всеросійського революційного об’єднання, відомого під назвою «Союз освобождения», однак у листопаді 1904 року, напередодні війни царської Росії з Японією, його знову було забрано до війська.

 

 

До того часу Леся Українка й Максим Славінський завершили свою третю спільну збірку перекладів Генріха Гейне, яка називалася «Ліричні співанки, поеми і балади». Вона навіть пройшла цензуру в Києві й Петербурзі. Але авторам так і не поталанило її видати.

Гортаючи сторінки одеського часопису, який виходив винятково російською мовою, можна цілковито стверджувати, що М. А. Славінський, в умовах дії пріснопам’ятного Емського указу, був послідовним захисником української мови. Наприклад, у редакційній статті «К вопросу о малорусском языке» від 10 жовтня 1904 року він стверджує: «тільки абсолютною необізнаністю і недовірливою підозрою Валуєва можна пояснити цей жорстокий акт огульної недовіри до малоросійського населення. Міністерське розпорядження тяжко позначилося на малоросійській літературі, особливо на популярно-народній» і наводить такий красномовний факт — за ціле десятиліття (1863—1872) у межах тодішньої Російської імперії вийшла лише одна книга українською мовою «Про судебні російські реформи», при тому що ця обставина була зумовлена винятково «нагальною потребою пояснити населенню значення введення нових судових постанов». Тому слова Валуєва про те що «не було, нема і бути не може ніякої малоросійської мови», він коментує як фразу, що не має ніякого змісту.

М. А. Славінський використовував сторінки щотижневика і для популяризації творчості українських письменників в Одесі. Так, подаючи свій відгук на повість Михайла Коцюбинського «Fata morgana», в одному з номерів він пише: «М. Коцюбинський — письменник високого дару. Сюжети його різноманітні, фарби письменницької палітри чіткі, виразні, граційні і надзвичайно м’які. Йому особливо притаманна та рідкісна властивість, цінна у митця, яку називають — почуттям міри».

У лютому 1904 року було надруковане оповідання Івана Франка «До світла». Цікавим є відгук на святкування творчого ювілею українського композитора М. В. Лисенка в Києві та участь у цьому заході делегації поважних одеситів на чолі з відомим диригентом Йосипом Прибіком з наданням ювіляру пам’ятної адреси «Від одеських земляків».

Статтею «Пам’яті А. П. Чехова» від 2 липня 1904 року редактор з болем у серці відгукнувся на звістку про передчасну смерть видатного російського письменника. При цьому він підкреслював: «Чехов не жалів своїх читачів. Його твори інколи здавалися ударами нагайки, ляпасом у відкрите обличчя сучасного суспільства. Чехов часто із зворушливим трепетом говорив у своїх творах про ідеальні людські відносини, про знищення образ та страждань людських, про правду, добро і справедливість, які повинні запанувати на землі».

 

 

Слід також зазначити, що сам М. А. Славінський не полишав в Одесі активної перекладацької діяльності, про що, зокрема, свідчить його авторська публікація перекладу з німецької під назвою «Геній. Новела Марії Скотта». Мабуть, йому належить і переклад з німецької «Великодушні. Оповідання Габріели Рейтер», який був надрукований під криптонімом S.W.

Зусилля чоловіка в царині перекладу активно підтримувала його дружина Марія. Про це, наприклад, свідчать надруковані оповідання «Червоний мак. Новела» (переклад з німецької М. Славінської) та «Припинений страйк. Розповідь Тимофія Бордуляка» (переклад з малоросійської М. Славінської).

Цікавою виглядає співпраця редактора М.А. Славінського з відомим одеським журналістом і літератором, потім активним учасником сіоністського руху на теренах Російської імперії та Палестини Володимиром (Зеєвим) Жаботинським, який у своїй статті «До питання про погроми», надрукованій у випуску від 10 жовтня 1904 року під псевдонімом Altalena, відстоював права єврейського народу на національне визволення. Зокрема, він зазначав: «єврея до Серединної Росії не пускають, на село не пускають, в школу не пускають, на державну службу не пускають», тому євреї «вправі дочекатися, що з 5-мільйонного народу буде знято і змито тавро нерівності перед законом, оскільки це тавро є само по собі мішень, спокуса, заклик». А як зараз, через стільки років історії, пророче й мудро звучать слова автора: «я думаю, що систематично виховувати на одному узбіччі імперії п’ять мільйонів людей, які затамували пекучу образу проти російського народу — це не русофільська і не російська політика, адже нічого доброго для Росії не буде з цього вжинку».

Повертаючись до теми творчих взаємовідносин Лесі Українки та Максима Славінського, слід зазначити, що саме за сприяння останнього в одеському часописі вперше у творчій біографії української поетеси саме в нашому місті було надруковано оповідання під назвою «Мить», за публікацію якого в лютому 1905 року редакція сплатила Лесі Українці авторський гонорар у сумі 9 карбованців. Щоправда, це вже сталося після від’їзду М.А. Славінського з Одеси.

Таким чином, посилаючись на зміст листа Лесі до своєї матері від 24 листопада 1904 року, викладений у книзі її сестри Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя та творчості», а саме: «Я подумала, подумала — та й смальнула телеграму Славінському, щоб рекомендував мене в редактори «Южных записок»! Оце отримала телеграфічну відповідь від Славінського: «Известие ваше сомнительно; пишу». Се значить, він думає, що вже хтось знайшовся за редактора. Може… ну нічого, пождем. У всякім разі ся телеграма трохи бризнула на мене холодною водою», можна з повною впевненістю стверджувати, що саме несприятливі обставини стали на заваді намірам Лесі Українки очолити одеський часопис, а попередню пропозицію про обіймання посади міг зініціювати тільки Максим Антонович.

