Головна » Поближче до народу

Поближче до народу

samumray.in.ua.

 

 

 

Вистава "Буна"

 

Зараз все настільки наблизилось до мас, що далі нікуди. Про що я? – Про мистецтво, яке тепер настільки внароднилось та онароднилось, що нічим не відрізняється від побуту, буденності, звичних, зрозумілих та прийнятних для широких верств населення.

Звісно, телебачення, усі його канали майже без винятку, старається, докладає зусиль в цьому напрямку, завойовуючи глядацьку аудиторію, пускаючи в хід зброю гарантованої масової популярності (слід читати – масового винищення) – низькосортні та неякісні серіали й усілякі ток-шоу (з непрофесійними акторами, де все діється й промовляється абсолютно так, як в житті: на вулицях, в транспорті, на базарі, в школі, гуртожитку, в деяких сім’ях, з матюками та неоковирностями).

Та сама ситуація з книговиробництвом: чим простіше, брутальніше, нецензурніше (а воно для більшості – своє, рідне, доступне, прийнятне) лексика героїв – тим більше шансів на популярність серед народу і, зрозуміла річ,  на прибутки.

Кіно, новітнє українське, яке знімається за державний кошт або фінансується з фондів теж не страждає витонченістю, смаком, романтичністю, глибиною, поетичністю, психологізмом. Зате містить сюжети на злобу дня, демонструє героїв, яких не відрізниш на вулиці, не впізнаєш: актори без харизми й блиску в очах вибираються та запрошуються режисерами й знімальними групами з примітивним мисленням, спрощеним до плоского світосприйняттям.

Похід на безкоштовний показ – вечір кіно одного режисера, Марини Рощиної, від громадської організації з не зовсім благозвучною абревіатурою СУК, не став виключенням. Продемонстровані короткометражки, що привабили назвами та вже отриманими призами, «Так закінчилось літо» та «В радості і тільки в радості» не стали приємним виключенням. Дивитись їх було неприємно й нецікаво.

 

Вистава "Буна"

 

І через занадту близькість до народу, про що вже йшлось вище, і через відвертий примітивізм робіт, та головне – через те, що подібні фільми (як і будь-який продукт подібних творчих потуг) опускають, очорняють, заганяють в мороки, можуть нагнати депресію з сумом. Страшна безвихідь. Без надії на краще. Якби всі так жили й вчиняли, як було знято, то ми б вмерли та вимерли, геть і цілком перевелись. Такі фільми демонструють на фестивалі документального кіно про права людини Docudays, де суворість життя, його жахливість – основна тема.

 

 

На жаль, вистава-відкриття ХVI міжнародного  театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» під назвою «Буна» (з репертуару театру Франка в Києві) була з тієї ж серії. Так, була неперевершеною гра головної героїні, так, були представлені цікаві сценографія й музичне оформлення (автентичний спів), гарні костюми та буковинська лексика створювали колорит карпатського регіону. Але так вже все це виглядало буденно й безпросвітно! А тема, говорена-переговорена, майже класика українського життя, навіть дещо застаріла. Починаєш задумуватись, куди ж вона веде? Згадується фільм «Гніздо горлиці» з відомими акторами та мотивами заробітчанства в Італії. Може, на цю виставу слід приводити дітей з Закарпатських, Івано-Франківської та Чернівецької областей або там її демонструвати по школах, по залишках сільських клубів, щоб діяла, мов гіркі ліки.

 

Сцени з вистави «Буна»

 

 

 

Відео з вистави «Буна» на каналі «Вогняний Лель».

 

А в Києві? Дивне місце для її демонстрації та наявності в репертуарі. Невже заради ситої київської публіки, що захоче якось ввечері в театрі подивитись-послухати трішки екзотики? Дивний вибір.

 

Зараз мистецтво аж занадто йому належить… 

 

Ніяково від такого мистецтва та творчих доробків. Де хоч невелика межа між життям та його зображенням, де думка, що веде до підйому, до катарсису, натякає на позитивний розв’язок ситуації? Мистецтво тепер стало народним і одночасно майже перестало бути мистецтвом, втративши небесний лик та вищість.

Сам Ум Рай

10.10.2019

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку