Головна » «Спогади», Максим Славинський

«Спогади», Максим Славинський

Частина 1.

Перші враження. – Тітка. – Дитяче товариство. – Турецька війна.

Мої спомини про Київ зачинаються з осені 1877 р. коли мене привезли туди віддавати до гімназії. Було тоді мені дев’ять літ, і мої батьки хотіли, щоб я вступив до першої кляси. Але це бажання зісталося марною мрією. По-перше тому, що іспити вже були скінчені, а по-друге ще й тому, що я на тих іспитах напевно був би провалився. Бо ж, коли моя тітка – вчителька, в якої я мав жити, стала мене на всякий випадок іспитувати, то виявилося, що хоч я й дуже добре знав з “науки” все, що потрібно було для першої кляси, в тому й російську мову, але говорити цією мовою я зовсім не вмів, а читав, як казала тітка, малоросійщиною.

Мене це й самого тоді здивувало, бо я ж таки читав деякі російські книжки, учився з російських підручників, все добре розумів і навіть диктати незле писав. Лише пізніше я втямив, що це була цілком природна річ. Російської мови я вдома ніколи й ні від кого не чув, бо навіть і наш учитель з церковнопарафіяльної школи, місцевий диякон, – як я потім міг констатувати, – говорив такою мовою, що її годі було назвати російською.

Тому того таки дня ввечері було вирішено, що я зістанусь у Києві безвиїзно на цілий рік, – до майбутніх іспитів, – щоб навчитись міської мови, бо, знов же казала тітка моїй мамі, якщо літом я поїду додому, то “малоросійщина” знову обсадить мені голову. Мама з тим мусила погодитись, мусів скоритись і я, бо в нас у родині не було того звичаю, щоб діти сперечались у чому-небудь із батьками, особливо з мамою. Поплакав я, щоправда, трохи мамі в спідницю, але почувши від неї, що хлопцеві не годиться такої слабкості виявляти, особливо в чужій хаті, – перестав, витерши очі кулачками, за що й почув від тітки перший, досить лагідний реприманд, що втиратися треба не кулачками, а хустиною, бо інакше, мовляв, нащо вона дурно лежатиме в кишені.

Хоч до цього часу, крім рідних Ставищ, околишніх сіл та Білої Церкви, я ще нічого не бачив, але мушу признатися, що в‘їзд до Києва не зробив на мене якогось особливого враження. Їхав я з мамою візником з вокзалу, як звичайно, спочатку дамбою колишньої Безаківської вулиці, – не знаю, як її звуть тепер, – потім повернули направо вгору бульваром, нині Шевченківським, знову повернувши, на цей раз уліво, виїхали на Фундукліївську і нею доїхали до дому Шедельна, на розі Хрещатика, де жив наш земляк, – книгар Бурмистрів, що в нього учився мій старший брат Тодор.

Там ми спочинули, умились і поїли, розпиталися про адресу тітки і пішли до неї без річей пішки на Велику Васильківську вулицю, де вона тимчасово перебувала, бо й сама з чоловіком недавно перед тим переїхала до Києва. Їдучи візником я уважно придивлявся до всього, що ставало на дорозі, і Київ мені з‘явився зовсім не таким, яким здавався він мені на основі частих переказів про нього, що я їх чув від батька, від матері та наших сусідів, що ходили до нього на прошу, чи їздили у своїх справах.

У Києві, на мій погляд, церкви мали стояти одна на одній, і між ними великі муровані палаци й усякі чудеса, а ми за цілу дорогу не бачили ні однієї церкви, ні палацу, ні костелу, бо Володимирський Собор на Бульварі тоді ще стояв у рештуваннях, а Університет ми обминули. А втім, навіть у нас у Ставищах на одному майдані було дві церкви, і то одна наша парафіяльна, така гарна, мурована, і костьол – теж дуже гарний. Були на тому ж майдані і два палаци Браніцького – муровані, великі й гарні. А тут, щоправда, багато мурованих домів, але невеликих, що їх і в Білій Церкві є також досить. Кругом видно було сади, – це так, а на бульварі росли тополі, але й у нас, у Ставищах, на широкому шляху до Умані, що перерізував ціле містечко, росли такі берести та шовковиці, яких я тут не помічав, а садів у нас теж було скільки хочеш, – і великих біля палаців, і менших – біля кожної хати, – та й наш власний сад був непоганий. Вулиці тут були бруковані, без пороху, а в дощ, мабуть, без болота, але як то мусять від того каміння боліти ноги у коней, навіть у кованих, а тут вони всі – на чотири ноги на підковах, хоч до зими ще й далеко. А як те каміння гуркотить, – і поговорити не можна. Трохи нібито вразив мене Хрещатик, бо там була сила візників і людей, але я й на це зараз же знайшов прирівняння, що у Ставищах на ярмарку буває ще завізніше, ніж тут. А що тут люди по-панському всі вбрані, і повози ліпші, – то нічого дивного в тому немає, бо ж Київ таки велике місто, а Ставище – всього лише містечко.

Цей примітивний скепсис щодо Києва у мене дуже скоро розвіявся, бо пройшов я з мамою цілу, так звану, прочанську дорогу, – від Самсона й Братського монастиря до Флорівського, а далі від Андріївської церкви Св. Софії, Трьохсвятительської, Михайлівського монастиря, – аж до Лаври, з її дзвіницею та печерами… Побачив я великі сади, чудові будинки й незвичайні краєвиди з Дніпром і без нього. Щоправда, згаданий скепсис селянської дитини іноді й пізніше прокидався у мене. Так, коли мені тітка якось показувала Золоті Ворота, то я дивився і з чемності мовчав, але в голові вставали думки: – Які ж це ворота? Через них і добрий віз не переїде, особливо зі снопами. Та й стоять вони на горбочку, – до них не можна й під‘їхати, – можна лише підійти по сходах. Та й не золотом вони вкриті, а якоюсь зеленою бляхою…

А втім, уся легенди, що їх я ще зовсім малим чув удома про Київ та його чудеса, ожили в моїй душі, засяяли над реальним Києвом і злилися з ним. Ясна річ, що цей процес відбувся в мене не за один-два дні й не за один-два роки. Тягнувся він багато літ і все поглиблювався. А коли скінчився, і до вказаних аспектів доданий був ще й третій – історичний, то всі вони: – історичний, легендарний і реальний, – утворили єдиний, живий і нероздільний образ Києва, – цього прекрасного і неповторимого, мабуть, міста в Європі, що в ньому нараз і навіки закохувався кожний, хто б він не був, а особливо Українець, коли він певний час поживе в ньому і хоч трохи пізнає його сучасну красу і красу його минувшини. За моє досить довге життя я мав тому свідоцтва від людей і в літературі, у Москалів, Поляків, Французів, Німців, Англійців та інших. Закохався в ньому і я і став він мені рідним, може навіть ріднішим, ніж мої рідні Ставища, що їх я ніколи любити не переставав.

Мама побула трохи ще зі мною в Києві й поїхала додому, а я зістався у тітки. Властиво, вона була мені не тітка, а братова, бо її чоловік, Дмитро Шермінський, був моїм братом у других, але він був старший за мене чи не на тридцять літ, і в Києві я вперше з ним познайомився, а до того ніколи його не бачив. На мій погляд, він був зовсім старий, бо вже й сивів, і я не зважався признати в ньому брата. Коли він заговорив до мене, то я відповідаючи, несподівано назвав його дядьком, – і так воно зосталося й надалі, а його жінка, само собою мусила стати тіткою. Була ця моя тітка з роду Чернигівських козаків, Розумів, що, нібито, були споріднені з тими історичними Розумами, що дали колись Москві чоловіка для цариці, а Україні – гетьмана. Чи так воно було, – не знаю. Але можливо, що й так, бо вся родина моєї тітки, крім неї самої, були незвичайно гарні, а один із її членів, – старший брат тітчин, як я потім міг перевірити по портретах, був дуже подібний до Олексія Розума, чоловіка Єлизавети Імператриці російської. Батько тітчин умер молодим, але мати мала якийсь хуторочок і вивела дітей у люди, бо перебула вона замолоду, як одна з перших у Росії сестер милосердя, – цілу Севастопольську облогу, а тому мала якусь пенсію, а до того й заховала якусь протекцію. Тітчині сестри добре повиходили заміж, хоч і були безприданні, а брат якимсь способом дістався до Франції, пробув там кілька років, вивчився металургії і повернувшись додому на Україну, заклав, здається, першу у Києві, невеличку ливарню на чавун та інше. Сама тітка вчилася на державний кошт у так званому Ливашовському пансіоні в Києві, де придбала певне знання французької мови й диплом домашньої (вчительки (?) – Б.С.). [ Далі в тексті один рядок пропуску]. … [пям‘я]тає вона з пансіону Олену Пчілку, чи то за справжнім тоді для неї іменем, Ольгу Драгоманову, то тітка відповіла, що якась Драгоманова там була та що про неї казали, що вона добре вийшла заміж і стала писати малоросійські поезії. Більше вона мені нічого не могла сказати про Олену Пчілку, не знала навіть, чи старша вона, чи молодша за неї.

На Великій Васильківській тітка моя, як я сказав, перебувала тимчасово, бо підшукувала собі помешкання десь інде. Тому, що чоловік її був бідний, а до того ще й якийсь невдалий, – не міг він ніде довго утриматись на службі, то вона вирішила використати свій диплом, щоб і самій заробляти, а для того задумала поставити невелику домашню школу, підготовляючи в ній дітей до іспитів у гімназії, що їх у Києві вже тоді було – три мужеські і дві жіночі. Тижнів зо два після мого приїзду вона й знайшла собі помешкання близько від тодішньої, – не пам‘ятаю вже якої, – служби свого чоловіка, – на Малій Володимирській вулиці, в тій її горішній частині за Софієвським Собором, що перерізує Старий Город від Великої Житомирської до Підвальної.

Цей куток міста був тоді, а може зостався й тепер, – незвичайно спокійний та затишний. Вулиці заростали травою, візник там був майже сенсацією, невеличкі доми, майже без винятку, у півтора, чи два поверхи, – того самого старокиївського типу, що їх ставили кияни для себе, додаючи, коли родина була велика, ще так званий флігель (офіцини), найчастіше в глибині саду. А садів тих було так багато і були вони такі густі, що часто за їх деревами не можна було розпізнати не то що флігелю, але й самого головного будинку.

В одному з таких домів оселилася й тітка. Вона винайняла собі ввесь перший поверх, але тому, що дім стояв на скосі вулиці, то дві кімнати були на третину заховані під землею і ми, діти, використовували їх, щоб без догляду тітки просто з вікна опинитись на вулиці й гратися там з іншими дітьми, які таким самим способом з‘являлися  з сусідніх домів. Одну з кімнат тітка перетворила у справжню клясу, придбала чорну дошку, велику мапу з двома півкулями землі, три невеликі парти (лавки), а собі поставила перед ними стола.

Спочатку нас у неї було лише четверо, – і всі від родичів, бо, крім мене, було ще двоє дівчаток, справедливих племінниць та їх брат, які всі були дітьми старшої сестри тітчиної, що жила тоді зі своїм чоловіком, на прізвище Степановим, – то в Гостомлі недалеко Києва, то в Чернигівському хуторі. Він звався, як і я – Максим, і це давало дівчаткам привід до різного роду жартів, не дуже, як тепер бачу, дотепних, але тоді вони мені трохи таки дошкуляли.

Згодом кількість дітей збільшилась, бо тітка взяла на утримання ще двох гімназистів, – здається з першої кляси, а крім того, до її школи вступило ще троє хлопців, що їх вона мала підготувати до підготовчої кляси гімназії. Ці останні з нами не жили, а лише приходили вчитися, а це для них було дуже легко, бо всі вони з нашої ж таки вулиці.

Жилося нам дітям у тітки незле. Годувала вона нас добре, поза навчанням не дуже то докучала нам етикетом та вихованням, дозволяла нам гратися і в хаті, і надворі, і в садку, і на вулиці. Майже жадних кар вона не вживала, задовольняючись найчастіше докором чи посміхом, часто дуже в’їдливим і таким, що рівний був і самій карі. Зрана ми всі, хто не йшов до гімназії, сиділи в клясі, а тітка за столом, і тут вона була сувора і мало приступна, – вимагала від дітей уваги й думання. І, треба сказати, що досягала вона своєї мети, може ще й тому, що її учні були наче б підібрані, – всі більш-менш здібні, не дуже ледачі й слухалися її, хоч жадного страху перед нею не мали. Мала вона свою власну методу навчання, як на той час, досить сміливу. А саме, скажім, граматика. Вона довго дітям не говорила про жадні граматичні правила, бо спочатку вивчала ті правила нами практично, дуже доступно пояснюючи за читання, що таке іменник, прикметник, речення головне, складне і т. і. і лише пізніше, коли діти вже в усьому тому розбиралися, – вона давала їм підручник, щоб вони з нього вивчили правила до всього сказаного, бо на іспитах треба було на запитання відповідати так, як там написано і тими самими словами, так вона вчила нас граматики й початків географії, – лише Закону Божого вчила просто з книжки, бо, як мені тепер здається наслідки цієї методи були дуже добрі, бо всі її “підготованці”, як нас звали, – склали іспити і вступили до гімназії, – а це в той час, як скажу далі, була не така вже проста річ.

Щодо мене, то пам‘ятаючи про мою “малоросійщину”, вона вправляла мене в російській мові, знов же таки спеціальним способом. Вона не спиняла мене, коли я, як вона часто казала, говорив “нашою” мовою, бо й сама не цуралася нею говорити поза навчанням, не сміялася з мене, хоч і була дуже схильна до жартів, і не виговорювала. Замість того, вона дуже часто робила зі мною диктати та веліла переказувати своїми словами прочитані оповідання, чи навіть вірші й заохотила мене писати щоденник: я це й робив певний час, а вона перечитувала його й поправляла. Це останнє мені не подобалося, і я щоденник закинув, але він став уже непотрібний, бо в мові я був уже досить добре вправлений.

Дівчат Степанових окремо ще вчили грати на фортепіано. Навчання відбувалося надвечір, а ходила вчити їх досить уже літня панна, худа й висока, дуже негарна, яка мала відповідне для свого вигляду й прізвище, бо звалась вона Ганна Просолена. Дівчат вона вчила, здається зовсім добре, бо вони скоро навчилися грати різні, розуміється недуже тяжкі речі, а одна з них навіть вступила пізніше до Консерваторії в Петербурзі. Тітка, побачивши якось, що я уважно слухаю, як вони грають, і навіть підспівую їм, вирішила, щоб я вчився також. Я охоче погодився, але з того нічого не вийшло. Ганна Просолена малих хлопців чомусь не любила й застосувала до мене методу, якої я витримати не міг. А саме, за кожну помилку вона колола мені пальці шпилькою. Дві-три лекції я витерпів, але потім утік геть з дому, як тільки побачив, що йде до нас Ганна Просолена. На тому моя музикальна освіта і скінчилася й більше я з Ганною Просоленою не стикався. Побачив я її випадково один раз літ за тридцять після тих лекцій. Вона йшла до когось на лекцію у тому домі, де я проживав. Вона мене, розуміється, не пізнала, але я її впізнав відразу, бо, як це не дивно, вона зовсім не зазнала змін за стільки літ.

Діти жили між собою тихо і сумирно, – такі натури трапились, – я не пам‘ятаю якихось більших сварок, не кажучи вже про бійки. Але тепле приятельство між ними не встановилось. Як тепер я бачу, перешкодила тому різниця віку, хоч і була вона начебто незначною, а може це були, так би мотиви, різні інтереси, що були зв’язані з тією різницею віку. Найстаршими були дівчата, – їм було 11-12 літ. Тому саме, що вони були старші й дівчата, стояли вони осторонь із хлопцями не товаришували, навіть рідко з ними гралися. За дівчатами йшли гімназисти, – ці дивилися на нас згори, бо ми були всього лише підготованці. Серед “підготованців” я був найстаршим і мав вступити до першої кляси, тому я теж трохи згори дивився на інших, бо ті мали йти лише до підготовчої кляси.

Але не тільки це розхолоджувало мої взаємини з молодшими й старшими товаришами моїми. Спричинявся до того й той факт, що я був сільською дитиною серед міських хлопців, і вони часто таки сміялися з мене. Сміялися не з моєї мови, бо й самі вони поза лекціями “чистили малоросійщиною”, а з того, що мені були маловідомі різного роду міські люди, їх звички, манери, ба навіть – їжа. Так, тітка дуже любила шпинат з яйцями, а я з‘їдав яйця, а до шпінату й доторкнутись не міг, не то щоб їсти його, бо дуже вже нагадував він мені дещо від корів, що було зовсім не до їжі. Любила тітка також молодий швейцарський сир, а мені здавалося, що це не сир, – до ж сир білий, – а мило, оте саме, що ним вдома, нас дітей, по суботах мили в жлукті (дерев’яне коритце для купання немовлят), – де вже було його їсти!.. От і взялися хлопці за шпинат, а дівчата за мило. Говорили, нібито я сказав що дітей у нас миють у жлукті сиром і т. ін.

Але найбільше допекла мені історія з “околодочним надзирателем”. Коли я їхав з мамою Фундукліївською вулицею, то на розі Великої Володимирської стояв молодий і, як мені здавалось, дуже гарний околодочний у новенькій уніформі зі срібними погонами й гудзиками, з шаблею на ремені через плече. Він мені дуже сподобався, і коли мене хтось із старших того ж таки дня спитав, чим я хочу бути, то я в простоті хлоп’ячого серця сказав: – околодочним! Про це якось довідалися хлопці й жити мені не давали, що в мене такі нікчемні аспірації. Дійшло до того, що за мене мусила заступитись сама тітка, яка надійшла якось на ті хлоп‘ячі посміхи. Вона вислухала, що вони говорили, а потім сказала:

– Дурні ви, нічого не розумієте. Макс, – так мене у тітки стали звати на відміну від того старого Максима, – має право вибирати, що хоче. От ви всі хочете бути військовими, а в нього вже є брат поручник, тільки йому не до вподоби золото на погонах та на гудзиках, а подобається срібло. Кожний вибирає, що хоче.

Всі на цьому заспокоїлись. Хлопці перестали мені нагадувати про околодочного, бо брат поручник, – це не аби що, а я зі свого боку, перестав думати про срібло на погонах, бо вирішив, що братове золото ліпшого варта.

Але й сама тітка була не від того, щоб не посміятися часом із мого “селянства”. Вона, наприклад, може сама не хотячи того, спричинилася до такого, я б сказав, забавного епізоду. Якось вона зайшла до кімнати, де я грався з дівчатами. Вона подивилась на нас, послухала трохи, що ми говоримо, всміхнулась, а потім і каже:

– Ость ти, Макс, говориш їм “ти”. Це не гаразд. Вони мають право казати тобі “ти”, бо вони старші за тебе, а головне – вони дівчата. У місті ж хлопці старшим дівчатам мусять казати “ви” хоч би це й були родички, бо того вимагає міська ввічливість.

Дівчата були трохи здивовані, але я це взяв поважно, і з того часу став говорити їм “ви”, хоч вони, як і раніше, говорили зі мною на “ти”. Так воно у нас зосталося звичкою назавжди. Поки ми були дітьми, на це ніхто не звертав якої-небудь уваги, але коли ми стали дорослими, – я студентом, а вони гарними панночками на виданні, то це сторонніх людей дуже дивувало, а в декого навіть викликало підозріння щодо наших взаємин. От, мовляв, студент обережний, при чужих говорить їй “ви”, а панночка забулася, що вона з ним не сама в хаті, й видає себе.

А втім, приятель у мене знайшовся. У флігелі в нашому садку жив демобілізований військовий, – якої ранги, не знаю, здається полковник, – такий собі Холодовський, чи не брат відомого перекладача Гете, а в нього був хлопець моїх літ, що мав корепетитора й готувався, як і я, вступити до першої кляси, тільки не до гімназії, а до кадетського корпусу. Познайомилися ми з ним на вулиці, ковзаючись на хіднику, разом пішли додому і дуже зраділи, коли побачили, що ми живемо в одній садибі. З того часу ми щодня бачились, разом гуляли, разом читали різні книжки, що їх давав батько Холодовського. Особливо захоплювалися ми, розуміється, Мейн Рідом, Густавом Емаром тощо. Пробували читати й Жюля Верна, але той де в чому для нас був ще незрозумілий. Мали ми обидва вже тоді нахил до віршів, пробували їх самі писати, але з того тим часом доброго нічого не виходило.

Одначе про одну тодішню нашу поетичну спробу згадаю. Ми задумали написати велику поему про якогось лицаря, що мав різні нещастя в житті і тому став пустельником. Для цього він зробив собі печеру у крутій скелі, що до неї не було ні з якої сторони жадного приступу, лише таємничий підземний хід, відомий тільки самому лицареві. Цим ходом лицар, коли йому треба було, сполучався з зовнішнім світом. В тому, що ми встигли були написати, не було нічого цікавого, але цікаве було те, як ми, після наради вирішили питання мови. Ми постановили, що поема має бути написана двома мовами: там, де лицар думає щось про себе, або коли із собою говорить, – а він у нас увесь час декламував монологи, – треба “нашою” мовою, бо це він сам до себе звертається, а там, де герой говорить з іншими людьми, – треба писати російською мовою, бо, може, ті інші нашої мови не розуміють. Мови між собою ми поділили так, що я писав нашою мовою, а Холодовський російською. Пам‘ятаю, старий Холодовський дуже сміявся, дізнавшись про цей наш мовний розподіл, але з приводу його нічого нам не сказав, – не похвалив і не заперечував, а замість того увечері прочитав нам дві поеми двома мовами: Пушкіна “Братья разбойники” та Шевченка про Палія, додавши до того свої пояснення, що вилетіли у мене з пам‘яті. Так я й досі не знаю, що він хотів тим нам сказати.

Були ми з Холодовським великими приятелями, але і у нас все таки не обійшлося без сварок, що після них ми, одначе, легко і щиро мирились. Одна з тих сварок мала трагікомічний характер. У сусідньому з нами домі жила одна дівчина, що дуже подобалась Холодковському й охоче з нами бавилась. І от раз, після такої забави на вулиці, – це вже було весною, – коли ми вертались додому. Холодовський став вихваляти красу своєї дівчинки, заявивши, що в цілому Старому Городі другої такої, як вона, немає. Я з ним не погодився, заявивши, що мої своячки-Степанови кращі за неї. Ми посварилися, а тому, що до сварки була заплутана “дама”, постановили вирішити справу двобоєм. Другого дня, після навчання, Холодовський узяв у батька в кабінеті дві шаблі і ми за кущами в садку приступили до бою… Билися ми без свідків, бо ніде їх було взяти, а втім, чесним людям, мовляв, свідки непотрібні… Спочатку бій був нерішучий, але потім ми таки покололи шаблями один одного ноги й порвали штани. Тим часом нас почали шукати і знайшли втомлених, трохи наляканих, та все таки з шаблями в руках. Наслідки всього цього були для нас зовсім не лицарські. Нам, що правда, перев’язали “рани”, як ми казали, але потім, за спільною згодою тітки, старого Холодковського та хазяйки дому, обох замкнули в хлів, де на той час перебували дві хазяйські корови. Там ми просиділи замкнені, мабуть, годин три, – замирились між собою і вийшли звідтіля ще більшими приятелями, ніж були раніше. Дорослі нам потім довго ще допікали, питаючись, як поживають хазяйські корови, але в дітей наш авторитет наявно збільшився, бо до нашої гри почали приставати не тільки гімназисти, а й дівчата. Дійшла наша слава й до дітей сусідніх домів нашої вулиці, що чекали ввесь час, що ми вшкваримо, як казав один хлопець, щось іще більше за дуель. Але надії ті були марні – нічого такого ми більше не “вшкварили”, бо були обидва, щоправда, трохи романтичні, але спокійні діти, – не “башібузуки”, як було тоді модою говорити. До того ще настало літо, за ним у серпні іспити, і ми обидва склали їх і розійшлися по різних шляхах. Переїхав кудись і старий Холодковський, і я з приятелем своїм так більше й не бачився і не знаю, як йому поводилося в дальшому житті.

У той рік коли тітка вчила нас у своїй школі, – на Балканах провадилась російсько-турецька війна. Здавалося б, що вона мала б нас дуже цікавити, бо на війні були два мої брати, один рідний до речі, старший за мене на 16 років, – і другий, двоюрідний, – брат тітчиного чоловіка. Але я тієї цікавості якось не помічав, ні в себе, ні в тітки, ні в її чоловіка, – може тому, що тієї цікавості наче б не було і в цілому тодішньому Києві. Десь там далеко билися з Турками, когось то там нібито від когось визволяли, але на всьому тому мало хто, принаймні в тому оточенні, де я жив, розумівся. Про Сербів ще дещо нібито чули, але їх уявляли собі якимись немов козаками, а про Болгар говорили лише, що їхньою мовою церковні книжки написано. Єдиний лише тітчин брат, той, що побував у Парижі, пробував щось говорити про протилежні інтереси Росії та Англії на Балканах, але його так неуважно слухали, що він тільки махав безнадійно рукою. Те саме було й по цілому місті. Десь там війна, а тут життя йшло без жадних змін, – з тими самими радощами і клопотами, як завжди то було. Війни тієї не боялись і нічого з неї не чекали. Вийнятки з цього, очевидна річ, були. Були й такі, що інакше до війни ставились, але це були з таких кол, що від нас були дуже далекі, а саме, вищі урядовці, професори, взагалі інтелігенція різного роду, в тому й студенти, але з ними ніхто з нас тоді ще не мав яких-будь взаємин.

З виявів на користь війни пам’ятаю лише три: один у тітки, один на вулиці та один на Сінному базарі. Перший – це, коли тітка принесла до кляси досить великий жмут вишивальної білої канви й навчила нас з тієї канви дерти корпію для ранених. Спочатку нас не цікавило, як щось нове, але потім дуже скоро обридило. Ми стали втікати від тієї монотонної і нудної праці і тітка хотіла-не-хотіла, а мусила сама з наймичкою покінчити з тією корпією. Другий – вуличний вияв, – це була ілюмінація з приводу того, що після довгої облоги російські війська взяли Плевну. Маніфестація ця зроблена була з наказу поліції, що зранку обходила всі доми й поясняла, що і як треба зробити з цього приводу. Домовласники вчинили, що могли. Нашвидку купили, чи самі пошили, прапори. Встигли ще за світла завісити їх на домах, а більше на парканах, бо з домів їх з вулиці за деревами не було видно. Заготували все, що треба, для ілюмінації, а ввечері її теж влаштували. Складалась вона майже виключно з так званих “плошок” – властиво каганців з лоєм, що серед цього горів товстий гніт. Лише на більших вулицях та на Хрещатику до того ще додані були так звані китайські ліхтарики з різнобарвного паперу та транспаранти з написом – “Плевна”. Ми, діти, оббігали ввесь Старий Город і нічого іншого не бачили. Це другий публічний вияв скінчився досить сумно. Здійнявся вітер, китайські ліхтарики згоріли, транспаранти теж, а плошки наробили в місті такого смороду, що не дай ти, Господи!.. Третій вияв – на Сінному Базарі – стався з ініціативи власника старого трактиру, що в честь російської перемоги вирішив назвати свою інституцію – “Плевною”, на знак чого й завісив над нею нову полотняну вивіску з цим словом. Вивіска ця мала бути тимчасовою, поки йому намалюють справжню, на дошці, чи на залізі. Але з того нічого не вийшло. Вивіска “Плевна” повисіла два-три дні, а потім зникла без сліду. Чому так сталося, – не знаю.

Частина 2.

Старий город, поділ та інші частини Києва.

Київ за тих часів не був таким, яким його знав пізніше, скажім, за моїх студентських літ. Це було тоді відносно зовсім невелике місто, – населення в ньому було, мабуть, не більше, як 110-120 тисяч, а до того територіально розподілене воно було по окремих частинах міста та по передмістях майже незв‘язаних поміж собою. Головних частин, як і пізніше, було чотири: Старий Город, Поділ, Липки і Печерський, а біля них навколо простягалися передмістя: Звіринець, Деміївка, Соломинка, Шулявка, Куринівка, Пріорка, Оболонь, Кожемяки, Глибочиця та інші. Кожна частина міста мала не тільки свою назву, але й своє специфічне населення. Так, на Подолі жили головним чином купці та міщани; в Старому Городі – урядовці та різного роду люди, що мусили зимою жити в місті, бо їх діти там училися; у Липках оселювалась “аристократія”, власне просто багатші люди; на Печерському перед вели військові, а на передмістях – дрібніше міщанство, майстри, ремісники, огородники, садівники, виноградарі тощо.

До Києва вже й тоді належала Слобідка за ланцюговим мостом, хоч адміністраційно вона знаходилася вже поза Києвом, бо була частиною Чернигівщини. Жили там головно міщани, що постачали до Києва молоко, сир, масло, яйця, та інші споживчі речі. Кожного ранку звідти, дорогою понад Дніпром, ішли цілі когорти дівчат та молодиць, що несли на коромислах молоко, сирове і пражене, в малих і більших глечиках, а в клунках – сир, масло, яйця тощо. Кожна з них мала свою клієнтелю. До нас ходила така Настя, дівчина літ двадцяти, дуже мила, з ласкавими очима. Якось, не заставши в домі нікого, крім мене, вона розговорилася зо мною і, дізнавшися, що мене недавно привезли до Києва, погладила мене по голові, а потім часто приносила мені то яблуко, то пару грушок і давала мені їх потай, щоб інші діти не бачили. Пізніше, вже студентом, шукав я її в Слободці, але не знайшов, дізнався лише, що батьки її померли, а вона вийшла заміж і виїхала кудись на Полтавщину.

За весь час, що я знаю Київ, найменше змін у ньому зайшло на Подолі, мабуть тому, що розбудовувати його власне не було куди, бо ввесь простір від Флорівського манастиря та від Щекавиці до Дніпра з давніх давен був заставлений домами та церквами. Щоправда, якраз тоді стала забудовувати північну його частину, що звалася Плоске, та далі за нею і старовинну Оболонь, але жити там було тяжко і навіть небезпечно, бо всі тамошні вулиці щовесни заливало водою. Пам’ятаю, одного разу вже весною тітчин брат мав їхати якійсь справі до свого знайомого на Оболонь, і я ув’язався з ним. До Оболоні ми доїхали візником, але там мусили пересісти до човна і вже човном під’їхали до дому, де жив той знайомий на другому поверсі, пристали до вікна і вікном дісталися до помешкання. Господар собі з того нічого не робив, а на пересторогу тітчиного брата сказав, що фундамент його дому закладений глибоко, що він води не боїться і перечекає тут, поки вода спаде. Я дивися на нього, як на справжнього “героя з Міссісіпі”, про якого я недавно перед там читав у якійсь тепер уже призабутій дитячій книжці. А коли я потім увечері оповідав про все те дітям, то в їхніх очах, ні тільки  він, але й тітчин брат і, до певної міри й я сам, стали також американськими героями.

Пам’ятаю ще й другу, дуже звичайну для Киян подорож на Поділ – по яблука-антонівки, що їх усі мочили тоді на зиму… Це було восени, зараз же після того, як ми оселилися на Малій Володимирській. Тітка, служниця і двоє нас дітей, усі з кошиками, пішли Андріївським спуском до Дніпра, де на набережній, майже під самою церквою св. Іллі, стояли барки, повні до верху антонівками. Вся набережна була повна людьми, найбільше жінками, що прийшли накуповувати яблука. І тут також можна було почувати себе до якоїсь міри  “героями”, бо треба було з берега дістатися до барки досить вузькою дошкою, а засмалені сонцем і вітром дядьки, що міряли відрами яблука, могли здаватися справжніми моряками. Але враження псував той факт, що кругом були майже виключно самі жінки та діти – хіба ж це герої? – а до того ще й зі мною самим сталася зовсім не геройська річ, а саме: – гострий запах свіжих яблук ударив мені в голову і я так живо уявив собі наш садок і наші яблука, а далі – маму й тата, що не витримав і розплакався. Добре ще було, що тітка цього не побачила; побачила лише служниця й подумавши, що я злякався, потихеньку стала мене заспокоювати. Дітям про це, ясна річ, я вже не оповідав.

Назад ми повертались на двох візниках, – тобто на “дрожках” їхали лише два мішки та кошики з яблуками, а візники і ми всі йшли пішки, бо Олександрівську вулицю нагору коням було б тяжко брати, і сіли ми на “дрожки” вже на рівному місці на Великій Володимирській за Десятиною церквою, але звідти вже було зовсім близько й додому…

Ще одне з тодішніх подольських вражень, що його я пережив, коли тітка на провесні повела ціле своє “кодло”, як вона часом звала нас, на Контракти. Тим самим Андріївським спуском зійшли ми до верхньої частини Контрактової площі, напилися з мідної кварти води зі святого джерела Самсонового, а потім тітка звеліла нам узятися парами за руки, щоб не розгубитись, і під її проводом поринули в людську юрбу, що живою масою буквально заповнювала цілу площу. Було це в неділю за гарної погоди, тому й людей, особливо дітей, було так багато, бо київські [???]не простили своїм батькам, чи опікунам, коли б їх, не повели на Контракти.

Разом з людським потоком пхалися й ми вузенькими ніби вуличками серед тимчасових крамниць, влаштованих просто на бруку. Галас дітей, перекликання дорослих, зазивання торговців гомоніли в вухах, не даючи жадної можливості орієнтуватися і спинити на чомусь свою увагу. Одначе, всіх нас, дітей, все таки найбільше вразили крамниці з рибою, а особливо заморожені осетри колосальної величини, довші, як сажень, що лежали перед крамницями на спеціальних дерев’яних столах. Одна з наших дівчаток навіть не витримала й голосно запитала у тітки, чи ж є на сіті такі великі горшки, щоб в них цю рибу можна було зварити. На що тітка, сміючись резонно відповіла, що їх варять не цілими, а розрізаними на шматки. Звертали ми таки увагу і на крамнички з різними східними солодощами, як от халва, рахатлукум тощо, і недвозначно поглядали на тітку, але вона, зрозумівши наші бажання, сказала, що солодощі купимо в самому Контрактовому домі, бо там вони ліпші.

Врешті не без труднощів дісталися ми й до того дому. В обох великих і високих поверхах, в усіх салях так само, як і на площі, влаштовані були всякого роду крамниці з проходами поміж ними. В домі було ще завізніше, ніж на площі, повітря було душне і тяжко було дихати, в голові дзвеніло від людського гомону, почувалася втома, хотілося пити, а головне – у серці пробігало почуття якоїсь небезпеки. Мене особливо чогось пригнічував той факт, що я, хоч і був здоровий і дужий хлопець, але на зріст не вийшов, довго був менший за своїх однолітків і підігнав свій ріст до свого віку багато пізніше, – вже десь у старших клясах гімназії. Я дивився навкруги, на всіх отих продавців, Монголів та Персів, на різного роду Кавказців у черкесках з кинджалами за поясом і з набоями на грудях, і мені стало моторошно.

А що, думав я, як я одіб‘юсь от своїх, то ж мені ніхто ніколи не повірить, що мені вже йде десятий рік та, що я маю на осінь вступити до першої кляси гімназії. Що я тоді робитиму? На щастя, цим думкам не було часу остаточно заволодіти мною, бо тітка, сама втомлена, накупила солодощів і повела нас до інших саль у кінці дому, де були крамниці з образами, хрестиками та з різними книжками, там було затишніше, народу було менше, дихати стало легше, і моторошність моя так само раптом зникла, як і була прийшла. Тітка наділила нас солодощами і бічними сходами вивела нас на сусідню вулицю, щоб обминути натовп на площі. Само собою, що про свою моторошність я нікому нічого не сказав, але на контракти ще довго потім не мав жадної охоти ходити.

Дуже мало змін зазнав і Старий Город, але він тоді був далеко менший, чи інакше сказати, – майже незв’язаний з іншими частинами міста. До речі, може не зашкодить мале пояснення для тодішніх Українців. Тодішні кияни, як і теперішні, вже не знали, що слово город означало в старовинній українській мові не місто, а замок. Адже вони ще не плутали цих двох слів так, як роблять це тепер. Вони вживали слова Старий Город лише як чисту назву, не думаючи, що тут нібито стояло старе місто. Містом був Київ, Старий город був його частиною, як Поділ, Липки тощо – не більше. Ця частина Києва лежала тоді на не дуже великому, неправильної форми, просторі, що його межами були: з одного боку, – так звана прочанська дорога, тобто лінія церков Десятинної, Андрієвської, Трьохсвятительскої, Михайлівського монастиря, далі Софійська площа й Велика Володимирська вулиця до Золотих Воріт, звідти – Підвальна вулиця до Сінного Базару, а в Базару – Стара Житомирська до Великої Володимирської.

Комунікація Старого Города з Подолом відбувалася трьома вулицями: вказаною вище Андріївською, Матвієвською та Олександрівською, що їх звали “спусками” бо всі вони були прорізані в горах. Найтяжчий і, здається найстарший з тих спусків був Андріївський. Він був брукований, як усі спуски, великим круглим камінням, що ковзалося під ногами коней, але брук на ньому був ще не скрізь, вулиця без тротуарів і скал дуже крутий, так що візники лише в крайніх випадках тудою їздили, і то за дорогу ціну, а зимою його обминали не тільки вони, але часто й пішоходи. Матвіївський спуск, що зачинався зараз за Сінним Базаром з Львівської вулиці і виводив до тодішнього Житнього Базару на Подолі був зовсім нової дати, без будинків і без тротуарів, але їздити й ходити ним було легше, бо він не був такий круглий. Найбільше зїздним був спуск Олександрівський, але він був дуже довгий, бо йшов від Контрактової площі, обходив усю Володимирську гору і вже з Хрещатика, Костельною вулицею, виводив на Старий Город. Проте ним користалися найчастіше, бо він був упорядкованіший за ті два інші.

На Хрещатик з Старого городу ходили звичайно з Софійської площі трьома вулицями: Михайлівською, Софіївською та новою вулицею Малою Житомирською, що простягалася поміж тими двома і була найвигіднішою для ходьби та їзди, бо спускалася вниз пологим схилом. Тому нею пізніше й провели трамвайну лінію. Ці вулиці перерізані були Михайлівським провулком, що досить незграбно крутився між малими домами й садками і закінчувався за Софійською вулицею нез‘їздною серпентиною, що замість неї поставили потім дерев‘яні сходи. Вулиці внизу виводили на Думську площу, що на ній був тоді посередині звичайний базар, а навколо – великі колоніальні магазини, що належали головним чином до Москвинів. Дитячу увагу на цій площі звертали на себе дві речі: перше – магазин Балабухи, де продавалося уславлене сухе варення, а друга – Козиний провулок, що зачинався вкінці площі й нікуди не вів; – він був мокрий і заболочений і за його садками, нібито, ще водилися дикі кози. Ми, діти, тому спочатку вірили, але літом самі переконались, що за тими садками справді були дикі зарослі, були й кози, але свійські, які там дуже гарно і без сторожі паслися.

Сам Хрещатик був такий самий, як і пізніше, тільки, ясна річ, доми були менші й магазини не такі люксусові. Він мав і трохи інший вигляд, бо тоді не було ще відомих Миколаївської та Мерішівської та інших менших вулиць біля нього. На їх місці стояв невеликий двоповерховий дім, за ним колосальний сад у яру між горами. В саду був і величенький ставок, у якому літом купалися ті, що їм було тяжко спускатись до Дніпра, а взимку на тому ставку завжди влаштовували гарну ковзанку. Ходили вже на Хрещатик і Прорізною вулицею, але не дуже довго, бо її щойно недавно перекопали і вона була ще [???] На правому її боці, як іти згори, де пізніше прокладено Пушкінську вулицю, [???] а поза ним навіть чийсь баштан, де росли дині, кавуни й гарбузи. Ми, діти, познайомилися зі старим дідом, що чатував на тому баштані, і користувались часом його динями й кавунами, – іноді платячи дідові якусь там копійку, а іноді, прости Господи, і без того, хоч дід, здається це добре знав, та мовчав.

Зимою, за доброї погоди, Хрещатик був повний людей і руху. На “рисаках”, покритих синіми плетеними сітками, їздили по ньому взад і вперед особливо після обіду паничі й панночки з так званої “золотої молоді”; – бідніші ходили пішки по тротуарах цілими групами. Влітку рух зменшувався, але все таки не затихав, бо тоді ще не був поширений звичай, щоб справжні Кияни їздили кудись з міста на якусь то дачу. Автомобілів та бензини тоді не знали, повітря було чисте й свіже, садів і садків у Києві була сила-силенна. Я просто не можу собі пригадати ані одного дому, щоб біля нього не було саду. Навіть оті ганебні “Присутні міста”, що псують і тепер панораму Софіївської площі, мали в себе у дворі щось подібне до саду.

Гарно було й літом проходити Хрещатиком, але біда була, коли зачинався дощ, а особливо раптова, несподівана злива. З усіх вулиць котилися на Хрещатик могутні потоки води і заливали його вщерть. Двірники спільними зусиллями викочували на вулицю спеціальні містки на колесах, щоб можна було перейти на другий бік, але й це часто не помагало. Містки перекидала й зносила вода, а візники поквапливо від‘їжджали на всі боки. А як злива припинялась, увесь Хрещатик був так занесений мулом, що через нього не можна було пройти чи проїхати.

Велика Володимирська вулиця, ясна річ, і тоді вже від Золотих Воріт ішла далі, але кінчалась вона університетським будинком, а її продовження звалося Нижньою Володимирською, бо звідти вона круто спадала вниз у Либедську долину, кінчаючись зразу біля Жулянської вулиці перед городами, лугами та болотами. Либедь уже й тоді була більше ровом, ніж річкою, хоч мій батько пам’ятав ще її настільки широкою, що коли до Києва під’їжджали з півдня смерком, то мусили ночувати за Либеддю, бо переїхати її вночі було небезпечно. Вся ця частина міста була взагалі дуже мало розбудована. Від Золотих Воріт до університету Володимирська вулиця мала доми властиво тільки з лівого боку, та й то тільки до Фундукліївської вулиці, бо за [???] сад першої гімназії, а за барєрою проти університету напівзагороджений не парк, як пізніше , а властиво великий смітник, бо туди околячні Кияни звозили всілякий груз.

До перетворення цього смітника в парк, хоч і як це дивно, спричинився ніхто інший, як останній бразильський імператор дон Педро ІІІ. Мені свого часу оповідав про це проф. О. Ейхельман, що вже тоді був професором і одночасно радним Київської Міської Думи. Як відомо, дон Педро був не тільки імператором, але й видатним ученим – ботаніком. Подорожуючи по Європі, дістався він якось і до Києва. В місті показали йому передусім сади, що їх він дуже розхвалював, а в університеті, у великій залі, що виходить вікнами на Володимирську вулицю, зорганізували на його честь урочисту академію. Після академії, оглядаючи через вікно околицю й побачивши велике пусто-порожнє місце, що по його краях тополі, дон Педро звернувся до міського голови, що стояв біля нього поруч із генерал-губернатором, і сказав:

– Яке гарне ваше місто і який гарний в вас міський голова. Регулюючи розбудову міста, ви заховали вільний простір перед університетом, щоб закласти тут великий парк. Маєте повну рацію. Хоч у вас у Києві й так багато садів, але така велична й гарна будова, як ваш університет, мусить мати перед собою й відповідний парк. Це разом дасть прекрасну панораму, яку лише зрідка можна бачити у великому місті.

Після цих слів Генерал-губернатор досить виразно глянув на міського голову, і той, зрозумівши, відповів, що дон Педро, мовляв, буква-в-букву вгадав наміри Київської Думи, та що Кияни були б безконечно раді, коли б бразильський імператор ще раз колись відвідав Київ, щоб подивитися на новий парк, що носитиме його ім’я.

Парк зразу ж після того, згідно з надзвичайною постановою Міськової Думи насаджено, але сплановало його в менших розмірах, ніж думав дон Педро, а решту землі продано під будівлю домів. Крім того, не дістав парк і ймення дон Педро, бо той мусів зректися трону на користь республіки, а до того ще виявилося, що він сам був не від того, щоб Бразилія з імперії перетворилася на республіку. Тоді Київська Дума згадала, що університет збудовано за Миколи І, а тому годиться й парк назвати Миколаївським. Так воно й сталося, а про дон Педро просто забули.

З правого боку Великої Володимирської вулиці, за Золотими Воротами, крім театру, було тільки два-три будинки, біля бульвару, в них один, згаданий вище, Левашовський Інститут. Театральна вулиця – за театром – уже була, але будинків вона ще не мала, а замість них у всю її довжину йшов дерев’яний паркан, що за ним був прекрасний овочевий сад. В різних місцях у паркані були прорізані фіртки, що поза ними ціле літо і цілу осінь продавалися ягоди та фрукти, – і коштувало все це так дешево, що сьогодні вже про це, може, ліпше й не згадувати, а то ще, чого доброго, люди й не дадуть віри. Цей паркан з фіртками загинав на Фундукліївську вулицю й тягнувся аж до Опанасівського яру.

Хоч у цьому яру вже й стояли зрідка по обох сторонах маленькі дімочки з садками, але це був ще справедливий яр. Хоч і був він дещо забрукований, але їздити в ньому можна було лише рідко, бо виходив він до Підвальної вулиці, щоправда, коротким, але таким крутим спуском, що за дощу, й діти його обминали, а дорослі й зав доброї погоди не хотіли тудою ходити. Тітка про той яр говорила, що [???] не слід ще й тому ходити, бо там, у тих дімочках живуть революціонери, а на це її брат гостро їй відповідав, що вона цим тільки дурить дітей, бо живуть там бідні студенти, а коли вони й революціонери, то зовсім не такі погані люди, щоб їх треба було боятися. З цими революціонерами мені довелося познайомитися, коли я вже був гімназистом п’ятої чи шостої кляси. Але про це пізніше.

За садками Опанасівського яру тягнувся ще другий яр, більший і зовсім незабудований, із стрімкими схилами, з брудними жовтими озерами, що в них часто плавали здохлі коти й собаки. Цей яр перегороджувала довга висока дамба, що сполучувала дві частини Малої Володимирської вулиці, – верхню, що йшла Старим Городом, і нижню, що вела до Жидівського Базару. Але завдання своє вона виконувала дуже зле, бо була незабрукована і, як нам, дітям, здавалося, була насипана з самого кінського погною. Їздити й ходити нею можна було літом лише після того, як кілька днів перед тим стояла суха погода. Зимою – за морозів, а восени та весною дамба ця взагалі була нез‘їздна й несхідна. Через ці яри пізніше провели вулицю і назвали її в честь князя Святослава. Помосковлена вже тоді Міська Дума не могла знайти ліпшого місця, щоб ушанувати пам’ять великого лицаря-завойовника з київської старовини.

Лівий бік Фундукліївської вулиці був уже забудований так званими київськими осібняками – невеликими домами з флігелем та садком, і сполучена з Бульваром короткими вуличками, що звались іменами медиків – професорів університету – Пирогівська, Тимофіївська. До професорів належало тут і багато особняків. Кінчалися ці вулиці перед анатомічним театром, що стояв властиво вже на порожньому місці, бо зараз же за ним ішов униз на Малу Володимирську вулицю широкий, дуже крутий спуск, подібний на спуски з гори на сільських дорогах, повний пороху чи болота, в залежності від погоди. Зимою його зовсім заносило снігом, і тоді вся комунікація переходила на бульвар, що був тоді забудований до Жидівського Базару, а за Базаром простягалось уже відоме Житомирське шосе, – коли не помиляюсь єдине тоді більше шосе на цілій Україні.

Друга, більша колонія професорських та учительських осібнячків була по другий бік університету над долиною Либеді, доходячи вниз до  Жулянської вулиці. Багатшим і впливовішим професорам дісталися тут ліпші місця, що, так мовити на горі, а інші влаштовувалися нижче. Так, на Кузнецькій, колись Ковальській вулиці у власних домах жили професори: Шульгин, Рененкампф, Олексіїв, Кістяківський, а найнижче, вже на розі Жулянської – Володимир Антонович. На Нижній Володимирській були доми Якубовича, знов же Кістяківських, а в самому низу – Романович-Славутинського.

На вулиці Тимофіївській жили: Трітшель, Демченко, Орест Левицький та інші. Тарасівська, як і друга за нею – Панківська вулиці, тоді ще тільки зачинали забудовуватись, бо на тому місці, де потім пройшло продовження Жандармської, пізніше Маріїнсько-Благовіщенської вулиці, садиб ще не було, а були великі городи, де, до речі, виростали чудові полуниці. Завів там якийсь Чех і досить великий, комерційного порядку, квітник, заробляючи на тому добрі гроші.

Старий Город та його околиці я вже тоді добре знав, бо ми, діти, часто робили в суботу після обіду та в неділю, – в різні години дня, – довші й менші екскурсії. Зате інші частини Києва мені були відповідно мало відомі. Так, Липки й Печерський я знав лише поверхово, бо бував там тільки тоді, коли нас тітка водила до Царського Саду, до Аскольдової могили, чи до Лаври. Липки на мене робили враження суцільного парку, чи навіть лісу, бо траплялося там бачити й білок, як вони, тягнучи за собою свого пушистого хвоста, перебігали з саду в сад через вулицю. Мені тоді все  здавалося, що в тих садах стоять палаци, такі, як в Браніцького в Ставищах. Пізніше я перевірився, що палаци там такі були, але деякі далеко гірші за той, що стояв у нас над Тикичем. На Печерську були властиво лише урядові установи, як юнкерська школа та арсенал, – про Лавру не кажу, – а решту будинків і пригадати собі трудно, бо то були головним чином малі дімочки, розкидані начебто без пляну та якої-небудь вуличної регуляції.

Ще менше знав я тоді київські передмістя. Правда, близько від нас були Хоревиця та Кожем‘яки, куди дуже вигідно можна було  дістатись через двори та сади на Великій Володимирській вулиці, або на Десятинному провулку. Бо ж тоді ворота були в кожному домі й були вони цілий день відчинені, а перейти садом, щоб скоротити дорогу, дозволялося кожному, – особливо днем. Не пускали тільки Циган. Тітка суворо нам це забороняла і навіть, що не було її звичкою, загрожувала різними карами. – “Нема чого вам туди ходити, бо, як  познайомитися із тамошніми дітьми, то вся наука наша з вас вискочить, як куля”.

Не знаю, чому вона була так упереджена проти тих дітей, бо, коли значно пізніше, вже за студентських літ, дістався я до тих місць, то побачив, що діти там, як усі діти. Щоправда, ще тоді життя там мало зовсім сільський характер, чи краще сказати, – характер, що виявляється в околицях малих містечок, де живуть селяни. Київських міських звичаїв там не було помітно, і російської мови зовсім не можна було почуто. Може, якраз через те не хотіла тітка нас туди пускати.

Ходили ми з тіткою часом лише на Шулявку, до її брата. Йшли ми Рейтарською вулицею, або Великою Житомирською і виходили на Сінний Базар біля церкви Скорбної Божої Матері, куди ми найчастіше ходили по неділях, і де у Великий Піст і говіли. Це та сама церква, що за більшовицьких часів на очах у людей “одновилася”, за що й була зруйнована своїми советськими ворогами, на загальну печаль киян, бо була вона улюблена за свою внутрішню  старовинну красу, не лише своїми парафіянами. З Сінного Базару вели дві вулиці: Бульварно-Кудрявська вниз до Жидівського Базару, – власне вулицею вона була лише з одного боку, де в просторих садах стояли великі панські особняки, а з другого боку були лише неурегульовані гори, де за високими деревами видно було вершок Метереологічної Обсерваторії, садиб там ще не було, як не було тоді й пізніших провулків. Другою вулицею була вулиця Львівська, кудою ми й прямували на Шулявку. Це була, як тоді мені здавалося, дуже довга вулиця, що виходила на Лук‘янівку, а далі на Куринівку. Так само й вона була вся в садах і з домами в тих садах, провулків майже не мала, бо з обох її боків були яри. Княжого жіночого монастиря, псевдо-старого київського стилю, тоді ще не було і, я вже не пригадую собі, як звідтіля можна було дістатися на ближчу Куринівку, чи на Глубочицю, – мабуть так й там ходили, по-сусідськи, – дворами й садами. Проходячи далі Лукянівкою, коли це було восени, купували ми, звичайно, на п‘ять-шість копійок місцевого куринівського винограду, що його тоді ще там було дуже багато, – і це вистачало на нас усіх, бо продавався той виноград не стільки на вагу, скільки так, – на око.

За якусь годину доходили ми до тітчиного брата, де нас, звичайно, першим зустрічав мій, старший за мене, брат Тодор, що перейшов від Бурмістрова до тітчиного брата, бо йому дуже прийшло до серця бути ливарем, а не книжником, як ми казали про Бурмістрова, що в нього він учився робити палятурки, рами для образів, зошити тощо. Змінив він професію ще й тому, що мав недужі очі, так що батьки не могли його й учити як слід, а в ливарні, що в Розума влаштована була у великій майстерні, а більше просто на дворі, йому з очима, було ліпше. Ливарня і дімок, де жив тітчин брат, не мали гарного вигляду. Сад був ще тільки намічений, двір невирівняний, а навколо були порожні місця, бо ніхто не хотів брати собі участок і будувати щось біля ливарні, з остраху, що згорить. А проте, нам було приємного туди ходити, бо господар був незвичайно гостинний і вмів дуже гарно забавляти своєю розмовою і дорослих і дітей. Верталися ми, звичайно, вже пізно ввечері. Тітка бувала втомлена і хотіла б поїхати, але всі візники, що ми їх дорогою зустрічали, їхали з міста додому на них і ні за які гроші не хотіли вертатись до міста. Ми мусили тому йти пішки.

Частина 3.

Чи був тоді Київ український?

Чи був тоді Київ український? Ясна річ, що я собі в той час такого питання не ставив, відповіді на нього не мав би, якби мені й поставив його хтось інший. Тепер, з далекої перспективи, пригадуючи свої враження та всякого роду факти, можу відповісти, що був і не був. Стисліше сказати – ще був український, але український характер його був порушений, бо якраз тоді розпочинала свою непереборну для тих часів динаміку планово організована складна урядова машина дезукраїнізації Києва і водночас його русифікації, бо ці два процеси йшли й творили своє діло паралельно.

На чому трималося тодішнє українство? Основою його насамперед був той факт, що населення Києва ще було в переважній своїй більшості українського походження. Різного роду іншонаціональних зайд було ще в ньому не так багато. Зайди масово з‘явились до Києва трохи пізніше, коли він почав матеріально й територіально зростати й перетворюватись у справжнє велике місто, і якраз на той час припадає найбільший упадок українського характеру міста і русифікація його населення. Населення Києва було українського походження, але те почуття, що ми його тепер звемо національним усвідомленням, не було серед нього так уже рясно засіяне. Сто літ попереднього національного гноблення не минули без наслідків, стираючи з пам‘яті мас усе те, що творить субстрат цього усвідомлення. Воно щоправда не затратилось остаточно, але трималося головним чином серед київських інтелектуальних верхів, старшого і молодшого покоління. Та верхи ті вже були відрізані від більш-менш ближчих впливів на маси київського населення і не спромоглися ще наново нав’язати з ними тісніших організаційних зв’язків. І можна сказати, що тих впливів і зв’язків вони мали значно більше поза межами Києва, ніж у ньому самому.

Українські інтелектуали, як такі, тримались уже й тоді національним усвідомленням, а щодо широких мас населення, то вони не випадали з українського кола завдяки могутній інерції традиційного українського побуту, що був виявом тисячолітньої історії улюбленого ними міста. Дарма, що про традиції взагалі вони мало що чули і над тим не зупинялися, – історія і традиція жили в них у тілі й мозку несвідомо, незалежно від них самих, іноді проти їх волі, жили й робили з них таких самих людей, як оті, що жили по менших містах і містечках та по селах цілої України.

Стосувалося це не лише до київської периферії. Київські передмістя тоді й довго ще потім, як я в тому переконався за студентських часів, жили ще в майже цілком непорушеному колі традиційного українського побуту. Дещо навіть говорило за те, що там переховувались невеликі щоправда, – останки традицій, мабуть, таки ще князівського періоду нашої історії. Мені самому довелося бачити хлоп’ячу гру з різними приказками, що в них згадувалось ім’я легендарного героя – кожем‘яки Володимирського епосу.

Але і в Старому Городі серед українського його населення, а його там було не менше, а може більше за 90% панував ще своєрідний патріархальний лад життя. Були це головним чином середні верстви, – люди, що були чи то давні від батька й дідів Кияни, чи наїжджі, з села, але жили вони всі однаковим способом. І цей спосіб не мав майже нічого спільного з характером життя не-українських міст. Ми самі того, очевидно, не помічали, але на Москвинів, що попадали до Києва, це робило дуже сильне враження. Та й мені самому, коли я вже дорослою людиною вперше попав до Москви та інших більших московських міст, здалося, що я виїхав на дуже далеку і мало мені знайому чужину.

З зовнішнього боку, ясна річ, київське життя неподібне було до селянського. В помешканнях стояли міські меблі, – м’які крісла, віденські стільці, різного роду столи й столики тощо. Але прикраси були ті самі, що й по всій Україні. Вишиті обруси на столах, рушники на образах, і взагалі на стінах, скрізь килими й килими старого українського типу, різні вінки й віночки, зимою головно з безсмертників і т.ін. Снідали, обідали, вечеряли майже в ті самі години, що й на селі, та й сама їжа була більше-менше така сама. Ті самі борщі та борщики, той самий сорт відомої нам печені, ті самі вареники й варениці, ті самі налисники й сирники з сметаною, ті самі галушки, що їх тут чомусь називали, що правда “кльоцками”, на закуску перед обідом чи вечерею та сама таранька, оселедець, верешок, чи просто ковбаса з часником. Майже на всіх сходинах знайомих та приятелів розмови переривалися співами. Співали сольо й хором, – бо всі вміли багато українських пісень, таких, як “У Києві на риночку”, “Ой що ж то за шум учинився”, “Жила вдова на Подолі” тощо. Не цуралися й таких, як “Гей не дивуйтесь, добрі люди”, або навіть отої революційної, як на той час, – “Грай которий на бандуру”, що в ній так нечемно згадувалася російська цариця Катерина ІІ, або співали вже зовсім революційну “А вже літ із двісті, як козак в неволі”. І співали це всі, і старі, і молоді, жінки й чоловіки, іноді в залежності від змісту пісні, сміючись до сліз, іноді заливаючись справжніми сльозами. А коли ці сходини получені були з танцями, – то закінчувались вони майже обов’язково козачком та метелицею. Козачка танцювали, ясна річ, молоді люди, але від участі в метелиці не відмовлялися і старші люди, а про дітей нема що й казати.

Вдягалися, ясна річ, по-міському, але і в одежі виразно відбивався український характер. Мережані блузки в панночок нагадували зовсім вишивані сорочки селянських дівчат. Любили вони теж начисто, особливо коральове, а коли з якоїсь причини були не в капелюшках, тільки покривали голови хустками, то робили це зовсім так само, як селянські дівчата. Так само і хлопці хоч і носили міські піджаки, але кохалися у вишиваних сорочках з синьою, або червоною застяжкою замість краватки, в солом’яних капелюхах, смушкових шапках і таке інше. Майже кожний хлопець і кожна панночка в своїм гардеробі мали повний український стрій. До речі, коли той чи інший хлопець трохи подобався панночці, то вона йому, звичайно, дарувала якусь сорочку, що її вона сама вишивала. Це робилося цілком одверто, бо поза тим не було жадних, так би мовить, матримоніальних планів, а було лише знаком симпатії. Я застав ще той час, коли це все робилося автоматично, без натяку на яку-будь національну маніфестацію, бо бачив я і поліціянтів у вишиваних сорочках. Згодом, з поступом русифікації, не стало, до певної міри, відзнакою українства і викликало наявне незадоволення вищої київської адміністрації. Ще пізніше, однак, самі Українці стали подекуди висміювати “вишиваний патріотизм”, але це останнє почалося тоді, коли український патріотизм знайшов інші тверді ознаки, що тієї вишиваности вже не потребували.

Те саме можна сказати про всі сторони київського побуту. Так, наприклад, старовинні наші церковні обряди були в Києві вже порушені в більшій мірі, ніж то сталося по селах, але дещо все таки залишилося, почасти навіть у таких церквах, як Лаврська, Михайлівського монастиря чи Софіївська. А в деяких  малих церквах, що стояли по глухих закутках  на Подолі, чи деінде, як я чув, були ще навіть і священики, що ні за що в світі не хотіли за хрещення відмовитись від старовинного обливання, бо боялися втоплювати дітей. Тому, що я сам був ще “обливанець”, мені ці пан-отці були дуже симпатичні, про що якось я і сказав тітці. Вона посміялась і назвала мене старовіром, але за мене вступився її брат, сказавши цілу промову на користь обливання. Щодо нашого, скажімо, бабинця, то він фактично ще існував у багатьох менших церквах. Так, коли в перше тітка повела мене до Скорбящої Божої Матері, то ввійшовши до середини, повела була й мене до наявного для мене бабинця, в якому справді стояли самі жінки. Я запротестував, кажучи, що малі хлопці мають стояти посеред церкви. Тітка посміхнулася, але не противилась, і я пішов на середину, де й замішався з купою дітей, що їм, як на мою сільську уяву, і годилося стояти окремо від жінок і чоловіків.

Так само стояла і з святочними звичаями. Різдво  святкувалося, щоправда, в обмежених розмірах, але так само, як і на селі. Ходили з колядками і навіть “со звіздою”. На Новий Рік знайомих своїх засипали збіжжям, а діти носили своїм хрещеним батькам різного роду пакунки. Великдень святкували, так мовити, вже без обмеження по-українськи. Великодні столи з бабами, пасками, мазурками, поросятами, індиками, крашанками й писанками та різноманітними напоями чекали гостей кілька день, аж тиждень включно. Прориву на цьому фронті зовсім не було, навпаки – всі київські зайди, без винятку, перейняли собі цей звичай і старанно дбати про те, щоб не відставати від Українців. Але вони не вміли собі засвоїти одного, а саме – не знали, скільки і чого треба їсти й пити так, щоб за один день можна було відвідати якнайбільше знайомих родин. І траплялося з ними так, що після другої-третьої візити їх доводилось відвозити до дому, бо були вже вони з Великоднем зовсім “готові”, в той час, як Українці після десятої візити діставалися до одинадцятої, та іноді й далі.

Одначе на дитячому великодньому фронті прорив був уже дуже великий. Не було де гратися крашанками, не співали веснянок, не танцювали “Перепілоньки”, ні “Заїнька”, а що найгірше – ні в одній із церков не дозволялося хлопцям дзвонити в дзвони. Коли я перед першим у Києві Великоднем спитався у дітей, в якій церкві вони дзвонять, то вони тільки руками махнули: – ніде вже не пускають хлопців на дзвіницю. Для мене це була дуже прикра новина, бо вдома я вже дуже добре справлявся з меншими дзвонами, з трьома разом.

Там само гарно справлялися й інші весняні свята, а на Зелені Свята всі ворота й доми, крім головних вулиць, були прикрашені клечанням, і всі помешкання пахли татарським зіллям, полином, тощо, що їх дівчата-молочниці приносили зі Слобідки, звичайно, напередодні свят. Однак, осінні свята, як от Маковій та обидва Спаси, вже не мали того характеру, як до них ми були звикли на селі, бо грушки й яблука та інші овочі Кияни вже й тоді їли, не чекаючи на дозвіл духовних осіб.

І не тільки всі вказані сторони побуту, але, так мовити, ціла внутрішня етикета життя, родинних і товариських взаємин, по суті була така сама, як і на селі. Відчув я це передовсім на самому собі. Попавши безпосередньо зі Ставищ, з цілком простої родини, до Києва, я не мав якихсь більших труднощів пристосуватися до нових для мене умов. Дитяча психологія тут була та сама, інтереси мало чим відрізнялися від тих, що я їх покинув. Для гри ми мали двір, садок і вулицю, як і в Ставищах. Гри були – ті самі гилки, коло з м’ячем, схованки, тісна баба тощо. Лише одна одежа була трохи інша, бо носили ми тут, або всілякі курточки і блюзи та штани, не в чоботи, а в довгі, поверх чобіток. Що ж до взаємин з дорослими, то досить було пам’ятати про ті правила ввічливості, до яких нас змалечку дома привчали, щоб усе було більш-менш гаразд.

Цей український характер побуту був властивий Києву не тільки для того часу, що про нього йде мова, але й для пізнішого, коли місто залите вже було всякими зайдами, головно Москвинами. Більш за те, зайди ті, до певної міри, у Києві в цьому напрямі українізувалися, наподоблюючи Киян у своєму побуті. Так, вони, як вказано вище, перейняли великодній культ, почасти і різдвяний на вулицях не кричали, але, що найцікавіше, переставали в Києві вживати отієї поганої лайки, що її можна було постійно, вдень і вночі, чути майже по всіх вулицях Москви, Петербургу та інших московських міст, і багато ще дечого іншого переймали вони від Киян, а їх діти часто вже ставали зовсім Українцями, навіть свідомими, – такі сильні були впливи українського оточення!

І пояснюється це дуже просто: зустрічалися дві національні стихії, – українська й московська – і перша з них культурно була безконечно глибша й вища за другу. В цій площині Москвинам не було чого протиставити українським впливам і вони, хотіли – чи не хотіли, підлягали їм, а коли не вони самі, то їхні діти, виростаючи в українському оточенні.

Цим високим рівнем української національної стихії пояснюється і той факт, що Українців дуже тяжко  зденаціоналізувати, навіть тоді, коли вони й несвідомі своєї національності. Українці втрачають свою національність лише на Заході, живучи серед якоїсь нації високого порядку, та й то тільки тоді, коли вони розпорошені в чужому оточенні. А там, де є хоч невелика українська колонія, денаціоналізація наступає десь, може в третьому-четвертому поколінні. На Сході, серед українських колоністів це явище майже взагалі не має місця. Мені, наприклад, довелося в Саратовській губернії відвідати чисто українське село, що майже не відрізнялося виглядом, побутом і навіть мовою, від села полтавського чи київського, а воно, там над Волгою, існувало біля 150 літ, як маленький острів серед великого чужонаціонального оточення та ще й до того й дуже близько від самого міста Саратова. Єдиною уступкою, що її Українці там зробили тому оточенню, було те, що більшість з них, особливо ті, яким доводилось у справах часто відвідувати Саратов, зовсім добре володіли російською мовою, а для того, щоб їх там не пізнавали, розмовляли по-московському, бо “хохлів” там не любили. Цей маскарад, одначе, не завжди їм помагав, бо їх пізнавали по манерах та поведінці.

Найбільший прорив національної стихії в Києві того часу припадав на мовний фронт. Справа ця вже тоді дійшла до тієї небезпечної стадії, коли населення в масі своїй перестає буди одномовним, а засвоює, поруч з рідною мовою, ще одну, чужу, для різного роду життьових потреб. Тодішній Київ був уже двомовний. Щоправда, московська мова київського населення мала, скажімо, для московського вуха жахливий характер. Згадую, з цього приводу такий епізод з того часу. До Києва вперше в житті приїхав один дуже видатний історик з Москви. Як подобає товаришеві по фаху, відвідав він Володимира Антоновича і в розмові з ним спитався в нього: – “Знаєте, я не вмію означити київської мови, – Ви, як місцева людина, поможіть мені, скажіть якою мовою говорять у Києві, – “русскою”, чи “малорусскою” – Володимир Антонович усміхнувся і сказав: “Тепер у Києві не говорять ні “русскою”, ні “малорусскою” мовою, а говорять “мало по-русски”. – І це відповідало дійсності. Я сам, аж до Петербургу, довіз у російській мові такі наголоси, як Достоєвський, Тургенєв, Щедрін і таке інше, хоч учився ж я в гімназії тією мовою, а в університеті дещо навіть науково працював над нею.

До цього національного прориву спричинився насамперед той факт, що українська мова на той час була як найгостріше заборонена в яких-небудь публічних виявах, – чи то урядових, чи навіть приватних. До цієї заборони треба додати, що це була пора, коли до української мови, не лише усно, але й писаної стосовний був ганебний царський указ з р. 1876, який заліг майже непереможною колодою на шляху розвитку української літератури. Але з тим усім, як це видно з пізнішого часу, можна було б якось справитись, коли б в Україні була якась школа з викладовою рідною мовою. Але такої школи не було й не могло бути, і ця обставина якнайбільше спричинилась до того, що українське населення Києва, і не тільки самого Києва, дуже скоро стало двомовним, а потому і зовсім стало відходити від рідної мови.

Інакше й бути не могло. Дитина, діставшись до школи й набуваючи там знання в чужій мові, приростала до тієї мови, бо з нею був зв‘язаний цілий інтелектуальний розвиток дитини. Рідна мова з того процесу була виключена, бо якби в родині й було бажання врятувати від цього дитину, вона не мала для того жадних засобів і можливостей. Українська мова тодішнього часу, розговірна й літературна, як на ті умови, була гарно розроблена, але в ній бракувало тієї частини, яку треба назвати науковою, яка потрібна для вчення не тільки, скажім, у гімназії чи в університеті, але навіть у школах першого ступня. Не було в ній яких-будь устійнених шкільних термінів, назв для нових речей та ідей, формул для заучування різного роду правил, означень тощо, а без цього неможливо навчити дитину, скажім, граматики, синтакси, чи арифметики, або навіть географії. Все вивчалося чужою мовою, в чужих словах, що ставали засновком шкільного, а пізніше й наукового думання. І в дитині поволі й помалу висихали, так би мовити, самі джерела рідної мови. Бо вона, думаючи над чимсь, переставала вживати її. Цей процес, що почався ще до мого приїзду до Києва, я того часу все посилювався і дуже скоро набув такої інтенсивності, що це тодішніх свідомих українців не лише занепокоїло, але просто налякало, бо ж через школу, через адміністраційний апарат через пресію вказаного вище указу р. 1876, він ширився по всій Україні, творячи в своєму поступі великі спустошення в національній душі цілого українського народу.

Про це мені багато пізніше якось у принагідній бесіді на цю тему оповідав Володимир Антонович, і я, мов зараз, чую його слова. Він казав, що серед тодішнього свідомого українства почала ширитися велика зневіра в свої сили і в сили всього українського народу, – “Їм здавалося, що найголовніший творчий чинник нації – мова загибає і загине, бо нема чого протиставити вказаному процесові. Особливо ці безнадійні настрої охоплювали молодше покоління. Треба було якось боротися з тією бідою. Роздумавши, прийшов я до, так би мовити, небезпечної тактичної ідеї. Я говорив: Нехай так, що Українці забудуть свою мову й заговорять чужою. Чому ви, одначе, думаєте, що вони перестануть бути нацією, що не будуть вони Українцями. От же Ірландці говорять майже на 100% англійською мовою, але Англійцями вони не стали. Так воно могло б бути і з нами, коли б ми всі заговорили московською мовою. Від того ми Москвинами не станемо.

…Нація, крім мови, має ще свою творчу кров, свою географію, свою історію, свою культуру, свій інтелектуальний тип. Всього цього українство не втратило і не втратить ніколи, – особливо на користь Москвинів, бо ми, Українці, як нація, сильніші і здоровіші за них демографічно, расово, інтелектуально й культурно-побутово. Та й мова! Якби ми всі заговорили російською мовою, то вона у нас скоро стане не тією, що нею говорять Москвини. Навіть для цього історичний приклад маємо: була в нас за старовини одна з Москвою літературна мова – церковнослов‘янська, але, щоб нас добре розуміти, Москва мусила мати перекладачів”.

Про це Володимир Антонович говорив не лише зо мною. Цю тему розвивав він і на нелегальних лекціях та, як мені переказували, дебатував її і з товаришами Старої Громади. Тоді ця аргументація вплинула дуже добре на українські настрої, але мала й певні негативні наслідки, бо дехто, не зрозумівши до кінця Антоновичевої тези, думав; тепер уже нема чого соромитися і попросту в бесідах нехтував українською мовою, що, однак, у більшості викликало живі протести. Через кілька десятків літ, уже на еміграції, коли якої-будь потреби в цій, так би мовити,  історичній аргументації не було, і забулося, чому та як вона виникла, довелося мені побачити навіть друковані тексти, де говорилося, що Володимир Антонович нібито не вірив у можливість відродження української мови, а покладався лише на українську кров і т.ін. На кров покладався, це правда, але добре знав та вчив нас і того, що нація – не лише тіло, а й дух. А дух живе творчою силою мови. Але подібні недоречності часто трапляються на еміграції, і то не тільки в українській. Надто вже ненормальні умовини еміграційного життя.

Зовсім зле стояло з українською мовою в парадних, так би мовити; частинах Києва – на Хрещатику, в Липках, на Печерському. Тут панувала в усіх площинах життя майже виключно російська мова. Та й українських елементів там було мало, хіба що серед службовців та дрібних урядовців. Всі ті більші пани, що належали до цивільної, військової і духовної адміністрації, чи до різних командних соціальних верств, були здебільшого отими першими зайдами, що з‘явились у Києві, а коли й були серед них Українці походженням, то це були люди давно вже і цілком зрусифіковані. Винятком була тільки значна частина нижчих ченців з Печерської Лаври. Це пояснюється головно тим, що їм повсякчасно доводилося мати дуло з прочанами, що здебільшого були Українці та Українки і російської мови не тямили. Але, треба сказати, що були серед ченців і такі, що з прочанами діла не мали, а все таки себе щирими Українцями почували. Пізніше я добре знав одного з них, ходив до нього вже гімназистом і студентом послухати його оповідань з давнього-давна, бо йому було вже тоді чи не дев‘ятдесят літ.

Так і жив тодішній Київ, пересякнутий ще українською стихією, але вже досить порушений щодо свого зовнішнього українського характеру. Треба, одначе, признати, що відмовляючись від дечого свого, населення Києва дуже нелегко приймало щось чуже, хоч би воно й було навіть привабливе й цікаве. Так, скажім, що приємнішого може бути для родини, особливо для дітей, як ялинка в час Різдвяних свят? Отже, щоб призвичаїти Київ до ялинки, треба було великої впертості й реклами, яка йшла згори, від найвищої влади – генерал-губернатора, що його жінка, за допомогою близьких їй дам, першу вдалу велику ялинку зорганізувала лише в початках вісімдесятих років, бо сполучила її з великою льотерією на благодійні цілі. Приманкою на ній були дві головні вигри: 1. арабський кінь з заводу Браніцького і 2. корова – не знаю якого походження. Ту льотерею влаштовували щороку на Різдво в Купецькому Домі на Олександрівській вулиці. Ходили на неї юрбою і там привчалися до ялинки, що стояла, вся в прикрасах та свічках, серед великої салі. Звідти ялинка перейшла до певної кількості багатших домів, але в середніх верствах, не кажу вже при нижчі, – вона не знайшла собі грунту. Спроби завести її туди просто банкротували, дітям вона не подобалась, – я теж був на одній такій спробі, – а дорослі посміхались, що від тієї забави смердить гнотом.

Дещо, одначе, з чужого засвоювалось. Так до ритуального великоднього стола запозичено в Москвинів так звану “сирну паску”, але засвоїли її, так мовити, не формально, а фактично. Не як необхідну великодню річ, а просто як смачну страву, бо хоч її ставили на стіл поруч із іншими речами, але інші свої страви, принаймні частково, були посвячені в церкві, а сирну паску до церкви й не носили, на стіл її ставили несвячену і без якихсь символічних оздоб, в подобі ягнятка з прапорцем тощо, як це робилося в московських родинах. Так само засвоєні були в Києві й публічні лазні, і сталося не більше-менше вже на моїх очах. До того Кияни купалися літом у Дніпрі, чи в дощовій воді, а зимою милися в коритах, баліях чи ваннах, в залежності від фінансової сили родини, але в “баню” мало хто ходив. Були, щоправда, охочі відвідувати  старовинні лазні, що їх було кілька, – найбільше на Подолі, але цих охочих було небагато. Тільки вже пізніше, коли були збудовані перші новітні “бані”, з мармуровими лавками й басейнами для плавання, Кияни призвичаїлися до “бані”, але до т. зв. парної кімнати, де обдавали гарячою парою та били березовим листям, ходили лише Москвини, а з Українців лише дехто зрідка, хоч на початках кожний і пробував.

Чужих звичаїв Кияни перебрали для свого вжитку дуже мало, але зате своїх, іноді давніх і незрозумілих, трималися вперто і поголовно. Я, наприклад, і досі ніяк не можу пояснити, чому київські дорослі дівчата на провесні в час, коли зачинали на вулицях продавати мочені яблука, як правило, всі були в червоних спідницях. Чому? Хто знає, але такий був тоді звичай, що його довго ще дотримувалися молоді Киянки. Чи не залишок це безконечної давнини? Бо ж по деяких глухих селах ще до 1917 р. в хатах, де були дівчата на виданні, у вікнах вивішували червоні прапорці. Але нехай це вирішують фолкльористи.

Частина 4.

Вступ до гімназії. – Іспити. – Київські гімназії.

Підготовчий мій рік проминув швидко і якось непомітно 12 серпня 1878 р., якраз у день, коли мені минуло десять літ, мав я стати перед іспитовою комісією Другої Київської Гімназії. Напередодні тітка сама зробила мені повний і довгий  зразковий іспит. Все йшло в мене добре, але коли дійшло до Закону Божого, трапився скандал. Виявилось, що я дуже зле знаю важливу молитву, властиво  псалом: “Помилуй мя, Боже”. Всі потрібні для першої кляси молитви я знав ще змалку, бо навчився їх, здебільшого, від батька. Батько мав звичку, вставши рано з ліжка та вмившись, ще до сніданку, обійти всю садибу, відвідати наймитів і худобу, подивитись, чи все гаразд, і вже потім вертався до хати поснідати. Щоб не гаяти часу, він за цього обходу молився Богу, голосно промовляючи всі молитви. Я, звичайно, ув’язувався за батьком, слухав, як він молився і якось мимоволі вивчив із пам‘яті всі молитви. Але батько, за браком часу, дуже часто пропускав якраз той псалом “Помилуй мя Боже”, як дуже довгий. Тому я його й не засвоїв, як слід. Цілий вечір я мусів через те витратити, щоб добре його вивчити. Рано, вставши і, як звичайно, молячись Богу, я прочитав серед молитов і щойно вивчений псалом, а після сніданку тітка ще раз вислухала його від мене, перевіряючи мене з молитовником у руках. І сталося так, що священик на іспиті якраз спитав мене, чи знаю я “Помилуй мя, Боже”, а коли я його проказав, дуже мене хвалив і, навіть, погладив по голові.

На іспиті я зовсім не хвилювався, бо був певний себе і того, що всі тітчині учні й учениці попадуть таки до гімназії. А все таки цей день не обійшовся для мене без драматичних подробиць, що про них, правда, я дізнався не в той самий день, а звичайно пізніше. Писані іспити перейшли в мене всі “на п’ять”. Нотатки у нас ішли знизу нагору, а не згори вниз, як в Європі, але з диктатом стався такий епізод. Коли він був уже скінчений і я перечитував написане, я помітив, що біля мене стоїть член іспитової комісії, той самий священик, що потім хвалив мене за “Помилуй мя. Боже”. Він уважно перечитав мій диктант, а диктант був дуже трудний, бо був то опис сходу сонця з творів Тургенєва, – кивнув мені головою й, відходячи, промовив тихенько, щоб ніхто, крім мене, його не почув:

– “Разсвет” пишеться зс, як наше розсвітає. Я мав розум зачекати, поки він відійде, і після того виправив вказану ним помилку, вставивши оте каверзне з, що його в мене  бракувало, та якого я в учителя, що диктував, не почув, бо той правильно вимовляв його по-російському, як с. Оце вставлене з допомогло мені вступити в гімназію, бо без нього я не дістав би за диктант потрібної “п’ятки”. А та “п’ятка”, як пізніше виявилось, була абсолютно необхідна, бо до іспиту стало понад сотню хлопців, а вакансій до першої кляси було лише 18. До того ще виявилося, що “п’ять” з усіх предметів мали 30 хлопців. Конференція з цього трудного становища вийшла таким способом, що кинула жеребки і 12 хлопців, що дістали кругле “п’ять”, до гімназії не вступило. Тітка про ці подробиці дізналася лише другого дня і мені про те нічого не сказала.

Після останнього іспиту, ще до конференції, вона підійшла до директора гімназії й спитала його, чи я прийнятий. Той подивився на мого іспитового листа і, всміхаючись сказав:

– Ну, ясно, що прийнятий, має всі “п’ять”.

Тітка повідомила мене про це, а потім весело сказала:

– А тепер подякуй директорові і ходім на Хрещатик мундир купувати.

Директор на те:

– Ідіть, ідіть, а за чотири дні хай уже для кляси приходить!

І ми пішли. На розі Хрещатика і Фундукліївської був тоді великий магазин одежі Пушкарйова, він скоро потім зник. Ми зайшли туди, пробули там біля двох годин, а звідтіля я вийшов у синьому мундирчику з срібними гудзиками, в штанах на випуск і з кепкою на голові. Тоді гімназисти, як і російські вояки, носили ще кепку на французький зразок. Нема що й казати, що я був безконечно гордий і мені здавалося, що всі люди на мене дивляться. Дома мене тріумфально зустріли дівчатка й усі хлопці, а за обідом ми всі їли солодкі й дуже смачні тістечка, що їх тітка по дорозі купила у вславленого вже й тоді й пізніше цукорника Жоржа. Цілий день до ночі я не скидав мундира і ходив, як на муштрі, а коли вже таки треба було лягати спати, то й тоді я не хотів його скидати і зробив це з жалем тільки на повторний тітчин наказ.

Священик, що так допоміг мені на іспиті, був відомий тоді в Києві, – пізніше настоятель Миколаївського Мазепинського Собору на Печерському – о. Хоменко. Він зробив своє добре діло й забув про нього, бо, мабуть, не раз доводилось йому такі речі робити, але я про те не забув, часто про це згадував і все думав, як би йому пристойним способом віддячитись. І нагода прийшла літ більше, як за двадцять після того. Отець Хоменко вислужив свої роки, пішов на пенсію і, на старості літ, здійснив свою давню мрію, а саме: поїхав на велику прощу до Святої Землі. Повернувшись звідтіля, він написав книжку про святі місця і видав її в Києві своїм коштом. Книжку цю випадково побачив я в одного з петербурзьких книгарів, купив її й, трохи покрививши душею, написав про неї дуже прихильну рецензію в “Северному Кур’єрі”. Як я потім дізнався, старий панотець був дуже втішений тою рецензією і, показуючи її своїм приятелям, говорив:

– Дивіться, похвалили навіть у найлівішому органі, а автор рецензії мій давній учень, що вже в гімназії не дуже то вірив у Бога, та, може, тепер з літами виправився…

Останніми словами о. Хоменко натякав на один дуже прикрий для мене й для нього епізод, що стався, коли я був уже в четвертій клясі. Йшов мені тоді чотирнадцятий рік і переживав я тоді певну кризу, мабуть зв’язану з переходом від дитячого до юнацького віку. І от на іспиті з Закону Божого я відповідав на всі питання, хоч і добре, але якось мляво й неохоче. Панотець розсердився і несподівано крикнув:

–Та, чи  віриш ти в Бога? Скажи, віруєш ти в Бога?

Я й собі розсердився і голосно відповів:

– Не дуже, батюшка. Маю великі сумніви.

Ця моя відповідь, як громом, вдарила священика. Він деякий час мовчав, а потім сумно сказав:

– Зате дістанеш “передержку”. Ціле літо думай про те, що ти мені оце ляпнув… Осоромив ти мене! За всю мою службу ніхто з учнів передержки не мав, а ти таке накоїв!..

Що він говорив про мене на педагогічній конференції, не знаю, хоч про цей конфлікт говорила тоді вся гімназія, але восени, коли я приїхав до Києва і прийшов на “передержку”, то він мене тільки спитав:

– Ну, що, роздумався за літо? Віруєш у Бога?

– Роздумався і тепер уже вірую, – відповів я.

– Так гаразд! – і він поблагословив мене, сказавши: – То ж іди й не говори вже більше всяких дурниць.

На цьому ціла історія й закінчилася. А закінчилася так вона тому, що о. Хоменко був дуже добра й хороша людина, бо за тодішніх часів подібна історія мусила закінчитися для учня так званим “вовчим білетом”, тобто виключенням із гімназії без права вступати до будь-якої державної, а навіть приватної школи.

Чому тітка вибрала для мене якраз Другу Гімназію, не знаю, здається, вона там мала якісь знайомства серед педагогічного персоналу. Але вибрала вона найкраще. В Києві тоді було всього лише три гімназії: дві, старшої дати – на Бульварі, й третя – зовсім недавно тоді зорганізована – на Подолі, на Контрактовій площі. Ця третя, само собою відпадала, хоч би вже з географічних причин, бо до неї було б далеко ходити з Малої Володимирської, де ми на той час жили. Перша Гімназія, що містилася на Бульварі проти Миколаївського скверу, в гарному будинку стилю часів Олександра І, з великим садом і двором, що виходили на чотири вулиці, була найстаршою, а одночасно й, як про неї казали, аристократичною, бо вчилися в ній майже виключно діти багатої шляхти й вищих державних урядовців. Директором її тоді, довший час перед тим і пізніше, був такий Андріяшев, зросійщений Українець, що підібрав собі відповідний педагогічний персонал і всіма способами дбав про те, щоб до гімназії не вступали учні з “різночинців”, тобто людей різних станів, як тоді в урядовій мові звали всіх не-шляхтичів.

Встановивши, за вказівками згори, в своїй гімназії твердий шляхетський русифікаційний курс, Андріяшев, певний своєї позиції, взагалі перестав педагогічно працювати й усю свою увагу переніс на щорічний “Календар”, що він його, як здається, перший став видавати в Києві. Календар той був, як і всі календарі тієї доби, не гірший і не ліпший за інші, але тому, що він був у Києві єдиний, то давав своєму видавцеві добрий щорічний прибуток. Але з часом він пішов на спад, бо Андріяшев, як людина ледача, перестав сам над ним працювати, а передав ту працю своїм співробітникам із гімназистів та студентів, яким платив за це буквально копійками. Співробітники довго терпіли, бо гімназисти від нього залежали, а студенти діставали за його протекцією лекції. Але врешті не витримали й вони і почали заводити до календаря всякі недоречності. Так, одного разу в календарі місяць лютий мав не 28 днів, як йому належало, а 31 і містом пройшла чутка, що така буде календарна реформа вироблена Синодом і Сенатом у Петербурзі. Другого року Великдень припав на липень місяць і це дуже обурило київське духовенство і т.ін. Але найбільше хвилювання, – переважно серед київських жінок, що мали лихе уявлення про метеорологію – викликав той факт, що одного разу в календарі на всі неділі та на всі свята призначені були бурі, сніговії, зливи тощо. Сталося це так тому, що Андріяшев щороку передруковував у своєму календарі передбачення відомого архаїчного метеоролога Брюсова, який склав точні вказівки про погоду кожного дня на протяг сотні літ наперед, а співробітники ще від себе додали туди оті бурі та сніговії. Ці недоречності, хоч і не відразу, а все таки підірвали авторитет Андріяшева і він був примушений зліквідувати своє підприємство, а скоро після того пішов і до [???]  Хто став на його місце – не пам‘ятаю, але напрямок у Першій Гімназії залишився без змін і після нього, може навіть став ще гостріший.

Інший характер мала Друга Гімназія, що містилася тоді, як і пізніше, до кінця днів своїх за більшовиків, трохи вище, ніж Перша, на тому ж самому ж Бульварі, проти Ботанічного саду, в двоповерховому довгому будинку, стилю касарні часів Миколі І, коли її засновано. Дворів у неї було аж два, але сад був малий, хоч і сусідив він із гарним внутрішнім садом згаданого вище Левашовського пансіону. Відмінним був у цій гімназії й склад учнів та склад педагогічного персоналу, – тому й відмінний був її внутрішній рух. Режим, ясна річ, мав би бути такий самий, бо він був диктований владою для всіх гімназій однаковий, але люди, що його застосовували на практиці, були інші, до того режиму не дуже нахильні. А тодішня влада, хоч і яка була сувора й жорстока, не вміла їх примусити досконало й до кінця виконувати свої накази, а особливо директиви. Учні Другої Гімназії були майже виключно оті “різночинці”, а коли траплялися серед них і шляхтичі походженням, то це були діти не дуже заможних батьків і потопали вони в масі дітей сільського духовенства, дрібних і середніх урядовців, міщан, селян та інтелігентів, що особливо охоче віддавали своїх синів якраз до Другої Гімназії.

Русифікаційна лінія, розуміється, панувала й тут, бо ж цього вимагала ціла шкільна програма, й особливо російська мова, що в ній відбувалось усе навчання, але та лінія начебто не була завданням педагогічного персоналу, – принаймні її не висували наперед щодня і кожної години і не вбивали її насильно в голови учням. Сталося це, мабуть тому, що довший час директором Другої Гімназії був видатний свого часу український письменник Чалий, який наклав свою печать і на свою гімназію та підібрав собі відповідних співробітників. Я вже його не застав, як не застав і його заступника, якогось Кустова, мабуть, Москвина, що був директором дуже недовго, бо несподівано помер. За мене директором був такий Онисим П‘ясецький, типовий “Малорос” того часу, людина освічена, м‘яка й делікатна в зносинах з учнями й у взаєминах з педагогічним персоналом. Директорував він дуже тактовно, нових порядків без потреби не заводив, старих не порушував і кожному дозволяв робити все, що той хотів, аби лише це не завалило гімназії та не було для неї небезпечним. Учні його любили, педагогічний персонал жив із ним добре, але життя своє він скінчив сумно.

Якраз того року, коли я скінчив гімназію, він, такий зрівноважений і здавалося, зовсім здоровий тілесно й душевно, збожеволів. Божевілля це було дивне, бо ні з того, ні з цього проголосив він себе Онисимом Першим, Імператором германським і китайським. Домашнє лікування не помагало і прийшлося його відвезти до відомої в Києві Кирилівської лічниці. І сталося так, що один із його учнів, до якого він дуже гарно ставився, на прізвище Василевський, тоді вже студент-медик, теж виявив ознаки божевілля, і його теж відвезли до Кирилівської лічниці. Там він зустрівся зі своїм директором; той йому сказав, хто він тепер такий, і Василевський, єдиний з усіх, що перебували тоді в лічниці, визнавав його нову гідність і цілий час, коли вони там лікувалися, складав йому імператорські почесті. П‘ясецький скоро, одначе, помер, а Василевський видужав і потім сам про все це переказував, трохи зі сміхом, трохи зі сумом.

Обидві гімназії мали дуже багато учнів, по 700-800 хлопців кожна, тому в них заведені були так звані паралельки в усіх клясах, крім восьмої, бо до цієї кляси доходило вже не так багато гімназистів. Обидві гімназії мали також пансіони. Відміна була лише та, що в Першій Гімназії пансіон коштував значно дорожче, ній у Другій. Тому учням Першої гімназії шили уніформи з ліпшого сукна у ліпших кравців, і вони на вигляд були елегантніші. Між гімназіями йшла споконвічна ворожнеча. Ми їх звали презирливо, – і то завжди по-українському – “паничики”, або “дурники”, а вони нас “карандашами”. Чому це слово, що було, властиво, прізвищем одного з французьких рисувальників старшої дати, – а в російській мові стало назвою олівця, – чому воно, мало ображати, не знаю й досі, але воно ображало, викликало сварки і, навіть, бійки.

Тому виховники обох пансіонів, коли після обіду, за доброї погоди, виводили своїх вихованків парами на вулицю прогулятись, то дбали, щоб гімназисти не зустрічалися, а для того водили їх, звичайно, по різних сторонах вулиці. Але на вулиці це можна було зробити, а в Ботанічному саду, куди їх водили весною та восени, годі було розминутися в нешироких його алеях. І от там і починалися сварки, що доходили й до кулаків. Мені переказували, що колись у цих боях брали участь усі, нібито часом і виховники. Не знаю, як воно бувало, я вже того не застав, – за моїх часів сварились і бились уже тільки малі хлопці, приблизно перших трьох кляс, а старші, навпаки, прикладали всі зусилля, щоб якось їх стримувати.

Ще була одна трохи дивна відміна між двома гімназіями, а саме: пансіон Першої Гімназії так і звався “пансіон”, а в Другій Гімназії його чомусь звали “общая квартира”, тобто спільне помешкання. Що спричинилося до такої назви, невідомо. Можливо, що вона стояла в зв‘язку з “різночинним” складом учнів.

Внутрішнє життя Першої Гімназії було мало відоме, тому про нього й не говоритиму. Знаю тільки з пізнішого досвіду, що з Першої Гімназії масами виходили майбутні “білопідкладники” та члені “Союза Русского Народа”, в той час, як Друга Гімназія давала багато свідомих Українців та різного роду “революціонерів”, як тоді звали всіх людей, опозиційно настроєних. Ця її традиція дожила й до революції 1917 р., коли ця гімназія стала Першою Гімназією з українською мовою навчання і дістала почесну назву Кирило-Мефодіївської.

Третя Гімназія, як сказано вище, була тоді щойно зорганізована і якоїсь характеристичної фізіономії ще не мала. Не дістала вона її й пізніше.

Була в Києві ще одна школа, подібна до гімназії, – це Колегія Павла Галагана, приміщена на Фундукліївській вулиці, наче енклява в садибі Першої Гімназії. Вона мала лише чотири старші кляси і до неї вступили за конкурсом з усіх гімназій діти народжені на Україні, бо така була воля її фундатора Галагана. Вступали туди, головним чином, так звані, перші учні, – елемент від інших учнів, мабуть на цілому світи не дуже то улюблений, і вони трималися якось стороною від усіх інших гімназистів. Колегія була закритою школою і ми їх бачили, звичайно, лише на вулиці, де вони прогулювались, як і ми, парами, в своєрідній уніформі, що складалася з чорного піджака та чорного картуза з золотими ініціалами школи на чолі. Не хочу цими словами сказати щось лихого про цю школу, бо добре знаю, що давала вона з своїх учнів не лише “Малоросів” і добрих урядовців, але й найкращих Українців, як такого, наприклад, мого майже однолітка Агафангела Кримського, що його одного було б досить, щоб прославити школу, яка його виховала.

Поки я вчився в перших клясах гімназії, тітка ввесь час говорила мені про Колегію Галагана, куди бідніших учнів приймали безплатно на повне утримання, оповідала мені, як там гарно живеться учням, як добре їх одягають, годують і виховують. Вона ввесь час мріяла, щоб і я туди попав. Але не була марна річ. Я хоч і вчився незле, але до першого учня було мені далеко, а до того ще якраз при переході з четвертої кляси до п‘ятої, тобто саме, коли треба було здавати на конкурс до Колегії, зі мною стався отой епізод і та скандальна “передержка” з Закону Божого. Ясна річ, що при таких умовах про всі прекрасні перспективи в Колегії треба було забути.

Частина 5.

У гімназії. – Стипендія. – Дрібна шляхта. – Учителі. – Сошенко. – Товариші. – До Америки. – Смерть матері.

Моє восьмилітнє перебування в гімназії можна поділити на дві частини: одну меншу, що тяглася всього лише півтора року, а другу – далеко більшу, до самого скінчення гімназії. Поділ цей обумовлений тим, що в половині другої кляси, десь біля Різдва, мені була призначена стипендія, що з нею було зв’язане проживання не на приватному помешканні, а в гімназійному пансіоні.

Історія цього призначення була така: В нашій гімназії було досить багато стипендій і всі вони призначалися біднішим учням, незалежно від стану і походження, лише на основі їхніх ліпших успіхів у навчанні. Але серед тих стипендій була, одна , – імені Ломоносова, – що умовою її призначення було селянське, по-російському “крестьянское” походження учня, бо сам Ломоносов, як відомо, був “крестьянин”. Коли я перейшов до другої кляси, то ломоносовський стипендіат, імені його не пам’ятаю, якраз дістав матуру і вступив до університету, а стипендія в гімназії стала вільною. Педагогічний персонал майже півроку шукав нового кандидата на цю стипендію і не знаходив, бо, хоч у гімназії й було досить учнів-селян, але, як навмисне, всі вони були сини багатих батьків і стипендії не потребували та про неї не дбали. Один із тих батьків навіть образився, коли йому це запропонували. – “Не бійтесь, – сказав він директорові на його пропозицію, – я маю з чого сина утримувати, ще двох менших до гімназії приставлю”.

Після довгих пошукувань спинилися на мені, бо в моїй метриці мій стан був означений такими словами “Крестьянин-чиншевик из бивших однодворцев». Титло було не дуже ясне й викликало  певні сумніви, але в ньому було слово “крестьянин”, і це вирішило справу на мою користь. Тепер, мабуть, уже ніхто й не розуміє, що означали наведені слова з моєї метрики, та вже й тоді мало хто це розумів. Але в колишній Росії до таких урядових ієрогліфів люди були звичні. Був у мене, наприклад, такий товариш, Німець, на прізвище Кронсберг, який у метриці йменувався “тукумський окладист”. Що його батько був родом з міста Тукуму в сучасній Латвії, він знав, але що таке “окладист”, – не знав уже й його батько. Отже, на педагогічній конференції, де вирішувалася моя справа, як мені пізніше переказував один з учителів, теж не здавали собі ясно справи, що має означати моє метричне титло, але погодились на тому, що у біографії Ломоносова не все ясне, бо, хоч про нього й пишуть, що він був “крестьянин”, але його батько кріпаком не був, а належав до якогось вільного селянського стану, що з давніх-давен існував десь там на півночі в Архангельській та інших губерніях.

Сам я, вже й тоді, розумів, як повстало оте довге означення мого стану. Справа в тому, що наш рід належав до т. зв. дрібної шляхти, що була дуже поширена на Правобережній Україні. Верства ця повстала з різного роду деградованих людей вищих і середніх станів, що існували в колишній історичній польській державі. Було в ній багато справжньої шляхти, – перепис 1897 р. виявив, навіть, цілі села князівського походження і то не аби якого, а від Рюриковичів та Гедиминовичів. Було також багато й нащадків високої козацької старшини, що з тих чи інших причин залишились на місці й не емігрували на Лівобережжя. Попадали туди й діти священиків, коли не ставали духовними. Траплялися й люди інших вільних станів, якщо вони втрачали своє попереднє місце в суспільстві. Більшість із них деградувала так далеко, що хазяйнувала на невеликих клаптиках землі, що її їм, на правах вічного чиншу, давали від себе в користування великі землевласники. Деградував і наш рід – до речі, дуже розгалужений, особливо на Київщині, хоч його представників довелося мені зустрічати й у Петербурзі, в Криму, в Одесі, в Білорусії, у Польщі і навіть у Чехії[1].

На чужині вони були, щоправда, вже зденаціоналізовані, перейнявши національність тих народів, серед яких жили. Були це колись  пани на всю губу, з гербами, з правами й маєтками, але через те, що вони не відступили від православної віри й українства не зрікалися, то все те вони поволі втрачали й остаточно деградували. Багато хто з них стали священиками, дехто цеховими майстрами в Києві та в інших містах, де були цехові організації, дехто став музикантом, були й літератори, урядовці тощо. Але більшість із них, мабуть тому, що не мали освіти, – перейшли на вічний чинш і стали хліборобами. Хліборобською стала й та галузь нашого роду, що до неї належав і я. Чому цим, так би мовити, “ізгоям” оті великі землевласники охоче давали землю, не знати, – може з станового чуття, припускаючи, що й їх може спіткати така сама доля, – але вони давали її охоче й дуже мало за це діставали грошей. Так, наприклад, ми за свої шість десятин платили шістдесят копійок чиншу річно, і чинш цей був вічний і назавжди однаковий, землю забрати не можна було, бо переходила вона в спадщину, як звичайна тверда власність.

Жила ця дрібна шляхта тим самим зовнішнім побутом, що й усі селяни, з тією хіба відомою, що хати свої вона ставила вікнами на вулицю, а не так, як селяни-кріпаки, що їх вікна виходили до двору, щоб панські посіпаки не могли бачити з вулиці, що робиться в них по хатах. Були деякі й інші зовнішні відміни, як от наприклад, – шляхтанки не носили очіпків, інакше зав’язували хустки на голові, неохоче пускали своїх дівчат на вечорниці та на вулицю і т. ін. З кріпаками вони не ріднилися, бо це могло потягти за собою кріпацтво, але поза тим приятелювали, кумилися й охоче, коли треба було, допомагали в польових роботах, при будуванні хат і т. ін.

Одначе після 1861 р. наближення до селян стало тіснішим, бо небезпека закріпачення тоді вже минула. Відмінними вони були ще й тим, що не мали чого боятися панів, від сільської управи не залежали, а для різного роду сільської адміністрації були людьми не податкового, а вільного стану, з якими поводитися треба було більш-менш обережно, бо, з одного боку, за ними стояли нібито шляхетські права, а з другого, – часто несподівано виявлялося, що ці люди мають дуже впливових свояків, не тільки в самому Києві, але часом і в столиці. Цей останній факт пояснюється тим, що дрібна шляхта з незвичайною енергією дбала про освіту своїх дітей, віддаючи на те останню свою копійку, і таки часто досягала свого, перевівши їх через гімназію, а далі – в університеті та в інших вищих школах – діти вже самі дбали про себе, даючи лекції, чи маючи якийсь інший заробіток. І треба сказати, що, – як мені пам’ять нагадує, – діти майже ніколи своїх батьків не забували, приїздили до них у гості, будучи вже й самі батьками, а при цих візитах відвідували й усіх своїх кревних, помагали їм радою, часом і грішми і т. ін.

Російський уряд, діставши цю верству в спадщину від колишньої Польщі, довго не знав, що з нею робити, до якого стану її приписати. З одного боку це була нібито справді шляхта, бо ж жадних податків вона не платила, рекрутів не давала, сільським урядовцям не підлягала, а з другого боку, що то за шляхта, що за плугом ходить і воли поганяє? Довго про це в урядах роздумувались, поки нарешті, десь наприкінці 1850-тих років, взялися, кажучи сучасними словами, за чистку. У всіх членів дрібної шляхти стали вимагати писаних документів на доказ їх шляхетського походження. Документів таких, ясна річ, майже ніхто з них не мав, але в старій Росії силу мали не стільки документи, скільки гроші. Тому зразу ж встановилася і такса: – хто заплатить, кому слід, 500 карбованців, той стане легальним шляхтичем; хто не дасть, – буде деградований. Більшість грошей тих не дала, бо їх не мала. Один із моїх дядьків ті гроші мав і зостався шляхтичем. Батько мій теж мав, але роздумався, що краще за них волів купити, тому, разом із іншими, й був деградований, діставши, як і всі інші деградовані, назву “однодворец”. Назва для України зовсім незрозуміла, але, як я свого часу з “Історії Російського Права” Буданова дізнався, в якійсь частині Московщини були тоді однодворці, тобто дрібна місцева шляхта, що її цілий маєток складався лише з одного двора.

Однодворцями деградовані шляхтичі були недовго, всього лише літ п’ять, бо потім, коли додивились, що вони мають поле на вічному чинші, їм надали оту назву, що наведена вище з моєї метрики. Ще пізніше їх стали офіційно звати вже просто “крестьянами” без інших додатків, а наприкінці 80-х років врешті їх включили до складу сільських громад, а їхню землю, що вони її мали на вічному чинші, постановлено вважати викупленою й передано її їм у справжню власність. Коли ми якось з батьком говорили на цю тему, то він напів іронічно сказав:

– От бачиш, як усе гаразд випало. Олександер, – це був мій найстарший брат, народжений 1852 р., – мав у метриці слова “дворянин”, і це йому помогло у військовій службі, бо він на три роки раніше за “не-дворян” став в добровольників прапорщиком. А тобі якраз навпаки, помогло слово “крестьянин”, бо інакше ти не дістав би стипендії, й я не міг би Павлуня (молодшого за мене брата) до Києва в гімназію послати. А так і воли маю, і сини вчаться, як люди.

Перший період мого перебування в гімназії не залишив у моїй пам’яті якихсь сильніших вражень, що про них варто було б згадувати. Та й відміни від попереднього життя не були вже такі великі. Ходити до гімназії було для мене майже те саме, що в тітки сідати зранку за лавку вчитися. Вчення не було тяжке, бо ще до іспиту я знав багато з того, чого вчили дітей у першій клясі. Я знав, навіть дещо й з латинської мови, бо ще дома один семінарист, що допомагав дияконові в нашій парафіяльній школі, порадив мамі купити для мене в нього латинську граматику Кюнера, що з неї вчили дітей у гімназії. Мама, як здається, зі співчуття для нього, граматику купила, а він зате навчив мене латинської азбуки і тлумачив деякий час елементарні правила з того Кюнера, дістаючи за це, як він казав, предобрий гонорар усякою поживою. Учителі нижчих кляс були якісь здебільшого невиразні учнів не мучили, але якогось педагогічного хисту не мали, а всю справу вели чисто формальним способом. Про одного з них говорили навіть зле, – ніби то він бере хабарці від учнів, що йому можна до зошиту з писаним завданням покласти три карбованці й тоді нотатка буде добра. Чи це була правда, не знаю, тому й не наводжу його імені й предмету, що він його викладав. Був він у нас дуже недовго у першій клясі, місяців зо три, а потім зник якось зовсім непомітно.

З інших учителів треба згадати хіба ще про одного, а саме учителя рисування, – тоді заохочували дітей і до цього. Це був зовсім старий, похилий чоловік, що дослужував свою пенсію. На лекції він носив гіпсові бюсти античного характеру та різного роду гравюри й олеографії, а додому давав малювати різні візерунки та взори. Майже ніколи з нами не говорив, а тільки ходив між лавками й дивився, що ми робимо. Ми робили, що хотіли, а він усім ставив добрі оцінки, навіть мені, хоч я настільки був нездібний до рисування, що не міг гаразд накреслити трикутника, а про квадрат – нема що й казати. Коли я перейшов до другої кляси, його вже не було в гімназії. Лише значно пізніше дізнався я, що то був ніхто інший, як Сошенко, той самий Сошенко, що зустрінув колись Тараса Шевченка в Літньому Саду в Петербурзі, приголубив його й допоміг йому визволитися з кріпацького рабства. Ми, діти, того не знали, не знали, навіть, як він зветься на прізвище, бо жив він якось осторонь від усіх, а в гімназії ходив як тінь, коридором з учительсткої до кляси і назад після лекції.

Своїх товаришів, учнів першої кляси, не пам’ятаю майже нікого, крім двох-трьох, надто вже комічних. Так, один із них був уславлений на всю гімназію своїми відповідями учителям на лекціях. Був це товстенький, рожевенький забровий хлопець з якоїсь московської купецької родини, на прізвище Кауров. Був Кауров приємний на вигляд, завжди гарно вдягнений і дуже чемний, але вчитися не міг, чи не хотів, а з того, що ми проходили, ніколи нічого не знав. Так, якось одного разу, коли нам завдані були ступені порівняння прикметників, учитель викликав його і спитав, як будуть ті ступені від слова “кауров”? – Весело й голосно він відповів: – Кауров, Каурове, Кауровейшій… Іншого разу, читаючи латинські слова, він латинське “егзерцео” так само весело прочитав, як російське ехеркео. З того часу він так і став для всіх Ехеркео, або Кауровейшій, але він з того нічого собі не робив і говорив, що йому гімназійна наука не дуже то й потрібна. Попав він до першої кляси тому, що був перед тим два роки в гімназійній підготовчій клясі, звідки учні переходили без спеціального іспиту до першої кляси. До другої кляси він уже не перейшов і на тому, здається, й скінчилася його освіта. Пізніше я зустрінув його прізвище в газетах, де він був означений, як голова міста Черкас. Чи був таки він сам, чи його свояк, не знаю, але в старій Росії все було можливе, та й сам він міг дорослим до розуму прийти.

Був правда, один із товаришів, що я з ним ближче зійшовся, ніж з іншими, – Петро Крижанівський, мій майже земляк, бо зі Сквирського повіту, що складав іспити до гімназії разом зі мною. Це все, а також те, що жили ми недалеко один від одного, – він біля Золотих Воріт у своїх родичів, – зробило те, що між нами виникла певна дружба, яка, одначе, виявлялась не стільки в гімназії, скільки поза нею. Ми ходили один до одного в гості, обмінювалися книжками, перами, приготовляли разом лекції, розказували один одному свої мрії й різні домисли. Начитавшися Майн Ріда та Фенімора Купера, ми навіть вирішили вдвох зробити те, що тоді було потайною мрією майже всіх дітей нашого віку, а саме, – емігрувати до Америки й почати там вільне, самостійне життя, повне пригод і подвигів. Ми довго й поважно обдумували цей проект, обговорили між собою всі деталі його, встановили маршрут і склали реєстр всього, що треба було з собою взяти.

Вирушити в дорогу ми постановили після іспитів, щоб до Америки прибути більш-менш освіченими людьми. З Києва ми мали вийти так, щоб нас не помітили, та, йдучи здовж залізничного шляху, добратись до Одеси, там найнятись юнгами на океанський пароплав і таким способом дістатись до Америки. На дорогу мали взяти сухарів, трохи свіжого ситника та ковбаси чи сала, а для безпеки хоч один пістолет. Підготувались ми до подорожі дуже докладно. Заощадили вдвох біля карбованця грошей, купили відповідну невелику торбинку, поклали туди ситник, сухарі та ковбасу, роздобули, – не пам’ятаю вже, де саме, – навіть пістолет, що правда без набоїв, але досить великий, що ним можна було всякого Індіянина налякати. Другого ж таки дня після іспитів, у неділю, сказавши своїм, що йдемо до церкви, рано вирушили ми в дорогу. Фундукліївським яром, щоб нас нагодою наші не могли побачити, вийшли ми на Жидівський базар, а звідтіля подалися Либедською долиною до залізничного насипу біля Кадетського Корпусу. Під насипом у кущах ми сіли відпочити й поснідати, бо трохи втомились, й хотілося їсти. Поснідавши, стали розважати, що нам краще обійти вокзал і вийти на південь на залізничну колію, але коли, вирішивши це питання, встали з трави й узялися за торбинку, то сконстатували, що в ній уже нічого, крім того великого пістолету, немає, – все ми з’їли. Ми глянули один на одного не то з докором, не то з сумнівом і знову сіли на траву. Нам обом якось то враз ясно стало, що видумали ми дурницю і що найкращим виходом з того було – негайно повернутись додому й нікому нічого про нашу авантюру не говорити. Ми так і зробили, – йшли так швидко, що навіть не спізнились на обід. Дорогою, одначе, до нас вернулася наша, так би мовити, самоповага, бо ми постановили, що подорож до Америки ми таки зробимо, але через рік. Тоді, мовляв, не станеться з нами того, що тепер, бо в нас буде час підготуватись до виїзду, як слід. Певне сперечання вийшло у нас лише щодо того, кому на цей час переховувати торбинку й пістолет, – кожний наявно хотів того уникнути, але переміг я, і цей обов’язок взяв на себе мій товариш. Що з тим пістолетом сталося, не знаю, бо після канікул, повернувшись до гімназії, ми взагалі ніколи більше не підіймали свого американського питання.

У другій клясі вчителі були ті самі, з додатком двох нових, а саме учителів німецької й французької мови, бо ці предмети зачинались тоді з другого року гімназійного навчання. Учні мали право вибирати собі, яку вони хотіли, одну мову, могли записатися й на обидві. Тітчин брат радив мені взяти французьку мову, тітчин чоловік – німецьку, а сама тітка казала: – В нього голови вистачить на обидві. – Заохочений цими словами, я й записався на обидві мови. Учитель німецької мови залишив по собі якнайкращу пам’ять ‑ не тільки в мене, але й у всіх учнів. Це був ще зовсім молодий чоловік, хворий на туберкульозу, на прізвище, коли не помиляюсь, Кайзер. Милий і ласкавий з учнями, він умів так себе поставити, що  учні його слухали, уважно слідкували на лекціях за його вказівками, старались вчитись і навіть дехто, між ними й я, таки вивчилися німецької мови. На жаль, він був у нас недовго, якихсь два-три роки, бо тоді ще туберкульози не вміли як слід лікувати, і хвороба зломила його.

Треба сказати, Кайзер був справді винятковим явищем серед учителів нових мов. У тодішніх середніх школах учителя нових мов були, майже як правило, зовсім нікчемні люди, що попадали на ті посади, можливо, за якісь заслуги, але не за педагогічні. І учні так і ставились до них, не слухались їх, зневажили всякими способами, на лекціях читали книжки, чи грали в камінці, або в пера, взагалі зовсім ігнорували їх. Доходило до того, що дехто, провчившись у такого вчителя п‘ять-шість літ, не вмів ні написати щось тією мовою, а іноді й ні прочитати.

Таким був, наприклад, і наш учитель французької мови, на прізвище Пекюс. Це був дуже старий чоловік, такий старий, що ми, учні, зовсім поважно вірили тому, нібито він був барабанщиком в армії Наполеона І і зостався в Росії, як полонений з р.1812. Я ще й тепер непевний, чи не було воно так, бо барабанщики в полках наполеонської армії часто бували зовсім молоді хлопці, майже діти. А втім, байдуже, яка була до учителювання його професія, але учитель він був ніякий. Він приходив до кляси дуже акуратно, сідав на стілець за катедрою, з-за якої видно було лише трохи його сивого волосся, бо він був дуже малий на зріст. Сівши, він розгортав підручник Марго, – до речі, підручник надзвичайно дурний, хоч з нього тоді вчили по всіх гімназіях, – говорив неможливою російською мовою, що треба вивчити надалі, а потім викликав одного з кількох учнів, що з дому вміли говорити французькою мовою, і балакав з ними до кінця години про погоду та про свої хвороби. А оцінки нам усім ставив невідомо за яким принципом. Так, я в нього мав чотири, а часом і п‘ять, а я не знав би, як прочитати перше ліпше французьке слово, коли б мені не помагала тітка. Пекюс мене так знеохотив, що в третій клясі я виписався з французької мови і навчився її добре лише літ через тридцять після того, і то вже без учителя, бо мені цілий час, як кошмар, пригадувались Пекюс і Марго, навіть іноді снились.

За цей період, що про нього мова, в гімназії зі мною не сталось якихсь подій гідних пригадування. Але поза гімназією я зазнав перше велике горе. Вмерла в мене мати, ще молодою, бо було їй тоді лише 47 літ. Сталося це весною 1879 року в той час, як я складав переходові іспити з першої кляси до другої. Тоді в гімназії щороку всім учням робили обов‘язкові писані і усні іспити; без того не можна було нікого перевести до старшої кляси. Тітка знала, як я любив свою маму, як увесь час про неї згадував і хотів з нею побачитися, і не без підстав боялася, що це мене дуже вразить та що я можу через те завалитись на іспитах, а тому й не показувала мені листа з дому, де повідомлялося про смерть матері. Але зі мною трапилась така історія, що я її й досі пояснити собі не вмію. Якось надвечір, – був це, мабуть, дев‘ятий день після маминої смерті, – насидівшись над книжками, вийшов я в садок прогулятись, а коли повертався назад, то побачив свою маму, як вона з веселою усмішкою йшла двором мені назустріч. Я кинувся до неї, але вона, постоявши трохи на одному місці, наче чекаючи; поки я добіжу, раптом зникла. Збентежений і розгублений я став шукати її по цілому дворі, але її ніде не було. На той час тітка вийшла кликати мене вечеряти. Я спитав її, чи не знає вона, де моя мама, бо я її щойно бачив, а тепер не можу знайти. Тітка зніяковіла, відповіла мені щось невиразне і, взявши мене за руку, чого вона звичайно не робила ніколи повела мене до хати. За вечерею, хоч для всіх були кльоцки, мені вона дала варені яйця, що я завжди дуже любив, а після вечері сама доглянула, щоб я роздягся й ліг спати, і ще й потім приходила і пробувала голову, чи немає в мене гарячки. Заснув я не скоро і чув, як у сусідній кімнаті вона довго про щось тихо, але схвильовано говорила зі своїм братом, що в той день у нас ночував.

Про мамину смерть я довідався вже вдома, куди після іспитів поїхав я на [пропуск слова] відпочинок. Вдома з нашої великої родини було тоді лише троє: батько, сестра Ядвіня – дівчина на виданні, та молодший мій брат Павлуньо, що вчився ще тимчасово в нашій парафіяльній школі. Про те, що я бачив маму в Києві, я оповів сестрі, коли ближчої неділі ми всі поверталися з панахиди, що її служив наш старий священик на цвинтарі на маминій могилі. Сестра дуже уважно вислухала мене, розпитала, в який день це було, і сказала: “Не бійся, Максю, нічого, – це добре. Ти бачив мамину душу, бо ж дев‘ятого дня Бог дозволяє душам померлих відвідати тих, кого вони найбільше любили на цьому світі”.

Вдома я не застав того порядку в господарстві, що був у нас за маминого життя. Батько одружився з нею з любові, ціле життя жив з нею душа-в-душу, нічого не робив без її поради і, втративши її, наче втратив самого себе. Зразковий на всю околицю хазяїн, він тепер на довший час занехаяв усе господарство, перестав цікавитись, як росте хліб на його полі, занедбав сад і пасіку, що їх він так любив, навіть зранку не обходив більше обійстя з молитвою. Часто він наче втікав з дому, ходив десь, ніхто не знав де, не вертався додому ні на обід, ні на вечерю, а вночі спав у клуні, так що сестра, начебто ненароком, залишала там всю його постіль. У такому стані перебував він біля трьох років, після чого знову прийшов до себе, але з попереднього чоловіка в ньому мало що зосталося: він схуд, знесилився, дуже постарів і все скаржився, що не може ні їсти, ні пити, ні працювати так, як колись. І коли б не сестра Ядвіня, яка взяла на свої плечі всю відповідальність за досить велике наше господарство, мабуть, усе пішло б порохом і димом. А так вона, коли не все, то дещо з нього врятувала, як от, скажім, пасіку, що була нашою гордістю і давала нам добрий щорічний прибуток. У неї батько й дожив свого віку, коли вона вийшла заміж.

Хоч і дивно мені було бути вдома і не мати в хаті мами, та я якось то зжився з тим і все це літо в пам’яті моїй встає, як один тихий, теплий, милий день. Батько при мені, мабуть, щоб не засмучувати мене, дещо стримався від своїх нових невеселих звичок, брав мене з собою в поле на працю, вчив мене косити, жати, за худобою ходити, ночував часом зі мною в полі і тоді він ранком, як і, колись, вдома, обходив з молитвою поля, а я йшов з ним поруч і голосно повторював за ним усі святі слова. По неділях та святах ми відвідували всіх наших ставищанських родичів та приятелів, приходили й вони до нас, розпитували мене про Київ, говорили про своїх дітей. Перед жнивами їздили ми цілою родиною до найстаршої сестри Олі, що з своїм чоловіком жила у Сквирському повіті, верстов із тридцять від Ставищ і не могла сама нас відвідати, бо в неї тоді була мала дитина. Ці відвідини дуже втішали мене, бо я був дуже до Олі прив’язаний. Вона була старша за мене літ на дванадцять, якщо не більше, і коли я був малий, гляділа мене, я часто звав її мамою і довго, до самого від’їзду до Києва, хвалився перед своїми товаришами, що в мене не одна мама, як у них, а дві й обидві хороші, молоді та гарні. Втішена була й сестра, бо ж  вона також любила мене, не тільки як брата, але скоріше, як сина.

По повороті, я вже сам відвідав кількох своїх товаришів і товаришок по школі та по дитячих грах, але нового наближення у нас якось не вийшло. Тільки одна Гандзя, близька наша сусідка, зустріла мене так, немов я і не від‘їздив нікуди, показала мені всі свої дитячі придбання, нове намисто, хрестики, хусточку і гралася зі мною, як і колись. Я довго не розумів, чому воно так сталося, але пізніше втямив, що причиною тому був мій мундирчик і моя кепка. Бо ж, коли я приходив до товаришів у малому брилі, що його мені сплела Ядвіня, і без мундиру, то вони приймали мене вже знову як свого.

Ще одне враження з того літа, що я його сформував, ясна річ, не тоді, а згодом. Тітка мала рацію свого часу, коли не хотіла, щоб я до іспитів їздив додому, бо, мовляв, я там забуду російську мову. Коли б я тоді таки був поїхав, то може, таки справді забув би. Пробувши в Києві безвиїзно майже два роки, я за це літо російської мови не забув, але, так би мовити, очистився від тієї незугарної політури, що залягла в голові від мішанини двох мов, якою говорили тоді в Києві. Обидві мови якось розгородились тепер у мене поміж собою так, що одна одній не вадили, одна з одною майже не змішувались. При тому, кожна мова начебто мала свій, ясно окреслений світ і свої умовини, коли її треба вживати. Здавалося мені навіть часом, що я отака людина, коли  говорю однією мовою, і зовсім інша, коли зачинаю говорити другою мовою. З певними відмінами й модуляціями це почуття залишилось у мене на ціле життя і я зостався з того часу вірний рідній мові, як мові своєї душі й творчого почуття, а друга мова мені служила, як добре опанований інструмент, для комунікації і співробітництва з людьми іншого світу.

Цей процес повстав сам собою, але до прискорення і до ствердження його спричинилися два дрібні родинні епізоди, – один, що стався того літа; а другий – так само літом через рік. Було воно так: Одного вечора сестра знаючи, що я дуже любив локшину з молоком, зварила її на вечерю. За столом були ми всі та ще кілька наших братів і сестер у других. Коли сестра поставила на стіл великий горшик з локшиною і почала її роздавати по мисках, я, побачивши це, зрадів і голосно сказав: “Ой, яка гарна … лапша!” Сказав “лапша”, бо в цей момент українське слово “локшина” випало в мене з голови. Сестра подивилась на мене, всміхнулась і промовила: – “От дивіться, Максьо вже говорить, як кацап, “лапша”!” Вона це слово знала від прочан-Москвинів, що часом ночували в нас у клуні. Всі засміялися. Я тяжко застидався, хотів якось виправдатись, та не зміг, і ледве ковтав улюблену локшину, бо сльози душили мене в горлі. Сестрі стало мене жаль і вона почала щось інше говорити, щоб відвернути від мене увагу. Але з того дня я не дав ані найменшої причини сміятися з моєї української мови.

Другий епізод припав через рік, коли мій брат Олександер узяв мене на літо до себе в той рік, коли я перейшов до третьої кляси. Він був найстарший син у родині, а від мене старший на шістнадцять літ. Перебув уже, старшиною, турецьку війну, діставши за неї орден, чин та дві тяжкі хвороби: ревматизм і малярію, що ними він потім хворів ціле своє життя. Від тих хвороб він і відпочивав на селі в одного з своїх приятелів, волинського дрібного дідича. Був, там просторий старий дім, дуже гарний великий сад, став з купальнею та човном, – одне слово, все, що треба для літнього перебування; про їжу я вже й не згадую. Дітей, щоправда, щоб я з ними міг гратись, не було, але зате було багато книжок, яких я ще не читав, а я був такої вдачі, що за книжками і про гру забував. З-поміж книжок брат дав мені для читання й “Кобзаря” Шевченка. Дома у нас був зачитаний “Кобзар”, але  маленький, одного з його перших видань, ‑ пізніше він кудись зник. А цей був празького видання, як на той час зовсім новий, а головне, для Росії абсолютно нецензурний. Не все я в ньому розумів, але з головою поринув у його зачаровану поезію. Брат, побачивши моє захоплення, розповів мені про Шевченка, пояснив мені, як умів, незрозумілі для мене місця, а наприкінці урочисто сказав: – “Бачу, що ти будеш достойним членом нашого роду. Дивись же, ніколи не забувай нашої мови, бо нею говорили наші батьки, діди і всі предки наші”. Пізніше трохи маючи діло з хлопцем, для обережности, він додав: – “Але про те, що ти прочитав, не дуже розбалакуйся, бо це в нас, у Росії суворо заборонено”. Першу його раду я совісно виконав, але другої, правду кажучи, не дуже то дотримувався.

Два з половиною місяці мого перебування вдома скінчились для мене надто швидко і, навіть, якось несподівано. Врешті треба було їхати до Києва. Я попрощався з усіма, трохи поплакав, і батько відвіз мене на своїх конях до Білої Церкви, купив мені квиток до Києва, посадив у вагон, дав трохи грошей на дорогу, і звідтіля я, вже поїхав сам, не потребуючи жадного протектора, бо я вже був не так собі хлопець, і учень другої кляси, як значилось у мене в білеті.

Частина 6.

На Подолі. – У пансіоні. – Пансіонські порядки. – Виховники. – Котлетня історія. – Танці. – Листування з гімназистками. – Стефанович. – Хор. – Смерть Олександра ІІ.

Коли я повернувся з дому до Києва, то застав у тітки великі зміни. Чоловік її дістав нову посаду, судового секретаря, з округою на Подолі, з доброю платнею. Крім того її сестра переїхала настале перебування в Києві і, ясна річ, її дочки й син оселилися разом із нею. Тому тітка найняла собі нове помешкання на Подолі, а свою школу зліквідувала, передавши своїх учнів якійсь своїй приятельці. Дім, де вона оселилась, був зовсім близько від Житнього базару, і стояв під самою Щекавицькою горою на Костянтинівський вулиці, що йшла від Щекавиці через цілий Поділ до Дніпра. Сам я там жив недовго, бо, як уже вище згадав, перед Різдвом, діставши стипендію, переїхав настало до гімназійного пансіону. Але враження із тієї місцевості були в мене найкращі. По-перше, хоч до гімназії було дещо далеко ходити, але це відповідало моїм тодішнім бажанням бути як мога більше самостійним. І я охоче вставав раніше й весело виходив з дому.

Йти треба було через Житній базар, повз великі колоніяльні магазини, що їх власниками були виключно бородаті Москвини. Назовні перед магазинами вони виставляли мішки з різного роду крамом, у тому й з насінням соняшниковим та гарбузовим. Час, коли я ходив, був для покупців ще надто ранній, у магазинах рідко хто був, а власники звичайно стояли перед дверми, голосно позіхаючи та хрестячи рота. Один із них скоро став моїм приятелем. Я дуже любив гарбузове насіння і якось спитався в нього, скільки стоїть склянка, тоді такі речі міряли на склянки. Він подивився на мене, усміхнувся і сказав: – “дві склянки копійка, але з тебе малого, нічого не візьму, бери дурно, бо ти сьогодні перший покупець у мене”.

Я енергійно відповів йому, що я зовсім не малий, що я вже в другій клясі, – і хотів йому дати копійку, але він насипав мені насіння в обидві кишені моєї шинелі, а копійки не взяв. Потім він узяв собі за звичку обмацувати мої кишені і, коли вони були порожні, сипав до одної гарбузового, до другої – соняшникового насіння, а часом, замість насіння, насипав туди горіхів, або чогось іншого. Коли в мене був ще вільний час, я заходив до нього в магазин, і він мене розпитував, хто мої батьки, як мені ведеться в гімназії, і казав, що десь там у Ярославлі має він також двох малих синів, що їх він хоче віддати в гімназію. Приятелювання наше тяглося років зо три, бо з пансіону я майже щонеділі й кожного свята ходив до тітки у відпустку і завжди зупинявся біля його магазину, щоб поздоровитись і поговорити з ним. Як потім мені переказували, він був старовір і не хотів перевозити свою родину до Києва, боячись, що під впливом тутешніх святинь вони перейдуть до православних і “охохляться”. – “Таке вже тут місто, – я сам тут скоро хохлом стану”, – ніби то додавав він. Пізніше я його втратив з очей, а прізвище його забув, – не то Філіпов, не то Иванов, може й Потапов, – не тямлю.

З кишенями повними насіння я сміливо пускався з Житнього базару через Матвієвський спуск до Сінного базару. “Сміливо”, бо я вважав цей спуск дуже небезпечним. Він справді був зовсім безлюдний і ранком за хмарного дня мав вигляд дуже неприємний. Вулиця без будинків і садів, стиснута між двома в горі викопаними стрімкими стінами. Щоб не йти нею, бо за сухих днів на ній був страшний порох, а за дощу – болото, я звичайно вилазив на одну з її стін та йшов горою, де й пороху було менше й земля швидше висихала. В яру, під горою видно було зовсім селянські хатки з садками та городами. Звідтіль іноді виходили на гору й люди в напівсільському, напівміському убранні, і я, трохи їх боявся, – а що, як то розбійники? Щоб підбадьорити себе, я виймав з ранця (наплечника) пляшку з молоком, що її мені тітка давала до гімназії на сніданок, і тримав її у правій руці, щоб нею боронитись, коли на мене нападуть. Ніхто, одначе, на мене не нападав, а, навпаки, трапилось так, що одного разу пляшка випала у мене з рук. Вона не розбилась, але прудко покотилась вниз, якраз назустріч якомусь старшому “розбійникові”, що йшов нагору. Він перехопив її і, наздогнавши мене, віддав її мені, сказавши: “Тримай, хлопче, ліпше, а то так і розбитись може”. – Я йому подякував і з того часу перестав тих людей боятись, а пізніше познайомився з їхніми хлопцями і часом грався з ними.

Взимі Матвієвським спуском ходити було просто неможливо, бо його геть засипало снігом. Тому я ходив спуском Андріївським. Там теж нелегко було виходити на гору, все таки було менше кучугур, траплялося щось подібне до тротуарів, були чисті від снігу місця. Зате назад згори, – йти було одна розкіш. Бо ж ми, гімназисти, що жили на Подолі, ходили додому всі разом, цілою юрбою і спускалися вниз не вулицею, а заходили за Андріївську церкву, сідали там на свої ранці й крутою дорогою “санкували”, як казали ми, аж до Боричевого Току, а коли була “добра дорога”, себто підмерзав льодок, то й майже до бічних воріт Флорівського монастиря, де нам часом з докором виговорювали чернички, що ми “зірвиголови”, що “псуємо ранці”, а це батьків гроші коштує і т. ін. Та ми на те не зважали, бо говорили вони все те зовсім не грізно, а скоріше з якоюсь тихою ласкавістю. Але ранці – ті таки здорово страждали. Хоч я й недовго санкував на своєму, але з ним таке сталося, що я боявся показали його тітці, – став він якийсь менший, стерся і наче схуд. Не дістав я за нього прочухана тільки тому, що скоро попав до пансіону, де він став непотрібний. Але іншим хлопцям таки діставалось від їхніх батьків, бо часто траплялось, що хто-небудь із них, сьогодні один, а завтра інший, нераз ні за що в світі вже не хотів санкуватися, а тихо та любо йшов спуском вниз із ранцем на плечах. Щоправда, за два-три дні вони знову поруч з нами їхали на ранцях.

До пансіону тітка відвела мене сама. Вона подарувала мені стару, дуже гарну ковану скриньку з ручками, щоб її було зручно носити, поклала до неї мою білизну, бо в гімназії давали все “казьонне”, але білизна мусила бути своя. Я додав ще свої зшитки, книжки тощо, і ми тихо поїхали візником вгору Матвієвським спуском. Було це над вечір, жадного начальства в гімназії не було, але порядки були патріархальні, і нам повірили на слово. Гардеробник прийняв мою білизну, поставив на ній ч. 84, видав мені уніформу, приміряв її, а економ, у свою чергу, вписав мене до списку пенсіонерів і сказав, щоб я з усіма іншими приходив на вечерю, що на сьогодні будуть леміщаники. Скінчивши ці справи, ми зайшли до дижурного виховника, і той так само без жадних формальностей вказав мені лавку серед учнів другої кляси, де я мав тримати свої книжки та всякі свої дитячі речі, а потім завів мене до спальної кімнати, призначив мені там ліжко і відразу сказав, щоб я на спинку завісив рушника з своїм числом. Після цього тітка попрощалася зі мною і я зостався на новому місці сам.

Того ж таки першого вечора я придбав собі і першого друга в пансіоні. Був то Павло Стефанович, син священика з Чернигівщини, наймолодший брат відомого тоді революціонера Якова Стефановича, що незадовго перед тим пробував підняти повстання на Чигиринщині. О сьомій годині я, разом з усіма, під проводом виховника пішов до їдальні вечеряти. На вечерю справді були великі леміщаники, по два на кожного хлопця. Сусідом моїм за столом був Стефанович. Мені дуже хотілося їсти, тому я досить швидко ум‘яв свою порцію і, не без досади, оглядався навколо. Мабуть, у мене був не дуже то ситий вигляд, бо Стефанович усміхнувся і запропонував мені одного зі своїх леміщанків, кажучи, що він уже наївся і той леміщаник йому непотрібний. Я з охотою взяв того “непотрібного” і з‘їв , після чого ми розговорилися. А коли після вечері ми пішли нагору в наше приміщення, то виявилося, що й наші парти коло себе, поруч і ліжка. Це нам здавалося якоюсь вищою вказівкою, що ми скрізь були поруч, – бо так виходило за азбукою, – за Славінським ішов Стефанович, – але це дружби нашої не порушило. Про Стефановича буде ще мова пізніше.

Перше півріччя, – від Різдва до літа, мого перебування в пансіоні було для мене досить прикре, бо я опинився там у позиції новака. Новаком я був уже тому, що я перед тим у пансіоні не був, а крім того, я нікого там не знав навіть із своєї кляси, бо був у паралельці, а всі пансіонери вчилися в першому, основному, відділі кляси. Як відомо, бути новаком серед “старих” товаришів у школі, – це означало вислухувати всякі висміювання, зазнати всякого роду “підвохів”, терпіти іноді справжні фізичні знущання. На висміювання та на підвохи я відповідав, як умів, але на знущання єдиною відповіддю була бійка, а битися я боявся. Не тому, що я був боязкий, – причина була інша. Як я вже згадував, я був, на свій вік, дуже малого росту, але силою легко міг мірятися з хлопцями багато старшими за мене. Тітка це запримітила й радила мене в гімназії ніколи не битися, бо – лякала вона, – можеш противника скалічити. Я цю раду прийняв до уваги і старанно уникав усякої бійки, а замість того, щоб битися, пропонував боротися. Так спробував я зробити й у пансіоні, коли мені надто вже докучали. Але після цього з мене ще більше стали сміятися.

Особлива докучав мені один із хлопців, старший за мене і на голову вищий, – прізвища його не пам‘ятаю, бо він кудись зник з Києва, а прозивали його Кондором, бо він справді був подібний до цього хижого птаха. Після однієї з таких розмов він підійшов до мене, вхопив мене за волосся і став волокти мене, приговорюючи: – “От я з твоїм волоссям боротися буду”, – Цього я вже витримати не міг, забув тітчину раду, і скоро Кондор з плачем побіг до умивальні обливати свого носа холодною водою. На його честь треба сказати, що коли по дорозі він зустрів виховника, і той спитав його, що сталося, то Кондор відповів, що він посковзнувся і вдарився носом об парту. Після цього епізоду мене перестали переслідувати, бо визнали “старим”, хоч і довго ще дивувалися, як таке хлопя, що його з землі не видно, могло побити такого Кондора, що був першим силачем другої кляси в пансіоні.

Порядки в пансіоні не були суворі, – інакше сказати б, вони були досить суворі, але доглядали за їх виконанням люди зовсім не суворі. Крім того, не все було в ньому як слід улаштовано. Жило в пансіоні трохи більше, ніж 160 хлопців, починаючи з першої кляси до восьмої включно. Великий, довгий будинок гімназії був двоповерховий, – поверхи рахую скрізь по київському, а не так, як рахують їх за кордоном. Через увесь перший поверх тягнувся широкий коридор, а по обох боках його були кляси, де вся гімназія відбувала навчання, а після навчання там було пусто. Через увесь другий поверх так само йшов широкий коридор, а по боках його, з одного боку вікнами на вулицю, були дві великі спальні, одна, більша – для перших чотирьох кляс, а друга, трохи менша, – для останніх чотирьох. З другого боку, вікнами у двір, так само два великі покої, кожний на чотири кляси, з лавками, де хлопці готували свої лекції, бавилися за дощу, чи за великих морозів, і взагалі проводили свій вільний час, як уміли. До головного корпусу будинку прибудовані були з надвірної сторони ще два менші двоповерхові корпуси, де в одному з них була внизу їдальня, а нагорі актова заля, і в другому нагорі звичайна заля спільних перед навчанням молитов і для танців, а внизу – велика гімнастична заля, по тодішньому зовсім новітня, з різноманітними гімнастичними приладами на шведський лад.

Порядок дня був такий: У будні вставали в шостій годині, йшли снідати в сьомій, в чверть на дев‘яту – спільна молитва для цілої гімназії, а в півдев‘ятої зачинались лекції, що тяглися до першої, а то й до другої години; в другій годині – обід, після обіду вільний час до п‘ятої години; від п‘ятої до сьомої – готування лекцій, о сьомій годині вечеря, а в дев‘ятій, – сон. Для старших, щоправда, в десятій. В суботу та напередодні свят, хто мав родичів, чи призначених батьками людей у місті, – діставав після обіду, аж до понеділка рано, відпустку й ходив у гості. А хто не мав того, йшов після обіду до церкви Першої гімназії, – в нашій тоді ще церкви не було, а в неділю рано вставали на годину пізніше і до обіду знову йшли до церкви; після обіду можна було залишатися вдома, або йти на прогулку по вулицях, чи в Ботанічному саду з виховником.

Годували досить зле, – давали не то щоб мало, але нерівномірно. Чаю ми тоді не діставали ні рано, ні ввечері, – натомість давали нам рано той чи інший крупник, кандьор, тощо, а двічі на тиждень – кльоцки (галушки). Ми проти цього не протестували б, бо й дома майже всі звикли до того, але до всього того не давали ні масла, ні сала. Щоправда, ми знайшли спосіб винагородити себе: – Двічі на тиждень на обід нам давали борщ з гречаною кашею, а до каші ставили на стіл багато розтопленого сала й шкварок. Ми навчилися робити спеціальні паперові коробочки, наливали в них сала й переховували його на крупника й на кльоцки. Від сніданку до обіду не давали нічого, крім хліба з сіллю, що на так званій великій перерві між лекціями, – від половини 12-ої до 12-ої годити, – лежав приготований для нас у їдальні, та який ми лише часом, з біди, їли.

Обіди кількісно були зовсім достатні, давали нам на першу зміну борщ, зупи, що їх можна було їсти, скільки хочеш; – на другу: ‑ печеню з картоплею чи кашею, а в неділі і свята додавали ще й що-небудь солодке. Давали всього досить, але біда була в тому, що страви були здебільшого дуже зле приготовані. Борщ, кашу та печеню ще можна було їсти, але такі котлети, чи зрази були, як кажуть Галичани, не до витримання. І саме через них стався в нас був великий скандал. Одного разу, – був я тоді в четвертій клясі, – коли котлети були такого смаку, що їх у рот не можна було взяти, а економ і виховник спокійно ходили собі посеред їдальні, ми всі, 160 хлопців, як один, не зговорюючись раніше, вискочили з-за столів, схопили ті нелюдські котлети й обкидали ними економа. Дісталось, очевидно без вини і виховникові, а до того ще облили його сосом з тих котлетів. Знявся гвалт, побігли по директора. Той прийшов, застав нас уже спокійних за столами і став розпитувати, що сталося, хоч розпитувати, властиво, не було чого, бо котлети, як доказ нашого злочину, лежали скрізь на підлозі в їдальні. Вислухавши все, що йому сказали економ з виховником, він вислухав і нас, з кожного стола по одному, звелів стати на звичайну молитву після обіду і пустив нас усіх нагору. Що він говорив з економом, не знати, але нам він нічого не сказав, нікого не покарав, що більше, другого дня, поза чергою, ми дістали ще раз котлети, але такі смачні, що ми їх їли з насолодою і навіть забрали їх у папірцях із собою, бо дали їх нам не по дві на душу, як звичайно, але по три.

Одначе з цього епізоду і з того, як він скінчився, ми зробили свої висновки. Так, коли за кілька місяців котлети знов сильно погіршали, ми вже економа ними не закидали, а замість того, юрбою посунули до підвалу під їдальнею, де в спеціальному приміщенні переховувалися різні харчові припаси, і забрали там усе сало й увесь хліб, щоб наїстися ними після отих котлетів. Економ хотів спочатку сперечатись, але потім замовк і навіть не поскаржився на нас нікому. Котлетну війну ми виграли назавжди.

Від обіду до вечері, що відрізнялись від сніданку лише тим, що іноді давали нам різного гатунку вареники, так само не було якої-будь перекуски. Мусили ми собі допомагати. І засоби для того знайшлися. Батьки пансіонерів, що жили майже всі на селі, бо були священики, дрібні й середні землевласники, а то й просто заможніші хлібороби-селяни, добре знали гімназійні порядки, жаліли своїх дітей і використовували кожну нагоду, щоб послати їм книшів, паляниць, шинки, ковбас, сала і т. ін., щоб вони ними підживлялися. Пам‘ятали вони і про чужих дітей, бо в листах до своїх синів майже щоразу нагадували їм, щоб вони ділилися всім тим добром з усіми товаришами. Діти їх слухались і в пансіоні щодо нього встановився якийсь своєрідний комунізм по клясах. Все, що присилалось кому-будь, ділилося між усіма учнями тієї кляси, що її членом був адресат. Тому під час великої перерви ввесь пансіон якмога швидше біг по сходах до гардеробної, що містилася в мезаніні над помешканням і де переховувалася вся та пожива. Гардеробник, до речі, дуже милий чоловік з колишніх унтер-офіцерів, що дуже любив дітей, а своїх не мав, знав про це, і його жінка щодня десь знаходила багато паперу і розстеляла його по всіх гардеробних столах, щоб ми не надто вже насмічували в хаті. Одного нам бракувало, чого з села тяжко було послати, – це печеної картоплі, щоб їсти її з салом. Але після згаданого вище скандалу з котлетами це також більше-менше влаштувалось. Раніше ми таки часом крали картоплю з підвалу, але дбали про те, щоб економ про це не довідався. А тепер ми насмілились, стали її брати на його очах, а він тільки дивився на нас і нічого нам не говорив. Картоплю ми пекли у великих пансіонських грубах, так через годину-півтори після вечері, смажили там же на спеціальних шпичках сало, підхоплюючи краплі товщу на хліб, і їли оте як справжній делікатес.

Головний догляд за пансіоном належав, очевидно, директорові та інспекторові, але вони дуже зрідка до нього заходили, – так лише подивитись та з меншими учнями пожартувати. Фактично ж увесь догляд за порядком припадав одному старшому виховникові та чотирьом молодшим. Так звали офіційно ці посади, але в дійсності той старший міг бути сином кожного з тих молодших. Старшим був такий Михайло Захарченко, високий, гарний, з чорною кучерявою бородою, що незадовго перед тим скінчив університет і був учителем математики, але мав ще мало плачених годин, я тому взяв ще й посаду виховника, що за неї діставав якусь там платню та помешкання при гімназії. Своїми обов‘язками виховника він цікавився дуже мало, дозволяв хлопцям робити, що хочуть, аби тільки не було скандалів, а потім навіть став з‘являтись у нас не кожного дня, – і то на якусь годину, не більше.

Увесь догляд падав таким чином на отих молодших виховників. Усі вони були, як я вже сказав, старі люди, – згорблені. За національністю вони були: два Українці, один Поляк і один Німець. З прізвища ми знали лише одного Німця, що його звали Кох, а іншим дали свої назви, а саме: Поляка звали Пшик, одного Українця – Смак, а другого – Судак. Ясна річ, що так ми їх звали поза очі, або коли хотіли їх роздратувати, бо звертаючись до них персонально, ми називали їх по імені й по батькові, як зрештою і всіх у гімназії – учителів, інспектора й директора. Ми часто робили жарти з них, були з ними неввічливі й несовісні, але коли тепер я їх згадую, то бачу, що то були порядні й хороші люди. Вони, щоправда, були зовсім непідготовлені до ролі виховників, але по-людські, як уміли, виконували свої обов‘язки: хлопців не дратували, не докучали різними правилами, ніколи не скаржились на нас, коли ми порушували правила, чи їх не слухались, а всі конфлікти намагались полагоджувати самі. У пансіоні вони дижурили за чергою, мали там для себе невелику кімнату, де й сиділи ввесь час, виходячи лише, коли треба було вести учнів до їдальні, до церкви, чи на прогулянку, а вночі любісінько собі  спали, як слід роздягшись. Ніякого впливу на учнів вони не мали, але й шкоди нікому від них не було; – навпаки, вони часто допомагали хлопцям, коли з ними траплялася якась пригода, що могла мати іноді й дуже неприємні наслідки. Говорили вони, як і всі тодішні Кияни, що не мали вищої освіти, однаковою страшною російською мовою, а коли сердились, то переходили просто на українську. А втім, як ми перевірили, Поляк говорив таки по-польськи, коли була нагода, а Німець приносив на дижурство навіть німецькі книжки.

У бічному корпусі, за їдальнею, була ще, на другому поверсі, вікнами в сад, невелика лікарня, призначена для учнів-пансіонерів. Але пацієнтів вона мала дуже небагато. Мабуть тому, що гігієнічні умови пансіону, як на той час були дуже добрі. Кімнати для науки і перебування, а також спальні, були великі, ясні, добре натоплені, гарно й акуратно провітрювані. Дві-три години щодня хлопці перебували чи то надворі, чи то в саду, чи ходили на прогулянки  поза гімназією. В лазню водили нас щотижня, білизна мінялася щонеділі, а при потребі й частіше – одежа й чоботи щовечора чистились і справлялись, коли щось було в непорядку. Для фізичних вправ до нашого вжитку завжди була відчинена гімнастична заля, що ми її відвідували з доброї волі дуже систематично, плигали через “коня”, вправлялись на трапезах скакали з високих підставок на пружинні подушки, лазили по вертикальних гладких дерев‘яних стінках з ямками, щоб за них триматись пальцями рук і т. ін. Годували так, як то було згадано, але найголовніше було, мабуть, те, що склад учнів-пансіонерів був фізіологічно добрий, – всі вони походили з доброго селянського коріння. За всі шість з половиною років мого перебування в пансіоні я не пам‘ятаю оні однієї епідемії дитячого характеру, ані якихсь тяжких хвороб. За цей час, щоправда, вмерло два-три хлопці, але це сталося з ними поза гімназією, вдома, на літніх вакаціях.

Тому лікарня, що ми її звали шпиталем, маючи десять ліжок для хворих, дуже часто просто пустувала. Цей факт ми використовували в своїх інтересах. Коли якомусь учневі дуже обридало навчання і хотілось трохи полінуватися та ліпше погодуватися, то він робив сумний вигляд та йшов до лікаря на прийом і скаржився йому, що його болить голова чи живіт. Доктором нашим був лікар Щербина, старий, маленький чоловічок з баками, але веселий, рухливий і такий свіжий та рожевий, наче його тільки що добре вимили милом. Помацавши голову пацієнта та подивившись на висунутий язик, лікар усміхаючись, говорив:

– Хочеш “слабу порцію”? Гаразд, – на два-три дні матимеш. Візьми чисту білизну та йди до шпиталю, – я вже скажу фельдшеру, що треба.

Ця “слаба порція” була нам найбільшою приманкою, бо вона складалася з того, що на обід давали курячий бульйон з локшиною, або з лазаночками, а на другу зміну – чверть вареної чи смаженої курки з рижом, а на снідання та на вечерю найчастіше варені яйця, молоко та білий хліб з маслом. На раз, одначе лікар ніколи не брав більше, як чотирьох, щоб, як він казав, курок не псувати. Але, коли лікар помічав, що хтось із хлопців надто вже часто хоче до шпиталю, то він уживав такого способу: давав і йому “слабу порцію”, але не ту першу, а так звану другу, що була призначена для тих, що справді хворіли на шлунок, та яка складалася з того, що рано й ввечір давали склянку чаю з сухарем, а на обід – курячий бульйон, але без локшини і без курки на другу зміну. Більше однієї доби такої порції ніхто не витримував і другого ж дня зранку голосився, що він почуває себе зовсім здоровим.

Я згадав уже про залю для танців. Це була особливість нашого пансіону, бо взагалі кажучи, танців учнів по гімназіях не вчили. Встановив це наш директор, який сам і був нашим учителем, а допомагав йому Захарченко. Зробив він це з такої причини. Був він директором не тільки нашої гімназії, але одночасно й дівочої міністерської гімназії. Там була традиція раз-два на рік організувати для дівчат балі, кавалерів для яких доводилося набирати по всіх гімназіях, у кадетському корпусі, навіть у юнкерській школі, бо з тодішньої молоді мало хто вмів танцювати модерні для того часу танці. Це вимагало великих клопотів, а тому він вирішив скласти корпус таких кавалерів виключно з учнів нашої гімназії, спеціально з пансіонерів. Учитися танців він нас не примушував, але ми, як один, пішли на те з великою охотою і в дуже скорому часі під його проводом і під скрипку Смака навчилися усіх тодішніх танців, як от польку, вальс, польку-мазурку, мазурка, кадриля і лянсієра. Пробували ми часом закінчувати ці лекції, як то було ще звичкою в Києві, козачком і метелицею, але це вже робилося без директора, що в таких випадках дискретно зникав  з залі, за ним слідок утікав і Захарченко, а з нами зоставався з своєю скрипкою Смак, один із “молодших” виховників.

Ті балі ми дуже любили, а особливо полюбили ми їх, коли директор став організувати їх і в нас, – для старших кляс в актовій залі, а для молодших в отій танцювальній. Були ті балі таки й корисні. Діти, менші і старші, привчались на них приймати гостей і ходити самим у гості, призвичаювались, як поводитись у товаристві панночок, з якими нав‘язували приятельські взаємини. У мене самого за тих часів утворились милі знайомства, що й потім десятиліттями не переривались. А в декого із старших учнів, це приятелювання переходило в почуття близьке до першого закохання. Цілком природним способом встановились, так би мовити, пари, а тому, що зустрічатися можна було лише зрідка, та й то випадково, то взялися за листування. Знайшли й спосіб це листування пересилати.

Танцювальна заля була на другому поверсі, – пізніше коли я вже був в університеті, з неї зробили церкву, а під цією залею на першому поверсі був великий покій, де примішувалась підготовча кляса. У цій клясі після обіду збиралися ми для хорових співанок (проб). Хор цей виступав на всіх урочистих актах у гімназії, на гімназійних літературних вечорах, але головним його завданням було співати в церкві, бо в першій гімназії, як там не змагалися, чомусь ніяк не могли зорганізувати свого власного хору. Орудував хором наш учитель співу, такий Петро Олександрович, прізвища не пригадую. Його десь викопав директор і зробив нашим диригентом. Це був ще молодий чоловік, цілком голений, з довгим артистичним волоссям. Здається, що раніше він був дрібним оперним співаком, але втратив голос, і тому мусів перейти на вчителя співу. Свою працю виконував він дуже совісно, підбирав голоси, випробовував слух і на співанках, і на виступах умів твердо тримати хор у своїх руках, щоб слухався його вказівок і рухів його рук. Тому хор був добре вивчений, а добрі голоси й старанне виконання спричинилися до того, що в Києві його навіть хвалили. А київська хвала для хору не аби що, бо може тоді ні в одному місті не було таких гарних хорів, як у Києві; досить для цього згадати хоч би тодішній хор Калішевського у Софійському соборі.

До хору мене завів Стефанович. Почувши, як я співаю “Ой не пугай, пугаченьку”, він повів мене на співанку і сказав Петрові Олександровичеві, що в мене гарний альт, добрий слух і певні музикальні здібності. Я був здивований такою його вченою мовою, але ще більше здивувався, коли Петро Олександрович, вислухавши Стефановича, без спроби з свого боку, до як якої я готував, мовчки записав мене до хору, як першого альта. Тоді тільки я дізнався, що Стефанович має особливу позицію в хорі й особливий авторитет. Справа в тому, що цей малий хлопець був незвичайно музикально обдарований. По-перше, він мав так званий абсолютний слух, і коли був на співанці, то диригент не потребував уживати камертону, а просто казав: “Павле Васильовичу, дай тон для Бортнянського”. І Стефанович відразу давав тон, потрібний диригентові, поправляючи його, коли той, повторюючи за ним, – ненароком робив помилку, хоч би на чверть тону. По-друге, він мав також незвичайну музикальну пам‘ять. Досить було йому один раз прослухати якусь оперу, як він уже співав зовсім точно всі арії, знав усі хори, ба навіть оркестровку. Далі він, не вчившись, грав так на скрипці, що його випускали й на гімназійних концертах. Умів також грати й на всіх інших інструментах, що попадали йому під руку. Як виявилось пізніше, були в нього й здібності композиторські. Але з усього того нічого не вийшло.

Не вийшло тому, що за тодішніх часів такого роду здібності дітей батькам, і взагалі старшим людям, не здавались чимсь гідним більшої уваги. Коли дитина вчиться в гімназії, а потім і університет кінчає, то на що, мовляв, йому ще вчитись музики, співу чи чогось такого? Від цього в люди не вийдеш. Потрібну загальну освіту він дістав, але музикальної не мав жадної, а тому ціле життя ця обдарована людина служила в судових установах. Був він добрий суддя, знався на своїй спеціальності, дійшовши за Української Держави до видатної посади в Київській Судовій Палаті, але музикант з нього був би, напевно, великого калібру. До речі, з якої причини -–не знаю, не знав і він сам, але всі учні, виховники і навіть учителі не звали його, як усіх інших учнів, по прізвищу, тільки “Павло Васильович”, – так завелося ще в підготовчій клясі і зосталося до старших кляс гімназії, де враз припинилось. І робилося це без тіні якого-будь жарту, а цілком поважно, наче інакше воно й бути не могло. І він сам так звик до того, що коли хтось новий звав його Стефанович, то він виразно додавав: Павло Васильович. – Я не знаю з свого життьового досвіду, щоб з ким іншим сталась така забавна історія.

В хорі я мав успіх. Стефанович не помилився. В мене був гарний альт і добрий слух. Петро Олександрович, підучивши мене трохи нот і співу, скоро став доручати мені сольо в церковних концертах, а пізніше у піст випускав мене співати навіть “Да ісправиться молитва моя, яко кадило пред Тобою”, – цю чудову молитву, пересякнуту чистою побожною поезією. Це було моє найвище досягнення, відзначене публічною похвалою тодішнього куратора Київської шкільної округи, старенького генерала Антоновича, та цукерками його дружини. Але мені скоро надокучило співати в хорі, бо було це зв‘язане з певними невигодами для мене. Найгірше було те, що хористи не могли ходити в гості в суботу й у неділю рано, бо мусили співати в церкві і для виходу до міста вони мали лише час після обіду, в неділю. Нібито компенсацію за це вони діставали, щоправда, в суботу ввечері та в неділю рано склянку чаю та франзолю з маслом, але я до чаю не звик і любив сало більше, як масло, так що мене все те не задовольняло. Крім того, літа йшли, я був уже в четвертій клясі, хотілося бачити більше людей та світу, щось почути, чого в пансіоні не знатимеш і т. ін.

Тоді я став проситись, щоб мене випустили з хору, бо в мене, мовляв, уже ламається голос. Це була чиста вигадка і Петро Олександрович не хотів навіть і говорити про це. Тоді я придумав спосіб, що нині дістав би назву саботажу. Маючи добрий слух, я в певні моменти хорового співу став співати в розлад з іншими альтами, а голос у мене сильний і дзвінкий. Петро Олександрович спочатку лише дивився на мене з гнівом і докором, а врешті, коли я попсував йому Веделеве “Помилуй нас, Боже”, він просто вигнав мене з крилосу. А мені тільки цього й треба було.

А втім мої сподівання щодо виходу з хору не справдилися. Я гадав, що Петро Олександрович не буде мститися на мені, а він таки трохи помстився. Мені не тільки перестали давати чай і франзолі, але й на певний час припинили можливість виходу в суботу й неділю до міста, а натомість “молодші” виховники мали слідкувати за тим, щоб я безумовно акуратно відвідував усі церковні Служби. Голос мій переломився не скоро, – десь уже в шостій клясі, а пізніше перейшов у тенор, теж, на думку Стефановича, дуже гарний і високий, бо я легко брав третє “ре”. Але бавився я тим голосом недовго, бо вже на першому курсі в університеті проспівав його однієї вогкої ночі на Дніпрі, повертаючись із товаришами на човні з Катаєва. І коли, десь через рік після того, вступив я до хору Лисенка, то вже як цілком другорядна співоча сила, співаючи навіть не тенором, а другим басом. Але я тим не дуже журився, бо для моїх потреб і цього, було досить.

На цей час припало відоме вбивство царя Олександра ІІ. Я був тоді в третій клясі. Нам сказали про це зараз же рано, як ми готувалися йти на сніданок. Мушу признатись, що це не зробило на нас великого враження. Принаймні на нас, менших. Трохи, щоправда, було дивно, як же то можна вбивати царя, але на те ж існують революціонери, оті люди в пледах, із довгим волоссям, із книжками й киями в руках, що ми їх часто бачили на вулицях Києва. Нас цей факт найбільше цікавив тим, що на два-три дні порушив нормальне життя в гімназії, бо, замість на лекції ходили ми на панахиди, присягали новому цареві і т.ін. Дорослі люди ставились до цього інакше, але дізнались ми про це вже далеко пізніше, коли, не на вулицях, а вдома зустрінулися зі згаданими вище революціонерами.

Частина 7.

Гімназійний режим та педагогічний персонал. – Криза світогляду. – Книжки.

Кілька загальних уваг щодо гімназійного вчення тодішніх часів та щодо характеру гімназійного життя, що встановився, ясна річ, ще до мого вступу до гімназії та увесь час, майже без змін, існував за роки мого в ній перебування, тобто до 1886 р. Пізніше все це поволі деформувалось і підлягло великим змінам, зв‘язаним із загальним режимом у російських гімназіях. Дивлячись на все це ретроспективно, можна сказати, що певні елементи деформації були вже й за наших часів, але ми ще того, як слід, не відчували.

Програми шкільного навчання, підручники й директиви щодо поведінки з учнями та відповідні “правила” для них, само собою, були ті самі, що й скрізь. Але в нашій гімназії все те, коли й не зустрічало безпосереднього спротиву, то все таки прибирало якийсь дуже послаблений характер. Вище я вже згадував, як ставився до всього того й до учнів директор, тобто голова гімназії, той, що якраз, мусів би якнайбільше дбати про виконання тих директив і тих правил. Я не знаю, – бо не міг ні від кого довідатись, – його біографії, ні тих впливів, що їм він міг підлягати за молодих літ; не знаю також, що спричинилося до того, що він розмірно дуже молодим дістав високу посаду директора й так само високе звання “дійсного штатського”, цебто державного, радника. Можливо, одначе, що його поведінку диктували не якісь впливи, чи минуле, а просто його лагідна натура, що органічно не дозволяла йому бути активно чинним у тому режимі, що для гімназії був заведений відомим ультра-реакційним міністром гр. Толстям. Бо ж мав той міністр волю заборонити доступ до гімназії всім, як він висловлювався, “кухарчиним дітям”, – тобто дітям широких мас населення, бо хотів утворити з гімназій свого роду касарні для дітей “благородних” батьків і виховувати тих дітей у строгих рамках російського урядового патріотизму, основаного на відомій “трійці”, що складалася з “самодержавія, православія і народности”. Ясна річ, усе те чисто московського характеру.

Слідом за директором ішли всі учителі й увесь адміністраційний персонал. У гімназії панували настрої якогось, нібито, широкого гуманітарного порядку. Це особливо виявилося на відношенню до нас стипендіатів. З пізніших оповідань моїх університетських товаришів, що також училися на стипендіях по інших гімназіях, знаю, як часто їм доводилося переживати дуже гіркі хвилини. Начальство не обминало ні одного претексту, щоб не докоряти їм тим, що вони, вчаться з ласки жертводавців і гімназійного начальства. При всяких найменших провинах їм про це виразно нагадували, загрожуючи позбавити стипендії, вимагали від них, щоб вони були завжди серед перших учнів щодо успіхів і неодмінно першими щодо послуху й поведінки. Траплялося часто й таке, що з них намагались утворити кадр “навуходоносорів”, як звали в київських школах та урядових установах тих, що грали ролю конфідентів у свого начальства.

Нічого подібного в нашій гімназії не було. До стипендіатів ставилися абсолютно так само, як і до тих учнів, що вчилися на кошти своїх батьків. І настільки це ставлення було однакове, що учні здебільшого й не знали про других, хто з них стипендіат, а хто “своєкоштний”. І це не тому, що стипендіати не хотіли про це говорити, – вони навіть до певної міри пишалися своїм титлом, особливо поза гімназією, але в гімназії просто про це ніколи не зачиналося мови. А вже про “навуходоносорство” нема чого й говорити, – бо за моїх часів у нас цього лиха не знали. Єдину умову ставили стипендіатам, щоб вони переходили з клясу до кляси, а не засиджувалися в одній клясі по два роки, за винятком хвороби, що внеможливила правильне навчання, чи припала на час іспитів. Але і про цю умову не говорилося самому учневі, а тільки його батькам, чи опікунам, щоб вони те мали на увазі.

Говорячи про це тепер, можна було б, може пояснити це тим, що якраз на ті часи, – роки після турецької війни, – припала в Росії т. зв. “весна”, зв‘язана з недовгим “сердечним”, як тоді говорили, диктаторством відомого генерала Лоріс-Мелікова, вірменина з походження. Але в 1881 р., з убивством Олександра ІІ, ця весна перетворилась у справжнісіньку зиму, за якої замерзли всі оті весняні паростки. А втім, на нашій гімназії це не дуже відбилося. Щоправда, з того часу все частіше і частіше стали з‘являтися серед педагогічного персоналу люди, що на новому режимі робили свою кар’єру, але вони в гімназії чомусь втримувались недовго і кудись зникали, може на ліпші посади. Одначе, й ці екземпляри до певної міри підлягали впливам загальної гімназійної атмосфери. Згадую, наприклад, такий епізод, що стався у мене з інспектором гімназії, вищеназваним Чехом, Бехом.

Сталося це, коли я вже був у четвертій клясі, що взагалі пам‘ятна мені із багатьох епізодів. Коли я був удома на канікулах, сестра пошила мені нову білизну, бо зі старої я виріс. Все було пошите, як подобало, з білого полотна, а комірці та манжети на сорочках, теж як подобало, були прикрашені гаптуванням. Два чи три тижні я носив у гімназії ті сорочки і ніхто з начальства на це не звертав жадної уваги. Звернули увагу лише мої товариші в пансіоні, яким це подобалося, що вони майже всі, написали до дому, щоб і їм так само прикрасили їх сорочки. Але нараз, якось у коридорі, коли я вертався з обіду, мене зустрінув інспектор. Він глянув на мене, спинився, подивився ближче на комірець, увесь спалахнув, став говорити щось про “малоруську комедію” і т. ін., а після того грізно наказав:

– “Зараз же йди до гардеробника і скажи йому, щоб він на твій рахунок наставив білі комірці на твоїх сорочках”.

Я зразу був трохи застрашений, але поки він лаявся, відійшов, і досить спокійно відповів йому, що я цього зробити не можу, бо не маю на це грошей. Бех, вислухав мене і деякий час мовчки дивився на мене. Потім оглянувся, чи немає когось близько, – ми були сам на сам, – вийняв гаманець, дістав з нього два карбованці, дав їх мені і вже досить лагідно сказав:

– Візьми, цього вистане, – дай гардеробникові, хай зробить так, як я сказав. Але про те, що ти це робиш з мого наказу, нікому не говори. – Після цього він зробив два-три кроки вперед, але вернувся знов до мене і зовсім тихенько сказав: – А комірці й манжети візьми додому, там на канікулах можна їх носити, бо там їх ніхто не побачить.

Тоді я думав, що Бех зробив це з симпатії до мене, але тепер гадаю, що в нього, як у Чеха, будь-що-будь, заговорило національне переконання.

В таких умовах, у такій приблизно атмосфері дожив в пансіоні тих літ, коли дитина перетворюється в хлопця, пізніше в юнака, коли в неї зачинає складатися, якщо не світогляд, то все ж таки перші його лінії, перші вихідні точки. У мене цей процес настав десь на чотирнадцятому році, коли я й пережив вказану вище кризу в четвертій клясі. Я вже оповів про той епізод із священиком наслідком тієї кризи і не буду повторювати його. Скажу лише, що криза та зовсім не мала специфічного релігійного характеру, а коли вона торкнулася й релігійної площини, то це, спеціально для мене, ‑ вказує лише на її глибину. Бо ж був я з дуже релігійної родини, – не в поверхово обрядовому розумінні цього слова, як то найчастіше трапляється не тільки в широких народних масах, але й серед кол вищого інтелектуального рівня. Дома у нас діти переймали від батьків усю зовнішню обрядову сторону приблизно так, як, скажім, переймають вони етикету поведінки в людському товаристві: старших треба поважати, треба з усіма бути ввічливими і пристойними, зі старців і калік не сміятися, а жаліти їх і т. ін. Християнство, як учили нас, полягає не лише в тому, що ти ходиш до церкви, ставиш свічки, говієш, тощо, – бо все це, так мовити, лише спосіб поважання Бога. Коли в цьому, мовляв, ти й зробиш якусь провину, то покаєшся і Бог простить тобі. Гірше буде, коли ти не будеш виконувати заповідей Божих, – станеш брехати, красти, обманювати, лицемірити і т. ін. Тоді не тільки ти, але й душа твоя споганиться, а з такою душею Бог і розмовляти не схоче. Таку традицію завів у нас наш дід, що користувався незвичайним авторитетом не тільки в нашій родині, але й далеко поза нею, прожив понад сто літ і за своє життя та за свою чинність дістав навіть від людей почесну назву “святого Славінського”. Довго після його смерті, навіть за часів першої й другої Державної Думи, у Петербурзі селяни з наших околиць, коли мене з ними знайомили, питалися:

– А чи не будете внуком “святого Славінського”?

Процес творення світогляду в мене, як я собі тепер пригадую, переходив такі стадії. Спочатку розпадалися ті бази, що на них тримається дитяче світосприймання, і деякий час хлопець у своїй поведінці щодо оточення втрачав звиклі точки опертя і, не знаючи,  на яку ступити, виробляв усякі дурниці, часто нічим неоправдані, а тому інколи дуже шкідливі для його майбутнього, часом тільки близького, а часом і дуже далекого. Так я втратив, щоправда не до кінця, – віру в Бога, певніше сказати, в Церкву й обряди. Втратив також віру в те, що в світі існує справедливий лад і навіть склав щось подібне до лірницької пісні, що в ній говорилося про правду, яка сидить собі любісінько в Бога за пазухою, про людей не дбає, а передала їх цілком у руки кривди, що панує собі в панських палацах, а звідти знущається над бідолашним людом і т.д. Втратив віру в авторитет старших, а особливо гімназійного начальства. Став уважати, що слухатися нікого не треба, а треба жити по своїй волі, як орел у полі, як писав це я в одному з тодішніх віршів. А що було тоді для мене найгірше, – я втратив бажання вчитися, сам не уявляючи собі, навіть у віршах своїх, що замість того треба робити.

Усіма цими переживаннями, – а були вони нелегкі, – з товаришами я не ділився, говорив лише зі Стефановичем, що перебував тоді більше-менше такі самі настрої і став мене до певної міри наподоблювати. Назовні в мене це перейшло більше-менше щасливим способом. Невіра в Бога, закінчилася вказано вже скандальною, але без дальших наслідків, “передержкою” в Закону Божого. Невіра в начальство дала мені в атестаті (свідоцтві) на третю чверть шкільного року нотатку за поведінку, – три, а це була ганебна річ для учнів взагалі, а для стипендіата – просто нечувана. Не знаю, хто мене з цією “трійкою” врятував на педагогічній конференції, але якась добра душа таки зрятувала. Невіра в те, що треба вчитися, була складніша, і тут мені на допомогу прийшов щасливий випадок. Я дуже любив читати всякі книжки, – любов цю зберіг ще й до сьогодні, – читати навіть такі книжки, що можуть здаватися зовсім нецікавими. І коли в мене не було чого читати, я переглядав сторінка за сторінкою всі свої підручники, не оминаючи й словників. А пам‘ять я мав гостру. Тому, коли мене в клясі викликали учителі, то хоч я лекцій і не готував, я все ж таки міг більше-менше добре відповісти на запитання тому, що я, хотів чи не хотів, слухав їх пояснення в клясі. А на річних іспитах вийшло так: Я вирішив зовсім не готуватись, але жив я в пансіоні, а там усі хлопці готувались до іспитів. Мені було скучно і я, за звичкою, трохи переглядав підручники і таким чином, мимоволі, з кожного предмету досить добре вивчив кілька білетів. І на всіх іспитах я витягав саме ті вивчені білети.

Останній іспит, пам‘ятаю, був з алгебри, що її підручника я не переглядав. Я задумався, чи варто зоставатися на другий рік із-за одного предмету, – вирішив, що не варто, підготувався й іспити склав добре, хоч і дістав дуже трудний білет. З бідним Стефановичем вийшло, гірше. Лагідний хлопчина та ще й син священика, він на якусь демонстрацію не зважився, з поведінкою у нього було все гаразд, – зате він не тільки не готувався до іспитів, але й не переглядав підручників, а тому завалився з кількох предметів і зостався на другий рік у клясі. Наше з ним приятелювання від цього не потерпіло, як то нормально буває у хлопців, коли вони вчаться вже не в одній клясі. Наші столики і ліжка з того часу вже не стояли разом, але душею ми зосталися і надалі близькі, може ще навіть ближчі, ніж були перед тим. Пережили цю кризу, очевидно, не лише ми з Стефановичем, а й більшість наших товаришів, але само собою, в кожного з них мала вона свої особливості.

Гостра форма кризи пом‘якшала в мене літом, що я його перебув у Ставищах. Спричинилися до того розмови з батьком, з сестрою та ще з одним моїм приятелем з дитячих літ, Грицьком Цимбалом, нашим сусідом, що, не маючи своїх дітей, дуже мене любив і постійно панькався зі мною, співав мені пісні, оповідав казки і різни історії, приступні дітям. Їх здорова селянська філософія зводилася до того, що життя і людей треба брати такими, якими вони є, а не видумувати їх собі, але разом із тим самому треба бути як можна більше порядним, особливо Славінському, в якого був такий дід.

Ці розмови та ще й праця на току й на полі, що до неї я з дитинства мав велику охоту , а тепер уже міг ту охоту здійснювати, вплинули на мою стривожену психологію, як бальзам на рану. З Богом, я до певної міри замирився на тому, що це ж не я тільки підлягаю сумнівам, – з Ним був деколи в суперечці і такий чоловік, як Тарас Шевченко, що з нього я вже тоді багато знав з пам‘яті, – так, мовляв, – це Богові не першина… А щодо тієї християнської ідеї, що панувала в нашій родині, то вона в мене залишилася взагалі незайманою , але довший час існувала якось наче самостійно, з Церквою і священиками не зв‘язаною, незалежною, начебто і від самого Бога. Замирився я якось і з старшими та з гімназійним начальством, бо як же то без них усе може бути? Незамиреність засталася лише в площині справедливого ладу в світі. І батько, і сестра, і Грицько Цимбал давали мені щодо цього туманні пояснення, що мене цілком не задовольняли. Ясну відповідь на мої сумніви дала одна тільки моя давня приятелька Гандзя, що вислухавши мої нарікання, сердито сказала:

– Яка там у світі справедливість? От мій брат і ти, – обидва вчитеся, а я сиджу дома й книжки не маю. А чому? Бо я дівчина, а не хлопець, – хіба ж це справедливість? – Так у світі все!

До Києва я повернувся більше-менше заспокоєний і тоді почалася друга стадія процесу творення світогляду. Оскільки перша стадія була деструктивна, остільки другу можна назвати конструктивною, бо саме тоді зачався період збирання, так мовити, камінців, що згодом лягли в основу нової ідеологічної будови, яка повстала на місці попередньої, зруйнованої. Де та як збиралися ті камінці? Можна сказати, що скрізь та всюди, де тільки вони могли бути, та іноді й у таких місцях, де здавалося, нічого доброго не може бути. Робилося це без якого-будь плану, без усякої системи, бо, живучи в пансіоні, відрізані були ми від зовнішнього світу та можливих звідти впливів. Проводу в своїх ранніх ідеологічних блуканнях та пошукуваннях ми не мали майже жадного. У декого з товаришів були у Києві старші брати, чи родичі, що могли давати й давали їм різні, більші випадкові вказівки, чого треба в житті триматися, які книжки читати, тощо. Ці вказівки доходили до нас усіх, але були вони або випадкові, або такі, що ми їх не сприймали.

Було й так, що, коли був у когось хтось такий, що міг вести провід над нами, то виходило так, що з певних причин, він уникав того. Так, у Стефановича в цей час жив у Києві один з його старших братів – Олимп. Іноді я ходив із Стефановичем до нього в гості, жив він у вславленому Опанасівському яру, в одному з старих дерев‘яних дімочків. Він нас дуже гостинно і мило приймав, але коли ми з ним зачинали поважно, як нам здавалося, говорити, то він ухилявся і зводив це на той чи інший жарт. Так саме поводились з нами і його товариші, що ми їх у нього зустрічали, як наприклад, відомий тепер старий український пан, що живе тепер, коли не помиляюсь у Женеві, та який тоді був заклятим “толстовцем” і збирався “йти в народ”, – ми й застали його там у суто селянському вбранні, але не в українському, а в московському. Цей останній факт був для того часу цілком зрозумілим, бо до українського “народу”, хоч би й в українському вбранні з “толстовськими” ідеями ходити було годі. Нам тоді було неясно, чого вони усі так ставляться до нас, але потім ми зрозуміли, що вони, тому що були “революціонерами”, – не хотіли до того затягати малих ще хлопців, бо ж усяке може статись.

Я так само творив свій новий світогляд без зовнішнього проводу, бо не було кому його наді мною влити. Тітка, хоч я й ходив до неї в гості майже щонеділі, якось сама собою випала з мого ідеологічного обороту, – може тому, що я інстинктивно відчував, що вона, хоч і була [???] якогось певного світогляду й сама не мала. Брата її я тоді дуже мало бачив, а тітчин чоловік у рахунок не входив, бо такими речами взагалі не цікавився. Був, щоправда, і в мене чоловік, що міг би той провід мені дати, – це мій найстарший брат Олександр, але він стало жив на Волині, [???] і в той час якраз дуже хворів від наслідків турецької війни й лікувався в Криму. Можна було б, звичайно, зробити це шляхом листування, але згідно з правилами пансіону, всі листи учнів мали читати виховники. Вони їх, щоправда, ніколи не читали, але мали на то право. І вже той самий факт зводив би наше листування до скромних повідомлень про здоров‘я, вчення і т. ін.

А втім все таки брат Олександр, хоч і здалеку, спричинився до того, що я дістав дуже важливу тоді, – і далі, – базу для ідеологічного розвитку. Від‘їжджаючи на Крим, він прислав мені через руки маленьку книжку французького фізіолога Поля Бера, – очевидно в російському перекладі, бо ні він, ні я тоді ще французької мови не знали. Не пам‘ятаю вже заголовка цієї книжки, – а в паризьких книгарнях пізніше я її не знайшов, бо тоді, коли я її шукав вона вже була давним-давно розпродана й вийшла з книжкового обороту, як до певної міри застаріла. Був це досить популярний, бо й я, гімназист п‘ятої кляси, все добре розумів, читаючи її, виклад еволюційного розвитку світового життя. Книжка ця зробила на мене глибоке враження, бо відповідала вона ясно й докладно на всі мої тодішні космогонічні запитання і давала мені, як я тоді думав, а по части й ще тепер думаю, право вважати, що мої нові погляди безперечні і мають цілком науковий підклад. Книжкою, розуміється, я поділився товаришами, і ціла кляса враз стала “еволюціоністами”, як ми себе стали тоді звати. Познайомилися з Полем Бером і захопилися ним і учні з старших кляс, один із них і “зачитав” у мене цю улюблену книжку. До речі кажучи, Поль Бер спричинився до того, що багато хто з наших тодішніх гімназистів в університеті записався на медичний факультет, що, мовляв, єдиний давав справжню наукову освіту. Дехто з них досяг дуже добрих результатів на цьому шляху, але між медиками був і я, що вже через рік від медицини втік, бо виявилося, що я зовсім нездатний до неї фізіологічно, – не зносив сильного смороду і не міг дивитися на певні огидні елементи, що їх має в собі людське тіло.

Несподіваною для сучасних читачів може буде моя вказівка, що згадані мною вище “ідеологічні камінці” ми, тодішні хлопці, у великій кількості знаходили в гімназійних підручниках, ухвалених російським міністерством і, ясна річ, на те зовсім нерозрахованих. А втім, ми їх знаходили і давали вони нам базу, головним чином, для нашого політичного наставляння. Особливо багато того знаходили ми в текстах класичних авторів, зачинаючи Корнелієм Непосом, Юлієм Цезарем і кінчаючи пізніше Ціцероном і Титом Лівієм, що хоч і були спеціальною редакцією нібито радикально винищені від усякого роду перверсійних ідей, а все таки в собі досить їх мали й передавали нам. Марно писалося в авторів про вищість і геройство Римлян у різного роду боях, – ми співчували не їм, а отим переможеним героям: такому витривалому Масиніссі в Африці, а особливо молодому Верцінгеторіксові в Галлії, що так відважно бився за незалежність свого народу проти великого Цезаря і так віроломно тим самим Цезарем забитому в Римі. Це не означає, що наші симпатії були завжди по боці переможених, бо коли тими переможеними були Римляни, то ми їх зовсім не жаліли. Так, нас захоплювала перемога Ганнібала над Римою, а вже того Варра з Легіонами, що його так оплакував Октавіян Август, бо його з військом знищили в своїх лісах Германи, – нам зовсім не було жаль.

Так само ставилися ми й до фактів і героїв грецької історії. У боротьбі Греків та Персів, в усіх її фазах наші симпатії були по боці Греків, що боронили свою волю й незалежність, але коли Греки завойовували Трою, – ми стояли це за Ахіллем, а за Патроклом. Щодо самої Греції, то ми незмінно співали Атенам, а не Спарті, навіть тоді, коли Спартанці виявляли справжнє геройство. Пам‘ятаю такий вияв неприязні до Спарти. Мова йшла про царя Леоніда, що зі жменькою Спартанців боронив Тернопілі й на пропозицію перського царя здати зброю, гордо відповів: “Прийди і візьми!” Всі якось притихли, але один з учнів махнув рукою і сказав: “Це його хтось навчив так сказати, сам би він не додумався до того, бо надто дурний був”. Де той учень дізнався, що Леонід був дурний, не знати, мабуть, це йому підказала антипатія до всіх Спартанців, що, мовляв, кидали в казан з борщем цілу свиню, чи ягня, не вичистивши навіть їхніх кишок. Ми чомусь думали, що Спартанці таки змагалися варити й собі борщі, і уявлення, що до борщу можна такі речі вкидати, було для нас просто непереносним.

Може ще гірше для тодішнього навчального режиму стояла справа з підручниками історії Риму та Греції. З них ми нібито мали здобувати собі переконання, що найкраща в світі для держави форма – це абсолютна монархія, яка тоді так безконтрольно й всемогутньо панувала в Росії. Але з підручників ми засвоювали собі зовсім інші тези. Вивчаючи грецьку ї римську історію, – а це зачиналося вже в третій клясі, ми знаходили в підручниках безліч аргументів проти монархічної влади, особливо проти імператорів. Навпаки, республіка, а з нею і народні вожді, сяяли повним ореолом усіх державних чеснот. У Греції ми захоплювалися Пітаком, Аристидом, Періклем, Демостеном, абсолютно ігноруючи спартанських царів, різних тиранів та деспотів, хоч і знали, що в цих назвах, по суті, нема нічого такого дуже вже лихого. У Римі нашими улюбленими героями були не Цезар чи Октавіян, або Юстиніян, який нам, щоправда, трохи імпонував, бо походив із Слов‘ян. Бесконечно вище ставили ми братів Горації, чи пізніше Брута, а особливо прославляли ми Гракхів, бо стояли вони за селянські маси і за те, що були вони трибунами. Ця остання посада з її компетенцією, спрямованою на оборону приниженого плебсу, здавалося нам найвищим досягненням політичної і суспільної мудрості, і ми вважали, що вона мусить бути заведена в усіх державах світу. Співчували ми також і вождеві повстання гладіаторів і рабів проти римської влади – Спартакові, хоч і дуже мало про нього знали. Але пізніше, коли дістався до нас російський переклад італійського роману, де Спартак був дуже яскраво і, мабуть, перебільшено на його користь змальований – то роман той був у нас зачитаний буквально до дірок.

Інакше трохи стояла справа з підручниками до історії Росії, бо вони були суворіше й пильніше зредаговані і для учнівського республіканізму мало в них було матеріалу. Але й там ми знаходили те, що нам було треба. З давніх князів ми захоплювались Святославом, Володимиром, Мономахом, Данилом Галицьким. До різного роду суздальських, володимирських і московських князів ставилися ми презирливо, з декого, як Андрія Боголюбського, просто ненавиділи. Навіть про Дмитра Донського, що переміг у бою Татарів, говорили, що він був страшенний боягуз, бо перед боєм переодягався на простого вояка, щоб його не пізнали і, що перемоги він не мав би, якби не волинський воєвода, що замість нього командував військом. Віча по князівствах ми зважали народними грецькими зборами, республіканську традицію Новгороду порівнювали з римською, Марту Борецьку – мало не з самим Брутом, а для Івана ІV Московського не знаходили досить ганебних епітетів. І всю дальшу історію Росії ми перевертали, можна сказати, догори ногами, коли вважати, що в підручниках вона була викладена правильно.

Автором усіх тодішніх підручників історії для гімназій був відомий московський професор Іловайський. Був це зовсім непоганий учений-історик і в його численних історично-наукових працях не бракує ні літературного хисту, ні наукових здібностей. Але, пишучи свої підручники, він, висловлюючись сучасним нам терміном, виконував “соціальне замовлення” російського уряду, бо інакше їх не допустили б до вжитку в школах. Тому ім‘я його в Росії серед громадянства стало дуже непопулярне і до його наукових праць більшість ставилася так само, як і до його підручників. А втім, навіть і підручники його не були вже такі погані. Вони були написані гарною мовою і в доброму літературному стилі. Характеристики епох і історичних осіб були короткі, але ясні, виразні й залишалися в пам‘яті надовго. Щоправда, в підручниках до історії Росії соціальне замовлення надто вже вилазило наперед, але, наприклад, у підручниках історії Греції та Риму цього не було, і вони робили добре враження. Ця моя думка про Іловайського належить до пізнішого часу, а тоді, в гімназії, я як і всі, ставився до нього дуже негативно.

Читали ми дуже багато й усе, що нам до рук попадало. А попадало того дуже багато. По-перше, у нас у гімназії була непогана учнівська бібліотека нормального тоді типу: популярні історичні книжки, життєписи, подорожі, для менших – казки всякого роду, для старших – романи Вальтер Скота, Майн Ріда, Фенімора Купера, Жюля Верна, тощо, не рахуючи численних російських поетів-клясиків, романістів та повістярів, щоправда, старшого часу, бо, скажім, Тургенєва чи Толстого нам не давали, не кажучи вже про Некрасова та інших. По-друге, була в гімназії ще так звана фундаментальна бібліотека, що офіційно була приступна лише учителям, але фактично, за окремим дозволом, могли нею користуватися й учні. Бібліотека ця була велика й гарно складена, основи її поклав ще Чалий. В ній була вся тодішня російська література, багато різних наукових книжок, а також майже всі тодішні журнали, – ясна річ, російською мовою. Ми, що перед тим перечитали вже все, що було в учнівській бібліотеці, діставши дозвіл, накинулися на фундаментальну бібліотеку, як на ласощі. Не всі, щоправда, так були закохані в книжках, як я та ще два-три моїх товаришів, але всі читали, й читали досить. Щодо мене, то я перечитав за той час усю російську оригінальну й перекладну поезію й белетристику, зачинаючи з її початків аж до останніх тоді творів. Читав я також багато праць історичних і популярно- наукових, особливо вишукуючи серед них книжки з природничих наук, до яких я мав таку велику пошану. Але як раз [книжок (?)] цього змісту було значно менше, ніж праць гуманістичного характеру.

Одначе повне, так би мовити, книжкове бенкетування настало для нас тоді, коли ми, вже в старших двох клясах, почали жити в тому самому покої, де приміщена була частина фундаментальної бібліотеки. Попали ми туди тому, що в тих роках до пансіону зголосилося більше, ніж звичайно, учнів і не було де їх усіх розмістити. В спальнях трохи тісніше зсунули ліжка і місця вистачило, але зробити так само з учнівськими лавками було неможливо, і ми стали сусідами бібліотеки. До того ще й учитель, що виконував обов‘язки бібліотекаря, помічником собі взяв одного з наших товаришів.

Шафи з книжками, завдяки цим обставинам, стояли перед нами відчинені настіж, і на нас напала буквально читальна вакханалія. Ми читали цілий день: і на лекціях, і після обіду, коли треба було дальші лекції готувати. Одначе, для того, щоб не западати остаточно в ученні, ми придумали такий спосіб: усі предмети, почасти з доброї волі, почасти жеребком, ми розподілили між усіма учнями, і кожний із них мусів свій предмет добре знати, слідкувати за поясненнями учителя в клясі, писати всі писані завдання, давати їх усім товаришам і пояснювати їм усе, чого вони не розуміли. Мені дісталася німецька мова, і я, так само, як і всі інші, совісно виконував покладене на мене завдання.

Читали ми не тільки вдень, але й уночі. Бувало, як тільки виховник зайде до своєї кімнати та засне, ми, закутавшись у ковдри, бо лише в білизні, збиралися гуртом посередині коридору під великою газовою лампою, бо це була єдина лампа на цілий пансіон, що її вночі не гасили, – лягали на підлогу і читали до півночі, іноді й пізніше. Тяжко було другого дня вставати в шостій годині, але це нас не припиняло. Ніхто нам у йому не перешкоджав, бо всі виховники мали прекрасний сон, а коли й траплялось кому з них встати серед ночі, то ми це чули, бо лампа була біля його кімнати, і, коли він виходив до коридору, то нас уже там не було. Переходили коридором серед ночі ще й пенсіонерські сторожі, але вони не звертали на нас жадної уваги, бо голосу ми не робили, а тільки читали, – на те, мовляв, і учні, щоб читати.

Так ми читали майже цілу першу зиму, відколи жили в бібліотеці. Одначе, за другої зими стали розумніші: лише зрідка збиралися під лампою, а читання провадили вдень і не на лекціях. Бо ж на канікулах поговорили зі своїми батьками й старшими, привели до певного порядку свої думки, а, крім того, були вже в восьмій клясі, наближалася матура, що її звали в нас “атестат зрілості”, і треба було на лекціях бути уважнішим, щоб не сталося чого-будь дуже лихого на близьких іспитах.

Частина 8.

Бібліотека Чалого. – Бібліотека Борецької. – “Діло”. – “Зоря”. – Українські настрої. – Українські спектаклі в Києві.

Окремо скажу про одну особливість нашої фундаментальної бібліотеки, що відрізняла її, мабуть, таки від усіх інших гімназійних бібліотек. Її заложив ще Чалий і, можна думати, що в основу її була покладена власна його бібліотека, бо в ній була представлена вся українська література, від Котляревського і до 1870-их років. Була також у ній зібрана й уся україніка російською мовою, не кажучи вже про твори т. зв. Української школи в російській літературі, а також і в польській. Як воно могло так статися, що в найтемніший період російської державної політики, в час найганебнішого антиукраїнського режиму утримався незайманим каталогізований український відділ у гімназійній бібліотеці, я собі тепер пояснити не вмію. Може тому, що російська поліція та жандармерія не були тоді ще так вишколені й не вміли там боротися з різними, як тепер кажуть, “ухилами”, не вміли так знаходити їх, як це за більшовиків робили ЧК, ГПУ та НКВД, чи як там оті інквізиційні інституції тепер звуться. А сама гімназія в цьому напрямі жадної ініціативи не виявляла. Директор узагалі уникав прикладати свої руки до брудних справ, інспектори часто мінялись і не мали часу довідатися про те; серед учнів того часу, як здається, “навуходоносорів” ще не було, а коли, може, й були, та такі, що книжками не цікавились і яких-будь бібліотек узагалі не відвідували. Так чи, інакше, але це було, і цей факт став для нас учнів, рішальним у справі творення нашого світогляду. Запозичені з різних книжок і накопичені, – власне, без системи й цілком випадково, – ідеологічні елементи дістали добрий і міцний цемент для свого кріплення, і ціла, ще не зовсім упорядкована, будова світогляду прибрала національне українське забарвлення, що його вже потім тоді було вийняти з нашого інтелектуального життя.

Це не означає, що лише тоді на нас прийшло наше українство. Воно приходило до нас увесь час і з усіх сторін, – ліпше сказати, воно від нас ніколи не відходило, бо становило органічну – і то найбільшу – частину нашого “я”. Але виявлялось воно здебільшого стихійно і було невпорядковане, бо переховувалось, так би мовити, під порогом свідомості і поза той поріг на світ Божий вивели його вказані вище книжки та ще деякі вчителі, що про них буде мова нижче. До того часу ми жили, як цілком українські діти, пересякнуті наскрізь українським фольклором, побутовою культурою, манерою поведінки і світосприймання, але в інтелектуальному розвитку, в ідеологічних надбаннях не мали чого протиставити всебічному тискові російської мови, навчання і, найбільше, російським книжкам. Тепер воно знайшлось, і наш спротив, досі чисто стихійний, став націоналізованим, звичайно, остільки оскільки це могло виявитися у молодих хлопців, що починали ставати юнаками.

Не говорю тут про самого себе. У мене цей спротив відразу був міцніший і витриваліший, ніж в інших моїх товаришів, бо посилила його наведена вище історія з “лапшою”, що про неї я довго не міг без сорому згадати, а особливо зміцнили так само згадані вже братові слова про “нашу мову”” а також і той факт, що я так рано мав можливість прочитати повного Шевченка. Дехто з моїх товаришів так само мали в своєму невеликому минулому аналогічні з моїми факти, – чи то з розмов зі старшими людьми, чи то з книжок, але більшість із них, все таки і без такого роду фактів, якось само собою, цілком природно, без зовнішніх впливів і вказівок, дотримувались української лінії.

Треба тут підкреслити, що за моїх часів у нас в гімназії не було ніякої агітації, російської чи української, ні з боку своїх людей – учителів, виховників чи просто учнів старших кляс, – ні з боку яких-будь сторонніх людей. Тому не було жадних, пізніше таких численних по гімназіях гуртків т. зв. самоосвіти, чи інших; не видавалось учнівських журналів, не було розподілу учнів за певними групами – національними, соціальними чи якимись іншими. А проте життя робило своє діло. Одночасно з процесом зростання інтелектуальної сили й появи нових позагімназійних інтересів, учні перетворювались у якесь то суспільство, повставала певна громадська опінія, прокладались певні ідеологічні лінії, що серед них найбільше означеною і яскравою була лінія українська.

Пригадую, наприклад, такі факти. Багато хто з моїх товаришів, – а між ними і я, – писали вірші, зачинаючи з третьої й четвертої кляси. Якої вартості були ті вірші – інша річ, але всі вони, за малим винятком, були українські, при тім треба завважити, що навіть Поляки, що їх серед нас було кілька хлопців, виливали своє натхнення українською мовою. Я не пригадую вже, яка тематика захоплювала моїх товаришів, але, мабуть, та сама, що припадала й мені до серця. А я в четвертій клясі написав дві поеми. Героїнею одної була якась панночка, що після смерті нареченого стала черницею, а в другій поемі: змальована була краля – козацька дочка, що дізнавшись про зраду свого милого, кинулась в воду з крутої скелі. Але на цьому справа не стала. Стефанович, коли я вже був у п‘ятій клясі, наслухавшись моїх віршів, хотів і сам був писати, але в нього це не виходило. Тоді він вирішив написати оперу, а в мене замовив лібрето. Я те лібрето написав, а він скомпонував до нього музику. Я не пам‘ятаю вже змісту лібрето й якості музики, але кілька рядків арії героя і тепер ще товчуться в голові. Вона починалась так:

Ой, ви, зорі – сестри,

І ти, місяцю – брате,

Дайте мені порадоньку,

Що маю діяти…

Знаю ще й тепер, на який голос треба було співати приведені слова. Ми з Стефановичем були дуже пишні на цей наш спільний твір, бо всім товаришам він дуже сподобався, – я співав, а Стефанович вів супровід на скрипці. Навіть наш учитель співу, Петро Олександрович, застав Стефановича, як той переписував свою “партитуру” дуже хвалив нас і пророчив Стефановичеві велику музичну майбутність. На жаль, це пророцтво не справдилось, бо його участі сказано вище, пішов по судовій лінії.

Другий, ще яскравіший, як на той час, український вияв стався у нас у тій самій п‘ятій клясі, тобто за два роки до того, як ми дістали можливість користуватись українськими книжками з фундаментальної бібліотеки. Перечитавши всі можливі книжки з гімназійної книгозбірні, ми стали шукати нового книжкового джерела і, перебравши всі можливості, вирішили колективно записатися до приватної бібліотеки, що містилась недалеко від гімназії на Володимирській вулиці, проти оперного театру. Це було дуже сміливе рішення, бо гімназійні правила найсуворішим способом забороняли учням користуватися книжками з приватних бібліотек. Але ми на це зважались без довгого роздуму.

Бібліотека, що ми її вибрали, належала тоді такій пані Борецькій. Це була вже, як нам здавалося, старша, приємна особа, дуже ліберальна, що під сурдинку давала з своєї великої бібліотеки не тільки всі дозволені, але й усі заборонені урядом книжки, беручи за ці останні тільки більший застав, щоб передплатники їх не зачитували. На те, що ми гімназисти, вона не звертала жадної уваги, спитала лише, з якої ми гімназії і, почувши, що з Другої, погодилась давати нам усякі, які ми захочемо, книжки. Одначе, на кожний випадок, щоб чогось не трапилось, вона запропонувала нам ходити не парадним ходом із вулиці, а другим, що вів до бібліотеки з двору, де ми не могли зустрінутися з невідповідними людьми. Ми, розуміється, погодилися на всі її умови.

Спочатку ми не могли собі дати ради, які книжки нам брати, та як їх вибирати, і ми просили пані Борецьку, щоб вона нам у тому допомогла. Вона розпитала нас, що ми вже читали, і стала нам давати нечитаних ще нами Тургенєва, Толстого тощо, а пізніше Пісарева, Чернишевського, а за ними Гліба Успенського, Рєшєтнікова та інших тодішніх авторів народницького напрямку, не виключаючи і поширених тоді революційних і так званих тенденційних романістів, як от Шеллер-Міхайлов, Свєтлов та інші. Діставався до наших рук у перекладі дуже улюблений тоді й пізніше роман Шпільгагена “Один у полі не воїн”. Із вражень від того читання пам‘ятаю: Толстого читали залюбки, особливо його “Козаків”, Тергенєва – менше; Чернишевський нас нудив; із Пісарева дещо подобалось, але було нам дивно, як це він дозволяє собі ганьбити Пушкіна, свого ж таки найбільшого національного поета. Народницькі романи залишали нам зовсім холодними, а з отих тенденційних подобались нам романи Шеллера-Міхайлова. Зате в Шпільгагені ми всі просто закохалися, хоч з автором не погоджувалися, бо він головним своїм героєм, достойним наслідування, вважав Вальтера, а ми, навпаки, думали, що наслідувати належало б не його, а Лео.

Одначе, російськими книжками ми бавились не довго, Навчившись уживати каталогів, ми побачили, що в бібліотеці є не тільки російські, але й українські книжки, і зразу ж змінили напрям свого читання. Пані Борецька начебто зовсім не була тим здивована, бо так само стала нам помагати у виборі українських книжок, як перед тим робила з російськими. А ми цього дуже таки потребували, бо українські видання не були каталогізовані окремо, а вписані всуміш із російськими. Українська література повністю не була представлена в бібліотеці, але, як для нас, книжок було багато, – і Нечуй-Левицький, і Стороженко, і “Чорна Рада” Куліша і багато інших. Але, що нас особливо втішало, – це те, що знайшли ми там історичні праці Бантиша-Каменського, Маркевича, Костомарова, – що попались нам збірники пісень Чубинського, казки, деякі літературні збірники і т. ін. Під лампою в коридорі лежали ми в ковдрах тоді далеко за 12-у годину і навіть сторожі вже говорили нам, що час іти таки спати.

Крім згаданих книжок, були в бібліотеці й українські видання, друковані в Галичині, і не тільки ті, що їх цензура дозволяла ще тоді довозити через кордон, але й заборонені, як от деякі твори Кониського, видання Драгоманова та ін. Передплачувала пані Борецька зі Львова й тодішнє “Діло” з усіма його прилогами, а також [пропущене слово] “Зорю”. Одначе, періодичних видань вона додому не давала, бо, мовляв, без обкладинок вони будуть порвані й зіпсовані. Але нам так хотілося читати “Зорю” і “Діло”, що ми зробили поміж собою складчину і, за посередництвом пані Борецької, передплатили самі собі ті видання.

“Діло” нам стало у великій пригоді. Про український рух у Галичині ми вже знали. Знали навіть про те, що проф. Огоновський читає в тамошньому університеті лекції з української літератури. Яким шляхом дійшли до нас ці відомості, вже не пригадую, але ми їх мали. А тепер “Діло” нам давало в руки аргументи першорядної, як нам здавалось, ваги, що український рух – велика сила, і то ще в європейській державі. Бо ж читали ми в ньому про все те, про що говорилося і в російських київських газетах, тільки далеко виразніше й сміливіше, що ми приписували тому, що в Австрії була конституція. І ми мали рацію в тому, хоч добре й не розуміли, що то за птах ота конституція.

А аргументи нам були потрібні, бо, наприклад, наші виховники, особливо, звичайно, тихий Смик, хоч сам говорив більше по-українському, ніж по-російському, рішуче негативно ставилися до нашого українського захоплення. Вони казали, що український рух – це дурниця, видумана за кордоном на загибель славної російської держави. Той самий Смик не здався навіть, коли ми йому дали прочитати “Діло”. Шепочучи про себе беззубими вустами, він прочитав уважно кілька статей, а потім сказав: “От дивіться, я таки маю рацію: вони себе самі звуть “руськими” і пишуть, як і тут, через ять та з м‘яким і твердим знаком, а ви кажете, що всі ті букви нам зовсім непотрібні”. Ми не мали тоді чого йому на це відповісти, бо й самі дивувались один ятям і тим “руським”. Тому Смик відчув себе повним переможцем, загрозив нам пальцем і сказав: “Ви з тим “Ділом” не дуже витикайтесь, бо як побачить, не дай Боже, інспектор, то зле буде”.

Так не гаразд у нас вийшло з Смиком, але з товаришами по клясі, тими, що жили по приватних помешканнях та серед яких було дещо анти-Українців та завзятих Малоросів, – справа стояла інакше. На них “Діло” робило непереможне враження, – проти цього факту вони не знаходили жадних аргументів і мовчали. А взагалі, треба визнати, що “Діло”, хоч і яке було нам корисне, одночасно ставило перед нами цілий ряд труднощів, – найбільше в площині мови, новотворів, виразів тощо. Так, наприклад, нас дуже немило вражало оте ся, що на наш погляд, зовсім безпідставно втікало від свого слова і стояло там, де йому хотілося, а вже, коли зустрічали ми сеся, то просто не розуміли, про що тут іде мова. З новотворів у мене в голові застрягло назавжди слово заосмотрити, а це тому, що ми два чи три тижні роздумували про те, що це може значити, поки Стефанович не догадався по звуку, що це походить від російського слова смотреть. Ми тоді не знали, що подібного слова, крім російської мови, не знає жадна слов‘янська мова, а тому вирішили, що і в українській мові воно, мабуть є, але тільки ми того не знаємо. Про вирази не говорю. Ми багато чого з них втямити не могли, але тому, що вживалися вони головним чином у поважних статтях, то ми з певною пошаною їх обминали, бо думали, що ми просто не доросли до них, а зрозуміємо пізніше.

Багато легше й веселіше було нам із “Зорею”, хоч вона теж друкована була етимологічним правописом. У ній нам не заважали ні яті, ні ся, ні навіть сеся, хоч останні й траплялися зрідка. Ясна річ, так було тому, що нашому віку “Зоря” більше відповідала, ніж “Діло”. З захопленням читали ми там популярні статейки, оповідання, поезії тощо, і тільки ввесь час жалкували, що журнал виходить так рідко і має так мало сторінок. У душевній простоті гадали ми, що “Зорю” слід видавати щодня і то у збільшеному розмірі. Ми були цілком переконані, що це зовсім легко зробити і тому виготували були й листа до редакції, в якому висловлювали оте своє бажання. Підписати його справжніми своїми прізвищами ми не зважились і поставили підписи псевдонімні, в тому числі й я розписався, як “Старий Запорожець”… Цей мій перший псевдонім спричинився до того, що листа ми так і не відіслали, бо невгомонний Стефанович, що сам підписався одним із невживаних своїх прізвищ, – бо його рід мав аж чотири прізвища зразу: Стефанович, Мануйлович, Яременко, Кантемир, – дуже висміяв мій псевдонім, а з ним і інші псевдоніми, що мало чим різнилися від мого. Зокрема мені особливо подобалася в “Зорі” рубрика, де містилися вірші. Всі вони здавалися мені надзвичайно гарними, а особливо гарне в них було те, що вони були видруковані в “Зорі”, – бо, як я думав, вже сама назва журналу надавала їм сяйво поезії. І я тоді твердо вирішив, що перший мій вірш, який буде надрукований, мусить з‘явитися в “Зорі”. Через кілька літ після того ця моя мрія була таки зреалізована.

У тій самій п‘ятій клясі ще один виразний український вияв, але не колективний, а мій власний. Із п‘ятої кляси зачиналась у нас історія російської літератури і зв‘язані з нею писані композиції. В черзі з іншими композиціями була одна, що в ній ми мали дати свій погляд на поему Пушкіна “Полтава”. Як належало, я в своїй композиції переказав зміст поеми, похвалив її великі мистецькі властивості, а наприкінці додав таке: автор, мовляв, як Москаль, – мав право дивитися на Мазепу, як на зрадника, бо український гетьман став на боці ворога його батьківщини, але ми, Українці, також маємо право вважати Мазепу не зрадником, а героєм, патріотом, що виступив зі зброєю в руках на оборону рідного краю і рідного народу, – одним словом, сам того не знаючи, повторив майже текстуально відомий запис у щоденнику Мартоса, що той його написав на адресу Мазепи, відвідавши його могилу на початку ХІХ століття. Як і всі учні, віддав я свій зшиток учителеві, що взяв зшитки додому, щоб перечитати, виправити й поставити відповідні нотатки. Можна собі уявити тепер, що з того могло б вийти, коли б учителем був якийсь Москвин, чи навіть зросійщений Українець. На моє щастя, учителем нашим був відомий Українець, Володимир Науменко, що про нього говоритиму нижче. Він вийшов із цієї дуже делікатної ситуації, в яку я його поставив, таким способом: Через тиждень, переглянувши всі композиції, він приніс їх до клясу, віддав кожному його зшиток із певними словесними зауваженнями, як завжди робив, а наприкінці подивився в свою записну книжечку і сказав:

– А ось зшиток Славінського я забув удома, принесу якось другим разом, а щодо композиції, то вона написана дуже добре і в мене в книжці записано “п‘ять”…

Зшиток той так у нього й залишився в архіві, – я про нього не нагадував, бо зрозумів зрештою, в чому справа, а він його, зрозуміла річ, не хотів мені повертати. І вже багато пізніше, коли я був студентом, ми заговорили з ним про цей епізод і я просив у нього вибачення, що поставив був його в трудне становище. Він розсміявся і сказав:

– Це все нічого, було б гірше, колиб ви це не написали, а сказали усно, відповідаючи на годині… Добре, що про Мазепу я вас ніколи не питався!

Крім різного роду дрібніших виявів тодішнього мого українства, був ще один помітніший, щоправда колективний, але якось скінчився він зле для мене одного. Було так: Після довгих літ заборони українського театру в Києві, врешті дозволили спектаклі трупи Кропивницького, з Заньковецькою й Садовським. На сьогодні не можна собі й уявити того ажіотажу, що захопив нас усіх. Довго ми обговорювали цю справу і постановили одноголосно, що ми всі, в міру наших фінансових можливостей, будемо відвідувати спектаклі, що відбувалися в недалекому від нас театрі Бергоньє на Фудукліївській вулиці. До театрів гімназисти мали право ходити лише за дозволом інспектора, чи старшого виховника Захарченка. Ці дозволи видавалися досить легко, ставилась лише умова – сидіти не на галереї, а на якомусь іншому місці в театрі.

Галерея – це були лавки поставлені амфітеатром у найвищій і найдальшій від сцени частині театральної залі. Місця там були найдешевші, а заборонялась вона тому, що завжди була повна меломанами-студентами та робітниками, що виявляли свої почуття галасливо й нестримано, а часом, коли траплялась нагода, пробували робити й певні “революційні” маніфестації, перериваючи акторів гучними оплесками, коли в їх словах можна було почути хоч найменший натік на ті чи інші політичні, чи громадські події. Київській поліції не сила було справитися з цим явищем, бо галерея була велика, було в ній, коли не помиляюсь, сто п‘ятдесят місць, – і всі, що її відвідували, зливалися там наче в одне суцільне тіло. Годі було розібрати, хто там зачинає, хто провокує на оплески, – виходило навіть так, що шпики, яких там садовили від поліції, та яких усі зараз же впізнавали, бо їх місця мали особливі ознаки, хотіли-не-хотіли, а мусили приймати в тих оплесках виразну участь, боячись, щоб із ними не трапилось, чогось неприємного.

Просити дозволу на українські спектаклі не було що й думати, бо Смик зрадив, що гімназія дістала “секретний наказ” нікого з гімназистів на ці спектаклі не пускати. Це нас дуже то налякало, бо ми звикли ходити до театрів без дозволу, – сторожі нас випускали з пансіону і впускали назад без слова, а коли траплялось, що ворота з бульвару були замкнені, то ми вміли перелазити до гімназійного двору бічним парканом із гімназійного провулку. Щоправда, в театрі завжди мав бути хтось із виховників, щоб перевіряти гімназійні дозволи, але наші виховники, як старі люди, гроші на білети від інспектора брали, а ходити до театру, як правило, не ходили. Виявилось, одначе, що на українських спектаклях виховник таки буде, і то на всіх. На загальне здивування, Смик, що, здається, взагалі в театрі за все своє життя не був ні разу, на пропозицію інспектора, щоб саме він доглядав за гімназистами на українських спектаклях, голосно й весело проголосив, що він охоче візьме на себе цей обов‘язок і просить інспектора вірити, що не пропустить він ні одного спектаклю. І справді, не пропустив. Ми бачили його там, як він мов зачарований, сидів на своєму місці, не спускаючи очей зі сцени, як несамовито плескав він, коли падала завіса, як в антрактах стояв він у курильній кімнаті, попихкуючи цигареткою, – вдома він нюхав табаку, – і ввесь час усміхався, як дитина.

Спочатку все йшло гаразд. Ми взяли собі білети на так званих “купонах”, – місця по обох сторонах галереї, відмежовані від неї перегородкою. Улаштувались так, щоб сидіти подалі один від одного, щоб не впадати в очі й купами стали ходити на всі спектаклі. Говорити про наші враження не буду, бо багато разів і по завжди правдиво були вони списані й друковані. Заля сиділа тихо, але насторожена, немов електризована, – от-от, начебто, вибухне. І вибухала в безконечних оваціях на адресу артистів. Героїнею була в усіх Заньковецька, стала вона й нашою. Обдарована Богом  артистка робила з нами, що хотіла, – ясна річ, про нас і не думаючи, хоч кожному з нас і здавалося, що вона ввесь час дивиться і говорить про нього, а не до кого іншого. Ми всі з нею плакали і сміялися, наші напівдитячі напівюнацькі серця горіли ентузіазмом і екстазою, чистою, ясною і прекрасною, як літнє сонячне небо на нашій Україні. Мовчки, радісні й разом чогось наче зажурені, повертались ми до пансіону і, на наше диво, ворота ні разу не були замкнені, як ми дізналися потім, тому, що значна частина службовців, що жили в гімназійних будовах, так само, як і ми, – відвідували українські спектаклі.

Так усе йшло добре аж до “Лимерівни”. Ця п‘єса, – вірніше Заньковецька в цій п‘єсі, – так зачарувала мене, викликала таку бурю захоплення, що я вирішив не таїтися з тим, а піти до неї і від цілого серця подякувати її за себе й за своїх товаришів. Склав я й якогось вірша, що його вже тепер не пам‘ятаю, щоб наприкінці подяки прочитати його Заньковецькій. Намовив я піти зі мною Стефановича та ще одного товариша, – хто це власне був, тепер не пригадаю, – щоб не бути самому, бо мені все ж було чогось трохи моторошно. Після вистави ми швиденько пробрались коридором біля лож до малих дверей, що вели за куліса. Там, одначе, нас зустрінула перешкода в подобі театрального сторожа. Стефанович із тим другим товаришем стали мирно з ним сперечатись, а я використав ситуацію і просунувся через двері поза плечами сторожа.

За кулісами я розпитався, де кімната Заньковецької, побіг туди й – Боже великий! – біля самих дверей напоровся на нашого директора! Хвилину була, так мовити, німа сцена, але потім директор узяв мене під руку, відвів на бік і спитався: ”Чого ви сюди прийшли?” – З п‘ятої кляси начальство зачинало говорити нам “ви”. Я сказав, що хотів подякувати Заньковецькій, а він мені на те: – “Це добре, але ви не сміли тут бути, бо дозволу у вас напевно немає. Хто тут з вами ще є? – На це запитання я промовчав, а він знову мені на те: – “І це гаразд. Товаришів видавати не годиться, але все ж таки вам доведеться трохи посидіти під замком. Скажіть завтра Смикові, щоб він вас посадив у карцер на чотири години”. І пустив мене додому. – Другого для рано я переказав слова директора Смикові, розповів, як усе сталося, і той, зробивши мені батьківські докори: – “я тобі, мовляв, говорив, щоб ти не ходив”, – начальниківського “ви” він не признавав, – відвів мене до карцеру, де я, замість того, щоб сидіти на лекції, добре виспався після майже безсонної ночі. Щоправда, спати в карцері довелося на твердому дерев‘яному ослоні з кулаком замість подушки, – але за тих часів це мені не вадило.

Кілька літ пізніше, коли я вже студентом познайомився таки з Заньковецькою, я оповів їй цілу оту історію моєї першої невдалої проби нав‘язати з нею знайомство. Вона вислухала мене зі своєю милою жартівливою усмішкою, а потім запитала: – “А скільки вам було літ?” – Я відповів, що йшов п‘ятнадцятий, – “Ну, коли так, – розсміялась вона, – то ваш директор був занадто добрий чоловік, бо він дав вам мало того карцеру… Я б дала вам його більший”. – Вона, ясна річ, жартувала, але тоді мені чогось здалося, що вона мала рацію, що й для мене було б ліпше, коли б я був дістав за це більшу кару.

Частина 9.

Учителі: Опацький та Антонюк. – Учителі -Українці: Науменко, Тумасів, Юркевич. – Студентська маніфестація 1884 року.

У перших клясах, ми учні, ставилися до учителів, так би мовити, сумарично. Учні – це одне діло, вчителі – друге, і стикаються ці тіла лише в клясі. Вчителі пояснюють, питають, дають завдання, учні – слухають, відповідають, виконують завдання – і край. Жадних інших взаємин, начебто й не було. Вони, ті взаємини, як потім мені стало відомо, були, але лише з боку вчителів, що на своїх конференціях часто обговорювали педагогічні справи взагалі й властивості учнів спеціально, – але ми про це не знали, чи не могли дізнатися. Тому нам здавалося, що всі вчителі більш-менш однакові, а тим більше, що серед них особливо лихих людей тоді ще й не було, а були гірші, чи ліпші вчителі, але люди здебільшого лагідні й сумирні. Аналізуючи вчительський склад, ми стали розподіляти його за категоріями вже пізніше, десь у четвертій-пятій клясі, коли в нас почав розвиватись нахил та вміння аналізувати, та коли склад учителів із новим курсом став до певної міри мінливий, а тому й давав досить матеріалу для спостережень і згаданої аналізи.

Майже всі вчителі нашої гімназії до моїх часів були з походження Українці. З інших російських націй, крім згаданих уже вище Німця й Француза, були лише два Поляки та один із тимчасових інспекторів, – начебто Москвин, – але про цього останнього я майже нічого пригадати не можу. Всіх учителів можна було поділити на сталих та змінних. Сталі працювали в гімназії ввесь час, дослужувались тут і до пенсії, змінні ж лише зрідка засиджувалися два-три роки, а потім зникали – як ми пізніше дізнались – на ліпші посади – інспекторів, іноді навіть і директорів.

Спочатку два слова про Поляків. Що вони Поляки, ми всі знали, а вони з тим не ховались, але своєї польськости вони ні в чому й ніяк не виявляли. Може вдома, цього не знаю, але в школі – ні. З цього боку вони обидва були бездоганно коректні. Різко відрізнялись вони один від одного своїми властивостями. Один був сталий, другий змінний. Перший, – звали його Ростоцький, – був жалюгідною трагічною фігурою. До польського повстання 1863 р. в нашій гімназії було чимало вчителів-Поляків, але всі вони зникли, бо так чи інакше були з тим повстанням зв‘язані. Зв‘язаний, як здається, був і Ростоцький, але якимсь чудом він, один з усіх, гімназійної посади не втратив і далі викладав математику, дбаючи про одне, – якось дослужити до пенсії. Я застав його вже зовсім старим, знівеченим фізично та інтелектуально. Чи знав він взагалі колись математику, не вмію сказати, але за моїх часів, він уже на ній зовсім не розумівся. Не вмів пояснити ні одного з правил алгебри, плутав з геометричними теоремами, а коли одного разу йому довелось у восьмій клясі викладати космографію, то оповідаючи про затьму місяця, він цілу годину то креслив на дошці крейдою в ряд три різні кола, то стирав їх, то знову креслив і ніяк не міг зважитися сказати, котре з них має бути сонцем, місяцем чи землею. Діти з такими вчителями звичайно бувають лихі й часом жорстоко кривдять їх. Але ми не кривдили його, навіть не сміялися з нього, – нам було жаль старого, бо й нам було видко, що йому сором їв очі за самого себе.

