Головна » Під стопами Матері

Під стопами Матері

samumray.in.ua.

 

 

Монумент «Батьківщина-Мати»

 

Для багатьох жителів Сходу Бог – це Вона, Божественна Мати, а не Він, чоловік, ще й в кількох іпостасях. Чи боги жартують? Звісно, що так. Як же сумно без сміху й веселощів жилося б їм у своїх небесних царствах.

Та в кожному жарті – всі про це чули – лише доля жарту, а все інше Істина, болюча, кричуща чи вже зав’язла в зубах, яку та доля через механізми іронії та самоіронії оголює, підносить під ясні очі (щоб стали такими, зрозуміла річ).

Так що будемо вважати, що українців нарешті виведено з-під опіки Бога християнського, бо Музей становлення української нації розмістився в підвалах-підсобках відомого своєю грандіозністю і добре помітного звідусіль, поруч зі дзвіницею Києво-Печерської лаври, монумента «Батьківщина-Мати» (зведеного за часів Радянського Союзу і відкритого в далекому 1981-у році ХХ століття).

Такого інноваційного музею в світі більше нема: супертехнології злилися в одне – і тепер до вас говорять силіконові ляльки – копії 100 найвизначніших (за останні 1600 років) мешканців цих територій (обраних на таке комісією та вченими або… приреченими ними ж на вічне стояння, позування та деяке панібратство зі сторони відвідувачів, що неминуче може прорватись за таких нерівнозначних щодо відомих та визначних людей, яких відібрано ініціативною радою, обставин), «промовляють» стенди, діорами та аудіогіди (аж на 8-и мовах), виблискують екрани з 5D-ефектами. Все це згруповано в сцени й щільно розміщене, стиснуте аж занадто. За 1,5-2 год (такий заманливий строк пропонують реклами та прес-релізи, вважаючи його достатнім для заглиблення в історію України) пересічний громадянин явно не зможе подане осягти, засвоїти та перетравити, навіть якщо сильно напружиться й зосередиться, виклавши 200 грн. за вхідний квиток (що немало, погодьтесь!).

 

Данило Галицький

 

Все в музейних залах (точніше – кімнатках-комірках) виглядає досить штучно, дещо надумано та пафосно, з розрахунку більше на дітей або людей рівня розвитку дуже посереднього, з яких, певно, і поставлено ідеологами-ініціаторами за мету сформувати ту саму ще не вмерлу українську націю… Але й тут сумніви беруть.

Українські націоналісти, що вигукують «Нація – понад усе», бо ще не розібрались у всіх відомих визначеннях поняття «нація» й не осягли розбіжностей думок щодо цього питання та не відчули всієї слизькості-непевності його, можуть гостро розчаруватись, бо музейна інформація однозначно витлумачить (на цьому наголосив у своєму виступі і засновник музею), що нація – це люди різного етнічного походження (не лише українці, може, все ж таки слов’яни чи руси?) різної крові, що об’єднані єдиним духом, який визнає незалежність України, а також шанують мову і традиції цієї землі. Тобто спостерігаємо натяк на єдність в різноманітті, що саме по собі виключає спільність мови та культури, лишає такими лише територію й частково змішані і деякою мірою запозичені традиції. Як може нормально функціонувати така політична нація? Хіба різна кров, мова, релігія, традиції можуть принести гарний плід?!

І по всьому виходить, що в результаті маємо отримати дещо на кшталт середнього американця, результат сплавлення в одному котлі, проварення в збірній солянці людей різного етнічного та расового походження, об’єднаних територією (жорстоко відібраною у корінних жителів – індіанців, до слова), беззаперечним (навіяним) патріотизмом, пихатою самоповагою, паспортом, що відкриває всі двері в світі, і мовою, запозиченою в англійців та трішки адаптовано-спрощеною, крім якої більшість американців не знають жодної, бо їм не треба (так склалось). Але ми вже давно, не одне сторіччя, варимось і плавимось всі разом, на багатих чорноземах, в чудових кліматичних умовах, з  ще не вичерпаними до останку природними ресурсами, а єдності чомусь все не видно: одні суперечки й балачки, чублення та вихваляння? Щось в глобальному сенсі з нами не так, гадає автор статті, і ще один музей, навіть наймодерніший, тут не допоможе!

Зрозуміло, що в проект вкладено величезні кошти, але очевидно, що музейні приміщення тісні й пропонують відвідувачам пронестись галопом по європах. Історію України інноваційно обробили, спресували та затиснули в темний чорний підвал, майже каземат, де людині з нормальної психікою неприємно знаходитись серед ляльок людського зросту, ще й з людським волоссям, взятим від донорів та із справжніми протезами очей, що лякають, бо при тьмяному світлі дуже схожі на мерців (для нас, зрозуміло, є звичними мумїї ченців в підземних печерах, але кому вони естетично приємні?). Макети та копії тіла людини взагалі сприймаються моторошно, як і манекени в магазинах, між іншим. Деякі фігури зовсім не схожі на тих персонажів, яких представляють. Автору статті  силіконові фігури не сподобались, а от макети замків – припали до душі.

Ідеолог Валерій Галан на прес-конференції відкрив таємницю, зізнався, що організатори розраховують на такий собі біоенергетичний вплив музейного простору (бо психологи врахували блимання кадрів, розміщення надписів-цитат на стінах, вплив звуків та запахів), насправді все  більше схоже на маніпуляцію свідомістю громадян за допомогою  тих самих звуків, запахів, рухливих діаграм, фігур-лякалок, що можуть вас спантеличити своїм питанням.

 

 

 

 

Ще один нюанс, надзвичайно, критично важливий. Мова і манера висловлюватись, будувати речення, що викрила рівень головного ідейного натхненника музею (як мовлене слово та слово написане викривають всіх і кожного), засвідчила те, що цей рівень, на думку автора статті, не достатній для того, щоб просувати якусь ідеологію, тим паче – державну, а він замахнувся на розвиток українців! Правда – і в цьому треба віддати ініціатору-організатору належне – нам залишили право мати свою думку.

 

Михайло Відейко та Валерій Галан під час прес-конференції на відкритті музею

 

Але головний науковий керівник Михайло Відейко у своїй короткій промові повністю спростував право на свою думку, таке собі загравання засновника музею, він наголосив на тому, що музей установлює стандарти (не побоялися взяти на себе аж таку відповідальність!), тобто береться чітко окреслити та промалювати ту невловиму історичну істину! Ще пан історик цікаво розповідав про усілякі нісенітниці стосовно історичних назв в інтернеті, але забув відмітити те, що 1600 років тому (період, який представлено музеєм) не було ще ніяких українців і жодної України. Придуманий метод виховання діток-патріотів, включаючи заохочення їх грошима та славою серед ровесників, взагалі відверто шокував, як і усталені відповіді на тести з історії, які закодовано в музейному просторі, що вштамповуватимуть в голови українських школяриків певні погляди й оцінки (зазубрив – і знаєш історію).

 

 

Здивував ще один намір, висловлений Валерієм Галаном, думка ця вельми не нова: він оприлюднив план проведення в музеї зустрічей з цікавими людьми. Це давно роблять десятки закладів в Києві, тож нащо таке дублювати та розпорошувати і публіку, і увагу?! Бажання проводити майстер-класи з ліплення вареників та виготовлення ляльок-мотанок викликали ще більший подив, спустили пафос до містечкового рівня: всім цим і подібними проектами щодо побуту, народних ремесел та творчості десятки років займаються в Музеї Гончара, що неподалік, така їх безпосередня тема-задача, їх царина. Над цим же працює і Музей архітектури та побуту в Пирогові. І вже можна підсумувати, що особливого успіху в  українізацію їх діяльність не додала. Ще стало зрозуміло, що В. Галан має глибокі сумніви в тому, що ми можемо помірятися силою та врешті перемогти на рівні ідеології в наших одвічних змаганнях з «найулюбленішим» сусідом-ворогом Росією.

 

Валерій Галан, Леонід Кравчук та митрополит Епіфаній на відкритті Музею становлення української нації

 

До засновників музею виникло багато питань.

Чому майже нема героїв Радянської України, невже їх життя та досягнення викреслені: де В.М. Глушков з Інститутом кібернетики та інші вчені, про яких варто було знати? Де Стаханов, космонавти, спортсмени, художники, музиканти? Соромно спостерігати за тим, що знову хтось хоче переклеїти історію за потрібним комусь зразком, вирвати пласт з цільного полотна. Чому нема Вірського, Лисенка, а є Кузьма-Скрябін і Джамала? Щодо фігури останньої, то це зрозуміло: виконує свою місію, демонструє нашу споконвічну любов до кримських татар, дружніх до нас мешканців південного півострова (в якому, до речі, розчерком пера саме Кравчука були залишені всі російські військові бази, він же залишив Україну лише з… одним кораблем). Зрозуміло, що дозвіл в померлих вже не спитати, та невже у Скрипки, Джамали, волонтерів, Усика з Віталієм Кличком та Руслани з Вакарчуком (ляльки останніх готують до виходу) гординя зашкалила і вони дали згоду на перебування в цьому музеї у вигляді пам’ятників-двійників? І що таке визначне здійснив Епіфаній, який вже стоїть та красується поруч з Філаретом: його ж не так давно «посадили на царство»? Невже і він погодився стати лялькою? А може, йому наказали чи переконали та вмовили? Навряд чи ми дізнаємось про те, що насправді діялось у кулуарах.