Що стосується подальшої долі М.А. Славінського, то вона виявилася досить насиченою творчо і політично. В 1905 році його обрали депутатом першої Державної думи, й на початку 1906-го він оселився на берегах Неви. Як людина освічена й талановита, став помітною постаттю в урядових колах, та не захотів працювати на державній службі. Натомість багато трудився на ниві російської публіцистики, але переважно з українських питань, обстоюючи право України на автономію і вільний розвиток національної літератури та освіти. Написав низку статей з українознавства до енциклопедії Майєра та енциклопедичного словника братів Гранат.

М. А. Славінський взяв активну участь у підготовці до видання у 1911 році «Кобзаря» Т. Г. Шевченка російською мовою з нагоди 50-ліття від дня смерті великого українського «бунтівника». Там уміщено передмову про російські видання творів Шевченка, великий біографічний нарис про життя і творчу діяльність поета, про його внесок до української та світової культури (автор — Славінський) та переклади 195 поезій (із 218, виданих перед 1911 роком). До того ж, із них 111 перекладено Максимом Антоновичем самостійно. Йому ж належить і загальна редакція «Кобзаря».

Жовтневу революцію 1917 року М.А. Славінський зустрів вороже. Вже навесні 1918-го, коли більшовики розгорнули в столиці «полювання» на так званих націоналістів, він змушений був звідти тікати, як пізніше писав, «кинувши все й рятуючись від смерті». Відтак не дивно, що став активним учасником українських визвольних змагань. Зокрема, у гетьмана Павла Скоропадського спершу був радником міністерства закордонних справ, а потім — призначений міністром праці. За часів УНР, враховуючи особисте знайомство по Петербургу із президентом Чехословаччини Т.Г. Масариком, із січня 1919 року дав згоду обійняти пост керівника дипломатичної місії у Празі.

«Історія України» (курс лекцій), Максим Славинський, 1947 рік.

 

Завантажити

У 1920-у Славінському пощастило добути через Червоний Хрест три вагони медикаментів для петлюрівської армії та два вагони білизни для шпиталів. У своїй автобіографії пізніше він згадував: «після ліквідації дипломатичної місії (1923 р.) я працював професором Падебрадської господарчої академії, де читав лекції з історії України та історії Європи ХХ століття. Дещо згодом я був обраний професором Празького педагогічного інституту, де читав курси з історії західноєвропейської літератури та нової історії Європи. Коли в 1930-му або в 1931 році навчальні заклади були зачинені, я ніде не служив і перекладав твори класиків західноєвропейської літератури українською мовою й на ці кошти жив. Крім того, я одержував пенсію та гонорар від редакції «Тризуб» за мої статті, вміщені в цій газеті. Підготовка до лекцій на культурно-історичні й літературні теми потребували від мене багато праці. Й було б розумно з усіх поглядів, щоб я вже тоді назавжди відмовився від політичної діяльності. На жаль, я цього не зробив. Щоправда, дуже зрідка, але я все ж на прохання друзів виступав як політичний супротивник партії більшовиків».

Саме така діяльність стала підставою для відділу контррозвідки «Смерш» для затримання М.А. Славінського 27 травня 1945 року, коли Червона армія визволила Прагу від німецької окупації, а його самого згодом було доправлено до Києва «в розпорядження НКВС УРСР».

Так Максим Антонович після довгих років еміграції опинився в місті, де минула його юність, де він у ранзі міністра належав до українського уряду, де приятелював і співпрацював із Лесею Українкою. Але рідна земля виявилася неласкавою до свого сина: Славінського помістили у в’язницю № 1 НКВС УРСР, що розташована в Києві, на Лук’янівці. Тривали багатоденні допити, які остаточно підірвали здоров’я 77-річного чоловіка.

Але беззаконня не встигло довершити свою чорну справу. Смерть не дала надалі знущатися над старою, хворою, але гордою людиною. 23 листопада 1945 року Максим Антонович помер у камері Лук’янівської в’язниці.

За нової доби постать видатного патріота України позбулася ганебної політичної наліпки — «ворог народу». 11 серпня 1993 року заступник Генерального прокурора затвердив «Висновок щодо Славінського Максима Антоновича» (за матеріалами кримінальної справи

№ 39173). У ньому засвідчено: «На Славінського Максима Антоновича поширюється дія статті 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, позаяк у матеріалах кримінальної справи відсутня сукупність доказів, які доводять обґрунтованість притягнення його до відповідальності».

І перед світом постала людина-борець незламної вдачі, кришталевого сумління й тернистої долі.

Ще довго в Україні будуть захоплюватися його перекладами з Адама Міцкевича й Генріха Гейне; із сльозами на очах слухатимуть романс «Коли розлучаються двоє» в його перекладі, а в Росії зачитуватимуться «Кобзарем» Тараса Шевченка з багатьма його російськими перекладами; полум’яною публіцистикою російською мовою, яка краще допоможе росіянам збагнути українську душу.

Для нас принципово важлива присутність такої яскравої особистості — Максима Антоновича Славінського — в інтелектуальному та культурно-історичному просторі Одеси. Може, з часом українській громаді нашого міста вдасться достойно вшанувати його славне ім’я в загальноприйнятний цивілізований спосіб за адресами редакцій часопису «Южные записки»: вул. Троїцька, 26, або пізніше — вул. Катерининська, 22. У рік 145-ліття від дати народження М.А. Славінського варто було б нам спільно над цим хоча б замислитися.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Газета “Чорноморські новини”,  № 020-021 (21388-21389) від 7 березня 2013 року.

 

18.06.2018

 

Перелік публікацій про Максима Славинського на сайті:

 

 

 

Коментар

Залишити відповідь

Підписатися на розсилку