Зовсім іншого складу був другий Поляк Опацький, пізніше професор Казанського університету. Він був змінний і викладав у нас усього лише, коло двох літ, але залишив за собою глибокий слід і добру пам‘ять. Позиція його була на початках дуже тяжка, бо він був латиніст і дістав лекції латинської мови після зненавидженого свого попередника, такого Антонюка, що про нього скажу пізніше. Але Опацький швидко справився з усіма труднощами. Був це прекрасний, досвідчений знавець свого предмету, автор гарного підручника й багатьох наукових праць, за що й дістав після нас університетську катедру, що для Поляка в тодішній Росії було не аби яким успіхом. Але головне, – він був блискучий педагог, що однаково вмів призвичаїти до свого предмету і навчив полюбити його й учнів першої кляси, й учнів старших кляс. Я вчився в шостій і сьомій клясі й, коли щось і досі ще знаю з латини, то завдячую це головним чином короткому часові його викладів. Ми читали з ним Тита Лівія і в його поясненнях тексту перед нами вставала ціла історія Риму й тодішнього часу, а вивчаючи Горація, дізнавалися й про Сафо і про Гезіода і про всі впливи Горація на поезію аж до наших часів і т.п. Разом із тим він зовсім не панькався з нами, ставив, коли слід було, й погані оцінки, робив нагідки, іноді й сердився. А втім, ми всі любили його, і його години були для нас насолодою. Любили його діти з першої і другої кляси, де він також викладав латину. І коли,  несподівано для учнів, перед від‘їздом до Казані він прийшов попрощатися з нами, а потім вийшло з гімназії, то вся перша й друга кляси кинули лекції, побігли його проводжати й плакали за ним, – плакав з ними й він. Яка була його дальша доля, не знаю, бо якось втратив його з очей.

Як я вже сказав, учительська маса була майже вся українського походження, але це не об’єднувало їх, а навпаки, скоріше ділило, – і то на три категорії. Перша категорія число була найбільша. До неї належали всі ті, що ми їх тепер звемо “Малоросами”. З походженням своїм не ховались, любили ковбасу та чарку, вишиту сорочку, українську пісню, але все це вдома, чи в тісному гуртку відомих приятелів. Яких-будь публічних виступів взагалі старанно уникали, а до свідомого національного руху ставилися властиво прихильно, але так обережно, що та прихилість зводилася майже на нулю. Учителі з них були старанні, виконували свої обов‘язки совісно, але більше формально і серед учнів якоїсь популярності вони не мали. Траплялись серед них гарні вчителі й сердечні люди.

Таким, наприклад, був молодий ще вчитель Жук, відомий у цілому Києві з тієї задавньої причини, що міг святкувати свої іменини лише раз у чотири роки, бо звали його Касіяном, а цей святий припадав на 29-го лютого. Він був високий, худорлявий, короткозорий, з довгою розкуйовдженою бородою і з нього сміялись, що це священик навмисне дав йому таке ім‘я, щоб він своїм виглядом не міг щороку засмучувати свого святого. Але це не відповідало враженню, що його робив отой негарний Жук. Він був такий милий, приємний і сердечний, що всі до нього ставились із великою симпатією. Учитель з нього був прекрасний, він умів так гарно викладати свій предмет, так ілюструвати його різного роду наочними досвідами, що ми, учні, не вчившись після лекції, могли переказати все, що нам він викладав. Але Українець з нього був ніякий і, коли хтось із ним про це зачинав говорити, то він, підвівши брови, вислухував, а потім, махнувши рукою, зачинав говорити про щось інше. А все таки про нього оповідали таке: Якась панночка нібито подарувала йому вишиту сорочку. Він одяг її, а потім, ідучи до гімназії, забувся під учительський мундир удяти сорочку іншу. Інспектор вглядів вишивку і під його бородою, сказав йому, що це не годиться. Жук подивився згори на інспектора і сказав: – “У правилах про це нічого немає, а крім того, я ж Малорос, це Ви добре знаєте, і сам розумію, що мені годиться, що ні”. – І після того три дні під ряд ходив до гімназії в тій самій сорочці.

До другої категорії належали майже всі ті, що були для гімназії змінними й робили в ній свою кар‘єру , виявляючи свою відданість новому толстовському режимові й усьому тому, що було в режимі антиукраїнське. Не варто їх усіх перечислювати, бо всі вони були більше-менше подібні один до одного. Видатних людей і добрих учителів серед них у нашій гімназії не було, всі вони були середнього калібру, ставились до своїх обов‘язків формально, виконували їх абияк, клопотались лише про те, щоб від програми не відділятись. Але зате всі вони, щиро чи як, були зросійщені й увесь час висували свою “русскість”. Але вже самі їх прізвища на “юк, …енко” і. т. п., з часом і вимова зраджувала їх, і ми усі, навіть ті з найменших кляс, хлопці розуміли це й сміялися з них, і цей сміх, із бігом часу, перетворювався в органічну антипатію.

Недовгий час був у нас, наприклад, нібито Москвин, на прізвище Дерев‘янко, деякий час ми думали, що він “не наш”, але він зрадив себе тим, що, вимовляючи своє прізвище, говорив “Дерев’янко”, і ми зразу ж своїм вухом почули, що він за один. Але найтиповішим із цього боку був отой самий Юліан Антонюк, згаданий вище попередник латиніста Опацького. В нього начебто було все, щоб він міг удавати з себе справедливого Москвина, – і зовнішнім виглядом був подібний до московського купчика, і говорив він по-російському з відповідно добрим акцентом, але прізвище його було йому колодою на ногах. Ми зразу ж розкусили його і зосередили на нього всю нашу антипатію, хоч він властиво кажучи, зовсім не гірший був за своїх товаришів другої категорії, що про неї мова. Виявити ми цю антипатію всіми способами, нам доступними, звичайними для всіх гімназій, – занечищували йому стільця й катедру, за якою він сидів, гомоніли на його годині, відповідали недбало, а головне, ставились неуважно до його особи. Але він завжди був повний такої самоповаги і віри в себе, що начебто нічого не помічав, лише старанно ставив нам погані оцінки, додаючи до них ще так звані мінуси, тобто, наприклад, малював у журналі “-2”, або навіть “-1”, що, як ми пізніше довідались, виводило з рівноваги нашого директора на педагогічних конференціях.

Але ми знайшли таки спосіб вивезти з рівноваги й самого Антонюка і приневолити його зрозуміти наше ставлення до нього. Сталося так, що він на Різдво поїхав до Москви, а звідтіля повернувся з жінкою Раїсою, що була, як переказували, з багатого купецького московського дому. Через деякий час гімназією пройшла чутка, – не знаю правдива чи ні, – що молоді живуть між собою зле, та що Раїса Антонюка б‘є. Ця чутка надала нам надхнення, і я написав довгенького українського вірша, що починався словами:

Плаче Юлик, проклинає

Свою долю злую,

А Раїса вириває

Бороду густую…

і додав до неї латинський рефрен після кожного куплету:

Juliano, tibi mors,

Lam est tibi sors, talis sors.

Співали ми цього вірша на мелодію пісні: “Віють вітри, віють буйні”, а до рефрену Стефанович склав мелодію тактового ладу. Зачинали ми спів на перерві перед годиною Антонюка, так щоб він, підходячи до кляси, міг добре її чути.

Довший час ми не знали, чи чув він ту пісню так ясно, щоб розібрати, про кого вона складена. Але одного разу Антонюк підійшов до дверей саме тоді, коли ми голосно і виразно наспівували отой латинський рефрен. Він спинився, прослухав до кінця, а потім швидко ввійшов до кляси й грізно спитався в дижурного кляси:

–Про кого це ви так співаєте?

Дижурним того дня був один малий хлопець, але дуже тихий і плохий, на жаль, не пригадую його прізвища, – і ми боялися, щоб чогось із того для нього лихого не вийшло, бо ж він, як дижурний, має нести відповідальність за кожний непорядок у клясі, в тому й за невчасну пісню, та ще й таку, як та, що ми її співали. Але він, несподівано для нас, а може й для себе, блискуче вийшов із трудної ситуації. Весело дивлячись на Антонюка, він відповів:

– Це ми про Юліана Відступника таку пісню склали.

Антонюк зніяковів і почервонів, подивився сердито на хлопця і ще раз спитався:

– Про якого такого відступника?

Відповідь була точна й ясна:

– Про імператора, що християнської віри зрікся…

Дальших запитів із боку Антонюка вже не було, він мовчки сів за катедру і став викликати учнів. На наше здивування , він цього разу нотатки ставив нормально, не додаючи до них своїх улюблених мінусів. Скоро після цієї історії, що рознеслася по цілій гімназії і назавжди затвердило за ним назву “Відступника”, він покинув гімназію і виїхав до Житомиру, де став не то інспектором, не то директором. Житомирські учні, що їх мені доводилось пізніше зустрічати в університеті, говорили, що він і там дбав про те, щоб здаватись чистим Росіянином, до українства ставився вороже, але з повною обережністю, і не дуже любив, коли при ньому вживали слово “Відступник”.

Третя за згаданих учительських категорій складалася з людей, що для них знайдено було пізніше спеціальний термін, а саме “свідомі Українці” (тоді ще їх звали українофілами). Було їх небагато, всього лише три учителі: Науменко, Тумасів і Юркевич. Не знаю, чи можна до них зачисляти ще й четвертого, а саме, одного з багатьох київських Щербин, що викладав у нас географію. Цей предмет викладався тоді лише в перших чотирьох клясах, коли ми ще не вміли розподіляти учителів за категоріями. Щербину ми любили. Це був старший чоловік, дуже добрий учитель, милий з учнями, з українством своїм не ховався, але які в нього були взаємини з колом свідомих Українців, я в гімназії не знав, а пізніше не мав нагоди довідатись.

Взагалі вище згадані троє людей давали, так би мовити, напрямний тон, відзначали своєю працею основні лінії тієї української атмосфери, що за моїх часів панувала в нашій гімназії, далі існували, хоч у гімназії тоді вже залишився тільки один із них – Науменко. Усі три належали до вславленої вже тоді Київської Старої Громади. Ми, учні, ясна річ, про це не знали, але для начальства, здається, цей факт не був таємницею. Тому їхнє становище було трудне й незвичайно делікатне. Свою українську працю вони мусили вести, пристосовуючи її до обставин тодішнього такого темного часу. І вони це виконували з неабияким тактом та вмінням орієнтування в складній плутанині тодішніх режимних настроїв та шкільних програм. З-зовні їх абсолютно ні в чому не можна було запідозрювати, ні до чого в них причепитися. Вони не вели жадної наявної пропаганди серед учнів, не засновували яких-будь гуртків, не мали з ними ніяких позашкільних взаємин. Учительську працю свою виконували совісно, програм дотримувалися старанно, не виходячи нібито поза їх рамці й одночасно вимагаючи від учнів праці уваги й знання. А втім свою українську роботу вели вони невпинно і, як на ті часи, досконалим способом. Щоправда, цю характеристику можна прикласти лише до двох із них – до Науменка та до Тумасова. Про Юркевича треба говорити окремо, бо ця людина взагалі в ніякі формули нібито не вкладалася, а зовнішній режим, різні вимоги та програми він просто ігнорував.

До Науменка й Тумасова і гімназії належали, так би мовити, командні предмети: до першого – література, до другого – історія.  Зву їх командними тому, що, властиво кажучи, більшість учнів, коли щиро цікавились чим, то тільки літературою та історією. Популярність предметів цих була ніби то явищем природним, у той час, як інші предмети здобували її часово й випадково, як то було з латинською мовою в Опацького, чи з фізикою у Жука. Учителі ж історії та літератури, коли вони мали хоч який-будь педагогічний хист відразу ставали популярними, бо такими були вже їх предмети. А Науменко й Тумасів були, не просто добрі, але й талановиті педагоги, особливо, зовсім ще молодий тоді Науменко, що відзначався до того й своєю красномовністю, говорячи однаково добре, як російською, так і українською мовами.

Їм обом добре було відоме наше спонтанне українство, нахил до українських традицій, наше захоплення українськими книжками. Що більше, їм звідкись стало відомо і те, що ми передплачували галицькі видання. Вони з нами про це зовсім не говорили, але використовували ці факти для того, щоб упорядкувати наше, в значній мірі чисто стихійне українство, звести його до певної свідомої системи і тим припинити оскільки можливо, впливи тієї осоружної, що тоді велася з усіх сторін, русифікація, щоб вона, розливаючись на поверхні нашої української душі, не захопила її глибини.

Науменко це робив таким способом: Викладаючи свій предмет, він до складу російської не в національному, а в імперському розумінні цього слова – літератури заводив цілу історію літератури української. При тому він цілком виразно сепарував її від історії літератури, що пізніше виникла в Москві й розвинулась на основі великоруської мови. Історію української літератури він зачинав із київських билин про князя Володимира та його богатирів, хоч, як відомо, билини ці переховались тільки в їх московській редакції на півночі колишньої Росії. Далі він вів її через “Слово о полку Ігореві”, через народні пісні й козацькі думи до Котляревського, а звідти – до Шевченка, і на цьому й кінчав, вказуючи що далі йде вже, так би мовити, модерна література. Московську літературу він починав із “Задонщини”, підкреслюючи, що це властиво, не дуже вдале наслідування старого вже тоді українського “Слова”, а звідти майже одним духом переходив до програмової лінії з її хронологічним викладом від Кантеміра часів Петра І до Богдановича та інших, що ними програма закінчувалась. Але й сюди вносив він свої зауваження про те, що А. Кантемір і Богданович, властиво, Українці і що найбільший російський прозаїк Гоголь, хоч і писав мовою московською, але тілом і душею був Українець, навіть у своїх “Мертвих душах”.

Проти такої методи, мабуть, таки можна було б дещо сказати, але нам, учням, вона подобалася незвичайно. А найбільше тому, бо давала нам у руки непереможні аргументи для дискусій із нашими противниками, такими ж напівюнаками, чи юначками, як і ми. Якось, одначе, внутрішнє чуття підказувало нам, що в цій справі треба бути обережним, і ми в дискусіях із сторонніми людьми ніколи не покликувались на автора отих аргументів, але використовували їх скрізь і завжди, де слід було, а де може й не годилося. Та й сам Науменко пізніше став трохи ніби то обережніший, але на початках його молодечий запал, – бо було йому якихсь 25-26 літ, коли він почав учителювати, – горів повним вогнем. Не можу й тепер точно встановити, чи він сам створив таку систему пропаганди українства серед учнів, чи робив так під чиїмсь впливом. Дещо, одначе, говорити мені, що тут не обійшлося без впливів Володимира Антоновича, до якого Науменко за тих часів був досить близький. Але до цього я ще повернусь.

Як я вже зазначив, Науменко був прекрасний педагог, Гарний із себе, делікатний з м‘яким поглядом і ласкавими манерами, він, одначе, знав наскрізь кожного зі своїх учнів, що в його середині творилось. Поганих нотаток ставити не любив, а тому в клясі бували в нього й такі сцени. Викликає він того, чи іншого учня. Той встає й чекає запиту. Науменко подивиться мовчки на нього, а потім говорить:

– Бачу, що ви нічого не знаєте з того, про що я маю вас запитати. Правду я сказав, чи ні?

Учень червоніє й тихо каже:

– Правду…

– Гаразд. Тепер сідайте й слухайте, а я вас спитаю тоді, коли ви все добре будете знати.

І учень за деякий час сам голосився до запиту, бо вже наздогнав те, що був перепустив.

Методи Науменко взагалі були своєрідні, але своєрідною була й його реакція на ті чи інші вчинки учнів. Вище я вже розповів про епізод з моєю мазепинською композицією. Аналогічних історій у нього було кілька з учнями, що про мою історію не знали. Але й у площині чисто педагогічній Науменко часто брався несподіваних засобів. Пам‘ятаю один такий випадок, що стався зі мною в четвертій ще клясі. Після одного з диктатів, що він часто з нами робив, Науменко, віддаючи мені мій зшиток, сказав:

– Славінському на цей раз я поставив двійку. Не тому, що його диктант був з помилками, – диктант, як завжди, в нього був дуже добрий, – але тому, що його сусіди і на цей раз списували в нього. Я його не винувачу, не годиться відмовляти товаришеві в тих речах. Але мені осточортіло це списування, а підстерігати й ловити мені не хочеться. Буду тому ставити Славінському двійки доти, доки його сусіди не зрозуміють, що списувати не слід.

Сусіди мої відразу це зрозуміли і мої нотатки за диктати знову стали якнайкращими.

Виховуючи учнів національно, Науменко майже ніколи не торкався громадських і політичних питань, не давав нам матеріалу в цьому напрямі. Щоправда, можна було в його словах помітити певний нахил до поширеного тоді т. зв. народолюбства та деякі елементи демократичного порядку, але все те було якесь притлумлене, неясне, пливке. Чи робив він ще з обережності, чи, може, в нього самого не була, так би мовити, як слід розвинута політична жилка? Тоді ми думали, що він так робив з обережності, але тепер, ретроспективно, гадаю, що він таки з природи політиком не був та що його видатні здібності та його інтереси на цю площину людської чинності не поширювались. Це видно хоч би з двох невдалих спроб виступити в ролі політика за часів першої й другої революції в колишній Росії. Особливо ж нещасливою була політична його позиція в р. 1918, в час, найбільшого українського зриву, коли він став на окрай національного руху, не зваживши, як слід тодішніх обставин і подій, не відчувши могутньої сили всенародної динаміки. Вини його на тому немає, бо ж не може одна людина мати всі здібності в усіх площинах. Але коли б, та вина й була, то Науменко стократ викупив її попередньою чинністю своєю і своєю мученицькою смертю, бо загинув він, як український патріот, від чекістської кулі в часи першого панування більшовиків у Києві.

Скінчивши гімназійний курс і діставши матуру, ми, його учні, попрощалися з ним, як ні з ким іншим з учителів. Зібравши між собою трохи гроша, ми купили розкішне видання повних творів Гете й вислали до нього спеціальну делегацію з цим дарунком. На першому томі ми написали відповідну посвяту, закінчивши її Шевченковими словами:

Чи ми ще зійдемося знову,

Чи вже навіки розійшлись,

І слово правди і любови

В степи, вертепи понесли?

Мені припала честь говорити іменем делегації. Він вислухав уважно, прочитав посвяту й сказав:

– Яка буде ваша доля, не знаю; не знаю, яка буде й моя. Може ми розійдемося всі географічно, може й політично, але є одна єдність, яка триматиме нас усіх в одній духовній громаді: ми Українці. Вірю, що від цієї єдності ніхто з вас не відірветься.

Слова, що зробили на нас тоді велике враження, та які (хай простять мені сучасники!) в значній мірі актуальні ще й тепер.

Тумасів проводив ту саму лінію національного виховання учнів, що й Науменко, але він і назовні і з середини до Науменко був неподібний. Це був уже старший чоловік, негарний, трохи наче прибитий до землі, з сухим скривленим голосом, з якимись незграбними манерами. Але в клясі, викладаючи свою історію, він начебто политий живою водою, ставав ясний, милий, імпозантний. Він так само, як і молодший його колега, до російської програми свого предмету заводив українську історію, але робив це ще виразніше, ніж той із літературою, бо, маючи в своїх руках історію Росії та історію Європи, він у своїх викладах давав багато місця порівнянню подій, та процесів обох тих історій. Для  того він звичайно користувався так званою синхроністичною методою. Так, наприклад, він ставив питання: – Котрого року розпочалась на Україні революція Богдана Хмельницького? І коли йому відповідали, що р. 1648, то він знов питався: – А що було в Москві? – А в Москві на той час нічого ніби то не було. Був собі цар Олексій та й годі. – А що було в цей час у Німеччині, Нідерландах, в Англії – тощо? Учні говорили: Вестфальський мир, державна реорганізація Німеччини, поява самостійної держави в Нідерландах, англійська революція з Кромвелем на чолі і т. п. Зіставляючи вказані факти, ми, за допомогою Тумасова, робили висновки, що українська історія йшла паралельно й однозвучно з історією Європи, а Москва стояла собі осторонь, бо в ній переважали татарсько-азійські впливи. Спрощена, розуміється, була ця метода, але для середньої школи та ще за тих часів, годі було придумати щось ліпшого, а для нашого національного й інтелектуального розвитку вона давала матеріал, що його вагу трудно перецінити.

Не уникав Тумасів і політичних моментів у своїх викладах, хоч і був в очах начальства явно “неблагонадійний” і мав якісь, для нас, щоправда, неясні стосунки чи взаємини з тодішніми російськими революціонерами. Він увесь час виразно підкреслював народоправні тенденції в політичному розвитку Європи і в нашому минулому, виявляв безсумнівні симпатії до республіканської форми державності, залюбки оповідаючи, як ті тенденції виявлялись і в нас, частинно вже за Київської Держави, а особливо, за часів козаччини, коли ці тенденції з цілою силою своєю підтримувала Запорозька Січ. Не боявся він іноді торкатися з цієї точки погляду й, так би мовити, новітніх часів, бо одного разу приклав свою улюблену синхроністичну методу й до такої події, як “весна народів” з р.1848, вказавши на те, що Україна й тут не зосталась за Європою позаду, а навіть, до певної міри, й випередила її своїм Кирило-Мефодіївським Братством.

Персонально становище Тумасова – спеціально в нашій клясі – було дуже делікатне, бо з нами разом училися два його сини: один – легальний, другий – нелегальний. Училися вони взагалі середньо, але історію знала ліпше за нас усіх. Він із ними в клясі поводився дуже суворо; викликаючи, завжди ганяв їх питаннями по цілому курсу, а коли треба було ставити нотатку, то виходило із цієї ситуації тим способом, що запитував у клясі, скільки він має поставити. Це запитання він, щоправда, робив лише щодо легального сина. Кляса майже завжди одноголосно говорила: “пять1” А він цю п‘ятку зменшував на чотири. Нелегальному своєму синові він нікого не питаючись, ставив таку саму нотатку, як і легальному.

“Неблагонадійність” Тумасова не минула йому дурно. Не знаю подробиць, але кураторія округи конфіденціально запропонувала йому пошукати собі якоїсь іншої школи, бо в гімназії вона його далі тримати не може. Спробував він знайти собі ширшу працю в університеті, де він був доцентом, але й до цієї спроби кураторія поставилась негативно. Тоді він, за допомогою Житецького, що свого часу був опинився в такому ж становищі, як і Тумасів, знайшов собі посаду вчителя історії, – і то, де, – в Київському Кадетському Корпусі, де вчителював і Житецький.

Це траплялося так у колишній Росії, що одне міністерство не зважало на політичну опінію другого й робило в себе, що хотіло. У корпусі, як потім переказували, Тумасів до певної міри приглушив свою політичну ревність, але національну лінію провадив, як і в гімназії. Сини його не мали надто щасливої долі. Легальний був десь поза Києвом учителем і передчасно вмер, нелегальний був у Петербурзі видатним адвокатом, а в час революції, в 1917 році ретельно взявся за українську працю, спеціально за організацію українських військових, що їх так багато було тоді в цій столиці, але довго праці не провадив, бо заслаб і вмер, здається, на запалення легенів.

Третій з наших українських учителів – Андрій Данилович Юркевич ні в чому не нагадував ні Науменка, ні Тумасова, а мав свою лінію, властиву лише йому, та яка, мабуть, таки вже й тоді не була можливо комусь іншому. Викладав він у нас грецьку мову. Говорили про нього, що він був прекрасний гелленіст, але вчитель з нього був, як з клоччя батіг. Ні програм, ні яких будь метод він не визнавав, а якоїсь своєї не мав. І все навчання зводилося до того, що він на годинах пояснював, що треба вивчити з підручника, а потім робив переклади з грецької мови. Визнавав він тільки ці переклади, й до перекладів на грецьку мову, що їх треба було, згідно з підручником робити, ставився негативно і навіть презирливо. – Дурниці, мовляв, бо ж тепер ніхто в світі цією мовою не говорить, не вміють нею говорити навіть самі Греки. – Так само не визнавав він жадних писаних вправ, а тому, що на іспитах при переході з кляси до кляси треба було писати “екстемпорале”, то він учням наперед говорив, що він їм продиктує на іспитах. Але на іспитах матуральних, де цього робити не можна було, бо теми приходили з Кураторії округи, з ним траплялись дуже неприємні інциденти.

Один із таких інцидентів пам‘ятаю. Якось серед ночі прокинулись ми від несподіваного галасу. У спальні стояв Юркевич і сердито кричав:

– Де тут спить отой дурень, такий а такий?

“Дурень” теж прокинувся, встав і хотів вдягти на себе штани.

– Не треба, нема часу, йдіть зі мною, як є, – закричав на нього Юркевич і повів його до кімнати, де стояв рояль та де нікого не було. Там він довго лаявся, а потім сказав: – Отакого дурня Ви з мене зробили, – це слово з тяжким наголосом написали, а я ж вам усім стільки разів говорив, що це слово не має на собі жадного наголосу. Та як би оце ще був гострий, чи тупий наголос, а то тяжкий і, наче дуга, широко змальований. Я шкрябав, шкрябав ножиком і папір продер! Зараз же сідайте й перепишіть ціле “екстемпорале”!

І він сидів поки той не переписав, а потім уже лагідніше сказав:

– Бить Вас треба було б за те, що на матуральному іспиті такі помилки робите, а мені сорому завдаєте… А все оті дурні “екстемпоралія”!

Жадної пропаганди Юркевич не тільки не провадив, але взагалі з учнями про яку-будь політику, чи навіть про українську справу ніколи не говорив. А втім уже самим своїм існуванням в гімназії був він великою підтримкою нашому українству. Справа в тому, що цей старий уже тоді чоловік, за все своє життя не хотів, чи не міг, ні з якого боку зросійщитись, хоч і перейшов, як усі, російську школу і був довгі літа учителем у російській гімназії. Він нікому нічого не здавав зі свого українства, говорив зажди і скрізь по-українському і навіть викладав свій предмет українською мовою. Та якою! Чистою, гарною, прозорою, як річка його рідної Полтавщини. В мене в усі й досі бренять слова його перекладів, що робив він нам з Гомера:

– Навсікая дала Одисеєві глечик з водою…

Мабуть, ця риса лежала вже в основі  родини Юркевичів. Не знаю, чи був таким, як він, його брат, професор філології Московського Університету, але його другий брат, відомий київський лікар, мало чим різнився від Андрія Даниловича. Сам Андрій Данилович, старий парубок, хоч мав добру вчительську платию і був взагалі заможною людиною, жив дуже скромно в двох малих кімнатах старого домику на Нижній Володимирській вулиці. Вдягався він також дуже скромно. Літо і зиму ходив у якійсь старосвітській кереї й завжди носив з собою парасолю у шкіряному футлярі, що її він ні за якої погоди не розкривав. Тому про нього пускали чутку, що він був дуже скупий. Після його смерті ці чутки розвіялись, як дим, бо тоді тільки дізналися, що більшість своїх прибутків він віддавав на допомогу бідним гімназистам та студентам і робив це таким способом, що ті, кому він помагав, і самі не знали, звідки вони ту допомогу мають. Розвіялась легенда про парасолю, бо говорили, що він її не розкривав тому, що носить у ній великі гроші. Та виявилось, що у футлярі парасолі давно вже не було, матерія вся зотліла і трималася лише сталевим пруттям.

Коли настав час іти на димісію, Андрій Данилович був цілий нещасний. Нещасним він зостався й коли димісіонував. Бідний старий так звик у певну годину ходити до гімназії, що його згорблена мала фігура з парасолею в руках, щодня і за всякої погоди з‘являлася на бульварі з Великої Володимирської вулиці десь коло половини дев‘ятої години, коли в нас починалися лекції. Він підходив бульваром до самої гімназії, спинявся супроти дверей, що цими входили вчителі, дивився на них деякий час мовчки, а потім сумно завертав і тихо плентався до дому. Час від часу ми відвідували його, і він нас вітав, як рідних дітей, частуючи чаєм, мазурками та маківниками, що йому надсилали з Полтавщини. В пам‘яті нашій заховався Андрій Данилович, як дивак, але разом з тим, як світлий персонаж з тих далеких українських часів, що були колись і не вернуться.

На прощання з гімназією згадаю ще один епізод, що мав для нас дуже повчальний характер, хоч стався він і не в гімназії, а тільки близько від неї і був зв‘язаний зі знаними університетськими непорядками року 1884. Було це так. Восени цього року, ми були тоді в сьомій клясі, призначено було святкування ювілею п‘ятидесятиліття існування Київського Університету. З цілої Росії і з закордону з‘їхались до Києва різні наукові й урядові делегації й окремі гості, а між ними й відомий статс-секретар, обер-прокурор Святійшого Синоду, професор Побєдоносцев, незмінний і всемогутній дорадник Олександра ІІІ, опора й ідеолог його реакційного режиму. Усе йшло нібито гаразд, але напередодні свята до ректора університету дійшли чутки, що студенти мають нібито намір у час урочистого засідання в актовій залі зробити ворожу Побєдоносцеву маніфестацію. Щоб запобігти цього, ректор дав наказ студентів взагалі до залі не впускати, а сам вибрав знайомих йому студентів, які мали репрезентувати студентську громаду на тих зборах. Студенти обурились і, не маючи можливості зійтися в університеті зібралися масово близько від нього, – на розі Бульвару й Великої Володимирської вулиці, кудою мали переїжджати всі депутації й усі гості. На всякий випадок запаслись вони гнилими яйцями і яблуками та стали чекати з‘їзду.

Не пам‘ятаю вже, звідки, але ми дізналися про те, чим пахне в повітрі, й старші наші кляси кинули гімназію та приєдналися до студентів. Стали з‘їздитись гості й депутації, їхали помалу й усі у відкритих каретах, чи у фаетонах. Декого студенти вітали, інших пропускали мовчки, але, коли перед ними з‘явився Побєдоносцев, звелася буря. Свист, викрики, повітрям полетіли яйця й яблука, і все те падало чи на самого Побєдоносцева, чи на його карету. Тяглося не лише кілька хвилин, бо візник ударив коні і встиг проскочити наперед, але за Побєдоносцевим трохи ззаду їхав тодішній київський митрополит Платон, гарний, сивий чернець у білій намітці, в панагії і з посохом у руках. Повертати назад уже не було коли, і він їхав далі. Коли він опинився біля студентів, то несподівано для всіх, а може й для себе, – встав у кареті й, спираючись на посох, широким жестом тричі благословив студентську юрбу. Юрба відповіда йому оплесками, бо прийняла це як подяку собі за те, що сталося з Побєдоносцевим. Як пояснив митрополит свою поведінку Побєдоносцеву, не знаю, але студенти після нього вже на інших гостей не чекали, а збившись юрбою, пішли Бульваром униз в напрямі до Хрещатику.

Маніфестаційно, з вигуками й піснями, перейшли вони Хрещатик, а десь уже біля Олександрійської вулиці розійшлись кожний, куди мав. Ми всі, ясна річ, увесь цей простір перейшли разом із ними, вигукуючи і співаючи, як і вони, бо співали вони виключно українських пісень, добре відомих і нам. Одну пісню, одначе, ми чули перший раз, а якраз нею вони зачали свій похід, нею і скінчили. Це була забута вже тепер пісня, попередниця нашого сучасного гімну. Пам‘ятаю з неї лише перші рядки:

Та Україно, та Україно,

Ти моя рідна мати,

А чи довго ще та над тобою

Будуть глузувати?

Та гукни, гукни та, Україно,

Та на свої рідні діти …

Стефанович, що ходив разом із нами, записав тоді ж ці слова і голос цієї пісні, розбив її на голоси, і ми довго і часто співали її й у клясі і в дортуарі. На жаль, цей вірш в мене затратився, хоч я його й довго зберігав. Мелодію, одначе, пам‘ятаю.

Ця маніфестація була для нас, наче вступом до нової ідеології й до нового життя. Вона, з одного боку ставила перед нами політичне питання про необхідність боротися за людські права у державі, з другого – цементувала наші національні змагання, бо та пісня, що ми її довго ще вважали свого роду національним гімном давала ясний і точний напрям дальшої національної праці. З таким враженням пережили ми останні роки гімназії, з ними ж вступили й до університету.

За два роки після цієї маніфестації складали ми матуральні іспити. Іспити перейшли добре для нас усіх, бо ніхто на них не завалився. Але одночасно не знайшлося серед нас і так званого першого учня. Ліпше за інших витримав іспити Володимир Селецький, мій земляк і одноліток, пізніше видатний лікар-психіатр, доцент київського університету і, директор відомої Кирилівської лічниці в Києві. Але й він, єдиний з усіх, дістав лише другу нагороду, срібну, а не золоту медаль, що личить першому учневі. Знання першого учня, властиво кажучи, треба було б надати екстернові, що разом із нами складав іспити. Цей екстерн – був молодий офіцер-поручник, літ 26-27, вищий за середній зріст, з дуже інтелігентним лицем і приємними манерами. Звали його Трохим Зіньківський. Його тримали осторонь від нас, садовили далеко за окремим столом. Ми з ним не мали нагоди вести які-будь ширші розмови. Та й не змагалися до того, бо не знали, що цей екстерніст і тоді був видатним членом молодшої української генерації.

Частина 10.

Новий університетський статут. – Склад  професури. – Німецька, московська й українська групи. – Національний склад студентства.

В 1886 р. вступив я в університет, і не тільки я, а всі мої товариші, бо оскільки пригадую, ні один із них не обминув цього освітнього стану. Того університету, що був перед 1884 роком ми вже не застали. Ворожа маніфестація проти Побєдоносцева спричинилася до того, що київський університет був закритий на цілий рік, а студентів розіслано на “місце народження”, що для  багатьох із них було дуже неприємне, бо часто траплялися такі випадки, що “місце народження” було зовсім випадковим і народжений у ньому ніколи його потім і на очі не бачив. За рік їх усіх прийняли знову на університет, за винятком тих, що вже перед тим були заготовані неблагонадійними в очах жандармерії. Крім того ця маніфестація спричинилася й до того, що приспішено загальну реформу цілої університетської справи.

Статутом з 1885 р. скасована була попередня, так звана предметна система, запозичена свого часу, щоправда з деформаціями, в університетах німецьких, а заведена інша, згідно з якою всі предмети факультету чи його відділів були обов‘язкові для всіх студентів. Провчившись згідно з цією системою на двох факультетах і спостерігаючи пізніше методи й наслідки предметного навчання в закордонних університетах, я не сказав би, щоб ця нова система була гірша за попередню. Сказав би більше: подекуди, особливо маючи на увазі спеціальні властивості студентів колишніх московських університетів, вона була краща, бо давала їм можливості за час навчання не тільки засвоїти собі методу наукового думання й праці, але й спрямована була на те, щоб виробити з них людей з широким професійним і загальним поглядом. Доказом для цього, може бути між іншим й те, що в пізніших своїх рухах студентство, вимагаючи різних реформ, ніколи не згадувало про поворот до попереднього способу навчання. А професорським викладам ця нова система не вадила, бо давала їй більше обов‘язкових слухачів, а тим і ширший простір для поширення своїх поглядів і своїх впливів.

Головним автором цього статуту, як відомо, був Побєдоносцев. Але ця людина наскрізь реакційна, була разом з тим блискучим ученим [пропущена одна стрічка ]. Можна припустити, що цим статутом Побєдоносцев-політик, попав до певної міри в пастку, яку йому наставив Побєдоносцев-професор.

Далеко гірше було з  адміністраційною частиною статуту. Вибори на посади директора й деканів були анульовані. На ці посади призначались люди згори. Заведений був частий догляд і контроль студентства, притягнуті були до цього навіть педелі, бо кожний студент мав у них своє число і, входячи до будинку університету, коли був без пальта, мусів у них залишати хоч свою шапку, щоб можна було перевірити кожного разу, чи був він на лекціях, чи ні. Студенти були проголошені “окремими відвідувачами університету” й позбавлені будь-яких колегіальних прав, включно до права збиватися в більшій кількості в коридорах у час перерви між лекціями. А для того, щоб і поза стінами університету догляд за ними був доцільніший, надано їм було обов‘язкову уніформу, мундир і сурдут подібний до гвардєйських одягів, хоч і без погонів, зате з шпагою. У своїх рухах поза містом зв‘язані вони були різного роду паперами, без яких не сміли покидати міста, навіть на день чи два. Обмежені вони були і в інших правах. Навіть женитися без дозволу начальства не сміли, хоч би їм і було вже багато більше, ніж 21 років.

Одначе цю сувору регламентацію, не можна було пристосувати до студентів так, як того хотіли її автори. Адміністраційне начальство університету було нове і мало триматися нових правил, але люди, що з них складалося те начальство, були не нові, а майже всі вони здавна служили на університетах, на тих чи інших посадах. До нових правил тяжко було їм призвичаїтись. До того, в університеті деякий час офіційно існували два режими. Ті, що були вже студентами з 1884 р. підлягали старому режимові й учились по старих правилах, а новий статут обов‘язував лише тих, що вступили в університет, зачинаючи від 1885 р.

Де ж там, наприклад, було вгледіти, хто має носити уніформу, а хто ні. Для контролі вигадано було такий спосіб: кожний новий студент мав зголошуватись в ректора і в інспектора в повній уніформі зі шпагою з боку, і лише тоді діставав студентський білет. Усі студенти зголошувалися і всі були в уніформі, хоч більшість із них тої уніформи не мали. Досягали вони цього таким способом, що в сусідній ректорської і прийомної кімнати, вони зробили переодягальню. Одного разу ректор оскільки собі пригадую, був ним проф. Фортунатов, вийшов чогось із своєї кімнати й застав із десяток студентів, що вдягали на себе чужі уніформи. Він здивовано подивився й сердито запитався:

– Що це ви, тут гардеробу зробили, чи що?

– А де ж нам переодягатись? – відповів йому один із бородатих студентів, – у коридорі ж напевно не годиться?

Зголошення не припинились і після цього випадку, мабуть, це була директива згори, але ні ректор, ні інспектор більше вже зі своїх кімнат до “гардеробної” не входили. Так було з уніформою в самому будинку університету, поза ним студенти поводилися з нею кожний, як йому подобалось. Хто мав охоту – носив, інші її ігнорували, але здебільшого ходили в мішаній одежі, наприклад, у цивільному пальті, але зі студентським картузом на голові, або в шинелі зі золотими гудзиками і в смушковій шапці, і т. п. Треба одначе визнати, що само собою уніформа зовсім не була такою вже неприємною для студентів. Навпаки, вони, до певної міри її цінили, бо це була, так би мовити, зовнішня ознака їх суспільної гідності, і то остільки, що перший час, коли йшов студент в уніформі, то поліцейські віддавали йому честь. Потім вони дістали наказ від того стримуватись. І не тільки з боку поліцейських, але й з боку громадянства студенти користувались, коли не пошаною, то в кожному разі значним довір‘ям.

Зі мною, наприклад, стався такий випадок, коли я перейшов на юридичний факультет. Літом я перебував два місяці на кондиції, де мені платили 25 карбованців місячно; разом 50. Двадцять карбованців із них я витратив на одежу та дрібні потреби, а з рештою поїхав до Києва. Приїхавши рано, я залишив свій куфрик на двірці, а сам пішов до університету вплатити так зване вписове, щоб дістати студентський білет, без якого тоді було зареєструватись у поліції. В університеті, одначе мене чекала немила новина. Вписове в п‘яти карбованців було підвищене за цей час до 25! Я заплатив, білет дістав, але грошей у мене залишилось менше п‘яти карбованців. Пішов я до ботанічного саду роздумувати, що мені робити, і не надумав нічого. Це сталося десь коло 15 серпня. Близьких мені людей у Києві я ще не мав, так само, як минулому року, навіть тітка, що з Києва майже ніколи не виїжджала, цим разом перебувала в Таращі. Фінансова скрута в моїй родині була велика і я з розпуки вирішив, що чекатиму, поки хтось приїде, живучи в ботанічному саду. Знайшов собі там місце спати серед кущів на горбочку, що тулився до паркану від Караваївської вулиці. Знайшов я, бо знав про нього і джерельце з чистою водою, а на сніданок, обід і вечерю купував собі білого хліба та сотню слив на Жидівському Базарі, до яких баба, що їх продавала, завжди додавала ще якийсь десяток на причинок.

Так треба було прожити днів 10-12, і все йшло нібито гаразд. Я почував себе дуже добре, був бадьорий, веселий і навіть писав вірші. Але за кілька день почалися дощі. Одну ніч я якось переспав під дощем, але на другу ніч уже став боятися й пішов по вулицям міста з неясною надією на якийсь порятунок. І він знайшовся! Ішов я Нижне-Володимирською вулицею та й бачу, – висить папірець на воротах одного з домів: “Наймаються кімнати”. – Я прочитав, махнув рукою і зайшов у двір, думаючи собі – хоч подивлюся. Двірник мені показав ці кімнати і одна з тих кімнат мені дуже сподобалася: маленька і вузенька, але все як слід: окремий вхід, ліжко, стіл, два стільці й умивальник. І ціна для мене добра: чотири карбованці місячно з послугою і двома самоварами денно. Я задумався і несподівано спитався: “А господар дома?” Господар був вдома і був це приват-доцент університету Якимович, середніх літ людина, в окулярах і з довгим волоссям. Я сказав йому, що мені кімната дуже до вподоби, що я хотів би взяти, але тепер не маю чим платити, а можу це зробити лише за два-три місяці, тоді, як улаштуюсь з лекціями. Він подивився на мене, на мій уніформований картуз, єдину ознаку мого студентства, усміхнувся і сказав:

– Добре, я почекаю. А де Ви тим часом спинилися?

Я не став критись перед ним і відповів:

– У Ботанічному Саді.

Він зняв окуляри, ближче глянув на мене й швидко-швидко проговорив:

– Ботанічному Саді? В такий дощ? Так ідіть і негайно переїжджайте!

З цим домом і його господарем зв‘язано в мене багато споминів, бо жив я в нього не один рік, і не тільки в тій малій кімнаті, але і в інших, інших і ліпших.

З так званими студентськими вільностями сталося більш-менш те саме, що й з одежею. Я потім дізнався, що в деяких університетах, відносно нових, і з меншим числом студентів, як Томський і Казанський університети, на довший час пощастило ці вільності скасувати, але в Київському, що мав уже тоді понад дві тисячі студентів, – годі було чогось більшого в цій справі досягти. Студенти гуртувались уже й перед тим не в університеті, а поза ним, – збиралися літом по садах чи то за містом, зимою по квартирах, і очі університетського начальства не були такі далекоглядні, щоб їх там бачити. А заборона сходитись більшими гуртками в університетських коридорах, широких мов вулиці – зразу ж стала фікцією. Бо ж субінспектори, що з обов‘язку служби мали за тим слідкувати, коли в коридорах часом у перервах і з‘являлись, то вони ті студентські гуртки мовчки і не спиняючись, здалека обходили.

Так само фікцією стала й комбінація педелів і студентських шапок. Кожний студент приносив зі собою якийсь старенький уніформований картуз і залишав його назавжди у педеля, а той за якихось двадцять-тридцять копійок місячно старанно дбав, щоб картуз у час лекцій висів на відповідному числі. Єдино реальною була заборона женитися без дозволу начальства, але студенти женилися лише зрідка, а коли хотілось, чи треба було, то можна було повінчатися десь на селі, без усякого дозволу, і такий шлюб, що не дозволявся в правилах, все ж таки був цілком законний.

Студентом університету я був дуже довго, бо цілих десять літ, з них один рік на медичному факультеті та по чотири роки на юридичному й історично-філологічному факультетах. Про те, чому я записався був у медики та чому так скоро втік звідти, я вже говорив і повторювати не буду. Цей перший рік мого перебування в університеті взагалі був для мене дуже тяжкий і нещасливий. Справа в тому, що я склав матуру в дуже несприятливий для моєї родини час, коли вся вона переживала велику матеріальну скруху. Я знав про це і не хотів нікого обтяжувати ще й моїми труднощами, тому вирішив пробиватись власними силами. А це було нелегко, бо вийшов я з гімназії буквально з копійками в кишені, з одежі мав на собі всього лише гімназійну блюзу зі сильної парусинової матерії та такі самі штани.

Крізь літо я якось перебився, діставши кондицію в Ковлі. Про неї говоритиму нижче, бо як раз там мені припала нагода познайомитися з родиною Косачів, що жили на той час у своєму маєтку – Колодяжному. Але коли я повернувся до Києва, то всі труднощі знову станули передо мною, бо як приїхав я тоді, коли всіх моїх товаришів у Києві не було, а інших знайомих на той час я ще не мав. Була, що правда, в Києві тітка, але й вона переживала тяжку скруту, бо в неї вмер чоловік, не залишивший нічого, крім [великих боргів (?)]. Вона знала про моє становище й від щирого серця хотіла допомогти, але більше, часом почастувати мене скромним обідом, вона нічого не могла зробити, бо сама сиділа “без оних”, як говорила вона, не втрачаючи і в той тяжкий для неї час властивого їй дотепу. Врешті, коли з‘їхались товариші, то один із них знайшов мені маленьку кондицію у своїх родичів, для бурсаків із Софійської бурси, що з ними я проробляв лекції із усіх предметів і діставав за це цілоденну їжу й канапку на пізніше. Так пережив я й зиму, якось навіть одягнувся трохи.

Ходив я на лекції, але від студентських і взагалі університетських справ був далекий, мало ними цікавився і мало що про них знав. Тому цей рік можна було б взагалі перепустити, говорячи про університетські спогади, бо ж вони властиво зачинаються правильно лише з другого року, коли я переписався на юридичний факультет.

Кілька слів про професуру тодішнього Київського Університету. Національно складалася вона з Москалів, Німців та Українців. Згідно з тим ділилася вона й на групи московську, за тодішньою номенклатурою “русскую”, німецьку і українську. Тоді ці групи звалися партіями, але гуртувались люди не на політичній платформі, а до певної міри на базі загальнонаціональних та ще більше професійних інтересів. Групи сперечалися між собою не за принципи, а за університетські впливи та посади, бо кожну нову катедру хотіли обсадити своїми людьми, щоб на професорських зборах мати більше своїх голосів. Національні назвою, ці група були не зовсім національні своїм складом. Так, наприклад, до німецької групи належали деякі Москалі, бо їм там чомусь було вигідніше, а до “русскої” групи, крім Москвинів, що їх було не так вже багато, приєднувалася й ціла група професорів українського походження. Єдино чистою групою були Українці, а це, ясна річ, тому, що ця група була числом найменша і приєднуватись до неї тим, хто Українцем не був – не було жадної рації. До всякого того – ця група мала ще й своє політичне забарвлення, яке не було “благонадійне” в очах університетського та іншого начальства. Крім української групи, політичне забарвлення мала група “русская”, але у відміну від української, – вона була зовсім “благонадійна”. Жадного нібито політичного забарвлення не мала група німецька. В питаннях політичного порядку вона трималась нейтралітету, але цей нейтралітет був, так мовити, подвійного характеру, – сприятливий до носіїв урядової політики і не дуже то сприятливий, коли йшла справа про опозицію.

Професорські групи не мали якоїсь означеної назверх організації, збирались у приватних помешканнях, від нагоди до нагоди, не мали постійних голів, секретарів тощо, і сила їх залежала від внутрішнього складу та від зовнішніх мінливих обставин. Так, один час найсильнішою групою була група німецька, по-перше тому, що вона була досить числена, а по-друге тому, що до неї належали дуже поважні, не лише в університеті, але й у місті професори, особливо медики, як Трітшель, Горнгавпт та інші. Провід у цій групі був у руках проф. Ренненкампфа, що викладав “Енциклопедію права”. Він став ректором і одночасно Головою Київської Міської Управи, але скоро скомпрометувався на обох посадах. У Міській Думі стали говорити про якісь невиправдані рахунки, в університеті балакали про якісь дрова, а зі студентами він став поводитись так, що вони йому почали бити вікна, а скінчили тим, що чисто українським способом вимастили дьогтем парадні двері в його будинку, що стояв на Кузнечній вулиці. Ця поведінка Ренненкампфа знеохотила німецьку групу, бо її члени завжди були порядні люди.

Сила німецької групи  підупала і на її місце прийшла група “русская”. Провід над нею довший час тримав у своїх руках проф. Пихно, що викладав на юридичному факультеті політичну економію. Ця людина поводилась в університеті обережніше ніж Ренненкампф. Пихно не потребував для себе персонально посад, тому не мав діла з жадними дровами, чи взагалі рахунками, бо був добре забезпечений, як видавець газети “Києвлянин”, що давала йому певні прибутки і одержувала урядову субсидію. Зі студентами він мав діло лише, як професор, – уникаючи тим зайвих конфліктів. Справа своєї групи серед професорів переводив він не стільки сам, скільки через своїх помічників, що були в нього під рукою на всіх факультетах. Що ж до своїх політичних аспірацій, що були забарвлені особливою ненавистю до українства, хоч і був він сином українського селянина з-під Києва, – то він їх провадив не з університетської катедри, а в свому редакційному кабінеті, в передових та інших статтях своєї газети, а також, само собою, серед кол вищої київської, а по части й петербурзької адміністрації, де в нього були солідні зв‘язки. Студенти його не любили, мабуть іще більше, ніж Ренненкампфа, але вікон йому не били і дверей дьогтем не мастили, – може тому, що біля тих дверей і вдень і вночі ходили люди, бо ж через них треба було  йти й до його помешкання і до редакції. Тому студенти обмежувались тим, що виливали свої почуття до Пихна в той спосіб, що писали про нього різного роду московські та українські вірші, в яких його прізвище рамувалось з таким словом, що годі його покласти на папір.

Найменша числом, як сказано, була група українська. Коли не рахувати певної кількості, так мовити, “таємних Никодимів”, то Українців, що належали до цієї групи було всього три. А саме: Антонович, Лучицький і Дашкевич. Всі вони входили в склад професури історично-філологічного факультету. Впливів вони не мали, побічних університетських посад не брали чи не діставали, рідко кого з людей близьких собі по переконанням могли перевести через вузькі тоді ворота наукових титулів чи посад, – але внутрішній їх потенціал був безконечно вищий ніж групи московської. Німецька група ставилася до них байдуже, але з повагою, а московська група, хоч і дивилася на українську групу “вовком”, але не без поваги, бо були то люди чистих рук, порядні, віддані науці та своїм ідеям.

Треба, одначе, в добро всіх трьох груп сказати, що своєї боротьби і своїх аспірацій вони не вносили до задиторій і до своїх лекцій. Так, скажім, той самий Ренненкампф, що набув собі таку лиху славу, – на катедрі був безоглядним професором, а поза тим автором гарного підручника “Енциклопедії права”. Або Пихно, вчений з нього був неабиякий, хоч майже весь свій час і сили віддавав він згаданій уже газеті. Професор з нього був добрий і в методах навчання досить винахідливий. Згадаю хоч би, як він поборював на своїх семінарах тенденції марксизму, що на той час, що правда досить слабо, але почали вже просочуватись і до київських університетів. Теорію Маркса він викладав, як то кажуть “екс катедра”, – не погоджувався з нею, але подавив усі “за” й усі “проти” цілком об‘єктивним способом. А на семінарах примушував студентів писати реферати на основні тези марксистського вчення, з обов‘язковим студіюванням “Капіталу” Маркса й цілої відповідної економічної літератури. Студент таким чином міг добре обзнайомитися з предметом і сам перевірити вартість згаданих вище тез, – різного роду марксистські брошури йому вже були непотрібні і не впливали на нього. Я сам написав у Пихна три такі реферати і праця над ними дала мені на ціле життя імунітет від марксистської теорії.

Були, щоправда, серед професорів і винятки з цього правила, але їх було  таки небагато. Найбільш характеристичні із них, що старанно підкреслював у своїх лекціях своє політичне “кредо” був такий проф. Флоринський, що викладав на історично-філологічному факультеті – слов’янознавство. Не знаю, хто він був з походження, ‑ здається таки, що “землячок”, але ненависть його до українства була просто хвороблива. Особисто він не був лихою людиною, але коли на лекціях зачинав говорити про Українців, то в нього піна закипала на губах. Але всі його змагання не давали жадних наслідків. Предмет його був другорядний, слухало його два-три студенти, та й сам він був неталановитий, поганий промовець, що не міг нікого зацікавити. І таки не зацікавив, бо я, наприклад, хоч і як намагався, не міг пригадати, щоб з університету  вийшов хоч один його “учень”, що їх мали всі професори, навіть і ті що талантами не блищали.

Другий виняток був в юридичному факультеті, але це була скоріше карикатура, ніж щось інше. То був такий професор російського державного права – Романович-Славатинський. Як відомо, новий університетський статут заборонив виклад державного права, як воно склалось в Європі, залишаючи лише державне право Росії, а відповідні директиви вимагали від професора, щоб вони викладали це право в аспекті самодержавного принципу. Романович-Славатинський старий уже, але все ще “самоотверженний малоросіянин”, увесь час намагався старанно виконувати оту директиву. Пам‘ять у нього, одначе, була вже погана, а тому він завжди носив з собою якісь листочки і з них читав, але хотів робити це так, щоб студенти не бачили, що він читав. Для того він використовував своє каліцтво, бо мав він одне лише око, а в другому носив штучне, розмальоване скло. Він сідав на катедрі боком, штучним оком нібито дивився на аудиторію, а правдивим читав з папірця, що лежав у нього на колінах. Студенти, що їх ніколи в нього не було багато, це завважили і, коли він голосно промовляв, що самодержавія це, мовляв, як самоцвіт дорогоцінний, що всю свою силу й красу ні від кого не позичає, а має їх у собі самому, – вони часто навшпиньки обходили катедру з боку штучного ока й утікали з аудиторії, а він урочисто продовжував виклад – у порожнечі. Немило було йому стверджувати цей факт, коли він кінчав лекцію, але він ніколи й нікому на це не скаржився, а кожну нову лекцію зачинив тим самим способом, що й попередні, аж поки не дочитався таки до повної пенсії.

Але таких, так би мовити, плям, як Романович-Славатинський, чи Флоринський, в Київському університеті було небагато на професорських катедрах, а в масі своїй, незалежно від їхніх політичних переконань, професори становили дуже солідний педагогічний і вчений корпус, що вирівнювався, а в дечому й переважав такі університети, як петербурзький чи московський.

Студентський склад національно був різноманітніший від професорського, Масив студентства творили Українці походженням, за ними йшли Поляки й Москвини, а третю більшу групу давали кавказькі нації, що серед них особливо багато було Грузинів. Жидів було мало, – може якихсь десять-двадцять на цілий університет. Соціальний склад студентів був більш-менш такий самий, як і склад учнів по гімназіях, – особливо серед Українців. Головним чином це були діти середніх верств, близьких до селянства, священиків, дрібних землевласників, різного роду урядовців, заможних і навіть бідних міщан і селян.

Москвинів було небагато і були то найчастіше діти урядовців та інших зайд, від вищих до нижчих, що вже до певної міри підлягали [впливу (?)] побутової української культури, але одночасно з тим високо тримали ще прапор своєї російщини, в чому їх підсилювали нові зайди та певно групи зросійщених Українців.

Поляків було так само небагато. Головним чином – діти польських землевласників та посесорів на Україні. Вони трималися своїх гуртків, не змішуючись з представниками інших націй, особливо уникаючи Москвинів, але дехто з них, з бідніших, часто й охоче приставали до Українців.

Кавказці тримались також окремо, але до Українців виявляли незмінну симпатію, хоч у масі своїй, їдучи до Києва, думали, що вони їдуть до справжньої Росії, бо про Українців та Україну до того часу, як правило ніколи нічого не чули й не знали. Поляки змагались час від часу нав‘язати тісніші відносини з Кавказцями, спеціально з Грузинами,  але оскільки мені відомо – ці змагання не давали якихсь більших наслідків. Жиди тому, що їх було мало, жадної ролі в університеті не грали, а коли до якої групи приставали, – то до російської.

Цей національний склад київського студентства наддавав університетові особливий характер, що його інші російські університети не мали. Бо ж навіть і ті з них, що знаходились на території не-російській, не мали такого різнонаціонального масиву, як київський. Московський та петербурзький університети, ясна річ, були чисто російськими з малими іншонаціональними цінностями. Такими ж були й університети казанський і одеський. Навіть харківський не міг рівнятись з київським, бо був надто сильно обсаджений Москвинами. Аналогічне становище мав хіба ще університет варшавський, де в студентстві переважав польський елемент, але й там він був розводнений численними з цілої Росії наїжджими семінаристами, що їм дозволили, і то з метою русифікації, – вступати на університет без матури. Те саме правило було застосоване пізніше й до новозаснованого томського університету.

Був ще один університет – дорпатський, чисто німецький, але його заводити до аналогії нема рації, бо тоді ще він зберігав свій характер чистої копії малого німецького університету, з викладовою німецькою мовою, лекторатами, студентськими корпораціями, навіть з предниками. Пізніше його зрівняли з іншими російськими університетами, навіть дозволили на нього вписуватися й семінаристам.

Частина 11.

Політичні настрої серед московських та українських гуртків.

За тих часів гімназист ще вступав до університету наче до складної інтелектуальної лабораторії, де з нього витворювалась людина, індивідуум, інтелігент. Ясна річ, що й тоді можна було скінчити той чи інший факультет, дістати університетський диплом і зістатися при тому малоінтелігентним, дрібним інтелектуалом, що йому досить диплому й формального знання свого фаху, а про все інше – байдуже. Але більшість діставала в університеті не лише формальні знання, а й відповідні своїм здібностям інтелектуальні зацікавлення, що трималися потім уже більше-менше ціле життя. В атмосфері лекцій і книжок, у розмовах студентських і професорських, в окремих впливах людей і гуртків, складався у студентів світогляд політичний, соціальний і національний, творилися методи особистої і громадської чинності, встановлювалася база загального світосприймання.

З головою поринув у цю атмосферу й я, коли став студентом, і щільно наблизився до тих джерел, що в них нуртувало київське університетське життя. Поринув я туди сам, не маючи якого-будь проводу, чи то від своєї родини, чи взагалі від когось із старших людей, і можна було б дивлячись з боку, припускати, що доведеться мені пливати не лише в чистій воді, але попадати й до тієї чи іншої ковбані, та на моє щастя, в мене був свій власний компас, що я його здобув уже в гімназії. Це була моя національна свідомість, що дала мені можливість не заблудитися і самому в заплутаних тоді стежках університетського життя й довела мене до тісних взаємин з тодішнім справді українським оточенням Києва.

Але перше, ніж до цього прийду, мушу зробити певну екскурсію вбік, мабуть, таки необхідний в сучасних обставинах і для сучасного читача. Можливо, що це застереження треба було поставити на самому початку споминів, але гадаю, що воно й тут буде на місці. Справа в тому, що з того часу минуло вже більше, як півсотні літ, – та ще й яких! Протягом цих літ настали в світі зміни, можна сказати, просто геологічного порядку! Неначе якісь могутні грунтові води підмили цілу поверхню людського життя, змінили і здеформували її зовнішню конфігурацію. Про це можна було б багато й довго говорити, малюючи велетенську картину, як завалювалися великі держави, западали нації, заникали світові доктрини, – порохом і димом розвіювались у повітрі давні й новітні великі аспірації окремих людей і цілих народів.

Але все те не входить у моє завдання, бо було б, мабуть, і не по силі й, взагалі  кажучи, це тепер ще зовсім таки не на часі, бо ж загалом зміни ще далеко не дійшли до свого кінця, а зрештою, ніхто ще й не знає точно, в якій подобі кінець той прийде до людей. Моє завдання скромніше, – й торкається воно тільки українства, – і то лише того, що було колись у Києві півсотні літ тому; зробити його, по можливості, зрозумілим для сучасного Українця. Бо ж треба знати, що за цей період зміну перейшли й Українці, і що ця їх зміна чи не більша, ніж у якогось іншого народу. Основно змінилися не лише люди. Люди, як такі, міняються завжди з покоління до покоління, і то в усіх народів. Але у нас зміна зайшла в самій нації й тепер декому може навіть здаватися, що сучасне українство начебто нічого спільного не має з тим українством давнім. І треба сказати, що для такого погляду немов би таки справді є певні підстави. Бо ж, коли отак собі згадуєш оті давні часи, і тих людей і зіставляєш все те з нашою сучасністю, то в голові зачинає творитися якась неясна уява, що все те було не за твого життя, а за якихось, дуже далеких, чи не історичних часів… Що між тією минувшиною й сучасністю лежить глибока, неперехідна прірва, що нею вони так одрізані одна від одної, що нічого спільного між собою вони не мають. І коли навіть нам старим, іноді, отаке здається, то що ж мають собі уявляти ті наймолодші серед нас, – оте вже третє покоління, що прийшло за нами на поверхню життя? – Вони виросли, розвинулись, стали Українцями – зовсім не в таких умовах і не так, як це було з нами. Вони, справді, нібито одрізані від тієї минувшини, одрізані й тут на еміграції і там, – на батьківщині.

Різні причини діяли тут і там, але факт залишається фактом, нитки живої національної традиції перервані, а ті, що зосталися цілими, переплутані. Змінилася мова, – слова ті самі, що й були, але значення їх стало іншим, оточені вони не тими асоціаціями, що колись. Змінилися методи національної праці й система думок. Ціль залишилася та сама, але шляхи до неї пішли в інших площинах. Нація зісталася, як і була, але її соціальна, й інтелектуальна структура стали іншими. Закрилися старі перспективи, відкрилися цілком нові горизонти й далека, давнождана прийдешність має, неначебто стати близькою сучасністю, бо ж історія на сьогодні швидко, часто й раптово, перегортає свої сторінки.

Наша українська молода поросль, як то й подобає кожній молоді, живе й дихає сучасністю, чекає й наближує до себе майбутність, але дуже зрідка оглядається на минувшину, тому що не признає її, а коли й знає, то не відчуває її, бо національна прискорена еволюція винесла її далеко наперед.

Історія того “дідівського” періоду нашого руху не розроблена, книжок про нього майже немає, а ті що є, – де їх тепер дістати? Архіви, загальні й особисті знищені, люди, на той світ перейшли. Не кажу вже про те покоління, що тоді було старим, чи старшим, про них ми тепер згадуємо лише на “смертних” ювілеях, але з тих, що тоді були молоді, зосталося вже дуже мало, – хіба що якийсь десяток осіб, що так-сяк уміли, чи змогли пережити, останні катастрофальні двадцять п‘ять літ. До того гаданого десятка, там часом належу й я.

Ми в ліпшому, щодо цього положенні, ніж молодь. Ми вміємо говорити тою мовою, що нею говорили півстоліття тому, носимо в собі сліди тодішньої системи думок і асоціацій, розуміємо настрої тодішніх наших старших, їх тактику, стратегію й методи їх чину. Так само говоримо ми й мовою сучасною, так само близькі нам і сучасні національні аспірації, хоч і як вони тепер диференційовані, чого тоді ще не було. Свої для нас і тодішні й сучасні люди, бо ми жили й працювали й тоді й тепер, бо ввесь час чинною й неперерваною для нас була національна традиція.

Поясню прикладом. Візьму для того хоч би й самого себе. Вчився я ,згідно з методою – “буки – аз – ба” і першим моїм підручником був “Часослов” … Перші книжки читав я при світлі каганця, бо воскові, домашнього виробу, свічки горіли лише для гостей та за урочистих свят. Їздили ми волами, зрідка кіньми, цукру й не чули, а світові події доходили до нас наче картини у кривому дзеркалі. Одначе, природно, з бігом часу мені, ясна річ, стали близькі й необхідні й електричне світло, й потяги, навіть літаки, газета й радіо і взагалі цілий інтелектуальний комфорт сучасності. Для мене тому зрозуміла психологія і людини каганцевої й людини, так мовити б, електричної.

Але, як може відчути ота чисто електрична людина психологію каганцевого періоду? Вона може вивчити й знати всі подробиці зовнішніх виявів тієї психології, але інтимний, так мовити, її сенс від неї просто уникає. Згадую при цьому свого “святого” діда. Жив він дуже довго, – поза сто років, і наприкінці життя часом скаржився синові й онукам своїм:

– Бог мене, чи забув, чи не любить, бо примушує мене жити, а мені вмирати давно вже пора. Бо ж яке моє життя? Мені ні з ким, як слід, душевно й поговорити, – всі мої сучасники вже вимерли. Знаю, що ви мене шануєте й любите, але ви мене мало розумієте. Я вас розумію добре, бо ввесь час з вами жив, але я в дечому нібито зовсім чужий, бо ви зі мною не жили раніше.

Ми, останки отого давнього покоління, до столітнього віку не дожили і не доживемо, але дещо з того що відчував мій дід, – приходить нам до серця вже й тепер. Різниця, що правда є – і вона многозначна. Дід мій утратив інтерес до життя, а ми його, далекі внуки, мабуть, цього не втратимо до самої смерті. Бо ж він не тільки живе в нас, але й ми ним живемо і спекатися його не можемо, навіть, коли б і хотіли це вчинити.

Повернуся до Українства. Застав я його, так мовити, в кінці каганцевого періоду. Свічки, що правда, вже горіли не тільки для гостей і за урочистих свят, але й  для буденної праці. Але масово, з національного боку, жили ми ще при каганцях. Я не хочу тим порівнянням якимбудь способом знижувати цей період. Навпаки, – це був безперечно великий етап у процесі українського національного відродження за другої половини ХІХ століття. Мав він великих людей на чолі й виховав кілька поколінь молоді для майбутньої праці національної в усіх її площинах. У ньому, немов в інкубаційному апараті, виплекані були й пізніше розвинулись на волі всі напрями українського національного життя, накреслилась уся пізніше диференціація, – аж до сьогоднішнього дня, а мабуть, таки й далі за цей день. Оте минуле, що було якихсь 50-60 літ тому, не померло ще й нині, не відійшло в історію, навіть для тих, хто його не пережив і не знає. Вкажу на такий хоч би факт:

Кілька літ тому в українській пресі в Галичині й на еміграції велася, – не завмерла й досі – незвичайно гаряча й жвава дискусія про роль Драгоманова в українському політичному житті. Не маю наміру тут входити в детальний розгляд цієї дискусії по суті, – та й про Драгоманова говоритиму нижче. Зазначу лише, що з цієї дискусії зовсім не видно було, що Драгоманова вже майже п‘ятдесят літ немає на світі. Бо ж про нього говорилося з таким живим почуттям, з такою пристрастю, наче він ще й досі живе, працює й міцно впливає на українське громадянство друкованим і усним словом своїм, – живим чином своїм… Зовсім так, а може ще й пристрасніше говорять за нього й проти нього нинішні Українці, як говорили за його життя його прихильники й його противники. Це ще раз документально вказує, що хоч певні нитки національної традиції у нас і перервані, але в цілому традиція живе й недоторкнута.

Політична каганцевість за тих часів була характеристичною не лише для Українців, – вона була такою і для цілої тодішньої Росії. Все ж того, що ми тепер звикли вже звати політичним життям, – там, на Сході Європи, властиво кажучи, ще не було. Не було партій, не було організованих політичних угрупувань, зв‘язаних із більш-менш широкими масами. Політична думка жевріла в окремих, головно інтелігентських гуртках, – найбільше в студентських; виявляючись то в різного роду розрухах, на зразок згаданого мною, що стався в Києві року 1884 з Побєдоносцевим, то – і це був максимум політичного чину, в атентатах, вдалих і невдалих, на різного роду високих урядових осіб, включно до самого царя Олександра ІІ. Але все те було виявом окремих невеликих груп, що своєю безкомпромісною чинністю, може й виховували маси, але ними підтримувані не були. Широкий громадський рух, що підвів був голову у 1860 рр., був задавлений Олександром ІІІ, і від нього залишилися лише два загальні напрями: реакційно-урядовий, підтримуваний головно вищими урядовцями, великими землевласниками й промисловцями, – і протилежний йому напрям, що його можна означити загальною назвою, – народницько-опозиційний, що поширений був найбільше серед інтелігенції. Час для творення партій настав пізніше, – властиво вже за Миколи ІІ.

Аналогічне становище було й на Україні, але з тою великою відміною, що в українському русі не було місця для напряму реакційно-урядового. Людей цього напряму тодішне українство не знало, бо ж ті окремі “малороси”, що з тої чи іншої причини вважали потрібним його підтримувати, тим самим самі себе і навіть нащадків своїх з українства виключили. Український рух за тих часів політично був єдиний, бо цілком і ввесь був опозиційний. Коли ж і для нього прийшов час творення партій, то вказана відміна уже виразно відбилася на характері української політичної диференціації. Бо ж тоді, як у Росії, поруч із центральними й лівими партіями, утворилися й могутні праві, реакційні партії, – Україна ні одної реакційної, чи навіть правої партії з себе не видала, а витворила лише центральні й ліві. Єдина права партія, що ми її маємо, утворилася далеко пізніше і в ненормальних для партії умовах, бо сталося це вже на еміграції, де властиво партії взагалі не мали би творитися.

Це не означає, що українство того часу було все одноманітне й застійне, – навпаки, воно було дуже вірулентне й різноманітно  забарвлена, але все це нуртувало в середині його, а назовні виявлялося мало й лише зрідка. За ті роки, що я був у гімназії, Київ, як українське місто, значно змінився, – з одного боку в ліпшу, а з другого – в гіршу сторону щодо свого українського характеру. Насамперед, – він став далеко більше русифікований, ніж то було раніше. Школа, адміністрація і всі інші державні й приватні установи та збільшена кількість зайд, – багато зробили в цьому напрямі, особливо щодо мови. В центрі міста, в таких його частинах, як Поділ, Старий Город, Липки тощо, тоді вже було почути українське слово, хіба що хтось із місцевих хотів вилаятись, бо тоді ще російських лайок, як слід, Кияни не навчилися вживати. Українською мовою говорили ще тільки на базарах та на передмістях. Що більше, навіть свідомі Українці вживали української мови майже виключно для, так мовити, хатньої бесіди, але коли їм приходилося говорити на інтелектуальні теми, то здебільшого переходили, як правило, на російську мову. Дивуватися тут нема чому. Вчилися вони всі по російських школах з російських підручників та в російських чи зросійщених учителів. Українських книжок, наукових, чи хоч би наукообразних, майже, зовсім не було, як не було й натяку на українську пресу, – звідки вони могли були взяти необхідні для інтелектуальної теми  терміни, структуру речення, синтаксичні звороти і т.п. Побутова культура залишалася ще, як і була, українською, але назверх, стороннього ока, Київ був уже, коли ще не зовсім російським містом, то кожного разу, – дуже сильно зросійщеним.

Це – гірший бік. Але, як я вже сказав, був і ліпший бік української справи. Одночасно з посиленою русифікацією міста, як протест проти неволі, як органічний спротив, виростав і посилювався чистий український рух, – поруч з побутовою українською культурою встає інтелектуальна національна культура. Зведена до етнографізму маса населення починає видавати з себе кадри українства, свідомого своїх завдань, своєї мети і своєї творчої національної праці. Особливо виразно цей процес зазначився за тих часів серед інтелігентної молоді і то по школах. Поки я був у гімназії, по київських школах, крім університету, здається ніде ще не було національних українських гуртків, хіба що вони були в київській семінарії. Але коли я був в університеті, то за той час українські гуртки заявилися скрізь – по всіх гімназіях, крім першої, в реальній школі, в семінарії і, навіть, у юнкерській школі. От не маю певності тільки, чи були вони в кадетському корпусі, але, що вони виникали і в новозаснованих фельдшерських курсах і в залізничній школі, – те знаю.

Взагалі, гуртковість була дуже характеристичним явищем тієї доби. Сам я не перейшов через специфічні гімназійні гуртки, мало ними цікавився й пізніше, тому можу говорити про них лише в загальних рисах. Часто мені доводилося пізніше чути, що всі ті гуртки мали підложжя політичне. Дещо правда в цьому було, але цю правду треба розуміти досить релятивно. Майже всі ті, що пізніше, ‑ в університеті, чи після нього, – виразно стали на ту чи іншу політичну лінію, свого часу через гуртки переходили, але це не означає, що самі гуртки були політичні. Найбільше були поширені по гімназіях так звані гуртки, самоосвіти. Вони були російські й українські й відміна між ними була та, що російські гуртки присвячували свою працю самоосвіті взагалі, без якогобудь специфічного забарвлення, а українські, навпаки, надавали своїй самоосвіті характер національний.

Ця відміна між російськими й українськими гуртками мала не лише зовнішній вигляд, але й сягала глибоко до розбудженої молодої психології. Нагадаю один факт, що про нього тепер мало хто, мабуть, уже знає. Представники тодішнього російського народництва прийшли на думку використати в своїх політичних цілях згаданий гуртковий рух, поширений за тих часів не лише на Україні, але й по цілій Росії. Вони видали книжку, – точного заголовку її не пам‘ятаю, в якій, із короткими рецензіями й поясненнями були наведені всі книжки й брошури, що їх мав прочитати всякий, хто хоче стати освіченою людиною. Книжку було складено дуже влучно і той, хто читав її й “освічувався” згідно з її вказівками, справді діставав для свого домашнього вжитку досить солідні основи народницького світогляду. Тому ця книжка мала великий успіх і дуже була поширена серед російської молоді, аж поки не звернула на неї увагу цензура і не заборонила її дальші видання. Одначе серед Українців вона того успіху не мала, хоч і мусила б начебто його мати, бож тодішнє українство, беручи його в цілому, – не вийшло ще зі своєї чисто народницької стадії. Не мала успіху тому, бо те, що в тій книжці для Українця було добре й привабливе, було відоме їм і без неї, а також і тому, що українське народництво мало свою традицію, – глибшу і старішу за традицію, що її давала ота російська книжка, бо заклали її ще наші письменники ще дошевченківської доби. А головне ще й тому, що обидві традиції, поза народолюбством їх, були ще й національними. І українська молодь з тої книжки брала головним чином лише вказівки на перекладні праці з європейських мов, бо цього вона тоді не могла ніде інде взяти.

Інший характер мав гуртковий рух в університеті. Російські студентські гуртки мали забарвлення майже виключно політичне чи, як тоді говорили, революційне. Це останнє означення прийшло з урядових, а за ними й з обивательських кол і було у великій мірі перебільшеним, бо тодішні революційні настрої були близько звязані з терором, жертвою якого впав Олександр ІІ. Терористам, щоправда, в студентських колах більш-менш, хоч і не всі, співчували, але до якоїсь чинної акції маси тодішнього київського студентства вже не приставали. Були навіть у ньому елементи, що просто негативно ставилися проти терору. І то, не лише справа, хоч, скажім, такі “білопідкладники”, синки вищих адміністраторів, великих землевласників тощо, ті, що були, так мовити, попередниками “Союза Русского Народа”, – але і зліва, як наприклад, “толстовці”, що почали тоді без більшого успіху, ширити свої ідеї в Києві. Але політичними російські гуртки таки були, бо були вони до уряду опозиційними й офіційною своєю метою ставили знищення самодержавного режиму і заведення конституційного ладу. Що то мав бути за лад, уявляли вони собі дуже гуманно. У народників, що тоді мали велику більшість серед російського студентства, – не були якісь неясні контури вимріяного народоправства. У соціалістів, що тоді зачинали свою експансію, – так само неозначені контури якихось соціалістичних ідеалів. Про які-будь точні програми політичного порядку, про яку-будь партійну окреслену структуру, – ще не було й мови. Все те прийшло пізніше й розвинулося досить швидким темпом, але тоді ще нуртували лише відосіблені елементи того майбутнього розвитку.

Українські гуртки, щодо своїх ближчих завдань, властиво кажучи, у більшості своїй зовсім не були політичними, бо праця їх точилася, головним чином, у площинах чисто національного чину. Були то гуртки співочі, літературні тощо. Справжніх політичних гуртків було небагато, бо й виразної політичної диференціації серед українського студентства властиво ще не було, і для цих гуртків характеристична була не стільки політична акція, скільки словесні й рефератні дискусії над загальними політичними питаннями, що мали метою своєю політичну освіту членів гуртка і гостей. А втім, усі українські гуртки, без розділу, в очах сторонніх людей і в очах членів, були політичними, бо за тих часів признаватися до українства і не ховатися з ним, на думку й практику російської влади було, коли не політичним злочином, то щонайменше – політичною провиною. І, правду казавши, російська влада, вважаючи всіх Українців політичними злочинцями, до певної міри, мала рацію. Бо ж, хоч Українці не власну раду політичної акції тоді ще майже не вели, але всі вони вже тому, що були Українцями, стояли в наявній опозиції до уряду й усякій боротьбі проти нього допомагали, чи хоча б симпатизували з його ворогами, часто навіть і тоді, коли ці вороги його, – до самого українського питання ставилися мало чим ліпше, ніж сама російська влада. Таке становище українських гуртків надавало їм спеціальне забарвлення й сприяло тому, що всі вони перетворювалися з часом у чисто політичні, навіть словникові, навіть оті співочі…

Частина 12.

Словниковий гурток. – Хор Лисенка і ботанічна його філія. – Епізод з околодочним. – Літературний гурток Самійленка.

Майже через усі київські українські гуртки, будучи студентом, пройшов і я. Перший гурток, куди я попав був гурток словниковий. Таких гуртків було тоді в Києві більше і праця їх складалася з того, що вони вибирали з літературних творів та зі збірників народних оповідань, казок, пісень і дум – слова для задуманого тоді Старою Громадою словника живої й літературної української мови. Гуртки ті працювали з десяток літ і назбирали колосальний для того часу матеріал, що пізніше був видрукуваний Редакцією “Киевской Старины”, – як словник під редакцією Б. Грінченка.

Провід над усіма словниковими гуртками належав старим громадянам – Житецькому, Михальнукові й Науменкові, а ближчий догляд над їхньою працею мали їхні учні, – студенти філологи старших курсів. Я попав до гуртка, де головував син Житецького – Гнат. Не пам‘ятаю вже добре, хто мене туди завів, здається Ігнатович, на кілька літ старший за мене студент, що знав мене ще малим гімназистом, бо був він дядьком мого товариша Петра Крижанівського, що з ним я вибирався до Америки. Він з нами завжди говорив по-українськи і, хоч ми чомусь то звали його “Індиком”, але всі дуже любили його, бо був це тихий, хороший чоловік і український патріот. Скінчивши математичний факультет, він пізніше переїхав до Петербургу на службу до державного банку, а я проводив його віршами, що починались так:

Гей, летить вже індик-птиця

У далекую столицю,

Не зважаючи на те,

Що зерно там не росте…

Пізніше він повернувся таки до улюбленого ним Києва, а в 1918 р. був головним директором Українського Державного Банку.

Наша словникова група мала своїм завданням вибрати всі слова з “Кобзаря” Шевченка. Мені припала літера С, бо моє прізвище зачиналося від неї. Як я вже сказав, головою у нас був Гнат Житецький, тоді філолог останнього курсу. Він вів працю дуже поважно й чисто по-науковому, мабуть, діставши відповідні вказівки від свого батька, що іноді відвідував також наші засідання. Кожне слово й його переклад розглядалося й заводилося до реєстру лише після детальної дискусії й порівняння з усіми його синонімами та зі значенням його, не лише в тексті Шевченка, але й у інших авторів та в народній мові, рівнож добиралась до них фразеологія і т.п.

Праця та недостаточно оцінена з національного боку ще й досі. А проте вона була дуже корисною. По-перше, наслідком своїм вона дала дуже важливий вклад у науку українського мовознавства, а саме згаданий вище “Словник”, що недурно дістав високу премію Петербурзької Академії Наук. А по-друге, через ті словникові гуртки перейшли сотні молоді, що на праці в них засвоювали знання різної мови, не тільки вухом, але й чисто науковим способом. Крім того, в тих гуртках, як свого роду побічний продукт, набувала молодь ліпшого і глибшого знання рідної літератури, бо для словника опрацьовувалися й усі рідкі, чи заборонені видання, а Шевченко, скажім, фігурував у гуртках не в подобі отих куцих “Кобзарів”, що їх дозволила російська цензура, а подавався гурткам повний, як на той час, “Кобзар”, виданий незадовго перед тим у Празі, під доглядом Вовка і Русова. А це благотворно впливало на поглиблення національних інтересів членів гуртка та на їхній політичний розвиток.

Не обходилося в тій праці й без певних труднощів мовного порядку. Пригадую такий випадок. У Шевченка в одній поезії є такий рядок: ”В дулевину себе закуй…” От перед цією “дулевиною” всі члени гуртка спинились, як перед загадкою. Ніхто з нас не міг собі уявити, що означає це слово. І не тільки ми, але й ті, що давали нам провід значення того слова не знали, – і так не знали, що навіть у “Кобзарі” тодішнього київського видання “ярижкою”, – після цього слова в дужках було поставлено знак запитання. Тому й ми це слово дали до реєстру зі знаком запитання. Якраз після того поїхав я в гостину додому. Батько виїхав мені назустріч до Білої Церкви і, коли ми вдвох їхали вже до Ставищ, то я спитав його обережно, як він себе почував, та як взагалі стоять справи вдома. І він мені відповів такими словами: ”Ой, зле, сину, так зле, що хоч у дулевину себе закуй!..” Я мало не підскочив на возі, але не відразу став розпитуватись у нього, що це за загадкова “дулевина”, бо трохи боявся, щоб зі мною не повторився згаданий уже епізод із локшиною. Але потім я таки довідався від нього, що це та найкраща сталь, з якої роблять дула в рушницях. Ясна річ, що я зараз же написав про це до Житецького, аби він дав про це знати, кому слід. Що з тим листом сталося, вже не знаю, але здається, що приблизно в той самий час Науменко довідався про значення цього слова якимсь іншим способом.

У словниковому гуртку я працював приблизно два роки й за ввесь цей час Житецький був у нас головою. На нього тоді покладали великі надії, як на майбутнього вченого філолога, але дальше життя його склалося так, що він тих надій виправдати не міг, хоч від науки до кінця днів своїх не відривався. Як свідомому Українцеві, йому по тих часах тоді було зробити чисто академічну кар‘єру і він занидів у Петербурзі, учителюючи головним чином по кадетських корпусах, як і його батько в Києві. Останній його науково-громадський і національний виступ припав на урочисте засідання Петербурзької Академії Наук у 1911 р. влаштоване з приводу 50-ліття з дня смерті Шевченка. На ньому були виголошені 3 доповіді; одна Овсяника-Куліковського в імені Академії Наук і дві в імені українства – Житецького і мою.

Другий гурток, що до нього я вступив, був відомий хор, організований за тих часів Лисенком. Властиво це не був гурток, а цілий великий гурт молоді обох статей, що згрупований був цілком відкрито, хоч і не статутарно, біля нашого найбільшого композитора. Про хор Лисенка є досить багато друкованих уже споминів. Мені не пощастило мати їх більше під рукою, але все таки я гадаю, що я дещо можу додати до того матеріалу. Завів мене до хору мій земляк із Охматової, так званий вічний студент медик Демуцький, що кілька років був у Лисенка в хорі його помічником і чинною його правою рукою. Лисенко дуже цінив Демуцького, бо той у хоровому співі був закоханий, як батько в своїй дитині, віддаючи йому ввесь свій час і всю свою працю. Не кинув він тієї улюбленої своєї праці й тоді, коли став лікарем і мусів з Києва від‘їхати. В Охматові з місцевих селян він, як відомо, зорганізував свій власний хор, що з великим успіхом давав концерти не лише в Охматові й по околичних селах і містечках, але й по більших містах цілої України.

Загальні співанки (проби), звичайно під проводом самого Лисенка, бували раз на тиждень, а в проміжжях між ними відбувалися співанки за голосами, де провід належав Демуцькому та кільком його помічникам. Для співанок збиралися в будинку т. зв. “Мінерашек”. Це був довгий одноповерховий дімок, поставлений у тій частині Царського Саду, що підходила до Хрещатику, та який Київська Дума чи продала, чи орендувала Купецькому Клубові. Там містився також фронтон до Олександрійської вулиці також і його величезний будинок із прекрасною концертовою салею. “Мінерашки” вже тоді мали свою історію, а саме таку: Десь у роках 1860-тих до Києва приїхав один Галичанин з прізвища Качала, ясна річ, тодішнього москвофільського напрямку і для зарібку задумав лікувати Киян новим тоді способом – мінеральними водами. Він поставив отой довгий дерев‘яний дімок, що в ньому була досить велика саля та кілька менших кімнат, а фронтон його був прикрашений критою верандою. В салі мали пити воду зимою, а на веранді літом, коли йшов дощ і не можна було після пиття погуляти на повітрі. Переказували, що до Києва зголосилося зразу ж досить багато пацієнтів з різними хворобами і, що лікував він їх головним чином тодішньою для Києва ніби то новинкою – сельтерською газованою водою. Чи видужували ці пацієнти, хто зна, але напис на фронтоні “Мінеральні Води” став популярним, хоч його якісь не дуже то дотепні люди й перетворили в “Мінерашки”. Що сталося пізніше з Качалою, не пам‘ятаю, знаю лише, що він свій заклад вчас передав чи продав якомусь, здається, Німцеві, що на тому збанкротував, і “Мінерашки” закрились, хоч назва за будинком і залишилась далі.

Хор Лисенка мав багато співаків, – за моїх часів їх було не менше, як вісімдесят душ, наполовину хлопці, наполовину дівчата. Хлопці, головним чином студенти університету, дівчата здебільшого ті, що скінчили київську міністерську гімназію, що – як я згадую вище, – була, через свого директора зв‘язана з київською другою гімназією. Хор існував легальним способом, позбавлений був нібито якого-будь політичного забарвлення, тому його склад був дуже барвистий й щодо хлопців і щодо дівчат. Значна частина і тих і других, ясна річ, належала до молоді, що вже була свідома свого українства, або ставала такою. Решта були малороси, або зросійщені, – з тих, що в них не загасла ще любов до рідної мови й до рідної пісні. Але загальний тон давала ота свідома частина, що зробила з хору свого роду підготовну школу для вступу до справжнього українства. Ясна річ, що коли б на чолі хору стояв не Лисенко, а хтось інший, того може б і не сталося. Але над хором та його українством сяяла ореоля талановитого й всіми поважаного композитора й музики, що перед його престижем спинялися й ворожі до українства людці тодішнього Києва.

Хористи дуже акуратно відвідували всі співанки, совісно ставилися до справи і в час, коли йшли співи, ні про що інше не думали. Але співанки тяглися три, а то й чотири години. Перерви були часом довгі, бо ж Лисенко своїх співаків, що працювали в нього, так мовити, ради чести й національної сень, хор виконував і якусь неукраїнську композицію. Масти, крім співу, мали час і на інші бесіди, що точились майже виключно навколо національних українських справ. Бесіди перетворювались у жваві дискусії, при чому перемога майже завжди була на боці свідомої української частини, бо ж її противники були в части обеззброєнні вже тим, що й вони приймали участь у справі, яку інакше, як українською, ніхто не звав і не міг назвати. До цього ще треба додати, що всі ці дискусії проходили мирним способом і дуже, як на молодь, тактовно. Перетворюючи а час перерви співанки у властиві сходини, вона начебто покладала найбільшу увагу на те, щоб не вчинити чогось такого, що хорові могли б зашкодити. Так само поводилися на співанках і старші люди. Коли вони, хоч це й рідко траплялось, з‘являлись на цих сходинах. Не говорю вже про самого Лисенка. Він тих дискусій начебто зовсім не помічав. Щоправда, на його устах часом грала якась лукава усмішка, коли він переходив біля того місця в салі, де велись дебати, але він ніколи ані звуком, ні рухом, до дискусій не вмішувався, та йшов собі далі. Лише тоді, коли дебати набирала гарячого характеру, в салі з‘являвся не сам Лисенко, а Демуцький і голосно закликав усіх ставати по голосах для дальшого співу, – і дебати враз припинялися.

Публічний концерт відбувався звичайно один на рік, десь після Різдва в згаданій вище салі Купецького Клубу. Усі концерти, що я їх пам‘ятаю, були безперечною українською маніфестацією і всі мали дуже великий, як моральний, так і матеріальний успіх. Але, хоч заля завжди була на них повна вщерть, але чи виправдувало це Лисенківські видатки на організацію хору, тяжко сказати. Не був я зовсім втаємничений у матеріальну сторону справи, але мені все ж здається, що Лисенко у цій своїй антепризі мав не стільки зиск, скільки дефіцит. Це його, однак, зовсім не охолоджувало.

Програма концерту, як відомо, складалася головним чином з народних пісень, – історичних, побутових та обрядових – аранжованих самим Лисенком. До них час від часу додавалися його власні композиції, – так за моїх часів хор виконував його “Б‘ють пороги”, ансамбль з опери “Тарас Бульба”, “Утоплена” тощо. Були в концертових програмах і примусові вставки. Справа в тому, що адміністрація, даючи дозвіл на концерт, вимагала тоді, щоб крім українських пісень, хоч виконував і якусь неукраїнську композицію. Малося на оці, ясна річ, композиції авторів російських. Але Лисенко того не хотів і виходив із становища в той спосіб, що розучував хором ту чи іншу німецьку композицію, якою зачинав свій концерт, задовольняючи цим бажання адміністрації, щоправда не в той спосіб, як вона того хотіла.

Одну з тих композицій пам‘ятаю й досі. Це була досить жвава й весела хорова пісня, що в ній без кінця повторювались такі слова:

Gute Naht, gute Nacht,

Schone Anna Dorothea,

Gute Naht, gute Nacht,

Schone Anna Dorothea!

Ми хористи, використали ці слова в той спосіб, що прощались ними з нашими товаришками з хору, коли розходилися з “Мінералок”, і дівчата чогось на нас за це трохи гнівались.

Весною, літом і на початку осені хор Лисенка не збирався і співанок не було. Але це не означало, що його члени перестали співати, бо силою річей у Лисенківського хору утворилася своєрідна філія, що її звали “Ботанічною”. Хористи, а до них приставали й не хористи, – не маючи де співати, майже щодня в цей час збиралися гуртом у Ботанічному саді на так званій студентській гірці, що йшла пологим спадом здовж Караваїнської вулиці в напрямі до Безаківської. Там можна було сидіти на траві й над вечір там сходилися групи співочої молоді й до закриття саду співали там пісні Лисенківського репертуару, додаючи до них різного роду революційні й недозволені п‘єси, як пісня, що в ній недобрим словом згадувалась Катерина ІІ, чи про “козака в неволі”, чи ота про Україну, що її співали за антипобєдоносцевської демонстрації. Дивна річ, але поліційні особи, хоч часом і проходили мимо “Студентської Горки”, іноді навіть спинялись і слухали, але ніколи і нічим, ні словом, ні ділом не перешкоджали ані співам, ані сходинам. А сходини були величенькі, слухачів також було звичайно дуже багато, а пісні часто, як вказано вище, були зовсім не для поліцейського вуха. Ми, студенти, часом про це  говорили, але якогось пояснення цьому не знаходили. А втім, мабуть, таки справа полягала в тому, що тодішні київські поліцаї, за винятком осіб вищого їх начальства, майже сто процентово були люди українського походження і для них великий український вияв був чимсь своїм, рідним. Не завжди вони, мабуть, це собі усвідомляли, але це було так. В тому мене переконує такий епізод, що стався зі мною саме за тих часів, коли я був і членом Лисенківського хору і членом отої його Ботанічної секції.

Гуляв я якось ранком на Володимирській гірці, куди часто ходив набиратись поетичного натхнення, бо писав тоді багато не завжди вдалих віршів. Погулявши навкруги пам‘ятника Володимирові, я вийшов звідки на гору над пам‘ятником і сів собі в старій альтанці, що її над самим зривом поставив колись Барський, що походив із стародавнього київського міщанського роду і щодня туди приходив милуватися рідним містом і рідним Дніпром. Тут на мене “найшло”, і я склав поетичну строфу, не дуже то мудру, але дуже патріотичну:

Тут колись були гетьмани,

Воля квіткою цвіла.

А тепер бряжчать кайдани.

Що неправда верх взяла.

Склав, оглянувся навкруги, – людей не було, – я вийняв олівець і на гладко тесаному стовпі альтанки чітко написав отой свій новотвір. Написавши, ще раз оглянувся і побачив, що доріжкою від водоззводної башти йде, наче гуляючи, околодочний у напрямку до альтанки. Побачивши його, я, ні поспішаючи і так само наче гуляючи вийшов з альтанки, але пішов у другий бік, під стіною. Михайлівського монастиря, в напрямі до Андріївської церкви. Прийшли ми одночасно, – він до альтанки, а я кінця стіни. Звідтіля я став придивлятися, що він робитиме. Він зайшов до альтанки, сів на лавочку й, розкуривши цигарку, деякий час сидів непорушно, милуючись Дніпровою красою. Потім враз підвівся, підійшов до стовпа, прочитав вірші, зняв картуза і почухав потилицю. Стояв деякий час, наче роздумуючись, вийняв із кишені нібито цизорик, розкрив його, але постояв ще, оглянувся кругом, махнув рукою й, не поспішаючи, вийшов з альтанки. Після того, як він відійшов, я повернувся до альтанки, побачивши, що вірші стоять, як були написані, й пішов собі додому. Тижнів два потім стояли ті вірші незаймані, аж доки їх хтось не зчистив з стовпа. Ясна річ, що околодочному вони таки були до вподоби.

Дуже скоро попав я і до літературних гуртків. Таких гуртків у Києві було, як насипано, бо писали тоді, особливо вірші, усі, крім зовсім уже ледачих і байдужих, та й ті намагались… Але все те було цілком ефемеридне, бо гуртки складались, збиралися раз чи два, а потім заникали без сліду. Я в тих ефемеридах участи не брав, а пристав лише до двох гуртків, що мали довше існування і відзначались певною позитивною працею. Першим був гурток, що його центральною фігурою був Володимир Самійленко. Початків того гуртка я вже не застав. Знаю тільки, що його ніхто, так мовити, не закладав, а склався він сам біля молодого тоді поета. Склад його був несталий і мінливий, часом від одних до других. Де я познайомився з Самійленком, добре не пам‘ятаю, але здається, що це сталося в університеті, куди поет не дуже то вчащав, але все таки іноді заглядав… Він мене вже перед тим знав з прізвища, а тому зразу ж запросив до себе на ближчі сходини гуртка. Ті нерегулярні, але досить часті сходини відбувалися в його помешканні, а жив він тоді на Жандармській вулиці, пізніше переіменованій на Маріїнсько-Благовіщенську, в тій її частині, що підходила до Великої Васильківської. Поет найшов собі у якоїсь старшої пані досить велику кімнату в старому дерев‘яному одноповерховому домі з великим ганком, що був поставлений глибоко у дворі на горбочку. Коли був дощ, чи зимою, то до того дому треба було ходити по накладених на землю широких дошках, вистерігаючись нерозважних рухів, бо ті дошки лежали непевно і нерівно і була небезпека для ходця, що вони добре вдарять його, підіймаючись вгору під його ногами. Кімната була дуже скупо умебльована: стіл із книжками й якимись паперами, дерев‘яне скрипуче ліжко, якийсь ослін і кілька стільців. Але все те не вадило ні господареві, ні його гостям, членам гуртка. Господар сидів звичайно на ліжку, гості розміщались, як могли та вміли. На столі між книжками, як правило, стояв пузатий самовар і кілька пляшок з пивом, лежали булки і, та чи інша, ковбаса на закуску. Гостей Самійленко припрошував до чаю та до пива, але сам пив лише пиво, бо дуже його любив і дивувався, а навіть трохи нібито гнівався, коли гості від пива відмовлялися і задовольнялися склянкою чаю. – “Що то ви за люди? Вам пропонують доброго київського пива, а ви за поганий московський чай хапаєтесь?!” Але це не помагало, бо в Києві пиво не дуже то любили, і де Самійленко привчився його вживати, годі було вгадати.

Кожний із членів гуртка приносив на сходини новонаписані вірші, поетичні переклади, чи прозові оповідання. По черзі потім усе те читалося, критикувалося, дискутувалося і, після ухвалення передавалось Самійленкові для пересилки до галицьких періодичних видань, аби там було надруковано. Праці завжди було досить, бо читалося й розважалося не лише те, що члени самі написали, а й те, що вони приносили з собою від товаришів та знайомих своїх які членами гуртка не були і сходини не відвідували. Дискусії були жваві й часом гострі, особливо щодо стилю, мови та окремих слів, як треба їх уживати і чи, взагалі можна було ними користуватися. Сам Самійленко не зловживав своїм становищем господаря й сталого, хоч і не обраного, голови гуртка. У дебатах брав він участь лише зрідка, – більше слухав, але коли траплялось таки, що говорив, то його слів гості важили і були вони для них авторитетними. Другою авторитетною людиною в гуртку був Грінченко, але він дуже рідко відвідував наші сходини, бо жив тоді поза Києвом і бував у ньому лише наїздами. З гуртком він зносився листовно, пересилаючи свої твори через Самійленка, що з ним він приятелював.

Одного разу сталася з ним така історія. Перед тим, як починати працю, Самійленко став при нас розбирати свою пошту. В одному з пакетів, що прийшов із Галичини, була “Зоря”, призначена для мене, бо в ній були видруковані два мої поетичні переклади, а в другому – від Грінченка – був вкладений його переклад, що він його пересилав для гуртка. Виявилося, що Грінченко переклав той самий вірш, що й я. В цьому не було нічого дивного. Дивне було те, що перші вісім рядків його перекладу були слово в слово, буква в букву, повторенням мого перекладу. Послухавши обидва переклади, – ми всі руками розвели. Один у одного ми взяти не могли, бо по-перше, ми тоді ще не були особисто знайомі й не бачили ми один одного, та й часу на те не було б, бо переклади було зроблено в різних місцевостях майже в той самий час. Ми деякий час дискутували над цим загадковим явищем із площини людської творчості, аж поки Самійленко не перервав тієї дискусії словами:

– Є, що там говорити! Все це поплутав Аполон. Випив пива більше, ніж треба, забув, що диктував Славінському й продиктував те саме Грінченкові, – річ ясна. – Після чого ми, сміючись, перейшли до чергових справ. Грінченко того слово перекладу так і не видрукував, – не слід, мовляв, давати тему для можливих непотрібних дискусій.

Склад гуртка, як сказано вище, був мінливий. Мінливий був також і його літературний напрям, бо припускали, властиво, всі теми, всі сюжети, всяку форму й зміст, аби лише гарно й доброю мовою було написано. Схарактеризувати все те можна, здається, все таки одною формулою: – Тут зачиналися зав‘язі тієї нової для України національної і громадсько-літературної європейської течії, більше-менше позбавленої російських впливів, що характеризована була пізніше іменами того самого Самійленка, а особливо – Лесі Українки. У Галичині цій течії відповідала творчість Івана Франка.

Крім Самійленка та Грінченка, пригадую собі ще кількох людей, – Боровика, Запозного, Кононенко тощо. Багато інших людей миготить перед очима, але пам‘ять відмовляється встановити, чи я бачив їх там, чи де інде. Поза так званими постійними членами бували на сходинах і гості. Так, коли до Києва приїхав Михайло Косач, старший син Олени Пчілки, я повів його до Самійленка… І вийшло так, що зразу ж на цих сходинах трапилась кумедна пригода, яка, коли б це були інші люди, могла б мати неприємні наслідки. Самійленко наявно не дочув прізвища Косача, а тому зачав сходини тим, що прочитав нам нову свою поетичну сатиру, написану якраз на адресу Олени Пчілки та родини Косачів. В сатирі говорилося про те, що Олена Пчілка, як добра українська патріотка, задумала збільшити й поліпшити українську літературу, а тому й сама стала писати вірші й вирішила з усіх своїх дітей зробити поетів. Для того вона зимою вивчила їх правила складання віршів, а влітку, коли вся родина перебувала в Колодяжному, вимагала від них, щоб кожна дитина, в залежності від свого віку, до обіду написала від чотирьох до двадцяти рядків віршів. Коли ж хтось із них цієї вигадки не виконував, то був покараний тим, що йому за обідом не давали солодкого. До цих правил нібито була зроблена й примітка, що вареники, хоч би й з вишнями, солодощами не вважалися, бо ж мовляв, що то за Українець, коли він буде відучений їсти вареники…

Коли Самійленко почав читати свою сатиру, написану дуже дотепно й забавно, ми всі спочатку мовчки переглянулись, а потім не витримали й “порепались” від сміху. І більше за всіх сміявся Михайло Косач, аж за живіт хапався. Самійленкові наявно було приємно, що його новий твір так подобався, і він уже його не читав, а декламував, наподоблюючи то жіночий голос, то голос дітей. Коли він скінчив, то ми стихли й знову мовчки переглянулись. Самійленко завважив це, замовк і собі, якось збентежено оглядаючи присутніх. Положення врятував Косач. Звертаючись до Самійленка, він у дуже лагідний і приятельський спосіб сказав йому приблизно так:

– Ваша сатира дуже гарно написана. Моїй мамі, я певний, вона теж сподобається. От тільки в ній є фактичні помилки. Бо ж у нас в родині найменше солодкого їсть сестра Леся, а вона якраз найбільше віршів пише. Щодо мене, то я, хоч за ціле життя своє не написав ні одного вірша, щодня їм своє солодке…

Самійленко трохи зніяковів, але потім усміхнувся своєю милою, неначе полохливою усмішкою, стиснув руку Михайла Косача й відповів йому:

– Спасибі Вам! Але мамі своїй про все це все таки краще не кажіть…”

Інцидент минувся гаразд, але ми вже на цих сходинах не працювали. Замість того Самійленко взяв свою гітару, що робив він, як правило, лише в кінці сходин, став грати і співати, співали й ми разом із ним, як то в нас стало вже звичкою.

Гурток Самійленка проіснував років два, може – три, а потім якось сам собою розпався. На його місце став літературний гурток під проводом Олени Пчілки, але вже інший складом, цілями й методами праці.

Частина 13.

Олена Пчілка. – Її гурток та її оточення. – У Ковлі. –Сила її індивідуальності.

З Оленою Пчілкою, як згадано вище, я познайомився вперше літом 1886 р., коли я був у Ковлі на кондиції (приватна лекція).

Батько мого учня, з родини Пушаков, був залізничним майстром і жив зовсім близько від залізничної стації. Це був простий, малоосвічений технік, але дуже порядна людина. До того він ще був і старовір чисто московського типу. Віру він свою любив і, хоч сина віддав у гімназію, щоб вивести в люди, але в родині твердо тримався своїх старовірних поглядів і звичок. Наприклад, хоч і мав право сидіти з нами за одним столом, але їв і пив із спеціальної, лише для мене придбаної посуди. Навіть горілку, що фігурувала, щоправда дуже зрідка, мусів я пити з окремої чарки, що не входила до складу їхнього посуду. А щоб закурити цигарету в хаті, то про це не можна було навіть і думати. Цього Пушакова не дозволяв навіть і безпосередньому своєму начальникові, інженерові, що без тютюну не міг, як він казав, і жити. Жилось мені там добре, годували по-хазяйськи, наподобляючи українську кухню, на це Пушаков годився. Учень слухався мене, вчився як слід, і вільного часу в мене було багато.

Трапилось так, що майстром сусіднього відтинку з Пушаковом був молодий ще тоді Пильчиків, син члена Київської Старої Громади і сам добрий Українець. Тепер уже це пам‘ятаю, чи тією посадою він зачинав свою інженерську кар‘єру, чи відбував якісь попередні практичні вправи. Він часто заїжджав до Ковля, заходив до Пушакова і там познайомився зі мною. Він відразу ж розпізнав у мене Українця, наблизився до мене та, як старший, взяв мене, так мовити, під свою протекцію. Довідавшись, що я пишу вірші, він вирішив, що мене треба познайомити з Оленою Пчілкою і коли надійшов 11 липня, день її іменин, то він з‘явився в Ковлі і категорично вимагав, щоб я їхав з ним разом до Колодяжного поздоровити українську поетку. Я спочатку противився, мовляв, як ні з цього, ні з того, їхати в гості до незнайомих людей. Але це була так собі вимівка про око, бо мене таки та поїздка дуже  цікавила. Причина спротиву була інша. Нові можливі знайомі були заможні пани, там могли бути ще й інші, поважніші, а в мене костюм: блузка і штани без камізельки, крохмаленої сорочки нема, а замість крабатки якась непевного кольору стрічка… А втім Пильчаків мене таки вговорив і ми поїхали.

До Колодяжного з Ковля було всього якихсь кілька кілометрів і їхати туди пасажирським потягом не можна було, бо там не було стації. Обізнані люди їздили туди і назад потягами товаровими, бо якраз недалечко від садиби Косачів по дорозі був маленький горбочок і потяг переїздив через нього, як говорили залізничники, пішки, так що зовсім безпечно й дитина могла там з потягу висісти і на нього всісти. Доїхали. Та коли стали йти ліском до Косачів, мене знову обсіли сумніви і я запропонував Пильчикові, щоб він спочатку зайшов до них сам, попередив про мене і вже потім за мною прийшов. Пильчиків погодився і пішов. Але, як тільки він зник між деревами, зник і я, поспішаючи до горбочка, бо дуже скоро там мав проїхати потяг у напрямі на Ковель… Пильчиків після того довгий час не хотів зі мною навіть говорити…

Але задумане знайомство все таки відбулося, бо за два-три дні до Ковля приїхав Михайло Косач, тоді ще гімназист холмської гімназії. Його вислала мати, щоб він познайомився зі мною, а ближчої неділі привіз мене до Колодяжного. Там цього разу була Олена Пчілка сама з дітьми, Петра Антоновича, її чоловіка, не було вдома. Приїхали ми перед самим обідом, а тому відразу всі й сіли за стіл. Олена Пчілка була в тому часі, – і довго ще потім, дуже гарна жінка. Була тоді ще й відповідно молода, бо й сорока літ ще не мала. Але була вона матір’ю кількох дітей, між ними й сина лише на півтора року молодшого за мене, а тому мені вона здавалася, чи не старою. Мабуть, їй і самій щось таке здавалося, бо поставилася вона до мене, як матір до сина, так, що я відразу забув і про свій костюм, і про свої сумніви, – і почув себе, наче я їх усіх давно вже і добре знаю.

Після обіду ми вийшли в сад, гуляли там і спочивали під яблунями на килимках. Про що там говорилося, я вже не знаю. Пам‘ятаю лише, що Михайло Косач казав мені взяти з собою мої вірші, що я і зробив. Олена Пчілка спитала мене про них і я, – цілий червоний, подав їй свої шпаргалки, що на них вірші були написані. Вона взяла їх, але зараз же сказала: ”Прочитайте самі, а ми послухаємо”. Слухачами тими мали бути: вона, син Михайло та дочка – Леся. Останньої я зовсім не боявся, бо думав собі, що це ще зовсім мала дівчинка. Але читати я відмовився, сказавши, що читати віршів не вмію. І це була правда, бо ще й на сьогодні я не вивчився декламувати якібудь вірші, навіть свої сласні, а коли я попробую, то вони в мене виходять у десять разів гіршими, ніж вони є в дійсності.

Олена Пчілка усміхнулася і мовчки прочитала їх сама. Як тепер я розумію, вірші ті були мало вартні, хоч і не дуже вже погані для вісімнадцяти літнього хлопця, що ним я тоді був. Не цими словами, але властиво якраз це і сказала мені Олена Пчілка. Прочитавши вголос кілька моїх тодішніх віршів, зробила вона свої завважання таким милим і ласкавим способом, що я відразу став повний надій і віри в самого себе. А втім, єдине, що вона похвалила без застережень, це добру мову і спосіб уживання слів. Пізніше вона була до моїх творів далеко суворіша, може тому, що то вже був час не лише знайомства, але й співробітництва, коли не з нею безпосередньо, то з її великою дочкою.