Євген Нищук

До всього, на музейних площах вже стоять в якості найвидатніших українців учасники останніх подій на Сході України: тобто всі крапки над «і» щодо цих горезвісних подій вже кимось розставлені (на цьому моменті як на надзвичайно важливому і позитивному наголосив культурний міністр з недобре провіщуючим прізвищем Нищук, голос майданів, з якого б в принципі теж могли зліпити фігуру…).

Здивувало те, що організатори хотіли заявити про Україну світові, переплюнувши всіх наукових працівників усіх існуючих музеїв країни,  їх багаторічну роботу та створені ними експозиції, а замість цього підіграли надзвичайно «всебічними» та «глибокими» знанням цього ж таки світу щодо України і її народу, які в певні моменти вкладалися аж в три слова-назви: Чорнобиль, Шевченко (футболіст), Кличко (боксер) (можливі незначні варіації).

Заявити про себе – розказати все як є, показати те і тих, кого не знають, але варто було б знати. Це і була б інновація, на думку автора, навіть без дорогих ляльок та технічних принад, а так вийшло загравання з іноземцями та школярами і, звісно, комерція.

 

Виступ Леоніда Кравчука

 

І нічого, що народ зробив «після всього такий дивний вибір на останніх президентських перегонах», розмірковував у своїй промові той, що почав варити кашу незалежності, Леонід Макарович Кравчук, 1-й президент, фігуру якого чомусь не виставили. «Але нам не треба сперечатись з вибором, бо головне – що хоче народ, і нема чого більше балакати…» – підсумував він, та елегантно, між крапельками, вийшов з глухого кута, куди необережно забрів у своєму виступі на урочистому відкритті музею 3 серпня, натякаючи на необхідність приймати все, як воно є, тобто змиритися з обставинами, подобаються вони чи ні.

Леонід Кравчук

Не можна нашвидкуруч щось усвідомлювати: на все треба витратити сили та час, при цьому мати бажання зрозуміти все так, як воно було, а не так, як хочеться певній ідеології, а для цього корисно мати інформацію з різних джерел, в тому числі – альтернативних.

Не можна стискати історію, не можна її ковтати похапцем, навіть спираючись на цитати, на стінах, що покликані ваші нерви та всі органи налаштувати на патріотизм.

Чотири поверхи Національного музею історії України – це достойно, і тут мав би міститись цей бліц-варіант: ознайомчий – учнівсько-школярський, побіжний-полегшений – для іноземців, модно оснащений – для сучасної молоді, яка спокуситься різними технічними принадами-наворотами, в тому числі… зонами для селфі, і без того всього ніяка історія її не цікавить взагалі, щоб чимось зачіплений та заінтригований відвідувач міг пройти до відповідного відділу, ознайомитись з темою повніше, грунтовніше, цього разу чи вже наступного.

Багато очікувань від такого експрес-курсу може мати лише дуже наївна та не дуже розвинена людина.

Відвідувач нового музею насправді почує лише дзвін  (налаштований радою-комісією), та не в усій повноті, а тому і не знатиме, де він і звідки.

Цікаво, що мапа Google помиляється та посилає всіх, що цікавляться музеєм у двір Воскресенської церкви до стели загиблим в останніх подіях, тобто сильно дезорієнтує… Можливо, це натяк?

 

Фрагмент карти Google

 

Одна надія на сталеву «Батьківщину-Матір», під стопами якою опинилось дітище тих, хто хоче (все ще) створювати українську націю, яка все не твориться й не твориться, але чомусь і не помирає.

І згадаймо, що боги не жартують: може, цей музей лише знак, і тепер Богиня-Мати, що світ створила, візьме нас, своїх дітей, під особливу опіку, бо ми ж вже під самими стопами її опинились і тепер не помітити це – важко!

 

 

 

 

В залах музею:

 

 

 

 

 

 

Музичний сюрприз на відкритті:

 

 

Сам Ум Рай

3–8.08.2019

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку