Головна » «Розподіл Росії», Максим Славинський (ретроспектива, 1934-й рік)

«Розподіл Росії», Максим Славинський (ретроспектива, 1934-й рік)

Щоденна газета «Діло», Львів, 13.05.1934

Щоденна газета «Діло», Львів, 13.05.1934 (фото: libraria.ua)

 

В останньому числі паризького «Тризубу» появилася під повищим наголовком цікава стаття відомого діяча п. Славінського на тему, яка з усіх існуючих міжнародніх та українських тем є для українців найближчою, найцікавішою і найбільше життєвою. Адже «поділ Росії» — це самостійність України! Передруковуємо ту статтю лише з мінімальними правописними змінами та додатком субтитулів для кращої орієнтації читачів. — Прим. ред.

 

ПАНІКА СЕРЕД РОСІЙСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ.

Міжнародня конюнктура сьогодні така, що начебто наближається час, коли з ріжних кінців розпочата буде справа, що її можна б звати упорядкуванням Сходу Европи, але яка в дипльоматичних канцеляріях дістала назву — розподіл Росії, як про це свідчать російські емігранти, що служили колись в імператорських посольствах та самі по тих канцеляріях могли бачити зловісні, як вони кажуть, «папки» з тим заголовком.

Як відомо, російські емігранти з цього приводу вдарили в усі дзвони. З публичними відчитами та з іншими проявами виступили Мілюков і Денікин, Казем-бек і Бєрнацький, Струве і Керенський, і багато інших представників усіх політичних напрямків, ультра-правими монархістами зачинаючи і соціалістами кінчаючи. Виступали в Парижі, Льондоні, Берліні, Білгороді, у Празі — одно слово, в усіх емігрантських осередках; стався немовби імпровізований плебісцит на болючу для них тему — розподіл Росії.

Зміст усіх тих виступів, щоб не спинятися на кожному зокрема, можна звести до таких тез:

РОСІЙСЬКІ ТЕЗИ ПРО ПОДІЛ РОСІЇ.

Перша: Настав час, дуже сприятливий для розподілу Росії.

А це тому:

а) що деякі великі держави в ньому заінтересовані, вважаючи його для себе корисним;

б) що всі народи на території СССР, — усе їх не чисто московське велике пасмо від України, козацьких земель, Кавказу й Туркестану і далі цілий Сибір аж до Зеленого Клину на Тихому океані, — усі мають непохитну волю відокремитися від усякої Росії і прикладають до того всіх своїх зусиль;

і в) що більшовики підупали з середини, а назовні не в силі оборонити від кого-небудь російські державні кордони.

Друга: Розподіл Росії зачнеться в час, коли СССР примушений буде воювати з ким-будь в Азії чи в Европі і буде виконаний ззовні ворожими силами, зсередини силами вказаних народів.

Третя: Внаслідок розподілу Росія може бути територіально зведена до кордонів Московського Царства на початках XVII століття, а то й до епохи Івана IV, до того її часу, коли донські козаки на чолі з Єрмаком не встигли ще були подарувати тому цареві Західній Сибір.

Тези, як бачимо, бездоганні, проти них тяжко виставити які-будь заперечення. Можна лише дивуватися, звідки це так нагло прийшло до росіян оте обєктивне становище до Росії, якого вони досі ніколи не виявляли. Однак для уважного спостерігача причина цілком ясна. Це паніка, смертельний переляк перед неминучістю, почуття, під впливом якого люди, як відомо, дуже часто видають тайні свої думки, в голос говорять про те, у чому раніше самі собі боялися признаватися. Росіяни були заскочені останнім зворотом міжнародніх подій, що видався їм несподіваним, хоч і має він цілком природні органічні свої коріння у світовому житті.

Ці події такі: японська плянова експанзія на азійському суходолі; відтворення історичного германського Drang nach Osten, тобто змагання, інакше та сама експанзія на Схід; польсько-німецький пакт, антибільшовицькі та взагалі антиросійські настрої у деяких европейських держав, особливо в Анґлії, де відживає гостре почуття російської небезпеки в Азії, і т. і. Зіставивши ці події з наявним — зсередини і назовні — знесиленням більшовиків, з наочною активністю поневолених народів СССР та їх еміграції, росіяни якось неначебто враз прозріли, побачили речі такими, якими вони є, злякалися і заговорили на гвалт.

Злякалися і проговорилися, але з того не слід робити собі яких-будь ілюзій. Все те сталося лише на час, на годину; росіяни схаменулися і зараз же після тез стали виробляти рецепти нової тактики, як оборонити свою справу перед самостійниками, в який спосіб аргументувати в її користь перед світовою опінією. Рецепт отих предкладено кілька; вкажемо на них загально:

ЯК РОСІЙСЬКА ЕМІГРАЦІЯ ДУМАЄ РЯТУВАТИ РОСІЮ?

Перша з них належить Мілюкову.

Старий вчений професор та ще й історик ясно собі уявляє, що в час занепаду більшовиків Росія розвалиться на свої складові частини. Тому, аби запобігти тому занепадові, а тим самим і розкладові, закликає він усіх росіян беззастережно станути по боці більшовиків, якщо їм доведеться з кимбудь воювати. Для широкого імперського патріота такий заклик, треба признати, цілком льоґічний, хоч і дуже сміливий, а для політика, можна сказати, — розпучливий. Бож коли більшовики впадуть, то разом з ними западеться і Мілюков із своїм закликом, і то назавжди. Коли ж би сталося таке несподіване чудо, що більшовики свою справу таки виграють, то Мілюкову з тої виграної не припаде й найменшої частини. Для нас ця рецепта цікава лише одною своєю стороною. Бож ще раз і категорично свідчить вона, що росіян, — хоч би й якими були вони демократами, — і найбільша біда не научить людської правди любити, що для нас вони чи більшовики, чи монархісти, то все одна швайка, як говориться в наших піснях.

Друга рецепта належить Денікінові.

Він рубає нібито по-вояцьки. Рекомендує, використовуючи ту чи іншу війну з більшовиками, з одного боку завалити більшовиків, а з другого — примусити поневолені нації залишатися в складі Росії. Рецепта, як бачимо, не нова, а та сама, яку вже раз випробував Денікін за той час, коли він мав можливість прикладати до життя свої рецепти. Тоді він, як відомо, погнався був зразу за двома зайцями, за Москвою та за Київом, ні одного не зловив, зате сам, як третій заяць, мусів тікати до Криму, а звідти за кордон, де перебуває й тепер. З тим, хто хотів би ще раз випробувати ту рецепту, сталосяб те саме, що й з його автором, а може й ще щось гірше. І це, як здається, росіяни вже собі таки втямили.

Третя та четверта рецепта належить младоросові Казем-бекові та соціялістові Керенському.

Вони не дуже-то виразні, але подекуди сусідують з попередніми; одна, Казем-бекова, з рецептою Мілюкова, друга, Керенського, — з рецептою Денікіна. Тому про них можна більше не говорити.

Пяту й останню рецепту можна скласти з виявів решти російських політиків.

До речі, це треба памятати, — як раз за цими політиками з імени, коли не рахувати Струвого, людьми не дуже то маркантними, йде переважна маса російської еміграції, її масив, бо з ним й так званий Військовий Союз, і монархісти і взагалі всі праві політичні і громадські угруповання, до складу яких належить чи не 80-90 відсотків цілої «закордонної Росії». Вказані вище вияви подекуди ріжняться один від одного, але в головних рисах, викладених у них, рецепта така:

Більшовиків завалити треба, але виконати це й закріпитися на московській батьківщині можна, по-перше, вступивши в союз з тою державою, яка воюватиме з СССР, а по-друге, за допомогою так званих самостійників чи за їх сприятливого центральністю. Бож, мовляв, може статися й так, що самостійники, відокремившися від СССР, пізніше ради своїх цілей та щоб мати поруч з собою безсилого сусіду, допоможуть більшовикам утриматися на властивій Московщині. Тому з самостійниками необхідно завчасу зговоритися і погодитися, визнати за ними право на незалежне існування їх національних держав і в обмін за визнання дістати від них допомогу на поворот до Москви. Іншого шляху сьогодні нема. Що ж до майбутнього, то там буде видко. За майбутнє, на думку авторів цієї рецепти, нічого непокоїтися, бо за деякий час чи самі самостійники освідомлять собі свої помилки і повернуться до Росії, чи можна їх буде в той або інший спосіб і примусити до того освідомлення. Ця остання рецепта, в якій з такою примітивністю і безсоромністю виявлене старе езуїтське правило про так звану reservatio mentalis тепер дуже популярна серед росіян. З нашого боку, як здається, коментарів вона не потребує. Про неї можна лише таке сказати: добре, що вона виголошена, раз існує. Принаймні, ясно й точно знатимемо  з чим маємо до діла, а знаючи, відповідно до того й поставимося.