Двічі чи тричі ще я відвідав того літа Колодяжне і з тих часів нав‘язались мої тісні взаємини з родиною Косачів. І тепер, коли все те давним-давно минуло і старших з тієї родини, на жаль, уже й на світі немає, мушу сказати, що все, що я від її членів мав, було добре й ужиточне та послужило мені на користь у дальшому житті. Навіть гострі часом докори, що я діставав їх іноді від самої Олени Пчілки, видаються мені тепер так, як здавалися й тоді, милими й справедливими. Чи дав я зі свого боку цій родині хоч якусь малу відплату за все те, – не знаю, не вмію сказати…

Гурток, що згуртувався біля Олени Пчілки, коли вона пізніше оселилася з родиною в Києві, був відмінний від студентських літературних гуртків і навіть від того, на чолі якого стояв Самійленко. Ті були явищем, так би мовити, випадкового порядку. Люди, що писали ті чи інші твори, сходились між собою, обговорювали, висилали до друку в Галичину, але все те мало несистематичний і неупорядкований характер. Олена Пчілка вела той гурт, що скупчився навколо неї, згідно з ясно окресленим планом.

Насамперед, вона наявно хотіла скласти літературне українське оточення для своєї дочки Лесі, що її талант прозорливим чуттям матері відгадала вже тоді, коли він був ще далекий від свого пізнішого буйного розквіту. По-друге, вона составила собі мету надати молодим літературним київським колам більше європейського характеру, відтягаючи їх тим самим від перебільшених російських впливів. Цим вона, – мабуть, таки цілком свідомо, – продовжила й усталила ті лінії, що вже виразно накреслились були і в гуртку Самійленка, бо ж і його самого вона притягла до своєї праці.

Олена Пчілка поширювала серед молоді знайомство з європейськими літературами, заохочувала кожного з них, хто знав хоч якусь європейську мову, перекладати поезію і прозу світових майстрів і прикладала всіх зусиль, щоб ті переклади випадали якнайкраще.

Одначе склад її гуртка не мав якогось формального порядку, не мав точного списку членів, а ті, що до нього входили, не знали зовнішнього тягару обов‘язків, а були зовсім вільні й, коли вони робили те, що хотіла Олена Пчілка, то це було тому, що вони й самі того ж хотіли. А втім склад гуртка був точний. Були в ньому члени тісно з ним зв‘язані, були й такі, що той зв‘язок відчували мало. Всі, одначе, були не випадкові, а вибрані наперед самою Оленою Пчілкою і до того такі, що тим чи іншим виявили себе в тодішньому українському літературному світі. Були, не тільки самі молоді. На сходини гуртка приходили і старші, – чи, як ми їх тоді звали “старі”, ‑ чи сама Олена Пчілка, Старицький, часом Карпенко Карий, Лисенко, хоч останній, як здається, ніколи не погрішив прозою, ні віршем. Але в нього був свій інтерес до того: слухаючи самретійні й перекладні вірші молодих поетів, він шукав серед них текстів для своїх композицій. Шукав серед молодих, бо й сам був молодий душею.

З молодих зазначу Лесю Українку і Михайла Обачного, Людмилу Старицьку й О’Конор, Дніпрову Чайку і Одарку Романову, Боровика, пізніше – Стешенка. Бував і Самійленко, але зрідка, бо як відомо, не дуже то любив він відвідувати більші сходини, коли вони відбувалися не в його помешканні. Постійним членом гуртка був і я. Праця між молоддю була, за спільною згодою, досить точно розподілена, а саме так: на долю Лесі Українки й на мою випали німецькі поети, до французьких взявся Самійленко. ЛюдмилаСтарицька виговорила собі право вибирати з німецьких і французьких. О’Конор, як нібито Ірландка – перебрала Англійців, а Стешенко вгризся до Шіллера. Не знайшлось лише нікого на італьянську мову, хоч ми й дуже намовляли до того Самійленка, який був признався, що він трохи по-італійськи читає. Розподіл стосувався, ясна річ, лише до перекладів, самостійна поезія, так мовити, вільна. Кожний писав, що хотів, здебільшого ліричні та патріотичні твори, лише Самійленко додавав до того ще й свої злучні сатири. Ці творчі надбання автори на сходинах читали, або ні, – як вони хотіли, – але майже завжди вони таки хотіли, щоб їх слухали, не втікали й від того, щоб їх критикували.

Праця гуртка велася більш-менш отаким способом: Олена Пчілка, що була, можна сказати, головним редактором, дбала про те, щоб по можливості не допускати на сходини речей, що не були ще як слід оброблені. Для того вона, звичайно, на початку конферувала з окремими авторами чи з їх групами, коли вони вели спільну працю, як наприклад, Леся Українка зі мною. Вона детально обговорювала з нами, виправляла, коли вони на це годилися, іноді примушувала й переробляти і лише після того пускала їх на сходини для читання. На сходинах читані твори ще раз переходили через сито критики, часто дуже гострої, але завжди приятельської. Підлягали критиці твори не лише молоді, але й самої Олені Пчілки й Старицького, і за ввесь час, що брав близьку участь у гуртку, не пам‘ятаю з приводу того не тільки якоїсь сварки, але навіть найменшого охолодження взаємин. Навпаки, випадало так, наче б та критика ще більше людей наближувала одного до другого.

Сходились найчастіше у самої Олени Пчілки, часом у Старицьких, зрідка у Лисенків. Не треба думати, що зійшовшись, зараз же виймали папірці, читали й критикували. Здебільшого так воно й було, але часто на денний порядок ставили й зовсім інші речі. Сидячи за чайним столом, говорили між собою про все на світі: про політичні події, коли вони приходили на чергу дня, що тоді було рідкістю, про нові літературні твори на всіх доступних нам мовах, часом хто-небудь сідав за фортепіано і грав, а ми слухали й підспівували. Не дозволяли собі цього останнього робити лише у Лисенків, але Микола Віталієвич був ласкавий господар і іноді зі своєї ініціативи сам частував нас своєю майстерною грою, вибираючи для того свої нові композиції. А загравши, питався нас, як нам це подобається. Але в таких випадках критичне чуття нас покидало й Лисенко так і не чув ні разу від нас не тільки що гострої, але взагалі жадної критики.

Часто ми допускалися і гра, але ця гра мала чисто літературний характер. Давала для неї ініціативу, звичайно, Олена Пчілка, або Старицький і то завжди несподівано так, що йдучи на сходини, ми ніколи не знали наперед, що воно на них відбудеться. Гра була така: Усім давалося два-три аркуші паперу, пера й чорнила, чи олівці й проголошувалась тема, властиво, назва оповідання, що складалась, як правило, з якогось одного зовсім звичайного слова. Після того всі ми розходились по різним кімнатам, де за півтори-дві години мусили написати оповідання. Усе написане передавалось Олені Пчілці, яка й читали їх на сходинах у голос, а після читання ми всі голосуванням означали одне оповідання як найліпше за цей вечір. Олена Пчілка тому, що добре знала письмо всіх присутніх, сама не голосувала. Цікаво зазначити, що в цій грі, що мала всі ознаки літературного експромтного конкурсу, успіху досягала виключно молодь. Найчастіше нотатка “найліпше” діставались, коли не помиляюсь, Людмилі Старицькій, за нею йшла Леся Українка, далі Самійленко, а на кінці навіть і я… Але ні Олена Пчілка, ні Старицький ні разу того успіху не мали, може якраз тому, що були в грі чесні і, знаючи наперед тему, чи назву, свідомо до того не готувались. Але це їм настрою не псувало.

Паралельно з гуртком Олени Пчілки – зв‘язаний з ним і людьми, і тенденціями, працював ще один гурток, що його членів звали “ковалями”… Звали їх так тому, бо говорили про них, що вони “кують” нові українські слова для літературного й іншого вжитку. Цей гурток чи то в подобі сходин чи у формі листовних зносин, існував вже давно і був, таким чином старшим за той чисто літературний, що про нього була мова. Основними й сталими його членами були Олена Пчілка та Старицький, а коло них уже гуртувались інші літературні люди. За мій час з молоді до нього ввійшли Людмила Старицька, Леся Українка та я. Самійленко, як завжди і скрізь, бував лише зрідка. Збиралися, здається, виключно в Олени Пчілки, чи у Старицьких, принаймні я не можу собі пригадати сходин у якомусь іншому місці. Сходились не регулярно, а спорадично, по потребі, або навіть і зовсім  випадково. Не вадило, коли на тих сходинах траплялись і якісь інші українські люди, бо й вони могли придатися членам гуртка своїм знанням рідної мови.

Гурток справді кував нові слова, але завдання його було далеко ширше. “Ковальство” – було лише однією з частин його праці, що йшла в напрямі відтворення національної структури української літературної мови, лексичного, синтактичного і стилевого усталення… Роботи було – непочатий край. Тодішня українська мова була в жахливому стані. У Києві й по цілій Україні в той час через школу, військо, адміністрацію, а навіть, і через церкву – проходила прискорена русифікація, що було для мови загибеллю. Не тільки осувалась вона лексично, але й самі джерела її, частинно заносило російським намулом, а частинно вони просто висихали. Доходило до того, що, наприклад, у Києві, в цілому його українстві, було лише три родини, де українська мова була таки родинною для цілої сім‘ї, і тільки в одній із тих трьох родин, – у Косачів, – мова мала абсолютно переважне становище. Кажу, переважне, а не повне, бо ж діти й там мусили хоч би свої гімназійні завдання готувати російською мовою.

Теперішнє молоде покоління наше, мабуть, не може собі уявити того становища. Більше того, – воно часом говорить, що от, мовляв, старі українські письменники писали дуже гарною, ліпшою за сучасну, мовою. Це правда. Мова давньої нашої літератури прекрасна, добірна, блищить, як чисте, опрацьоване золото. Але, скільки це коштувало! Історія мовної творчості, скажім, Стороженка, Куліша, Нечуя-Левицького тощо, – не написана, не простудійована ще як слід. Ми добре знаємо, скільки мук слова зажили вони, складаючи свої твори. Вони це робили кожний зокрема і для самих себе, а тому ми бачимо їх твори вже в готовій мовній подобі, а тієї чорної паралельної праці не помічаємо. “Ковалі” робили те саме, але робили це гуртом, передаючи свою працю зараз же до літературного та іншого українського оточення, бо потреба в тому була велика, а головне – негайна. З них, часом, посміювались епіграми писали, і малюнки відповідні робили, але наслідки їхньої праці зараз же йшли до мовного обороту й приймалися майже всі без винятку для вжитку усного й писаного. Нових слів творили розмірно небагато. Головним чином лиш тоді, коли воно було необхідне для якогось нового інтелектуального розуміння, що для нього в мові терміну ще не було.

Слова для дальших розумінь вишукувалися чи то в старій націй літературі, чи в живій народній мові, й ті пошукування звичайно кінчалися успіхом, хоч, треба сказати, що ці новонайдені слова стороннім людям часом здавалися чистими неологізмами. Вишукувались ті слова і творились нові, ясна річ, не на сходинах, а поза ними, а зібравшись, їх після короткої дискусії приймали, або відкидали.

Далеко більше часу витрачалось на сходинах, коли справа йшла, так би мовити, про реформи синтактичного порядку. Пам‘ятаю, наприклад, які довгі дебати велися в гуртку над питанням про дієприкметники, що кінчаються на –ший, -мий, -чий. Ми ніяк не могли дійти до якоїсь згоди, щоб установити, – вимерли вони вже в мові, чи ще живуть. Ніхто з нас не був спеціалістом-філологом, а тому нас плутав той факт, що деякі з таких дієприкметників нібито ще зовсім живі, як – цілющий, [одно слово пропущено] тощо… Припинились наші сумніви лише тоді, коли, здається, Михальчук і Житецький нам сказали, що дієприкметники ті вимерли всі, а ті, що живуть, то живуть, як прикметники.

Так само багато часу в нас забрало питання про вживання такого зв‘язкового слова, як “котрий”. Я був головним противником цього слова. Я говорив, що вживати це слово можна і слід, але лише так, як робить це народна пісня, наприклад:

Котра дівчина чорнобривая,

Та чарівниця справедливая…

І що це буде зовсім неукраїнський зворот, коли те саме речення зв‘язати словом “котрий” таким способом:

Та дівчина справедлива чарівниця,

Котра має чорні брови.

Найбільшими моїми опонентами були Олена Пчілка та Старицький, решта ставилася якось нерішуче. Але покількох сходинах, що на них раз-у-раз підіймалось це питання, сталося так, що батьків зрадили діти, бо по моїй стороні стала Леся Українка, а за нею й Людмила Старицька. Це перегнуло галичку в мій бік і старші колеги приєдналися до молодших. З того часу в усній і писаній мові замість “котрий”, почали вживати “що”, “що він”, “що його” і .т.п. А на сьогодні, коли оте “котрий” ще зрідка й можна почути, чи прочитати, то для всіх уже ясно, що ходить тут не про що інше, як про синтактичну помилку.

“Ковальська” праця провадилася не лише в Києві, – її можна було помітити по цілій Україні, бо відродження мови й збагачення її стало наявною необхідністю, а тому й гаслом українського дня. Провадилась вона майже без співробітництва спеціалістів-філологів, головним чином письменниками старшими, а особливо молодшими. Участь їх у словникових гуртках була для них досить доброю підготовною школою. Пізніше праця та перейшла до інших рук, спочатку до редакцій українських періодичних видань, що стали у нас з‘являтися з часів першої революції в 1905 р., а потім, після подій 1917 р., до неї взялись у Києві Українська Академія Наук, в еміграції окремі високі школи. І ця коротка в часі праця дала дивовижні наслідки, що їм можна було б і не повірити, коли б ми самі не пережили того.

Мова, як я вже й говорив, ясна річ, залишилась та сама, але чужорідний намул з неї викинуто, джерела її ожили й забили чистою водою. З‘явилися свої потрібні наукові терміни й інтелектуальні слова-новатори. І що найцікавіше і найважливіше для української національної психології, – ці терміни й новатори, хоч і були опрацьовані паралельно й одночасно в Києві і на еміграції, тобто цілком незалежно (бо, як відомо, зносини з батьківщиною стали на око більшовиків політичним злочином, а все таки вони і без зносин були однакові, – не лише подібні, але майже без винятку ідентичні – термін до терміну, новотвір до новотвору. Мова збагатилася до непізнання.

Тепер український письменник може мовно змалювати найтонші інтелектуальні й психологічні відчування. Український учений – перевести найглибшу аналізу з наукових явищ, не прикладаючи до того якихбудь зусиль, крім тих, що потрібні для вивчення тієї чи іншої проблеми. А тоді? Боже, які труднощі стояли тоді навіть перед звичайними перекладачами.

Не буду спинятися на тому, наведу лиш один такий факт. Дбаючи про встановлення певних форм товариської бесіди в інтелігентних колах, гурток рекомендував мені перекласти одне з німецьких оповідань, написане в формі світської сацвегіе. Оповідання було невелике, приблизно з аркуш друку. Тепер на старості літ, для мене це була б майже чисто технічна робота, щонайбільше на два три дні. Тоді, за повних молодих сил, це коштувало мене повних три місяці праці, та й то члени гуртка трохи були здивовані, що я так скоро справився з тим завданням…

Яких політичних переконань трималася тодішня Олена Пчілка? На це запитання, що мені його тепер ставлять часом молодші за мене люди, я не вмію цілком точно відповісти. На чисто політичні теми в її домі говорили мало і лише зрідка, і сама вона не брала в тому участи. Була вона демократкою в тому сенсі, як це тоді розумілося, тобто з надихом давнього українського народолюбства, з нахилом до чистого народоправства, але точніше це означити годі, бо вона себе в цьому напрямі тоді не  виявляла. Може траплялося це з нею на сходинах Старої Громади, але я того не знаю. Далеко пізніше, щоправда, вона спробувала виявити себе й політично; це тоді, коли стала видавати свій журнал “Рідний Край”, але ці вияви не були дуже щасливими і навіть послідовними, і привели її лише до непотрібних конфліктів, в тому і з власними дітьми, хоч від того ні вона їх, ні вони її любити не переставали.

А втім сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності. У зовнішньому вигляді її та в її темпераменті було щось від півдня, – недурно серед її предків були Греки й Серби і, здається, Іспанці…Волі вона була непохитної, характеру неуступного, розуму обсяглого, почуття глибокого й гарячого, як вогонь, пристрасти некомпромісової. Кого вона любила – любила незалежно від зовнішніх обставин, коло не любила – не любила, як слід. Цілою душею з молодих літ пристала вона до українства, всі свої сили склала вона, як жертву, на вівтар українського чину. В одній із своїх поезій Леся Українка кинула про себе безсмертний рядок: ”Буду сіять квітки на морозі”… – Може, ще більше, ніж до неї самої, цей рядок стосується до її матері…

Олена Пчілка працювала в найтемніший час української історії, вона буквально на морозі сіяла й пестувала українські квітки, і якраз найліпшою квіткою, що вона її виплекала, була її дочка. Бо ж той, хто хоч трохи знає, як вона ходила за нею, як виховувала її, як співпрацювала з нею, – той може сказати, що, мабуть, таки не мала б Україна великої поетки, коли б у неї була за матір якась інша жінка, а не Олена Пчілка.

Життя Олени Пчілки мало свої радощі, але перетерпіла вона й чимало великого горя. Її улюблений син Михайло, незвичайно здібний і обдарований учений і трохи письменник, – писав під прибраним іменем Михайло Обачного, – несподівано загинув, отруївшись рибою. А було йому тоді, коли не помиляюсь, всього лише тридцять три роки, і він був уже професором Харківського Університету. Довелось їй пережити і свою велику дочку. Не кажу вже про те, що передчасно втратила вона й чоловіка свого, що з ним вона творила зразкове подружжя, живучи в любові й у добрій згоді. На схилі літ, – вона правдива мати великої родини, – зосталася сама, бо діти її, як то завжди буває, – розійшлися по світах. Але горе її не зломило і вона до самої смерті своєї, що прийшла до неї в глибокій старості, продовжувала свою, і то виключно українську працю. І вмерла вона, як вояк на посту, бо й останні роки свого життя, уже за більшовиків, – вона все продовжувала “сіяти квітки на морозі”, об‘їжджаючи Поділля й улаштовуючи по селах театральні вистави.

Значення і вагу постаті Олени Пчілки для українського відродження останньої четвертини ХІХ століття ще й досі як слід не оцінено, хоч сучасне молодше покоління якраз тепер стало неначе цікавитися нею. Тому, може пройде такий час, коли знайдеться талановитий письменник, що стане до праці і дасть українству її біографію, вивчену й простудійовану з усіх сторін. Ясна річ, що зробити це буде нелегко. Поминаю труднощі чисто технічного характеру, що повстають від присутності матеріалів, бо мало архівів з того часу залишилось непошкодженими, чи незнищеними. Прогалини в цій площині можна було би надолужити споминами, чи свідоцтвами, бо живуть іще, слава Богу, й діти Олени Пчілки, не вмерли ще й усі люди з її колишнього оточення. Але мимо того, – сама вона була натура дуже складна, а праця її й взаємини з людьми ще складніші. Крім того й час був такий, що все те переходило приховано, – бо політичні обставини іншого способу праці майже не допускали. А втім, – усі ці труднощі могли б бути переборні, особливо, коли б отой гаданий автор змалював життя Олени Пчілки у тій літературній формі, що за останній час така стала поширена в європейських літературах.

Оселившись у Києві, Олена Пчілка дуже скоро стала маркантною постаттю не тільки серед місцевого українства, що в ньому вона займала одне з чільних місця, поруч із Старицьким та Лисенком, щоб не згадувати інших… Вона стала помітною фігурою і для цілого Києва, а в тому і для вищої київської адміністрації. Тому треба шукати про неї матеріалів не лиш серед Українців, а й у ворогів наших. Її в тих колах не любили, трохи боялися, але часто і щиро поважали. Згадаю один такий дрібний, але характеристичний епізод.

Коли в Києві святкували її літературний ювілей, я жив у Петербурзі й поздоровити персонально не міг. Тому я вирішив післати їй гратуляційну телеграму, але неодмінно українською мовою. Бажання моє у тих часах було просто безнадійне, бо телеграми українською мовою були заборонені. Знаючи про це, пішов я відразу на головну пошту. Телеграми не взяли. Тоді я пішов до головного директора петербурзького поштового уряду. Він прийняв мене і я мовчки подав йому текст. Директор – людина вже старша, на жаль; згадати не можу, як він звався, – так само мовчки прочитав телеграму, потім усміхнувся й сказав, очевидно по-московськи, бо й був він Москаль: ”А, це мадам Косач справляє ювілей! Бачите, що? Телеграму вашою мовою ми не сміємо пересилати, але для мадам Косач можна зробити й виняток. Вона, навіть на прийомі в генерал-губернатора, де ми з нею познайомились, говорила зі мною по-українському. Я тоді ще по вашому нічого не розумів, а тому перейшов на французьку мову, по-російськи я боявся заговорити. Боявсь, щоб не образилась, бо ми всі про неї знали”… І телеграма була вислана, хоч і було це проти всяких правил. Аналогічних випадків було, мабуть, більше, бо в Києві з Оленою Пчілкою навіть поліція розмовляла по-українському.

Частина 14.

Старицький, Лисенко та Олена Пчілка

До української молоді я знайшов собі вступ сам, а до старшого громадянства двері мені відчинила Олена Пчілка. Насамперед до Старицького і Лисенка.

У Старицьких я бував досить часто, не лише на тих, чи інших сходинах, але й просто так, як у своїх знайомих. Було це тоді, коли Старицький з театральними трупами не їздив, їх не утримував, бо вже не було з чого. Тому вся родина, крім старшої дочки-артистки Марії, жила у Києві, перемагаючи різного роду матеріальні труднощі, бо єдиним джерелом прибутків був гонорар за п‘єси та літературний заробіток взагалі. А що міг тоді український письменник, навіть такого калібру, як Старицький, заробити на своїх творах? Ясна річ, – нічого! Тому, щоб збільшити хоч трохи свої ресурси, Старицький час від часу співпрацював у російських періодичних виданнях, що були охочі друкувати дещо з його літературних творів. У цій праці у великій пригоді була йому його дочка, відома потім українська письменниця – Людмила Старицька-Черняхівська. У двох із нею писав він часто й романи історичного характеру, друкуючи їх у фейлетонах московських газет.

Був я свідком того, як співробітництво відбувалося. Пам‘ятаю, це був роман “Богдан Хмельницький”, що був потім виданий і українською мовою, бо й первісний його текст був здебільшого писаний цією мовою. Праця була поділена так: один розділ писав батько, другий дочка, не всі, одначе, підряд, бо Старицький не дозволяв дочці писати тих розділів, де були любовні сцени. Не тому, щоб він був великим пуристом, а тому, що, як він говорив, – молода дівчина нездібна змалювати любов, кохання так, як це треба для роману, нездібна, бо на тому ще не розуміється. І коли дочка сперечалась, то він їй казав: “От, коли когось полюбиш, а він тебе зрадить, чи ти його, – то після того й зможеш писати любовні сцени. А раніше – не квапся!” Так і не дозволив. Людмила Старицька писала ті сцени лише у своїх власних творах, на що вона дозволу батька не потребувала.

Одного разу, пригадую, прийшов я якось до них увечері й застав їх за повною працею. Вона якраз скінчила ту порцію роману, що її на завтра треба було вислати до Москви для чергового фейлетону, і тепер, перед висилкою, наводила останню редакцію. Старицький, напівлежачи на своїй уславленій серед нас продавленій канапі, читав виправлений текст з оригіналу, а дочка за столом робила поправки на копії. Побачивши цю відому мені картину, я хотів відійти, щоб їм не перешкоджати, але Старицький мене не пустив, сказавши: “Ні, зоставайтесь і послухайте, – може й Ви нам підкажете якусь поправку”. Я сів собі і став слухати. Старицький читав той епізод з роману, коли Хмельницький, втікаючи з дому зимою на Січ, мусів заночувати в степу між сніговими навалами. Сцена була надзвичайно живо й яскраво написана. “Писали її Люди” – сказав мені між читанням Старицький, побачивши, що вона зробила на мене враження. Але вкінці сцени говорилося про те, що готуючись до сну серед снігу, Хмельницький і сам випив чарку і дав свому коневі добру порцію горілки випити. Що коні люблять алкоголь і що добрий господар при нагоді частує часом їх горілкою, я знав ще з дому, бо й у мого батька був такий звичай. Але я знав і те, що коневі можна випити після праці й перед новою працею, та не перед спочинком, бо це для нього може бути зле. Я й сказав це Старицькому. Він усміхнувся й проговорив: “Це вже не Люди, це я горілку коневі дав. Ваше зауваження раціональне, але ж це буде в російському тексті й у московській газеті, а вони там на конях і на горілці так само мало розуміються, як і Люди. Для них це буде ефективний жест лицаря до свого доброго коня”. В українському тексті це треба буде інакше аранжувати. Український текст вийшов уже десь за перших походів більшовиків, коли мене у Києві не було, і як так і не знаю, чи перероблена ця сцена в романі, чи ні.

У Старицьких часто сходилася українська молодь, – не лише та, що брала ту чи іншу участь в літературі. У них було завжди дуже весело, час минав на різного роду забавних грах. Тоді були особливо поширені так звані фанти, в яких і Старицький брав охоче участь. Приходили ради нього самого, ради його дочки Людмили, що вона й тоді зовсім ще молодою, відзначалася своєю високою обдарованістю, дотепними, гострими думками і якимсь я б сказав, стоїчним і разом із тим життєрадісним тоном своєї поведінки, характеру й усієї індивідуальності своєї. Господарювала трохи по богемськи, – дружина Старицького, – Софія Виталіївна, сестра Лисенка, що її всі любили і щиро поважали. Ходила вона за своєю родиною як добра квочка за своїми неслухняними курчатами. Так само поводилась вона й зі своїми молодими гістьми, – і все це надавало сходинам милий, непримушений і сердечний характер. А втім, рушійною силою цілої родини, хоч це й не завжди можна було наочно бачити, – була таки її дочка Людмила, що в ній уже й тоді ясно накреслювалися всі ті елементи високого порядку, що зробили з неї пізніше таку видатну постать на українському обрії.

З Лисенком не мав я якихсь ближчих особистих взаємин та й бував я в нього приватно лише зрідка, а більш при всяких гурткових сходинах чи більших урочистих, як скажім, Шевченківське свято. Свята ці досить часто відбувалися в помешканні Лисенка, – жив він тоді на Рейтарській вулиці, і мав досить простору залю, де стояло його фортепіано, і де він давав свої приватні лекції музики. Крім того, на Шевченківські дні припадало якесь родинне свято Лисенків і всі присутні знали, що вразі появи поліції, треба було на це родинне свято покликатись. А для того, щоб і назовні сходини відповідали цій обставині, доповідь у Лисенків робилася за вечерею.

Благородна українська традиція щороку згадувати пам‘ять великого поета на спільних сходинах, була вже й тоді в повній залі, але самі сходини можна було відбувати лише в приватних помешканнях, бо дістати для них дозвіл адміністрації, була абсолютно безнадійна річ. Тому збирались, де могли, відповідно до часу й обставин, іноді, навіть у зовсім несподіваних помешканнях. Так, наприклад, пам‘ятаю одні сходини на Лютеранській вулиці у фотографії Висоцького, що мав там своє ательє біля самого Хрещатику. Помешкання це використовувано не тільки для Шевченківського свята, а й для інших сходин; було воно наче створено для цього, бо хоч приміщення й було в самому центрі міста, але мало, кілька входів із різних сторін і до нього можна було входити непомітно. Сам Висоцький був не Українець, а Поляк, але належав він до т. зв. української школи польських поетів, говорив українською мовою ліпше, ніж польською, приятелював з Українцями і вважав своїм обов‘язком допомагати українству всім, чим міг.

Гірше було з панахидою, що з неї мусили завжди зачинатися Шевченківські пам‘ятні дні. Її не можна було правити по приватних помешканнях, Потрібна була для того церква, а церковна служба за душу Шевченка не дозволялась. Закону чи розпорядження такого, ясна річ, не могло бути, але відповідні директиви були, і священики мусіли їх виконувати. Знов же таки – ім‘я Тарас було таке незвикле, гуділо, як дзвін, і годі було когось переконати, що ходить не про Шевченка, а про когось іншого. А втім, знайшовся і священик, що панахиду служив, знайшов навіть і спосіб ім‘я Тараса певним серпанком покрити. Це був старенький настоятель малої, але прекрасної Георгієвської церкви, дуже старовинної, бо ще з княжих часів, що стояла на початку Георгієвського провулка, біля самої стіни св. Софії. Він ніколи не відмовлявся служити панахиду за нашого, як говорив він, поета, але іноді, в час відправи, коли помічав, що в церкві, крім відомих йому Українців, є хтось небезпечний, то в молитвах своїх він поминав не простого Тараса, а боярина Тараса. Коли його якось запитали, чому це він так робить, бо ж це тільки панів із шляхти так іноді поминали, то він, як мені переказували, відповів:

– От ви й не знаєте, що Шевченко також був шляхтич, бо скінчив високу школу, а всякий, хто кінчає таку школу, згідно з законом діставав титул особистого шляхетства. Поліції й на думку не впаде, що ми молимося за Шевченка, а Бог не помилиться, бо для нього, не лише Шевченко, а й усі люди – бояри.

На одному з таких свят трапилася така історія. Доповідей було дві: – перша від старшого громадянства, коли не помиляюся, Науменка, друга – від молодшого, моя. Перед першою доповіддю випили по чарці й трохи закусили. Я ж, заглиблений у свої думки, не встиг цього зробити, а їсти дуже хотілося, бо працюючи над доповіддю, зранку я нічого ще не їв. Доповідь Науменка була гарна, але досить довга, так що, коли він її скінчив, то господиня звеліла подавати на стіл дальшу їжу, цього разу, печену з яблуками гуску. І от, не встиг я встати для своєї доповіді й сказати вступні слова: “Шановна Громадо!” – як по салі повіяло чудовим запахом гуски з яблуками. Запах цей так вплинув на мене, голодного, що я зразу ж і начисто позабув усе, що мав говорити, і стояв, як справжній дурень. Вивів мене з цього становища Антонович. Він на щастя, сидів недалеко від мене, подивився на мене, і зрозумів, мабуть, бо усміхнувся, а потім взяв слово й сказав:

– Гадаю, що доповідачеві тяжко буде боротися з гускою, тому пропоную, щоб він узявся за свою доповідь тоді, коли ми переможемо гуску.

Так і зробили. Я під‘їв, зібрав свої розсипані думки, і доповідь вийшла не така вже погана.

Другий випадок стався зі мною також у тій самій залі на сходинах в ювілейний день Сковороди. Мені було доручено прочитати відповідний реферат. Я ревно взявся за нього, але не порадився з ким слід і в основу його поставив тезу дуже обширну і складну, а до того ж і зовсім спохвату, бо хотів довести, що ніби то Сковорода стоїть у своїй філософії на тих самих лініях, що й Спіноза. Частина реферату була написана, решту я мав зімпровізувати, – і на тому зірвався. Зачавши жваво й бойко, я чим далі, тим більше мекав і врешті закінчив чимсь зовсім невиразним. Говорити публічно я вже вмів і тоді, але мені не вистачило добре підготованих і сформульованих думок. Виручив мене той самий Антонович. Він узяв собі слово, як тільки я скінчив і, нібито нав‘язуючи до моєї теми, прочитав нам блискучу лекцію про Сковороду, що в його викладі мав дуже мало чогось зі Спінозою, як це в дійсності й є.

Навів я ці два епізоди, щоб сказати, як обережно тоді старі ставилися до молодших. Щоправда, треба вам знати, що й молодші відповідали старшим тим самим. Проблема – батьки та діти, – ясна річ, існувала й тоді, але вона лише винятково і то в залежності від характеру осіб прибирала гостріші форми, а взагалі кажучи, переходила в зовсім лагідній подобі. Гостроту їй надавали у свій час уже соціалісти, але те явище стосується вже до дальшого етапу в розвитку українського руху.

З інтимного життя Лисенка я мало що знав, бо такого роду речами ніколи не цікавився, а тому й не розвідував про них. Різного роду говірок було багато, але я їх тепер уже й згадати не міг би. Перекажу лише один факт, що я його чув від Олени Пчілки, та який має певну історично-літературну ціну, бо здається, він і досі ще не був опублікований. Якось, сидячи в неї, я розговорився про збірники пісень Лисенка і сказав, що мені надзвичайно подобається пісня, що зачинається словами “Без тебе, Олесю, пшеницю в‘язати”… Так подобається, що я навіть спробував був перекласти її на німецьку мову. А втім, переклад вийшов такий невдалий, що коли я показав його свому приятелеві Німцеві, то той, прочитавши розсміявся й порадив мені викинути його до коша й нікому більше про нього не говорити. До того я додав, що коли я ту пісню вперше почув, то мені здавалося, що я ту пісню змалечку знаю, що, мабуть, її колись то співали, чи моя мама, чи старші сестра, які знали безліч пісень і дуже гарно їх співали. На це Олена Пчілка запропонувала мені прочитати мій німецький переклад і, вислухавши його, сказала:

– Ваш приятель має рацію, переклад абсолютно нічого невартий. Не показуйте його нікому, але й про те, що ви ту пісню нібито змалечку знаєте, не говоріть нікому, бо дехто з Вас і покепкувати зможе.

І далі вона оповіла мені таке: Як відомо, Лисенко був дуже гарний з себе, довго таким зоставався, то ж у нього закохувалися майже всі його учениці та інші особи жіночого роду – не учениці. Чоловіче серце – не камінь, – і Лисенко нібито часом і собі відповідав тим самим, своїм поклонницям. Одного разу він сильно був захопився якоюсь Олесею, – Олена Пчілка назвала була мені й її прізвище, але я його забув. Лисенко ходив увесь час, наче лихим зіллям впоєний. І от тоді Олена Пчілка, давня і добра його приятелька, щоб вилікувати його і разом посміятися з нього, придумала таку річ. Вона написала текст цієї пісні про Олесю, пристосувала до неї чисто народний пісенний голос і передала все те Лисенкові, щоб він це видрукував у черговому своєму “Збірнику” бо, мовляв, вона це все записала у себе в Колодяжному. Лисенко не помітив фальсифікації й пісню видрукував, відповідно аранжувавши її. Більше того, пісня так йому подобалась, що він її всім і кожному рекомендував співати, і вона стала в українстві дуже популярною. Що мені залишалось робити? – закінчила своє оповідання Олена Пчілка, – любов його тим часом загасла, а пісня зосталася. Я так йому нічого про свою підробку й не сказала, щоб не порушити того, що вже минуло…

Олена Пчілка, Старицький, Лисенко, як відомо, були великі приятелі між собою, – трійця єдина й неподільна, – як ми, молодші їх звали. Усі вони входили до Старої Громади й були в ній, говорячи теперішніми термінами, так мовити, – референтами й відпоручниками у всіх справах у площині українського мистецтва. До компетенції Олени Пчілки входила поезія і проза. До Старицького, крім того, ще й театр, Лисенкові припадала музика та спів.

Про Лисенківський хор та про відповідні імпрези його я вже говорив вище і спинятися більше на тому не буду. Вкажу лише, що крім хористів, був у нього ще й тісніший гурт людей, – тих, що пізніше допомогли йому заснувати власну музичну школу, але я з тими людьми зустрічався мало, знав про них більше з других рук, а тому мої перекази про них були б нецікаві, а до того могли б бути й неточними.

Мистецькі референти Старої Громади політичної чинності серед молоді не виявляли. Олена Пчілка, мабуть, тому, що часто політичні інтереси встали перед нею, як проблема, що її треба рішати, досить пізно. Старицький тому, що його ці інтереси взагалі торкалися мало, а крім того, в очах наших ворогів і місцевої адміністрації він давно вже став маркантною українською фігурою, що викликала злобу та повсякденне запідозрювання. Становище ж Лисенка з його хором, з його музикальними виданнями, з його популярністю в Києві взагалі, вимагало від нього особливої політичної обережності, а тому принаймні назовні, він мусів стояти нібито зовсім поза політикою. Говорю – “назовні”, бо, як переказували люди, що це могли знати, – у Старій Громаді він гаряче ставився до усіх політичних питань, що там виникали і, як казали, був одним із найрадикальніших її членів.

Не маючи чого поставити їм у вину, київська адміністрація не займала цих людей, хоч без дрібних неприємностей від неї не обійшлося. Так, Старицького при всякій нагоді вговорювали, щоб він не марнував свого таланту, складаючи  якісь там “мужицькі малоросійські вірші”, а щоб, як член старого “дворянського” роду, перейшов на праву путь і писав би по-російському, бо, мовляв, Росія добрих поетів потребує. Старицький на це відповідав більше-менше гострими жартами. Тим справа й кінчилась до другого разу, коли знову зачиналось те саме. Один із київських губернаторів, здається, це був  Тамара, з тих полтавських Тамар, що про них говорили: – “Нема коня зеленого, нема Тамара розумного”, – так цей пан навіть доводив, що Старицький зраджує своїх предків, бо рід його дуже правдоподібно походить від Рюриковичів, від князів Старицьких. На це йому Старицький відповів, що воно, може так і є, але коли ті князі були Рюриковичі, то всі були походженням з Києва, тобто якраз “малоросіяни”…

На Олену Пчілку пробували вплинути через її чоловіка Петра Антоновича, що мав у Київському генерал-губернаторстві видатну посаду, бо перебувши певний час мировим посередником на Волині, став головою важливої київської установи для селянських справ. Так, один із генерал-губернаторів, прізвища не пам‘ятаю, хоч Олена Пчілка й називала його, але вони в той час не засиджувались довго в Києві, – говорив з Петром Антоновичем, – щоправда, цілком приватно на таку тему:

– Не розумію, Вас. Маєте гарну, освічену й молоду ще жінку, вона могла б бути бажаним членом нашого світського товариства, а замість того, – вона пише малоросійські вірші, видає якісь визирунки та поезії. Як Ви дозволяєте їй витрачати на це стільки грошей? Бо ж ці речі дорого коштують!

Петро Антонович, сам член Старої Громади, відвів ціле питання в бік із властивою йому гнучкістю і тактом:

– Бачите, – сказав він, – по-перше, вона має власні гроші й витрачає їх так, як сама хоче, і до того я не вмішуюсь. А по-друге, коли вона на свої видання витратить трохи і моїх грошей, то це мені дешевше обійдеться, ніж якби вона стала кидати все на сукні, косметичні приналежності, прикраси тощо.

Генерал-губернатор після того більше на цю тему вже не говорив, бо його жінка якраз це й робила.

З Лисенком була здається лише одна політична неприємність, – і то пізніше. В наслідок якогось дрібного недорозуміння поліція заарештувала його й тримала два чи три дні. Звідси зробилась легенда, що Лисенко під арештом з досади за одну ніч посивів. Але це безперечно, таки легенда, бо оскільки я знаю, він був уже сивий і перед арештом хоч і немило ставився до цього факту.

Частина 15.

Володимир Антонович

Року 1888, коли мені було рівно двадцять літ і я щойно видрукував у “Зорі” свої перші літературні спроби, щаслива доля завела мене до Антоновича. Сталося так, що в нього оселився був його вихованець-гімназист із приятельської басарабської родини. Мета того вселення була, щоб хлопець, перебуваючи в поважній професорській родині, відучився від тих звичок, що він їх набув перед тим у Кишеневі. Хтось відрекомендував Антоновичеві мене. Хто властиво це був не знаю й досі, але ще й сьогодні я йому сердечно за це вдячний. Не тому, що це матеріяльно була як на той час дуже вигідна приватна лекція, – пізніше мені траплялися й ліпші, але тому, що за молодих ще літ це наблизило мене до, може, найбільшого Українця після Шевченківської доби, бо довелося мені жити під одною з ним стріхою.

Вся родина Антоновичів прийняла мене до співжиття ласкаво і привітно, а сам Антонович поставився до мене, просто, як до рідного. Не знаю, чим можна пояснити таке його ставлення, але коли я тепер ретроспективно зводжу в своїй пам‘яті одну до одної подробиці мого перебування в нього, то в мене якось складається така уява, начебто він зовсім свідомо й планово взявся за має інтелектуальне виховання, за встановлення й усталення моєї національної й політичної ідеології. Розум мій з цим не зовсім погоджується, бо властиво солідних підстав до такої уяви нібито й немає, але почуття твердить, що таке воно й було. Чим я, молодий і незакінчений у своєму розвитку хлопець, мав бути для нього, вже й тоді старшого чоловіка, вченого історика, що стояв на чолі цілої історичної школи й мав за собою всеросійське, а вчасти й  європейське ім‘я?

Для нього, що не задовольнявся лише своєю історичною працею, а був і політиком уже не абиякого масштабу, бо давав провід цілому українському рухові, і то не лиш у Києві й у Східній Україні, але й у Галичині? Ясна річ – нічим! А втім, часом, коли він був вільний від своєї праці, траплялось, що за склянкою чаю в малій їдальній кімнаті, чи у великому кабінеті, сидів він зі мною до пізньої ночі. Він, звичайно такий мовчазний і стриманий, розпитував мене про моє походження, про мою родину, оповідав мені, яка кров дісталась йому від предків його, говорив про свої молодощі, про своє польське виховання, про свій уславлений лист до “Основи”. Всі ці оповідання якось непомітно й нібито зовсім спонтанно приймали характер популярних, а часто й чисто наукових лекцій з [???] національного чи соціального знання.

Прожив я в Антоновича цілий шкільний рік, аж до того часу, коли виявилося, що для його вихованця потрібний був суворіший та авторитетніший корепетитор, ніж був для нього я. Але й після того, як я перестав жити в Антоновича, взаємини мої з ним не припинилися й характер їх залишився той самий, що був і на початках нашого знайомства. Само собою, зустрічі мої з ним стали не такі вже часті. Інтимні, очі-в-очі бесіди траплялися лише зрідка, але, натомість Антонович постачав мені книжки, брав мене з собою на археологічні екскурсії, навіть на з‘їзди. Він давав мені можливість бути на всіх його нелегальних – для молоді, а часом і для старших, ‑ доповідях і лекціях, що він їх читав на теми національні, історично-філософічні, чи на теми української історії й українського політичного відродження. Він привчив мене до того, що я говорив з ним наче рівний з рівним, а він слухав мої зауваження так, нібито я справді міг бути його опонентом.

І я таки часто, хоч і з дуже малим успіхом сперечався з ним, не боячись, що він буде сміятися з мене. Мовчав я і чухався в потилицю лиш тоді, коли він часом за щось гнівався на мене і таки добре відчитував. Але такий настрій находив на нього зрідка і не надовго. Замирення звичайно встановлювала цигарета, що її треба було самому зробити, бо готових я в нього ніколи не бачив. Один тільки раз він гнівався на мене довший час. Це тоді, коли я, закінчивши свої студії в університеті, вибрав собі на майбутнє не ту ділянку праці, що її він чекав від мене, – не науку, а журналістику й літературу. Але й тоді досить швидко змінив він свій гнів на милість і, навіть, сказав мені вже при першій зустрічі:

– “Я довго думав над вашим вибором і прийшов до переконання, що обставинам часу й вашому темпераментові він відповідає більше, ніж щось інше. Дай вам, Боже, успіху на вашій дорозі й нехай вона вас приведе й до політики, бо нам, Українцям, політики скоро будуть дуже потрібні”.

Це останнє передбачення мого старого всебічного вчителя виправдалося цілком, як і інші його політичні передбачення, – з тих, що мені були відомі.

Спробую зробити якусь синтезу моїх вражень про нього на основі того, що мені довелося чути від нього самого у згаданих вище особистих бесідах та на всіх отих легальних і не легальних доповідях і виступах його.

Зачну з того, що вже відоме в автобіографії Антоновича. А саме, що Антоновичем він, власне кажучи, записаний був з формальних причин, бо батьком його був Джідай, син угорського емігранта. Одначе мало кому і досі відома дальша генеалогія Антоновича, а саме той факт, що Джідай, по батькові Угорець, матір‘ю мав українську селянку з Закарпатської України. Так само мало кому відоме було досі й те, що мати Антоновича, так, як і він, лише формально належала до польської родини Гурських, бо походила вона від князя Любомирського й української селянки з якогось села не то з під Білої Церкви, не то з-під Ставищ, на Київщині. Я знав про це ще з тих молодих літ, але не вважав можливим ці відомості поширювати, поки Антонович був живий, та й після смерті його не зважився на це, бо ж якось про це говорити нібито не випадало. Лише тепер, коли родину старого Антоновича репрезентує лише один наймолодший син, відомий історик мистецтв Дмитро Антонович, я поговорив із ним про це, і він мені сказав, що про все те знає й нічого не має проти того, щоб воно було опубліковане.

Здавалося б, що це дрібні факти, що вони на більшу увагу не заслуговують. І справді, коли б це справа йшла не про Антоновича, то так їх треба би було й трактувати, бо кому яке діло до тих чи інших подробиць фамілійного життя. Але для біографії Антоновича згадані подробиці мають не абияке значення. Вказати хоч би й на те, що оті генеалогічні подробиці, що йому самому були відомі, кидають світло на найважливіший героїчний чим його життя, а саме, на публічний розрив із накинутим йому домашнім вихованням, польськістю й перехід до українства. Перехід радикальний і неповоротний, бо ж він, що часто, навіть жартуючи, звав себе “останнім вольтеріянцем”, пристав навіть і до православної віри.

Досі з листа до “Основи” ми знали лише благородні, ідеологічні міркування, диктовані головним чином національним народолюбством, що привели Антоновича до того рішального кроку в його житті. Тепер ми маємо право глянути глибше в цю справу й відчути в ній не лише ідеологію, але й те, що зветься голосом крови, що йому в психологічній структурі окремої людини й цілої нації Антонович надавав великого значення, щонайменше рівного голосу землі й культурно-історичних традицій.

Тепер ми можемо говорити не про перехід Антоновича від Поляків до Українців, а про поворот його з польського табору, де він, не зі своєї волі, перебував молоді літа свої, – до українства, що було йому природженим національним оточенням. Бо ж половина його крови була безсумнівної української чистоти, одна чверть розведеної крови угорської й одна чверть такої ж польської, коли Любомирського вважати Поляком. А втім і Любомирські не були, мабуть, чистої крови Поляки. Об‘єктивних матеріалів для такого зауваження, що правда, я не мав під рукою, але суб‘єктивні враження у мене є. На Київщині й на Волині мені доводилося стикатися з кількома членами з роду князів Любомирських. Всі ті з них, що я їх знав, давно вже перестали бути великими панами, дуже гарно жили з селянами, женилися зі звичайними панночками і своїм побутом, а особливо мовою своєю були ліпшими Українцями, як Поляками.

Щоб покінчити з геологічними фактами, скажу ще про те, що я чув він Антоновича, а саме, що він був старшим за свою метрику на два чи три роки, що це його обмолодив так ксьондз для того, щоб оберегти фамілійні [???], порушені його народженням. Оповів він мені це на моє запитання, як це могло статися, що він так рано, бо в 16 літ, уже міг стати студентом університету. До того він ще й додав: “По мені це було непомітно, бо я тоді був дуже малий на зріст”. Треба сказати, що він і пізніше не був надто високий.

За дитячих літ навкруги Антоновича лунали мови: – польська, українська та французька, в гімназії в Одесі додано було ще російську. Він добре знав, писав і говорив ними, але улюбленою серед них була для нього мова французька. З інших європейських мов знав він ще мови німецьку, англійську, що її він вивчив уже в старшому  віці, коли лікарі післали його на рік до Італії, де б він міг поліпшити своє здоров‘я після пережитої ним недуги. В Італію він тоді просто закохався, нераз повертався до неї і говорив, що після України – це найкращий на світі край і що селяни тамошні – рідні брати наших селян… Їдучи на міждународний археологічний з‘їзд у Лісабоні, спробував він був підучитися й мови іспанської. Думав, що оволодіє нею так само легко, як італійською, бо був добрий латиніст. Але оповідав він, з того нічого не вийшло, бо Іспанія, – це як Росія… Здалека здається, що там одна мова, та коли дістанешся туди, то бачиш, що там кожна провінція говорить своєю мовою. Захотів я був поговорити з Іспанцем, що їхав зі мною в одному купе, а він увічливо й уважно вислухав мене й сказав: – Sono Aragoneso, non parble castiliano. – Мусів далі говорити з ним уже по-французькому.

Любив Антонович французьку мову, як він говорив, ще й тому, що вона єдина з добре знаних ним мов не зв‘язана була з прикрими для нього асоціаціями. Польська мова приносила йому почуття непереносної панської пихи, російська – так само непереносної пихи деспотичної, а від української віяло стражданням рідного народу. Усе це рвало його душу, викликало на ворожнечу боротьбу та ненависть. Французька мова, навпаки, несла зі собою певне замирення й гармонію, бо відчиняла перед ним широкі ворота до європейського світосприймання не захмареного адміністраційними чи політичними буднями, що були для нього чимсь далеким, чимсь таким, що він тоді за перших літ свого інтелектуального розвитку, мало й знав. Французьку мову Антонович любив до самої своєї смерті.

Як згадано вище, звав він себе “останнім вольтеріянцем”. Він таким і був. Був, може, й останнім з них, принаймні серед Українців і в Україні взагалі. Це не треба розуміти в тому сенсі, що він, ознайомившись з Вольтером, так назавжди й зостався при ідеях цього володаря європейських думок ХУІІІ століття. Така застиглість у поглядах зовсім не була в характері Антоновича. Якраз, навпаки, основною рисою його був неперервний еволюціонізм. Ознайомившись й захопившись Вольтером, Руссо та іншими французькими енциклопедистами, він не спинився на цьому, а пішов далі вперед разом із поступом знання й часу. Енциклопедисти були, так мовити, першим його інтелектуальним засівом, стали вихідною точкою його дальшого розвитку, що означений уже іншими іменами, такими, як  Огюст, Конт, Дарвін, Герберх, Спенсер… Це був другий інтелектуальний засів, що дав йому багаті основи у подобі власної своєрідної ідеології.

Про впливи інших мислителів його доби говорити не буду, бо я про них від нього мало що чув, а коли щось і знав, то довідувався про те, з його прилюдних виступів. Вкажу лише ще на одне, що було дуже характеристичне для Антоновича протягом усього його життя й для цілого його інтелекту. Був він завжди грунтовно ознайомлений з всіми течіями європейської думки, не цурався знайомства і з течіями польськими й російськими. Але в його творчості тоді було знайти хоч трохи виразні й безпосередні впливи вказаних течій. Особливо це треба підкреслити, щодо впливів польських чи російських. Знаючи зовсім добре інтелектуальні напрямки в Польщі та в Росії, він начебто був відгороджений від них непрохідним муром. Це для нього був чужий нездоровий і ворожий світ, для душі і серця неприступний. Українець психологічно й кровно, – він належав не до Сходу, а до Заходу. Він був Європейцем чистого типу, забарвленого одначе ознаками старої французької культури. Коли ж треба прикласти до нього якусь класифікаційну норму й завести його до певної людської верстви, – то можна точно й з певністю сказати, що він належав до тієї європейської групи національних і вільнолюбних прогресистів, таких характеристичних для Європи ХІХ століття, бо серед них знаходимо Англійця Гледстона, Француза Гамбету, Німця Віндгорста, Італійця Мацціні, Росіянина Герцена й декого з інших націй.

Україна серед тих людей представлена була Антоновичем. Діяльність його, щоправда, була не шумною й мало відомою поза кордоном рідної землі і переходила вона на-пів під землею, без якихось широких зовнішніх виявів.

Але тут треба зробити поправку на різницю в умовах європейської й російської тодішньої дійсності. Бо ж справді, уявімо собі, що сталося б скажім із Гледстоном, якби йому довелося працювати не для Англії, а в Росії? Мабуть, таки його ім‘я було б тоді ще менше відоме чужим людям, ніж ім‘я Антоновича. Бож будьщо-будь того самого Гледстона можна було вийняти з історії Англії; від цього, мабуть, таки постраждала б до певної міри англійська державність, але не відбилося б це хоч трохи виразніш на історії англійської нації. Але коли б Українці не мали Антоновича, – ціла історія українського національного відродження була б у значній мірі здеформована і скалічена, а щонайменше – перестоялася б у часі. Бо ж був Антонович інтелектуальним мотором мозком того відродження протягом майже цілої другої половини ХІХ століття і то в критичні, найтемніші часи його.

До цього ще додам свої особисті враження, що жили у мене цілий час, живими є й досі, на старості моїх літ. За мого життя судила мені доля стояти досить близько до дуже видатних людей, що досягли загально російської, європейської, а дехто вчасти і світової слави. Щоб не перераховувати всіх, вкажу лише таких ближче нам відомих, як Корш, Бодуен де Куртене, Максим Ковалевський, Шахматов тощо. Все це були люди найширшого знання, далекосяжного розгляду, талановиті, дехто навіть близький до геніальності. Але ні в одного з них я не відчував такого великого розуму, як у Антоновича, такої прозорливості, як у нього.

І був це розум не лише елітної людини, вихованої і запрацьованої в глибокій інтелектуальній аналізі й у тонкій синтезі, але було в ньому одночасно й рівнобіжно щось нібито й від селянського інтелекту, що вмів і вишнього неба з очей не витрачати й заразом завжди під ногами тверду землю відчувати. Не був то лише я сам, що помітив ці особливості в Антоновича, бо якраз говорили мені це й ті з наведених вище людей, що їм довелося з ним зустрічатися й говорити, як Бадуен де Куртене, Корш і Максим Ковалевський. Чув я аналогічні думки про Антоновича й від людей неприхильних до нього самого й до його українських тенденцій. Найкраще це, мабуть, висловив був такий дуже відомий лівий московський професор Посніков, сказавши:

– Не подобається він мені, але розумний незвичайно.

