Головна » Про М.Славинського з листів Лесі Українки (оригінали)

Про М.Славинського з листів Лесі Українки (оригінали)

І том

«Можна однак сказать про Одессітів як і про Кіян, що тут, як і там, лінтяйства не мало. Скажи п. Максимові[1], як що ему цікаві трохи моі слова, що я ніколи не сподівалась, щоб він так лепсько дбав про наше спільне завдання; таж таки часу не мало було — ціле літо і осінь — щоб перекласти тую решту віршів. Я тепер переклала вже першу голову  Berg-Idill’іі[2], хутко перекладу цілу і, значить, все, що я на себе — взяла, я зробила. Правда я людина без діла «праздношатающаяся», але за те у мене есть такі перешкоди, яких ви не маете і, дай боже, щоб ніколи не мали…….» (до Косача М. П.,  Одеса, кінець жовтня (поч. листопада) 1889 р.).

 

«Який чудний почерк у нашого cousin’a, якийсь уже болгарський. Ми з кна-кною разом читали їхні листи і кна-кна дуже утішилась, дізнавшись, чого власне був присланий Лоті[3]. А знаеш, я бачила, як наша кна-кна перед другими кна-кнами хвастала книгою болгарською. Боровикова кна-кна представилась, що вона усе чисто понімае, але Славінски не зважилась так хвастать і мусіла признати, що не розбере нічого. Славінська перша запитала мене, чі я бачила его вірші в «Зорі», але при тім сказала (не знаю, чі не збрехала), що вона сама того номера ще не бачила, що в бібліотеці скілько раз не заходила не могла застать, але казала, що піде куди небудь і достане непремінно; бачиш ти, ще в неі не стае настілько хвастощі, аби сказати, що їй зовсім не цікаво бачити сей номер. Плеядних кнакон я не бачила на сім тижні зовсім, бо плеяда не збіралась. Лисенко занятий концертом, що мае бути 19-го (в пользу Чорногорців) і через того не мае часу для плеяди і самі кнакни заняті різними спѣвками то що, так що думають зібратись аж на тім тижні» (до Косач О. П.,

Київ, 17.ІІ (1.ІІІ).1890).

 

«Так от я, думаючи, що не минути мені хірургіі, хочу на який час тут у Киіві зостатись, бо вже не знаю, коли я в него навернуся другий раз, а тут ще далеко не всі справи з плеядою заладила. Бачиш, тепер за для масляноі усі кна-кни в розброді, так що до Міші прийшло тоді тілько три кна-кни: Біла, Маршинська[4] та Лавіньська[5], значить се було не настояще. Славінський обіцяв мені принести своі переклади «з неділі», виправивши їх, а на сім тижні ему п. Антоновічка[6] не дала і в гору глянути. Чорноморці[7] пройшли дуже добре, людей було сила, апплодісментів сила!» (До Косач О. П.,  Київ, 9 (21).ІІ.1890).

 

«Почну з поправки: Ви не думайте, що п. Франкова купила для Вас нашого Гейне, — вона послала його Вам по моїй прозьбі. До галичан же я більше ні з якими прозьбами звертатись не буду, нехай їх просить хто хоче, а не я. Вашу думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу М. С[лавинському], може він після сього більше злості набереться[8]» (до  Драгоманова М. П., Колодяжне, 11 (23). ІІ. 1893).

 

«Лисенко грав мені нові композіції на Гейне і я прийшла од них в нестям, бо вони справді дуже гарні. Він зложив музику на три пісні:[9] «Коли настав чудовий май», «Чого так поблідли ті рожі ясні» і «З мого тяжкого суму». «Не жаль мені» ще буде писати. Сосна. Пісні на[нрзб.], [нрзб.], балада. На крилах пісень. На личеньку [нрзб.].[10]» (до Косач О. П. (матері),  Гадяч, 9 (21).VІ.1893).

 

«Сумна пригода теж сталася з Слав[инським][11], тобі Ліля писала про неї докладно, здається. Хто знає, може йому спорчено лице на завжді, тепер поки що він ходить обвьязаний та забинтований. Ганебна се вийшла справа, але ганьба падає не на Слав[инського], громадська симпатія на його стороні в сій справі. Тих розбишак-студентів виключили по загальному вироку, але чі на сьому скінчиться, невідомо» (до Косач О. П. (матері), Київ, 12 (24).ХІІ.1893).

 

«Цікава я, яке враження на гал[ицьких] людей роблять такі оповідання, як напр[иклад] про моє сотрудництво з Ставиським (so einfach!!![12]). Я оце задумую писати дещицю, то коли надрукую (не зараз) — ото витріщать очі ваші панночки, та й паничі, не раз прийдеться згадати пок[ійного] Огон[овського] з його: а вже ж коли вона не думала йти за нього заміж, то не повинна була казати, що його любить!!.. «Ой, мало, серденько, одного Гоголя, багато ще смішного на світі», мовляла одна полтавська поміщиця» (до Павлика М. І.,

  «Що більше, кохання чи туга моя? Обоє безмірні…», вечір до 120-ліття виходу у світ «Книги пісень» Г.Гейне у перекладі Лесі Українки та Максима Славинського

Колодяжне, 21.VІІІ (2.ІХ).1895).

 

«Слав[инського] тепер я рідше бачу, бо він все возиться з вечерами студеньськими (він же староста свого виділу) і має силу біганини на своєму обовьязку. Я бачила його два дні тому назад (не у себе), він був перше в дуже веселому настрої, але на відході був чогось такий сумний і блідий, що злякав мене і засмутив на весь вечор.

Гейне Слав[инський] переклада потроху[,] обіцяє, що не затримає видання. Про [L]itterae virorum obscurorum[13] Сл[авинський] казав, що сього самому не можна зробити, а треба вкупі» (до Косача М. П., Київ, 30.ХІ (12.ХІІ).1893).

 

ІІ том

 

«Між иншим, як гадаєте, чі не взялася б Спілка згодом видати мій переклад Атта Троля Гейне[14] і переклад його баллад та драми Раткліф[15] (пер[еклад] Стависького[16])? Сі переклади давно готові навіть до друку. Я маю навіть тута з собою сі речі (окрім Раткліфа) і могла б їх, в разі потреби, послати до Львова» (до Гнатюка В. М., Берлін, 17 (29).V.1899).

 

«Що до Атта Троля, то я передам його через п. Кобриньську, або п. Кобиляньську до Вістника.[17] Про мене, нехай його видасть чі Спілка, чі Вістник, тілько аби вкупі з иншими перекладами (д. Слав[инського]), бо так було спочатку рішено і я хтіла б слова дотримати [18]» (до Гнатюка В. М., Гадяч, 22.VIІІ (1.IХ).1899).

 

«Прошу многоуважаемую Редакцію дать мѣсто слѣдующему разъяснеію.

Г[осподин] М. Славинскій, въ своей рецензіи на «Викъ»[19] (см. «Міръ Божій» кн. ХІ 1902 г., стр. 98–100 библіогр. отд.), упрекнулъ, между прочимъ, въ томъ издателей этого сборника, что они не помѣстили моей біографіи и не раскрыли моего псевдонима. Считаю своимъ долгомъ довести до свѣдѣнія всѣхъ, кто присоединяется къ этому упреку, что въ пробѣлѣ виноваты не издатели, а я сама, если ужъ называть это виной. Прошу изданія, перепечатавшія упрекъ, перепечатать и это поясненіе. Леся Украинка» (до Єфремова С. з додатком листа  до редакції «Киевской старины»  [Сан-Ремо, кінець 1902 р.].

 

«Лист Ваш гнався за мною наздогін, бо вже не застав мене в Петербургу. Нагнав мене вже недовго перед виїздом у Дорпаті, у брата, і хоч я там корректу переглянула, та якось не випав час написати листа і відправити посилку. Вибачте мені на сей раз, бо я тепер людина подорожня і не завжді мій час від мене залежить. Раткліфа вишлю Вам вже з Київа, бо тут його не маю при собі, може тим часом можна друкувати баллади, щоб не гаятись. Будьте ласкаві, напишіть, чому при Атта Троллі нема Гейнової передмови, що я переклала для сього видання? чі ви її не отримали, чі вона Вам нецікавою здалась? Мені здається, що ся передмова, як і всі передмови Гейнові, має значіння як самостійний літературний твір, а крім того вона справді багато поясняє і доповняє саму поему, тому варто було б її видрукувати. Як що ви її не отримали, то я можу Вам її вдруге послати. Д[обродій] Славінський (до речі − він просить на виданню підписати його так, власним призвиськом) згодився, щоб і його переклади коррегувала я, аби не розсилати по усіх усюдах і мати діло з кимсь одним з авторів. Отже прошу все посилати на мою київську адресу, бо через тиждень я вже буду в Київі. Ми з д. Слав[инським] уложили пл[а]н ще третьої книжки перекладів з Гейне, маємо надію виготувати її на осінь: він бере на себе Norderney-Cyclus[20], a я решту баллад і може Hebräische Melodien[21]. Казав він мені, що Ви обіцяли зробити се видання таким типом, як наша «Книга пісень Гейне», се мені приємно, бо може ми й скілька випусків зможемо зложити, то краще їм всім одну уніформу носити» (до Гнатюка В. М., Рига, 4 (16).ІІІ.1900).

 

«Тепер попрошу Вас справити мені де-які справунки: 1) прислати мені мої ж таки «На крилах пісень» та «Думи і мрії», мені вони потрібні, щоб переглянути, що викинути з них для видання в Росії;[22] 2) запитайте у Редакції Вістника, чи у Видавничої Спілки (властиве у Гнатюка), чи мають вони видавати мої і Славінського переклади з Гейне, що вже сто літ лежать у них, — коли думають, то в якім часі? а коли не думають, то нехай віддадуть Вам, а там ми вже сами (перекладачі) дамо їм лад; 3) чи вже вияснена «статистика» продажі моїх віршів? д. Гнатюк обіцявся вияснити її «по новім році» — чі се вже тепер настало?» (до Кривинюка М. В., Сан-Ремо, 1 (14).ІІІ.1902).

  Науково-педагогічна праця М.Славинського в еміграції міжвоєнного періоду

 

«Будьте ласкаві відповісти мені на моє ще зовсім давнє запитання, як же буде з перекладами д. Стависького, що мали видаватися вкупі з моїм Атта Тролем? Чі маю послати Вам його переклад драми Гейне «Раткліф», що маю у себе? Де і як будуть друкуватись його баллади*[23] (з Гейне теж), що він лишив у Львові, бувши там на весні? Ми з д. Ставиським здавна в літературній спілці по перекладах з Гейне (Атта Троля, Раткліфа etc. ми редагували спільно) і спілки сеї я не мала на меті розривати, зібравшись видавати далі свої переклади. Зробите мені велику приємність, коли відпишете негайно на сі мої питання, бо 4 (16) лютого я виїзжаю до Петербургу, де буду бачити д. Ст[ависького], то могла б йому дати якесь пояснення, як стоїть справа з видаванням його праці» (до Гнатюка В. М., Київ, 30.І (11.ІІ).1900).

 

ІІІ том

«Я ще забула тобі написати: я начитала у Вістнику[24], що видавцям Віку[25] докоряють (між иншим, Славінський[26] у [«]Мірі Бож[ьем]»[27]) за непоміщення моєї і твоєї біографії і за нероcкриття наших псевдонімів. Я не знаю, як ти до того відносишся, але я за саму себе (не згадуючи нічого про тебе) послала коротеньку заміточку до Вістника, Міра Б[ожьего] і Кіевск[ой] Ст[арины], що я сама не хотіла уміщення біогр[афії] і роскриття псевдоніму без жадних дальших р[о]з’ясненнів, як і чому то сталося, бо думаю, що всю історію виволікати на світ не варто, та я й не знаю гаразд її деталів» (до Косач О. П. (матері), Сан-Ремо, 16 (29).І.1903).

 

«В Одесі час провела приємно, набалакалася з знайомими, розтикала свою книжку по книгарнях (чи Ви її отримали?) і мало-мало не пристроїлась до «Южных Записок»[28], та на мою біду редактора їх, Славінського, взято оце до війська,[29] а з новим редактором ще хто зна, як зладиться» (до Кривинюка М. В., Тбілісі, 9 (22).ХІ.1904).

 

«Комусь кланяється п[ан] Славінський. Хтось його бачив, як був в Одесі. В той час (тому три тижні) п[ан] Славінський був редактором нової часописі «Южны[е] записки», а тепер він офіциром у війську – забрали його несподівано до війська, та ще добре хоч не на війну, а відслужувати на місці тих, що на війну пішли, так що все ж він на Україні лишиться. Дуже він з того не рад, що мусів перо на стрільбу змінити, але щож має робити? Редакторство, натурально, перейшло в инші руки і хтось з того не рад, бо сподівався писати в тій часописі, а тепер не знає, як те випаде» (до Кобилянської О. Ю., Тбілісі, 9 (22).ХІ.1904).

 

[1]    Славинський Максим Антонович (1868−1945) — український громадсько-політичний діяч, поет-перекладач, дипломат, публіцист. Був членом літературного гуртка «Плеяда», співавтор Лесі Українки в перекладах Г. Гейне (знайомі від 1886 р.). Закінчив Київський університет Св. Володимира (юридичний факультет), у роки УНР був міністром праці, головою дипломатичної місії у Празі, звідки 1945 р. викрадений органами НКВС, помер у Лук’янівській в’язниці.

 

[2]    «Гірської ідилії» (нім.).

 

[3]    Лоті П’єр (Жюльєн Віо, 1850-1923) — французький письменник.

 

[4]    Маршинський Аполлінарій Серапіонович (1865−1929) — український громадський діяч, перекладач, економіст, педагог, член «Плеяди». Закінчив Київський університет Св. Володимира. 1889 р. з укр. громад. діячами Є. Дегеном, Б. Кістяківським та ін. їздив у Галичину налагоджувати взаємини з І. Франком та М. Павликом, разом з ними потрапив до львівської в’язниці. Після повернення додому зазнав переслідувань з боку царських властей. 1891 р. переїхав до Риги, 1899 — до Дерпта, 1916 повернувся в Україну, працював у фінансових установах. 1919 р. — віце-міністр фінансів в уряді УНР. Того ж року виїхав за кордон, викладав українознавство в садівничій школі м. Мельніка (Чехословаччина); з 1924 був лектором Українського педагогічного ін-ту ім. Драгоманова (Прага).

  Ветерани українства: в 75-ті роковини народження Максима Славінського і Фотія Красицького (ретроспектива, 1943 рік)

 

[5]    Славинський Максим.

 

[6]    Міхель-Антонович Варвара Іванівна — дружина Володимира Боніфатійовича Антоновича (1834−1908), українського історика, етнографа, професора Київського університету Св. Володимира, одного з лідерів Старої Громади і близького приятеля Косачів.

 

[7]    «Чорноморці» — оперета в 3-х картинах. Музика М. Лисенка. За п’єсою Якова Кухаренка «Чорноморський побит» (1836). Скомпонував М. Старицький.

 

[8]        Під злістю має на увазі сарказм, який, за словами М Драгоманова, був недостатньо відтворений Лесею Українкою та М. Славинським у перекладах Гейне.

 

[9]    Для перших двох («Коли настав чудовий май…», «Чого так поблідли ті рожі ясні…») М. Лисенко використав Лесин переклад Г. Гейне.

 

[10]  Перелічуючи назви творів Г. Гейне, Леся Українка під кожною ставила позначки — літеру «Л.» чи «С.». Очевидно, йдеться про переклади, зроблені самою поетесою («Л.») та М. Славинським («С.»): «Коли настав чудовий май» — Л., «Чого так поблідли ті рожі ясні» — Л., «З мого тяжкого суму» — С., «Не жаль мені» — Л., «Сосна» — С., «Пісні на[нрзб.]» — С., [нрзб.] — С., балада — Л., «На крилах пісень» — Л., «На личеньку [нрзб.]» — С. Окрім того, автограф листа не має закінчення, оскільки не містить підпису та побажань родині, що характерно для епістолярію Лесі Українки. Варто зазначити, що, починаючи від слова «Сосна», в автографі запис зроблено не так чітко, начебто залишками чорнила.

 

[11]  Під час студентського вечора М. Славинський як розпорядник звелів вивести з зали двох студентів-бешкетників, які згодом помстилися йому — підстерегли біля університету і жорстоко побили.

 

[12]      Таке звичайне!!! (нім.).

 

[13]  «Листи темних людей» (лат.) — анонімно видана в Німеччині книга в двох частинах (1515 і 1517 рр..), що містила в собі сатиру, спрямовану проти схоластики; стала важливою культурною подією свого часу, написана групою гуманістів (Ульріх фон Гуттен, Крот Рубеан, Муціан Руф, Герман Буш), пов’язаних з Ерфуртським співтовариством.

 

[14] Йдеться про поему «Атта Троль» відомого німецького письменника Гейне Крістіана Йоганна Генріха (1797–1856) – одного з улюблених поетів Лесі Українки, портрет якого стояв на її робочому столі.

 

[15] Романтичної драми у віршах «Вільям Раткліфф» Г. Гейне.

 

[16] Стависький – Славинський Максим Антонович (1868–1945) – співавтор Лесі Українки, перекладач творів Г. Гейне, близький приятель поетеси.

 

[17] Переклад поеми Г. Гейне «Атта Троль», здійснений Лесею Українкою, опубліковано в «Літературно-науковому вістнику» 1900 р. (кн.1–2).

 

[18] Окремою книгою переклади творів Г. Гейне («Атта Троль», «Раткліф», «Балади»), здійснені Лесею Українкою та М. Славинським (Ставиським), побачили світ у видавництві «Літературно-наукового вістника» 1903 року.

 

[19] Очевидно, йдеться про рецензію М. Славинського на тритомне видання «Антології української літератури ХІХ ст.» С. Єфремова (Київ, вид-во «Вік», 1902).

 

[20] Нордернейський цикл (нім.).

 

[21] «Єврейські мелодії» (нім.).

 

[22] Йдеться про підготовку до друку збірки вибраних творів «На крилах пісень» (Київ, 1904).

 

[23] Дописка Лесі Українки: «Я хотіла, щоб вони були видані вкупі з Атта Тролем».

[24] «Літературно-науковому вістнику».

[25] «Вік» – тритомна антологія нової української літератури, виходила в Києві протягом 1900–1902 рр. у видавництві «Вік» з нагоди 100-річчя від часу виходу в світ «Енеїди» І. Котляревського (укладачі – В. Доманицький та С. Єфремов); твори Лесі Українки увійшли в перший том, який було перевидано 1902 року.

[26] Славинський (Славінський) Максим Антонович (1868–1945) – перекладач творів Г. Гейне у співавторстві з Лесею Українкою, близький приятель поетеси; у різні роки працював у редакціях кількох петербурзьких газет та журналів («Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль», «Жизнь», «Вестник Европы» тощо), 1901 року був висланий з Санкт-Петербурга за активну проукраїнську діяльність, на той час мешкав у Катеринославі.

[27] Рецензію М. Славинського опубліковано в журналі «Міръ Божій» 1902 року (кн. ХІ,  с. 98–100).

[28] «Южные записки» — російськомовний літературний тижневик за редакцією М. Славинського та Ф. Матушевського, орган всеросійського революційного об’єднання, відомого під назвою «Союз освобождения»; виходив в Одесі протягом 1903—1905 років.

[29] З початку 1904 року М. Славинський мешкав в Одесі, однак у листопаді того ж року, напередодні російсько-японської війни, його знову забрали до війська.

 

Вибірку надала упорядниця трьохтомника  Лесі Українки «Листи» (2018) Валентина Прокіп (Савчук).

6.10.2018

Залишити відповідь

Підписатися на розсилку