 

Reservatio mentalis (лат.) — обмовка, завдяки якій висловлювання, обіцянка, клятва повинні втратити свою моральну обов’язковість. Мовчазна обмеження висловлювання, якщо воно застосовувалося з метою захисту будь-яких узаконених таємниць, в схоластиці вважалось допустимим на відміну від брехні. Єзуїти намагалися встановити, за яких обставин таке застереження не тягне за собою брехні, що дало привід до гострої їх критики з боку Паскаля.

ТРОХИ ПОМУДРIШАЛИ…

Від рецепт перейдемо до аргументів. Насамперед мусимо зазначити й таке явище. За останній час росіяни в своїх виступах на адресу самостійників майже цілком перестали користатися старими нерозумними і несмачними твердженнями про те, що начебто в колишній Росії завжди була лише одна нація, що тамошні національні рухи або вигадка кучки інтеліґенції, або інтрига якоїсь чужої держави. І випадає так, що росіяни, – принаймні в цій площині, – за час еміграції все-таки дещо собі засвоїли, бо їх аргументи підвелися вже до вищого рівня.

Поділити їх можна на дві категорії:

  1. аргументи з площини історично-ідеольогічної

і     2. аргументи, застосовані до постійної практики, властиво до рутини міжнародніх політичних взаємовідносин.

 

КОНЦЕНТРАЦІЯ ЧИ ДИФЕРЕНЦІЯЦІЯ.

Першу категорію можна звести до такої ідеольогічної формули: еволюція державного будівництва в Европі і по цілому світі за останнє століття йде в напрямі не диференціації, а концентрації. З малих держав утворюються великі, бо лише ці останні, розкладені на великих територіях, маючи численне населення і централізований провід, можуть дешево, легко й всебічно обслужити матеріальні та інтелектуальні потреби свого народу чи народів. На грунті цієї еволюції за вказаний час повстали в сучасній подобі своїй такі державні гіганти – Бритійська Імперія, Сполучені Держави Північної Америки, Франція з її кольоніями; далі Німеччина та Італія, а в Азії – Японія. Тому то й утворена на Сході Европи та в Азії Росія, чи то в подобі СССР, чи в якій іншій, має бути збережена як цілість, бо існування її відповідає історичним тенденціям світового розвитку.

За джерелом, з якого випливала ця формула, нема чого далеко ходити. Бож на око вже видко її повну анальоґію з такою поширеною і з части визнаною Марксовою теорією концентрації чинників світової промислової та всякої іншої технічної продукції. Творець наукового соціялізму таким чином мав би наче стати в обороні історичної Росії. До якої міри вказана формула може бути прикладена до економічної площини державного життя – поминаю. Щож до сфери державного будівництва, тут її можна булоб прийняти лише умовно і то із дуже великими суттєвими застереженнями; бо не тільки не виправдана вона цілим комплексом історичних фактів, але в значній мірі йде їм і всупереч.

Поперше, у світовій історії за останнє століття в цій площині переходив не один еволюційний процес, а два, і лише один з них був концентраційного характеру, бо другий якраз навпаки – був диференційний. І не знати, який з них був сильніший, бо одночасно з тим, як одні великі держави концентраційно посилювалися, другі так само великі, диференційно розпадалися на свої складові частини. Так на протязі вказаного часу з мапи європейського суходолу остаточно зникла могутня колись концентрація Отоманської Порти, залишивши сьогодня за собою, як історичну памятку, лише Царгород з невеликими околицями; так само на наших очах занепала і розвалилася в Европі Австро-Угорська імперія, а в Азії – вже тридцять літ як іде спадом колись така велика і концентрована китайська імперія. Причина того ясна і скрізь однакова. Центральний провід вказаних концентрованих держав, як правило, не тільки не сприяв всебічно розвиткові народів, що входили до складу концентрації, але впрост навпаки, ставив на його дорозі всі можливі перепони. Концентровані народи миритися з тим не могли, зачинали боротьбу, і та боротьба постепенно розхитувала аж поки зрештою з часом не розвалювала цілу концентрацію. Конфлікт між процесами концентраційним та диференційним в остаточних наслідках завжди кінчався перемогою останнього. Сторонні впливи у такого роду боротьбі грали цілком другорядну ролю, бож чужоземні інтервенції, як то видко з численних історичних фактів в минулому на Балканах, а за наших днів – у Середній Европі та на Близькому й на Далекому Сході, могли причинитися й причинилися лише до прискорення цілого процесу. Але самий процес виникав, наростав і посилювався завжди і без них, бо він був органічний. Більше за те, навіть і внутрі тих держав, що розвинули й розумною політикою заховали свою концентрацію, можна всюди з наявністю констатувати існування й чинність процесу диференційного, певна річ, в ріжних його стадіях.

Для характеристики тих стадій вкажемо хочби на такі явища: в Англії – на еволюцію доміній, нині фактично самостійних держав, на відрив Ірляндії, на змагання Індії; у Франції – на рух провансальський чи бретонський; у Сполучених Державах — на чорний рух, на припинення раніше штандартної асиміляції новітніх генерацій еміграції ірляндської, жидівської, німецької, української.

ГІН ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ОБЄДНАННЯ.

Подруге, вказана вище концентраційна формула мовчить про те, що не всі державні концентрації викликані однаковими причинами. Бож коли, скажемо, Англія та Франція розвинули свою концентраційну могучість на грунті поширеної кольоніяльної експанзії та звязаних з нею великих економічних інтересів, то з другого боку, три чверти XIX століття європейської історії перейшли під знаком боротьби за національне обєднання Італії та Німеччини, які за цей увесь час ставили свою концентрацію на непохитній волі нації жити вкупі, в одній державі. Вказані вище експанзія та інтереси прийшли до них пізніше, бо в цих прикладах маємо приклад того, як диференційний процес став підложжам для концентрованої єдности.

До тих історичних справок треба додати ще одну. Вказівка на те, що в могутніх концентраціях держава має можливість подбати про найліпший розвиток націй, які входять до її складу, не відповідає засвідченим фактам. Має, але майже ніколи отого не робить. Найліпший всебічний національний розвиток находимо як раз у малих, іноді в найменших державах, що повстали й живуть внаслідок процесу диференціяції, як, скажемо, Голяндія, Бельгія, Швайцарія, Данія, Норвегія, Швеція, щоб не говорити тут про новіші. Навпаки, у великих концентраціях, навіть в однонаціональних, істнує завжди велика небезпека, що інтелектуальний, а почасти й матеріальний рівень її провінції знижений буде на користь збільшення рівня столиці з її околицями. Так вже сталося з Парижем у суто концентрованій Франції, того самого бояться тепер і в Німеччині, бо беруться вже й до деяких заходів, щоб тому перешкодити.

ОБНИЖЕНННЯ КУЛЬТУРИ НАРОДІВ, ЗАВОЙОВАНИХ РОСІЄЮ.

З викладеного ясно, що вказана вище теза про державну концентрацію ні в який спосіб не може бути прикладена до СССР чи до Російської імперії взагалі. Російська концентрація не підходить ні до одної з європейських формул, ні до англьо-француської, ні до італьо-німецької, ні до американської. Хоч якраз про цю останню найчастіше згадують, говорючи про Росію. Бож, вкажемо, Англія остаточно встановила свою концентрацію на принципах свого «Великого Бунту» з XVII століття, а Франція – на анальоґічних принципах Великої Революції, які стали провідними в політичному життю цілого світу. До своїх концентрованих народів і за океани несли вони не лише утиск і визискування, але й високі цінности ідейного порядку. Їх, так мовити, концентраційне панування над іншими народами дало тим останнім повищення культурного життя, бо причинилося до засвоєння творчих ідей європейської цивілізації. Разом з мінусами давало воно великі плюси, бо внаслідок його могло розпочатися і розпочалося культурне, економічне і політичне відродження багатьох, здавалося, навіки завмерлих національностей, Російська-ж імперія все забірала у концентрованих нею народів і нічого їм не давала. І не могла давати. Бож лише незначна частина підвладних їй азійських народів культурно стояла подекуди нижче властиво, Московщини, а всі інші народи, особливо підбиті мечем та вогнем європейські нації на її півдні та на заході, мали далеко вищий за неї цивілізаційний рівень усіх своїх суспільних верств.  Москва тяжко вдарила по тому рівні, знизила його, оскільки було її сили. В цьому якраз, може, з найбільшою силою й виявився не-европейський підклад її концентрації. Бож в той час, як Англія чи Франція щодо концентрованих ними народів вели лінію рівняння на самих себе, тобто на вищого, Москва хоч і вела анальогічну лінію, рівняла також на себе, але це було рівняння на нижчого.

«БАТОГОВА» МЕТОДА «ЄДИНОЇ» НАЦІЇ.

Ще менше, – коли це ще можна сказати, – підходить російська концентрація й до формул італьо-німецької чи американської. Італійська і німецька концентрація, як вказано було вище, утворилися на органічній волі їх націй до співжиття в єдиній національній державі. Американська концентрація знайшла свої сили, утворивши на своїх просторах на протязі XIX століття нову, другу англійську націю з дуже ріжноманітних національних одрізків, які явилися до неї малими партіями як імігранти, розпорошувалися серед населення й розпливалися в ньому без останку, без спротиву з свого боку і без насильства з боку американців, до атмосфери високої політичної та іншої культури. Годі булоб  для такого роду явищ шукати анальогій у російській концентрації. Їх нема. Бож утримувалася вона не якимись цінностями культурного порядку, а виключно фізичною силою, силою війська та поліції, бо хоч і зробила вона була спробу утворити з численних поневолених нею народів нову єдину російську націю, але спроба та збанкротувала зразу, між іншим і тому, що творилося це методами чисто батогового характеру.

Російська концентрація завжди була й до самого свого кінця остається  Европі чужою і ворожою, бо коріннями своїми вросла вона до іншого грунту. Генетично походить вона не від західних, а від азійських великих концентрацій деспотичного типу. Перебудувати свою структуру на європейський лад, як то зробила свого часу, скажемо Японія, вона не сміла, бо не мала доброї волі до того. Спроби, що правда, були. Свого часу Петро І змагався надати Росії подобу так званої поліційної держави; Ленін, й за ним і Сталін на наших очах дбали про її подобу соціалістичну. Що з того вийшло, знаємо. Ні поліційною, ні соціалістичною в европейському сенсі цих слів Росія не стала, а залишилася тим, чим і була завжди. І сьогодня в той і чи інший спосіб підтримувати російську концентрацію, це означалоб клопотатися над консервуванням історичного анахронізму, змагатися затримати при житті гальванізований в подобі СССР концентраційний труп. Як здається, в Европі вже починають добре розуміти.

СТРАХ ПЕРЕД СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИМ БАЛКАНОМ.

Про другу категорію вказаних вище аргументів скажемо лише кілька слів. Вона спрямована на штандартну психольогію дипломатичних рутинерів серед европейської політики,  може бути зведеною до одного терміну – балканізація. Балканські народи, як відомо, відірвавшися від Туреччини і зорганізувавшися в окремі держави, стали центром тертя, інтриг і конфліктів; наробили, роблять і тепер багато клопоту европейським дипльоматам. Після великої війни, так мовити, балканізована була й середня Европа, і це також причинилося до ускладнень і до труднощів для дипломатичної рутини. Щож то, мовляв, буде, як балканізованою стане ще й ціла територія Східньої Европи? Аргумент, як бачимо, дуже упрощений і розрахований на примітивний рутинізм, але його не слід недоцінювати. Европейські дипльомати такі самі люди, як і всі інші і між ними так само мало високообдарованих і далекосяглих, як і у всіх інших площинах громадського й політичного життя. Крім того, не всі европейські держави мають точно означені й вироблені пляни східньої політики. Таким переходити з навиклого рутиною способу ведення справ до якогось нового, невипробованого й многогранного – це річ тяжка. Тяжка, але не непереборна, і це видно вже в деяких зворотах

европейської політики. Скаржитися на балканізацію, ясна річ, будуть і далі, але будуть з нею рахуватися, як з фактом, для Сходу нормальним і творчим, а для цілої Европи корисним.

На цьому покищо й закінчим з несподіваним російсько-емігрантським плебісцитом. Для росіян він, мабуть таки, був погрібний, а нас він лише закріплює на наших старих і певних позиціях.

М. Славінський

Щоденна газета «Діло», №123 (13.05.1934),№124 (14.05.1934), №126 (16.05.1934), Львів.

17.09.2018

Коментар

Залишити відповідь

Підписатися на розсилку