Сам Посніков теж був дуже розумний чоловік і, добре його знаючи, я, слухавши його, й подумав собі:

– Тому то Антонович тобі не подобається, що ти натрапив на людину розумнішу за себе. Подумав, але, розуміється, вголос йому цього не сказав.

Не буду говорити про Антоновича, як історика. Це справа не вражень чи споминів, але наукової розвідки. До того ж, щодо ролі його в цій площині, вже й канон більше-менше встановлений, визнаний не лише Українцями, але й Москвинами. Бо ж був він найбільший український історик ХІХ століття, що залишив після себе не лише свої власні праці, але й цілу історичну школу, відому колишній Росії під назвою київської, у протилежність школі московській. А треба пам‘ятати, що на чолі московської школи, якраз у часи Антоновича, стояв незвичайно талановитий учений історик – відомий проф. Ключевський. Від себе додам лише подробиці, щоправда, більш-менш відомі.

Антонович з усіх істориків найбільше любив і поважав старшого свого сучасника Огюстема Тьєрі, вважаючи себе його учнем щодо методів історичної праці та способу викладу здобутих тієї працею результатів. І справді, його праці, манерою письма і обробки матеріалу, – нагадують Тьєрі. Особливо нагадує стиль його письма: короткий, точний, кристально ясний, без жадних фіоритур і прикрас. Він рекомендував Тьєрі всім своїм учням, як зразок, і говорив:

– Не пишіть ні одного слова, коли воно не сперте на вивченому матеріалі, не робіть ні одного висновку, вищого за встановлені факти, не вірте на слово ні одному з авторів, навіть нашим літописам, пишіть коротко і ясно, щоб і дитина розуміла.

Учні його “ан масс” беручи, дотримувались цих директив лише на короткий виклад не в усіх вистачало сили. Те саме можна сказати і про роль Антоновича в царині археології на Сході Європи. Тут він був признаний всіми авторитет, не лиш український, але й російський. Пригадую собі його на Віленському археологічному з‘їзді 1893 р. Скромний, тихий і непомітний, – він був центральною фігурою з‘їзду, що його членами були не тільки московські, але й багато європейських учених археологів. Виступав він мало й рідко, але коли йшла якась ширша і глибша дебата, то вона нормально кінчалася тим, що голова з‘їзду – графиня Уварова, або почесний голова – великий князь Володимир Олександрович, завжди зверталися до Антоновича зі словами : “Дуже просимо Володимира Боніфатієвича сказати нам і свою думку, – нам ясніше стане. Антонович вставав, коротко говорив і на тому дебати, як правило, кінчалися. Не хочу цим сказати, що й той великий князь був добрий археолог. Вірніше, що ніякий, але йому, мабуть, графиня Уварова вказала, з ким він має діло.

Пригадую ще один такий епізод. Один із членів з‘їзду, маленький місцевий учений, – такий священик Павський, коли не помиляюсь, – прочитав реферат про структуру старовинної литовської релігії, в якому він полемізував із Антоновичем, доводячи, що його виклад про цю релігію в “Історії Литовсько-Руського Князівства” помилковий і не відповідає тим матеріалам, що дісталися до його рук – Павського. Павський потім признався декому з членів, що він таки дуже боявся виступати із своїм рефератом і нелегко на це зважився. Яке ж було його здивування, коли після його доповіді Антонович узяв собі слово і сказав:

– Цілком погоджуюся з висновками пановця Павського і сердечно йому вдячний за те, що він розвінчав мого Криве-Кривейто (головний литовський жрець) і скинув із п‘єдесталу пару непотрібних божків. Я взагалі думаю, що чим менше божків на полиці, тим ліпше, а тепер моя полиця стала трохи вільнішою і я можу туди щось доцільніше поставити.

Оплески, що їх дістав Антонович за цю свою коротку репліку, були найряснішими за час цілого з‘їзду.

А втім, та загальна пошана, що він її мав від цілого з‘їзду мало-мало не поставила його в досить комічне становище. Було це так: Місцеві віденські археологи, розшукуючи за могилою Гедимина, вирішили, що вони знайшли її на замковій горі недалеко від будинку самого замку. Самі вони розкопати її не зважились, а постановили, що розкопають її в час з‘їзду, запросивши для цього Антоновича, щоб він давав провід цілій справі. Антонович погодився; був призначений день і цілий з‘їзд із почесною президією на чолі мав бути на тому присутній. Напередодні, коли я заїхав до Антоновича перед засіданням, він сказав мені:

– Знаєте, я тієї могили сам не бачив і трохи її боюсь, бо вона мені сумнівною здається. Ясна річ, – Гедимин десь похований, але не там, де місцеві люди вказують. Ходім-но зараз потихеньку на ту гору й подивимося на ту могилу.

Ми пішли. Вийшли на гору, помилувалися краєвидом, спиталися про могилу в сторожа. Той нам показав її та всі приготування, що вже були до розкопу зроблені. Антонович обійшов могилу кругом, подивився на неї, копнув у різних місцях паличкою й, почухавшись у потилицю, тихо сказав:

– Ходім додому. Це не могила, а смітник. А великий він тому, що замковий.

Так, на щастя з‘їзду, до того розкопування й не дійшло, а то був би скандал.

На приватному житті Антоновича спинятися не буду. Був він людиною дуже скромною, назверх непомітною, так мовити, нібито пересічною. Дбав начебто про те, щоб, по можливості, нічим не відрізнятися від ширших мас київського населення. І справді, – у натовпі він затрачався й пізнавали його вже тоді, коли з тієї чи іншої причини мусів він заговорити. На цьому грунті траплялося йому багато пригод та чистих анекдотів, що передавалися з уст до уст по цілому Києві, перетворюючись в якусь то наче частину місцевого фолкльору. Дещо з тих пригод було вигадане, дещо правдиве, але я все те обминаю, бо для того, щоб установити, що з того реальне, а що ні, треба було б проробити не абияку працю. І то без корисного наслідку, бо від того індивідуальність Антоновича нічого б не виграла і нічого б не програла.

У сфері грошовій був він непрактичний до найвищої міри. Наприклад: приятелі затягли його в члени Кредитового Товариства, де дістав він право кредитуватись на векселі до певної суми. Кредитом тим сам для себе він ніколи не користувався, бо для скромного його життя вистачало йому й університетської платні. Але векселі він підписував для інших, бо відмовити, коли його про щось просили, не вмів. Підписував дуже неохоче, але підписував. Одного разу приходить додому на обід дуже веселий. Дружина питає його про причину, а він їй і каже:

– “Слава Богу, мене сьогодні проголосили некредитоздатним, бо як виявилось, Н.Н. не викупив у час векселя, що я для нього підписав. Тепер уже ніхто не жадатиме від мене підпису, бо він став невартий”.

І на радощах – некредитоздатний Антонович випив чарку горілки зі срібної чарки, що він знайшов її в якійсь козачій могилі, та з якої пив він лише в урочистих випадках. Почастував і мене…

Непрактичний щодо векселів, Антонович був досить винахідливий, коли справа йшла про садок, палісадник і інше домове господарство. Так, палісадник біля його дому виходив на дві вулиці й був таки просторий, а вода була далеко. Носити її на поливання треба було з водопроводного крану в садку біля кухні, що стояла в глибині двору. Перший час він носив її, бо любив поливати сам, але потім позбавив себе тієї, таки важкої праці, таким способом: Садиба Антоновича лежала на схилі і він використав різницю пологи садка й палісадника, бо садок був вище за палісадника. Тому він викопав у садку через двір рівчачок, обложив його довгими гладкими дощечками, щоб вода не просочувалась у землю, а далі пустив його до палісадника так, щоб він обходив довкола всі дерева, кущі й грядки з квітками і на Кузнечній, а далі й на Жилянській вулиці. Кожного дня, у певний час, він виходив з дому без піджака, але постійно в старому літньому пальті, що він його носив замість халата, – пускав із крана воду, а потім уже ходив лише палісадником, слухав як струмочок весело дзюрчить, дивився, як вода старанно обтікає всі рослини Кузнечна вулиця лежить на схилі, то ж домовласники на ній, побачивши вільне зарядження Антоновича, майже всі наслідували його, аж до ношення літнього пальта включно…

Частина 16.

Антонович як політик. – Політичні лінії його українського чину.

Окремо хочу говорити про Антоновича – політика. Про цю сторону його діяльності протягом цілого мого життя доводилося мені чути й читати найрізноманітніші думки і причуди, зачинаючи славословними й кінчаючи просто негативними. Не ставлю собі завданням аналізувати їх, класифікувати, чи полемізувати з ними. Це справа майбутнього історика українського відродження того часу. Моє діло, – з тих крихот, що залишились у моїй пам‘яті, з того, що я знаю, чи думаю, що знаю, – з його чинності й у цьому напрямі, з тез його доповідей, лекцій, виступів, чи приватних розмов, – утворити якусь синтезу його політичних поглядів, методів його праці, мінімум та максимум його політичної й національної програми.

Нелегко це робити, бо від себе самого й від читача свого мушу я вимагати, щоб ми обидва, принаймні на час, забули, що ми живемо тепер майже в половині ХХ століття, а все те, про що йде мова, переходило 50-60 і більше тому літ. То був зовсім не той світ, що ми його знаємо тепер, – не той у цілій Європі, а особливо не той – на Сході її. Я вже дещо про це говорив вище і тепер не буду повторюватись. Підкреслю лише, що найбільша різниця стосується саме до тої площини людської чинності, що її звуть політикою. В тодішній Росії, а в тім і на Україні, політичного життя, – в тому сенсі, як ми його тепер розуміємо, просто не було. Неподібна була тодішня Росія і на тодішню Європу, де були парламенти, партії, мітинги, широке політичне життя тощо. В Росії були лише перші зав‘язі майбутніх політичних рухів, притлумлені, приховані, загнані під землю і в конспіративну таємницю. Але політичні настрої вставали й росли, просочувались до всіх громадських верств і бажали скинути з себе ярмо деспотичного царського режиму було таке поширене, що виявлялось воно там, де це було тільки можливо, іноді в цілком несподіваній подобі. Так, наприклад, пригадую собі одну резолюцію московського з‘їзду лікарів-акушерів, що в ній говорилось: “Доки в Росії не буде конституції, доти породи жінок не можуть бути добрими й здоровими”. І треба сказати, що ця резолюція не була висміяна, а поставилися до неї зовсім поважно, бо дещо правди в ній все таки було.

Так стояла справа в тій частині Росії, що була чисто московською. В іншонаціональних провінціях її – маємо на оці насамперед Україну, – політичні настрої були ті самі, але знайшли собі придатніші, тобто природні береги, а саме національні. Бо ж у той час, коли Москвинам ходило, взагалі кажучи, лише про “конституцію”, то нам, Українцям, без тої конституції, чи з нею, припадала боротьба за інші, примітивні, національні права. Треба було прямувати свої сили на те, щоб тим чи іншим способом скинути з себе ярмо національного утиску, поширити та зміцнити національний рух, витворити українську політичну ідеологію, відмінну від московської, несприятливу для них, а навіть і ворожу для сутоцентралістичних аспірацій цілої російської влади й великої більшості московського громадянства. Тоді й зродилося слово “сепаратизм”, що відразу стало острахом для Москви, бо вона, не тямлячи, що таке взагалі уявляє собою національний рух, стала шукати причин його не там, де вони були, а десь назовні, вигадуючи собі байки про польську, німецьку, австрійську чи якісь інші “інтриги”…

Антонович був центральним рушієм того українського сепаратизму. Загальні, чисто політичні його переконання, до певної міри означені вище. В головних рисах своїх вони окреслювались лініями народолюбства і народоправства і були вони по суті своїй майже ідентичні з принципами. Кирило-Мефодіївського Братства. Той самий був і його національний максимум: республіканська держава, солідаризм  кляс, братство людей і народів. Але з комплексу Кирило-Мефодіївських гасел він не то що  викинув, але далеко відвів у бік т. зв. слов‘янську взаємність та слов‘янське об‘єднання. Він просто не вірив, що все те коли-небудь стане, можливе.

Москвини, – говорив він, – як найбільший народ серед Слов‘ян, ніколи зі своєї волі не відмовляться від гегемонії на Сході Європи і над іншими Слов‘янами. А до того ще вони й Слов‘яни лише мовою своєю, а кров‘ю, географічним становищем, побутом, культурою й історичними традиціями – майже нічого спільного із Слов‘янами не мають і наближаються всім тим не до Слов‘ян, а до інших, навіть не європейських народів.

Другий, більший слов‘янський народ, наші сусіди – Поляки, на нашій шкурі довели нам, що з ними тяжко організувати якесь співжиття. Вони ще й тепер знесилені й поділені між трьома державами, – все таки мріють про панування “від моря – до моря”, а що до нас, то проголошують і досі, що “Як сьвят сьвятем, нє бендзє Русін Полякові братем…”

Інші слов‘янські народи – Чехи, Болгари, Серби тощо – можна й не брати до уваги, вони надто малі, ролі в світі не грають, та своє слов‘янство виставляють, як прапор, лише на великі свята, а в будні цікавляться чимсь зовсім іншим. Щоправда, – шукати братерства з народами нам треба, але чи будуть це слов‘янські народи, чи якісь інші, то вкаже майбутність, мабуть, таки далека ще від нас.

Щодо інших вказаних гасел Кирило-Мефодіївського Братства, то Антонович їх не відкидав і на бік не відводив, але говорив, що вони – тільки гасла і нечинні, бо не додано до них конкретної програми, як і кудою в їхньому напрямі йти. Максимум політичний, соціальний і національний, – поучав він, – мусить мати кожний, хто не задовольняється становищем звичайного обивателя, а хоче бути і громадянином. Але тим не слід надто захоплюватись. Найкращі гасла – дуже легка річ, бо ж вони, хоч встановлюють мету, до якої треба змагатися, але встановлюють її лише голими словами, а не чином. Безконечно трудніше вкласти в ті гасла реальний зміст, накреслити мінімум програми, відповідний часові, обставинам і тим людям, що його мають у чин перетворити. Бо ж справедливого громадянина і доброго політика пізнається не по гаслах, а по методах праці своєї, по тих реальних досягненнях, що їх має, чи змагається набути.

І сам Антонович ціле своє життя присвятив справі утворення ідеологічної програми та організації тієї реальної національної праці, гадаючи, що пізніше, спираючись уже на здобутках тієї праці, можна буде виступити на боротьбу за найвищу українську мету, за національний максимум. Всю роботу закроїв він широко, – не на рік-два, не на десяток літ, а на покоління. Він здавав собі з того справу, що він сам не доведе її до кінця і, напів жартуючи, часто говорив про це такими словами:

– Треба щось залишити і внукам нашим. Нехай попрацюють і вони, бо ж вони не будуть дурніші від нас!

Праця та була дуже тяжка, бо треба було заорювати національне поле, що майже все лежало давнім перелогом. Була вона й дуже небезпечна за тих часів, бо неможливо було вести її ні цілком конспіративно, ні цілком відкрито, потрібна була якась середня лінія. З одного боку необхідно було майже всю її провадити усно, словесно, щоб не залишалось писаних та інших слідів від людей, що її ведуть, але одночасно вона мусила бути виявлена й назовні, бо як інакше про неї могли б довідатися ширші кола, що якраз для них вона й виконувалась. І десятки літ праця та йшла, так мовити, на самій грані між легальним і нелегальним, між конспірацією й публічністю. А втім, вона велась невпинно, ширилась, розвивалась і за цілий час не дала ані одного більшого “провалу”, кажучи тодішнім терміном. Потрібний був увесь такт Антоновича, вся його гнучкість та видатне вміння відразу орієнтуватись у найтяжчих ситуаціях, щоб і роботу оту цілий час вести, і на провали не наражуватись.

Всі в Києві, і не тільки в Києві знали, що провід українському рухові дає Антонович. Дехто з місцевої вищої адміністрації навіть говорив, що боротьбу з українством треба почати з того, щоб знищити отой будинок на розі Кузнечної та Жилянської вулиці, а самого господаря послати в тайгу погуляти. Раніше, скажім, ще за часів Миколи І, чи пізніше, за панування більшовиків, з Антоновичем щось подібне, а може й гірше, напевно й сталося б. Але за його часів московська влада, будь-що-будь, методи Миколи І дещо призабула, а більшовицьких ще не засвоїла і для своїх репресій, – коли справа йшла не про першого-ліпшого робітника, селянина, чи навіть студента, а про поважного професора, – мусила мати хоч які-будь матеріальні докази. Але Антонович того їй до рук не давав, а коли небезпека надто близько підходила до нього, він не чекав її повного наближення, а втікав від неї закордон на якийсь час, чи просто в якесь наукове відрядження й повертався назад лише тоді, коли боятися вже не було чого. І таким способом, запідозрюваний ціле життя, він усе таки ні разу не був арештований, не пережив ні обшуків, ні якого-будь формального над собою слідства.

До української праці Антонович підходив, у загальних рисах, кажучи приблизно, з такою схемою: Нація наша органічно здорова, бо з давен-давна міцно пов‘язана всередині мовою, кров‘ю, територіальним простором і спільними для всіх її членів культурно-історичними традиціями. А втім вона до певної міри, демольована в структурі своїй. Історичні навали, – кримська, польська, московська, – спричинилися до того, що вона майже цілком утратила свої провідні кляси, має замало міського населення і зведена, властиво, до єдиної хліборобської верстви та інших середніх і дрібних верств, близьких до селянства. Втратили ми також і свою інтелігенцію, що для новітніх часів є особливим нещастям.

Татарська інвазія сталася давно, зробила своє руїнне діло, але відійшла вже цілком до історії, не залишивши на Україні яких-будь слідів, навіть слідів крови. Навпаки, українська кров, вільно й невільно, перетворила кримських Татар у плем‘я, що зовсім неподібне до інших татарських і ближче стоїть до арійських, ніж до монгольських народів.

Закінчена, власне кажучи, й столітня боротьба з Поляками, – і то на користь Українців. Бо ж коли на Правобережній Україні ми й досі ще маємо касту великих польських землевласників, їхніх офіціалів тощо, то утримуються вони тут не тому, що вони Поляки, а тому, що вони землевласники, бо цих останніх ще й досі московський уряд підтримує всебічно по цілій Росії, незалежно від їх віри та національності. В іншому стані знаходяться Українці в Холмщині та в Галичині, де боротьба з Поляками ще далеко не закінчена. Аналогічне становище мають Українці Буковини і Закарпатської нашої периферії, тільки що там іде не про Поляків, а про Румунів та Угорців.

Головним і незвичайно небезпечним нашим національним ворогом уже давно є оті гегемони Сходу Європи – Москвини. Вони свідомо, так мовити, зібрали собі вершки з нашої нації, крадуть у нас наш мозок – інтелігенцію, а тепер, за допомогою школи й обов‘язкової військової служби, ведуть широкий наступ проти нашої останньої твердині – селянства. Хочуть узяти його в свої червоні сорочки поверх штанів і з мотузочком замість поясу. Можна і слід вірити, що цей наступ не дасть для них бажаних наслідків, але загроза залишається загрозою і проти неї необхідно організувати  невпинну й чинну боротьбу. А для цього потрібні люди, багато людей добре підготовлених, потрібна відтворена національна структура. Не жаль нам тієї шляхти, що стала російським “дворянством”. В історії вона нам колись, за князівських часів, може й була корисна, але пізніше, за тяжких для нації часів, вона завжди переходила до наших ворогів. Для майбутнього, для відтворення нашої соціальної структури, вона просто вже непотрібна, бо це вже історичний пережиток. Гірше стоїть справа з тією верствою, що її соціалісти означають словом буржуазія. Але й без неї тим чи іншим способом обійдемося. От там на Заході Європи вже підводить голову т. зв. кооперативний рух; можна з певністю думати, що розцвіте він і в Україні, а розвинувшись, може заступити й місце буржуазії і виконати її ролю й без неї.

Катастрофою було б, коли б від тієї московської офензиви завалилось селянство, але цього так уже боятись не слід. З відвічною хліборобською нацією – народ, що ще вчора був, так мовити, ловцем і лісовим кочовиком, нічого вдіяти не зможе. Може він, щоправда, фізично винищити багато люду, попсувати подекуди мову, втягти населення в міську одежу, здеформувати в дечому його культуру й побут, але національної душі його в нього не вкраде, бо вона йому не потрібна, а своєї йому не надасть, бо та, в свою чергу, – хліборобові не годиться. Найгірше справа стоїть з інтелігенцією, бо маємо її мало, а й та, що є, хоч вона й національна, але, діставши свою освіту в російських школах, живе під щоденною загрозою затратитись, коли не в чисто московських, то в загально-російських впливах. А втім, якраз інтелігенція абсолютно необхідна нам для нашого відродження. Бо ж, щоб там не говорили марксисти, Піхто, чи монархісти, а це якраз їй припаде роля командної в структурі нації верстви, сучасна нам європейська дійсність дає тому безлічнявних свідоцтв.

Українську роботу, вважав Антонович, треба провадити в низах нації й на верхах її, – на селі й по містах. Праця на селі, національна й соціальна, була цілком можлива, бо більшість української інтелігенції походженням своїм належала до різного роду селянських верств і, як правило, своїх зв‘язків із селом не поривала. Чужі були для неї всі більші землевласницькі осередки, але звідти для національної справи тоді було чекати важливої користі. В ліпшому випадку  хіба якусь матеріальну пожертву, бо ті ідеологічні елементи, що могли витворитися в тому середовищі, Українцям не пасували. Те саме приблизно можна сказати і про міські промислові кола більшого масштабу на Україні.

Ця частина передбачень Антоновича виправдалась, як відомо, у повній мірі. Бо ж він його часів і до наших днів, найкращі люди, що  репрезентували ці кола, з одного боку спромоглися лише на витворення ідеології, на думку Антоновича, якогось дивовижного монархізму, що його в Україні ніколи не було й не буде, а з другого, матеріальні пожертви складали у такій висоті, що стали вони значною частиною фінансового бюджету українського відродження.

Найбільше ваги Антонович, як це вже вказано вище, надавав інтелігенції. Її тоді було ще не так багато, але елементи її, часом дуже видатного масштабу, були розсипані по всіх площинах науки, мистецтва, ба навіть і політики, хоч і була ця остання ще в періоді первісних зав‘язків. З тією інтелігенцією можна вже було працювати в міських інтелектуальних колах, але треба було згуртувати її докупи, надати їй єдність назовні у формі певної організації, а зсередини – у подобі спільної національної  психології. Треба було також подбати про поповнення її молодим доростом та про відповідне виховання того доросту. Це завдання, як на той час, було блискуче розв‘язане застосуванням до життя традиційних для українства – громад і гуртків. Громад – одноманітних, для старшого громадянства, гуртків – традиційних, від гімназійних до університетських, для молоді.

Громади й гуртки були абсолютно автономні, працювали над тим, над чим хотіли й робили це тим способом, що їм подобався, чи був на руку. Працювали, так би мовити, на порозі легального й нелегального. Громади з більшою конспіративністю, гуртки – з меншою. Жадних статутів, писаних чи навіть усних, вони не мали, протоколів не складали, зовнішній примусовій дисципліні не підлягали, бюрократичних, так поширених пізніше в партіях, резолюцій – не проголошували. А втім, всі вони були пов‘язані між собою і горизонтально, як рівні собі, громади з громадами, гуртки з гуртками, і вертикально, в порядку догляду й ідеологічного керування, – громади з гуртками. Знов же й це пов‘язання не було формальним, а відбувалося воно в приватних бесідах, через окремих людей, що їх можна тепер звати відпоручниками, на спільних сходинах тощо.

Сітка громад і гуртків була по всіх більших містах України, як Київ, Чернигів, Полтава, Катеринослав, Харків, Одеса тощо. Перекинулась вона якось сама собою і до позаукраїнських міст, як Петербург, Москва тощо, де творилися українські колонії. Начебто в серцях тих “колоністів” на чужині оживала стародавня національна формула: “Де три козаки, там два третього судять”, – а один із них – отаман, – додамо від себе.

Взагалі кажучи, тодішня організаційна форма українського руху була витвором чисто національним; принаймні, мені невідомі які-будь історичні європейські рухи, що було б організовані подібним способом. А втім, ця форма для свого часу незвичайно була достосована. На чолі Громад, природно, без попереднього вибору, фактично стояла т. зв. Стара Київська Громада, а це тому, що вона по-перше була в Києві, по-друге – мала найбільше інтелектуальних сил у своєму складі, а нарешті, може ще й якраз тому, що як вказано, головним внутрішнім рушієм її був Антонович.

План цілої праці можна означити приблизно такими словами: Прямувати, як сказали б тепер, до тотального відтворення життєздатної і скріпленої в своїй структурі української нації, йдучи до того послідовними етапами. Першим етапом мало бути підготування грунту і працівних сил. Цей етап, більше-менше середину його, я ще застав, вступаючи поступово до різних українських гуртків. Справа йшла про де русифікацію українських інтелектуальних сил, що їх через школу й різного роду літературні й громадсько-політичні впливи було втягнено до всеросійської співпраці.

Втягнуті туди, вони, хоч і зосталися Українцями, але праця їх не стільки йшла на користь українства, скільки збагачувала активний баланс іншої нації, – коли не чисто московської, то отої “всеросійської”, що я їй пізніше у своїх статтях і доповідях надав назву “нації імперської”. Треба було відтягти їх відти, так мовити, додому. Інакше кажучи, повернути їхню психологію в орбіту українства, щоб ті люди та їх інтелектуальна сила стала складовою частиною не якоїсь іншої нації, а української. Їх не треба було робити Українцями, бо вони вже ними були, їх треба було лише де русифікувати, зняти з них той чужий намул, що без потреби обтяжав і придавлював їх національну психологію.

Сепаруючись від російщини не лише кадри людей, але й ті  площини інтелектуальної структури націй, що в них ті люди працювали, насамперед наука, література, музика, театр, взагалі мистецтво. Для того, як вказано вище, в Старій Громаді існували навіть, так би мовити й референти. На мій час ця праця досягла вже значних вислідів. Сам Антонович за час своєї професорської чинності створив і виплекав згадану вже велику історичну школу, що дістала назву Київської. Національне в ній було те, що вона всіми визнавалася чисто українською, хоч і користувалася мовою російською, бо українська була під забороною. Досконало, під доглядом вище названих референтів, переходила сепарація літератури, музики й театру і це була  відповідно легша справа, бо ж тут, ясна річ, не треба й не можна було зрікатися української мови.

Продовження сепарації історичної науки не лише по суті, але й мовою, припало вже на догідніші часи, коли у Львові, під проводом учня Антоновича – Михайла Грушевського. Товариство ім. Шевченка фактично перетворилося в Українську Академію Наук. Там же і тоді ж розпочата була праця і над сепарацією всіх інших галузей людського знання, але спинилася вона на півдорозі, бо заскочила її перша світова війна. Довершення своє дістала вона вже пізніше, після бурі і катастроф у роках 1917-1920, коли до неї паралельно й одночасно взялись й ті Українці, що на батьківщині зосталися і ті, що опинились на еміграції. Там – в Академії Наук, тут – у Високих колах та в Наукових Інститутах.

Коли, говорив Антонович, буде відсепароване від російщини ціле наше інтелектуальне життя, тоді дуже легко і майже автоматично будуть зукраїнізовані і громадські, соціальні й політичні сторони нашого життя; первісні елементи цього можна вже й тепер помічати. Тоді перед світом встане сконсолідована на європейський спосіб нація з тими своїми верствами, що їй єдино потрібні й не обридлі, тобто з інтелігенцією і трудовим народом, з людьми, що працюють, чи то в полі за плугом, чи на фабриці за верстаком, чи в кабінеті з пером у руках. Тоді й тільки тоді з надією на успіх при нагоді можна буде поставити на цілий зріст проблему української нації. При нагоді, тому, що й тоді нам ще буде бракувати одного дуже важливого чинника, а то – збройної сили, що її в Росії за жодного режиму зорганізувати не зможемо. І з усім тим треба дуже поспішатися, бо ця нагода може повстати скоріше, ніж то можна думати і може прийти зовсім несподівано.

Не знаю, коли власне і за яких умов опрацював Антонович вказаний план. Чи мав він його готовим уже за молодих літ тоді, коли закладалася Київська Громада, чи виробився він у нього в процесі праці в Громаді й поза нею? Згадуючи його мову про все те, я не можу спинитися на якійсь точній відповіді. Бо ж Антонович, коли говорив про такого роду речі, ніколи не вживав виразів: – Я зробив… Я сказав… і т.п., а завжди казав: Ми зробили… Ми вирішили… Ми прийшли до висновку і т. п.  Знов же попереджую читача, що я переказав усе те не точними словами Антоновича і навіть не його стилем. Я оповів те, як міг, своїми словами, зберігаючи лише, як можна виразніше, його основні думки та його аргументацію. За це останнє я готовий і відповідальність нести, коли б це було для чогось потрібне.

Свій план Антонович прикладав не лише до Центральної Східної України, але й до Галичини, – в цій останній, одначе, з певними відмінами. Беручи під увагу, що ця українська периферія живе під Австрією, тобто користується, хоч і дуже  прикрою й недовершеною, конституцією, – він уважав, що там потрібно мати всі тодішні атрибути європейського політичного життя, а саме: політичні партії, участь у парламенті, відкриті соціальні й політичні виступи, безпосередня й активна політична пропаганда і т. п. До внутрішніх справ галицького українства він втручався мало й рідко, кажучи, що це діло місцевих людей, але коли того треба було, то не вагався поставити на карту цілий свій авторитет, якщо того вимагали обставини.

Наскільки практично і по-європейському, з одного боку, а обережно – з другого, він вів тоді справу, – видно наглядно з його найбільшого чину галицькій політиці, – а саме з відомої галицько-польської “угоди”, підготованої й аранжованої Антоновичем. Я не буду спинятися на подробицях цієї справи, бо ж вона має й добре задукоментовану вже історію. Вона викликала свого часу великий розголос у Галичині; відгомін його пролунав, щоправда, це так уже сильно, і в Україні. Багато людей було незадоволених з Антоновича вже за те, що він пересправляв щодо цієї “угоди” не лише з віденськими високими чинниками, але й з польськими впливовими колами в Галичині й у Відні. Але пізніше події його виправдали. Він дуже добре знав, як це він сам вказував, що ця “угода” не потриває довго, але мовляв, – наслідки її з нею не зникнуть. Так воно і сталося. А наслідки були, як на той час, варті того, щоб часово в декого стати непопулярним. Бо ж та “угода” дала Українцям у Галичині нові школи нижчі й середні, нові катедри в університеті, що одну з них зайняв Грушевський. Вона дала можливість перетворити “Товариство імені Шевченка” у фактичну Академію Наук, вислати нових депутатів до галицького сейму й до віденського парламенту і т.п.

Я не знаю яких-будь подробиць про ті пересправи, надто ще молодий був я для цього. Але в пам‘яті моїй залишився один факт, що говорить про ту обережність, з якою ті пересправи вів Антонович, проживаючи в Києві. Одного разу сидів я у нього в кабінеті, якраз тоді, коли він ждав делегата з Галичини з інформаціями. Делегат з‘явився. Я хотів був зараз же відійти, але Антонович непомітно зробив мені знак, щоб я зостався. Він взяв щось із рук делегата й вийшов з тим до другої кімнати. Через кілька хвилин він повернувся і сказав: “Усе гаразд”, – і почав говорити з делегатом. Я встав і попрощався з ними і він мене не затримував. Пізніше він мені показав свою візитну картку, роздерту на дві частини. “Одну половину мав делегат, а друга переховувалась у мене, – пояснив він. ‑ Я виходив, щоб перевірити, чи припадає одна частина до другої, чи ні. Тому, що тільки перевіривши, я міг бути певним, що це справді уповноважена особа. Бо ж розрізати можна однаково й цілику карток, а роздерти однаково і двох уже не можна.

Такі умовини для політичної діяльності були у нас за царського режиму.

Частина 17.

Антонович, Драгоманів, Кониський. – Політичне зрізничкування українства. – Пророчі слова Антоновича.

Політична практика Антоновича, як відомо, породила в українстві суперечні оцінки, спочатку в Старій Громаді, пізніше, як наслідок, і серед молодшого громадянства. Я вже їх застав, вступивши до гурткового життя.

Як переходила ця справа в Старій Громаді, ми, молодня, майже не знали, бо старші люди воліли з нами на цю тему не говорити. Особливо це помітно було в Антоновича, що, наприклад, мені ніколи про це не сказав ні слова. Щоправда, це було його звичкою: про своїх українських противників нічого не говорити, бо, мовляв, неминуче скажеш щось не те, що слід. Дізналися ми про все те багато пізніше, головним чином із літературних матеріалів. Про ці пізніші моменти, може буду ще говорити десь на іншому місці, а поки-що спинюся трохи лише на тому, як тоді ми сприймали оті розходження.

Проти Антоновича стали тоді двоє людей, його давніх товаришів праці, а саме: Драгоманів і Кониський. Драгоманів, так мовити, зліва, а Кониський – справа. Розходження були властиво чисто тактичного порядку. Драгоманів не погоджувався з Антоновичем, закидаючи йому політичну неактивність, а саме те, що той  ставив політичну площину української праці на задній план. Не погоджувався він також і з повним відокремленням українства від російщини. Він, навпаки вважав, що вже настав, чи настає час і для активних політичних виступів, і ці виступи, як він гадав, будуть доцільніші, коли їх робити в тісній співпраці з московськими політичними течіями – з лібералами, з земцями, з революціонерами взагалі, за винятком лише терористичних груп. Думав він також, що для Українців така тактика буде корисна ще й тому, що через Москвинів вони можуть ближче підійти й ознайомитися з європейськими політичними течіями. Самого Драгоманова у Києві вже тоді не було, бо жив він на еміграції та розвивав свої тези в статтях і брошурах, виданих закордоном, в листах до своїх прихильників, а особливо через свою довірену людину – Миколу В. Ковалевського, підтримуваного в Старій Громаді, здається Лисенком і Старицьким.

Антонович не мав такого органу, де б він міг боронити свою позицію  прилюдно. Інакше сказати – мав, бо галицькі видання видрукували б охоче кожну його статтю на цю тему, але, розуміється, він не міг того робити, бо проживав у Києві і звідти виїжджати настало закордон не збирався.

Я не знав тоді, як він полемізував із Драгомановим у Старій Громаді, але поза нею він вживав своєї звичайної методи, трактуючи це розходження з принципової сторони, не заводячи до того жадних особистих рахунків. Він вказував на те, що час активних політичних виступів, може вже й близький, але ще не настав. І добре, що не настав, бо інакше заскочив би він Українців непідготованими, і вони, хоч-не-хоч, мусили б іти на поводу Москалів, бо ті будь-що-будь у цій площині значно випередили Українців. А того поводу московського Антонович боявся більше за все. Він мовляв, завів би Українців не до Європи, а до якоїсь істеричної плутанини в головах. І Антонович вказував на те, як деформуються європейські ідеї в московській психології. Взяти, наприклад хоч би благородну ідею народолюбства. В Європі прихильники її змагають між іншим, до того, щоб увесь народ, усю націю зробити одноправною, щоб усі члени її мали рівні права й рівні обов‘язки, при чому рівність та мусить бути переведена на лінії найвищих прав і найвищих обов‘язків, тобто знизу до верхів. А що зробив із цією ідеєю найвидатніший і найпопулярніший серед Москвинів народницький політичний публіцист Михайловський?

Він проголосив, що коли в Росії влада має право бити селянина різками, то нехай б‘ють і його, Михайловського й усіх нас, ‑ принаймні тоді буде досягнена всенародня рівність, – під різками… Українці, доводив Антонович, не сміють іти на таку небезпеку, щоб у їхніх головах зродилися подібні ідеї. Але це неодмінно станеться, коли українство перше, ніж здобуде певний імунітет щодо такої хвороби, зачне тісне співпрацювати з російщиною. А імунітету того ми ще не маємо й набути його можна лише плановим відокремленням нашого інтелектуального життя.

Розходження з Кониським мало зовсім інший характер. Невтомний робітник і дуже видатний організатор Кониський не мав тієї інтелектуальної сили, що була в Драгоманова, який міг собі позволити виступити проти Антоновича. Як поводився Кониський у Старій Громаді, відомостей я тоді не мав. Але поза нею проти Антоновича він ніде й ніяк не виступав з тезами його не полемізував, а практично довів політичну тактику його до абсурду. Він просто не визнавав потреби якого-будь політичного світогляду й політичного чину, а метою національної праці ставив лише різного роду культурні надбання. Всією своєю чинністю, а іноді й словами, говорив він: “політика – це не наше діло”. Не ми, Українці, оцю дурну й деспотичну державу ставити, а Москвини. Нехай же вони й клопочуться над тим, щоб її реформувати. А наше діло буде використати ті реформи, коли вони стануться, і видати ту чи іншу книжку, заснувати якусь культурну установу тощо.

Антонович, коли я його питався, що він про це все думає, – лише посміхався в вуса й говорив:

– Кожний чоловік свою роботу робить, як хоче та як уміє. А Кониський і щиро хоче, і добре вміє своє діло робити, і для української справи він корисний, а тому на сьогодні й незаступний. Не думайте, що я так лише про Кониського говорю, – загадково додав він. – Я тримаюся  тієї самої думки і про свого найбільшого противника – Драгоманова. Я думаю, що він також дуже корисний для українства. Більше за те, – необхідний, і, коли б не дай Боже, з ним щось сталося, – заступити його просто було б неможливо. Це добре, що вони не погоджуються зі мною. Було б дуже зле, коли б в українстві безроздільно панувала якась  одна думка. Це означало б, що в нас замирають елементи розвитку й еволюції.

З Кониським у Антоновича, незалежно від розходження, зберігалися до кінця товариські й приятельські взаємини. І коли Кониський справляв свій літературний ювілей, само-собою в приватному помешканні, Антонович узяв у ньому чинну участь, сам сказав дуже гарну промову й зробив так, що й я мусів виступити з промовою від тієї частини молоді, що не поділяла поглядів Кониського. Пам‘ятаю, що ювілярові моя промова сподобалась, бо тезою для неї я взяв основну думку легенди про Євшан-зілля, а саме: “Краще в своїй землі в могилі лежати, аніж на чужині в славі проживати”.

З Драгомановим взаємини Антоновича, як відомо, з бігом часу були зовсім попсовані, але в мене й досі стоїть перед очима тяжко засмучене обличчя Антоновича, коли він дізнався про передчасну смерть свого товариша і противника в українстві.

Як я вже вказав, розходження між старшими Українцями перекинулося й до молодших. Єдність українського руху від того не заломилася, але цей факт спричинявся до прискорення зрізничкування нашого громадянства. Противники Кониського дістали назву “культурників”, а ті, що йшли за думками Драгоманова – стали зватися “політиками”. Ім‘я Антоновича не було зв‘язане ні з одним з цих груп, а стояло воно якось поза ними й над ними. У діспутах між собою, як це можна було помічати, обидві сторони часто користувалися його думками та його аргументами.

Групи не ворогували між собою, але дискусії між ними були дуже гарячі й жваві й велися вони скрізь, де тільки було можливо, – в усіх гуртках, навіть часом у співочих, на цих сходинах у приватних помешканнях і в інших місцях; іноді навіть у Ботанічному саду на отій студентській гірці. Це надавало живий характер українському рухові серед молоді й притягало до нього нові контингенти. Дебати йшли не лише в самому Києві, але й по всій Україні, де лиш були Громади чи Гуртки. Користувалися для того, очевидно, найбільше усним словом, але не уникали й писаних доповідей, ба, навіть і друку, бо обидвом групам пощастило поставити у Галичині свої органі; культурники мали там “Правду”, а політики – “народ”.

Сили обох сторін були приблизно рівні. Культурники числом, мабуть, таки перевищали політиків, що правда не в самому Києві, і були ліпше зорганізовані. Головний масив їх складали “духовні люди”, – як їх називали, – себто семінаристи та богослови, що їм провід давав Кониський. За його ініціативою та допомогою серед них повставали групи і гуртки, що існували довгими роками стало й непереривно. Організаційний талант Кониського виявився в тому, що члени тих груп не втрачали зв‘язків зі своїми групами й тоді, коли, покінчивши освіту, виїжджали з Києва й улаштовувались десь на провінції, часом у найглухіших її місцях.

Через них Кониський простягнув із Києва українські нитки до менших міст і навіть до сіл, використовуючи для того своїх прихильників, що вже стали священиками, вчителями, чи знайшли собі інші посади. Вони ж таки зв‘язували Кониського з селом і з селянами, для яких робили вистави, читали “популярні лекції, поширювали українські книжки, взагалі, вели культурно-освітню працю, засновуючи подекуди для цієї мети й окремі спеціально селянські гуртки. Все те давало певний престиж культурникам серед молоді.

“Політиків” числом, мабуть, було трохи менше, коли рахувати стали й їх контингент, бо були вони не так міцно зорганізовані, як культурники, й не мали на місці авторитетного центру, бо сам Драгоманів, сказано, жив уже тоді на еміграції. Але ці мінуси цілком покривалися тими плюсами, що мав їх Драгоманів, коли порівнювати його з Кониським. У Кониського його прихильники вчилися й внучувалися тому, як практично працювати серед певних верств українського населення. Драгоманів же давав своїм наслідувачам не стільки практичні вправи, скільки широкий загальний і, особливо, політичний світогляд, спертий на останніх придбаннях тодішнього європейського знання й передбачення. В цій своїй пропагандивній і, я сказав би, одночасно студійній праці він начебто зовсім позабував про свою гостру полеміку з Антоновичем, щодо співпраці з російщиною, – полеміку, що про неї молодь мало що знала. Натомісць він із-за кордону, так само, як і Антонович у Києві, а подекуди й гостріше, – у своїх листах, журнальних статтях і в популярних книжках вказував молоді безпосередні шляхи до тодішньої Європи, при чому мостом до неї практично могла б стати Галичина. В цьому оба вони не розходились, бо це якраз їм обом належить та заслуга, що вони зреалізували в Галичині отой український “Піємонт”, що про нього мріяли вже їхні попередники.

Виявив Драгоманів і організаційних хист. Через своїх відпоручників він організував з-за кордону гуртки за гуртками й умів їм постачати з чужини свої видання, поручав їх листовно тощо. Члени його гуртків – оті “політики” – рекрутувалися головним чином з університетської молоді в Києві та в інших містах України й поза нею. Тому то, хоч склад тих гуртків і був досить несталий і пливкий, але в них збивалися докупи молоді люди з різних верств нації, обтирались, так би мовити, один об одного й розносили скрізь надбані ними від Драгоманова політичні й загального порядку руководні ідеї.

Цього не заперечували й противники Драгоманова, а подекуди й співчували йому. Так, Кониський, не маючи що від себе протиставити, дивився крізь пальці на те, як у голови його прихильників просочувались Драгоманівські ідеї і, начебто філософуючи, говорив: “Усе одно, мовляв, ідеї, аби лише не перестали вони бути Українцями й не розучились працювати”. А Антонович часом просто йшов назустріч отій пропаганді, поширюючи сам від себе книжки Драгоманова. Був я тому нераз свідком, та й мені самому він без мого прохання передавав “Чудацькі думки”, вказавши на те, що це одна з тих книжок, що їх жалко було б не прочитати.

Цей процес політичної диференціації українства, зазначений появою культурників і політиків, тягся досить довго, так із десяток літ. Мав він велике значення для новітнього українського відродження. Поклав він основи цілої майбутньої структури української політики, бо виховані були за його часу майже буз винятку всі ті люди, що так чи інакше були міродатними в українстві мало не до наших днів. Від Грінченка, Зіньківського й Єфремова, через Чехівського й Грушевського до Петлюри, – ба, навіть, і до празького Шаповала включно, – всі вони, часом самі про це не знаючи, перейшли школу Кониського й Драгоманова, і над усіми ними витає тінь Антоновича, що вони її іноді й не помічають. Бо ж мало хто з людей, оселившись десь, скажім, у третьому поверсі запитують себе: “А хто, властиво, ставив стіни самого будинку?”…

Закінчився цей процес, давши тим початок новій диференціації десь уже наприкінці моїх університетських студій. Мені довелося бути одним із свідків того початку й того кінця. Було це, як здається, десь на провесні року 1893. Квас серед молоді начебто устав. Зима проходила тихо, без палких дебат, але майже без спільних сходин, таких звичайних для тодішньої молоді. У гуртках тим часом ішла напружена внутрішня робота, бо перетворювалися вони з гуртків “культурників” і “політиків” – у політичні партії. Щоправда, це ще не були правдиві партії, але були то вже цілком означені їхні зародки, що для свого розвитку потребували лише часу, і то недовгого.

Кониський начебто радів з того, бо за своїх він не боявся. Але Антоновича це занепокоїло, бо одночасно з тишиною можна було помітити якесь відчуження між членами груп, – мов би якась ознака майбутньої вже партійної, ворожнечі. Вирішив він тому прочистити, поки  можна, атмосферу, скликавши для цього спільні сходини. “Нехай собі, – говорив він, – ідуть різними дорогами. Це природно, бо на одній усі вони не змістяться. Але нехай не забувають, що мета в усіх їх одна й та сама…”

Закінчення.

Збори скликані були М. Грушевським і відбулися вони в його помешканні на розі Караваївської й Тарасовської вулиць у малому дерев‘яному будинку, що стояв у глибині двору. Зібралось молоді багато, – представники всіх політичних новотворів народницьких, радикальних, демократичних і соціалістичних. Не пригадую, щоб був там хтось із старших крім Антоновича. Головував господар – Грушевський. Після дискусії, що в ній майже всі говорили якраз на тему: “Дороги різні, мета одна”, – слово взяв Антонович. Промова, проти його звички, була досить довга. Він дав характеристику цілого українського руху, не минаючи Галичини, спинився трохи на гуртках і групах, і нарешті перейшов до мети сходин.

Я не пригадую собі всіх його слів із цього приводу, але важливіші з них збереглися в моїй пам‘яті. Він говорив:

– Слава Богу, довелось мені дожити до того часу, коли в Україні повстають політичні партії. Я довго того чекав і зрештою таки дочекався… Я вже надто старий…

Він був ще зовсім не такий старий, бо йшов йому 60-тий рік, але за тих часів люди самих себе вважали старими далеко раніше, ніж роблять це тепер, а головне, так само ставилось до цього й оточення.

– Ну, я вже надто старий, – говорив він, – щоб у цьому новому етапі взяти чинну участь, вступивши до тієї чи іншої партії… Буду я збоку стояти, на  вас, як на своїх внуків поглядати, а як буде на те ваша воля, то й пораду інколи давати… А тепер здоровлю вас іменем ваших батьків та їхньою рукою від щирого серця вас на дальшу путь благословляю…

Промова, як я вже сказав, була досить довга, але у великій кімнаті, повній молоді, було тихо-тихо, наче в церкві. Стояла тиша ще й тоді, коли він скінчив, і лише трохи згодом, – раптом усі, ніби  змовились, скочили з місць, оваційно вітаючи свого старого, як вони думали, вчителя. А втім і заповіт його про різні дороги й одну мету, не зостався марним словом для ближчих йому політичних поколінь. Бо ж Українці таки, як би вони не сварилися з того чи іншого приводу поміж собою, – завжди сварку припиняли й спільну для всіх згоду знаходили, коли вставала грізна хвилина для України. Многолітня боротьба з більшовицькою навалою нехай буде тому найліпшим доказом…

*        *         *

На цьому властиво, можна було б і закінчити цю частину моїх спогадів, бо для київського українства настала нова стадія розвитку, та й я сам скоро після того надовго виїхав із Києва. Але я хочу додати сюди ще один епізод із пізнішого трохи часу, бо говорить він про незвичайну політичну й історичну прозорливість Антоновича. Сталося це так: Кожного разу, як я бував у Києві, хоч би й на кілька день, – я завжди відвідував свого, тоді вже справді старого вчителя, коли стан здоров‘я дозволяв йому прийняти візиту, Відвідав я його й за кілька місяців перед його смертю, що прийшла до нього року 1908. Був він слабий і немічний, і видно було, що дні його на вазі Божій уже обраховані. Розмова йшла мляво, бо говорити йому було тяжко. Але несподівано очі в нього заблищали, як колись, – він наче ввесь ожив і голос його, хоч тихий, став твердий і ясний. Зміна ця йшла тому, що я, приїхавши з Петербургу, оповів йому про тамошні настрої, про реставраційні заміри уряду, спрямовані проти реформ, викликаних революцією, про зв‘язані з тим можливі перспективи на майбутнє…

І він заговорив:

– На все те, що Ви мені переказали, треба дивитись інакше. Ніякої революції ми не пережили. Був лише звичайнісінький бунт, а бунт, сам собою, – нічого, крім руїни, після себе не залишає, не дає жадних перспектив на майбутнє. Ота нібито революція, що ми її зазнали, – це лише вказівка, чого треба чекати за якийсь десяток літ. Лежучи в постелі, я часто й довго думав над тим. Прийде ще раз, не нова революція, а новий бунт, але вже не такий нікчемний, як отой перший. Буде щось страшне, щось подібне до того, що відчулося в Московщині на початках ХУІІ століття, але ще гірше. Бо тоді, хоч московські низи й жили ще наче ХІ-ХІІ століттях, але заспокоїлись, бо задовольнилися новим царем. Тепер вони тим не задовольняться. Вони винищать усе, що тільки можна винищити: шляхту, купецтво, духовенство, інтелігенцію; й самого царя в калюжі потоплять. Розграбують усі багатства; коней і корів переріжуть, а про людей нема що й говорити…

– А найгірше – продовжував – постраждає Україна, бо багатий наш край, а в Москвина очі завидющі. Тяжко собі й уявити, що перебуде наш народ, але з певністю можна сказати, що загинуть у боротьбі з Москалями сотні тисяч, а може й мільйони Українців. Зруйновані будуть наші міста, – чи не загине й Софія Київська… Спалені будуть села, сади вирубані, поля бур‘яном заростуть… Та Ви не лякайтесь, – додав він, побачивши, що я таки дивлюсь не без страху на нього. – Це все буде й минеться. Народ наш з доброго коріння… виживе… Пережив він колись безліч інвазій, пережив нашу Велику Руїну, переживе й це страхіття, що насувається на нього… Як це все відбудеться,  не знаю, але все те минеться…І знову стоятимуть наші прекрасні міста, наші веселі села, знову заколосується пшениця  на наших полях… Не боюсь я за Україну. Не бійтесь і Ви. Що б там із нею за ближчих часів не сталося, – майбутнє її променисте…

З якимсь подвійним почуттям слухав я гарячі слова Антоновича, – вірив йому й не вірив одночасно, – і попрощався з ним так, як прощаються з людьми, що їх ніколи вже більше не побачать. Коли він упокоївся, я вже був у Петербурзі. Місцевий український клуб зорганізував академію, присвячену пам‘яті Антоновича й доручив мені виголосити відповідну доповідь. Я зробив доповідь, а наприкінці її переказав оту наведену мною останню розмову з Антоновичем у Києві, що начебто дзвеніла тоді ще у мене в голові. Переказав усю, пропустивши лише його слова про царя й калюжу, бо це прилюдно не випадало говорити. Слухачі мої були просто фасциновані моїм переказом і довго ще після академії говорили про нього.

Тоді вони не то вірили пророчим словам великого Українця, не то не вірили… Сьогодні, ті що ще живі, мусять уже вірити всі, бо справдилась до слова вся перша частина його пророцтва. Будемо ж вірити, що справдяться й останні його слова і, той, кому Бог дасть віку, побачить таки ще Україну, осяяну промінням чистим…

 

К і н е ц ь

Прага, червень 1943 р.

 

 

Надруковано в Українському католицькому щоденнику “Америка” (Філадельфія, США) з 20 травня до 2 вересня 1960 року.

 

 

 

 

 

Примітки.

При работе с текстом М.А. Славинского нами были внесены некоторые изменения. Например, заменены буквы в некоторых словах с целью придания им современного правописания. В то же время мы оставили некоторые устаревшие слова без изменения.— Б.Н., Д.С.

 

Було Стало Залишилось без зміни
Металюргія

Мусіла

Спеціяльність

Плянів

Територіяльні

На фортепіяні

Деклямувати

Поперше

Подруге

Вийнятку

Шпінат

Деклямувати

Клюб

Память, мяч, зїдав, хлопячі,зявлятися, деревяний

Роля

Гимн

Фолкльор

Лямпа

Большевицький

Кінчаючися

Клієтраля

Місцевости

Можливости

Саля

Металургія

Мусила

Спеціальність

Планів

Територіальні

На фортепіано

Декламувати

По-перше

По-друге

Винятку

Шпинат

Декламувати

Клуб

Пам‘ять, м‘яч, з‘їдав, хлоп‘ячі, з‘являтись, дерев‘яний

Роль

Гімн

Фольклор

Лампа

Більшовицький

Кінчаючись

Клиентура

Місцевості

Можливості

Заля

Скажім

Ввесь

Взимі

Катедра –- кафедра

Удяти – одягти

Заля вместо зала

Кол (множ. число от коло – круг)

Кляса вместо клас

Наявно

Взад

С давніх давен

 

 

 

  • [1] М.А. Славінський казав докторові Т. Олесіюкові, що рід Славінських виводиться з околиць Люблина, де дійсно знаходяться й нині оселі: Славін, Славінок, Воля Славінська на віддалі  5-10 кілометрів на північний захід від  Люблина. Рід Славінських був там автохтонним православним.

 

24.08.2019

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку