Головна » Сторінка з історії українсько-єврейських взаємин

Сторінка з історії українсько-єврейських взаємин

Почесне місце належить твердженню про співпрацю сіоністів з українськими націоналістами, що походить з часів більшовицької революції та українських визвольних змагань.

Насправді дійсно існувала угода від 4 вересня 1921 року підписана в Карлсбаді Володимиром (Зеєвом) Жаботинським, з одного боку, і Максимом Славинським, надзвичайним диплома­тичним представником Української Народної Республіки в Чехословаччині – з другого. Про це свідчать подані нижче доку­менти: текст угоди і доклад* Славинського міністерству закордон­них справ УНР, знайдений мною в Центральному сіоністському архіві в Єрусалимі. Ці документи кидають об’єктивне світло на важливу сторінку з історії обидвох народів – українського і єврей­ського.

Жаботинський брав також активну участь у створенні єврейської самооборони в Росії напередодні революції 1905 року і під час революції, коли чорна сотня інспірувала і влаштовувала погроми євреїв у всій імперії. Жаботин­ський був одним з авторів т. зв. Гельсінгфорської програми (1906) сіоністів Росії, яка вперше проголосила національно-культурну автономію для всіх народів Росії, у тому числі і для єврейського.

 

«…про події, пов’язані з масовими єврейськими погромами, що чинилися під час російської  громадянської війни на наших теренах».

Публікація «Умиваючи руки: як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв».

 

Тепер перейдемо до тла, на якому відбулася зустріч Жаботин­ського із Славинським. Як відомо, під час революційних завору­шень у колишній Російській імперії знищено багато євреїв у погромах. Особливо багато таких погромів було на Україні, де влада кількакратно переходила з одних рук до інших. Тільки в 1917−1919 роках на Україні нараховують 896 погромів, у яких втратили життя багато тисяч євреїв. Але було на Україні місто, в якому не було погромів, хоча влада в ньому змінювалась 14 разів. Цим містом була Одеса, де євреї створили озброєну само­оборону, яка захищала єврейське населення від всяких погромників.

Наприкінці липня 1921 року Жаботинський прибув до Праги, щоб узяти участь у засіданні Виконавчого комітету Всесвітньої сіоністської організації.

Славинський подзвонив до нього і поздо­ровив з нещодавнім звільненням з англійської тюрми в місті Ако (Палестина). Обидва мали дві зустрічі. У 1907 році вони співпрацювали під час виборів до Державної Думи на Волині, де кандидували – Славинський від прогресивного блоку, Жаботинський від сіоністів. Заува­живши, що виникає загроза перемоги правого російського кандидата, Жаботинський зняв свою кандидатуру на користь Славинського. Жаботинський співчутливо ставився до українського національного руху. Під час війни вони обидва працювали в московській ліберальній газеті «Русские ведомости». Про свої розмови із Славинським Жаботинський розповідав кільком своїм друзям, серед яких був єврейський журналіст Нагум Левін. Він написав про це в серпні 1940 року в лондонській газеті Jewish Standard.

Оскільки це був перший контакт Жаботинського з українцем після революції, годі було не заторкнути питання про погроми на Україні. Жаботинський запитав:

«Як могли ви, професор Грушевський, Ніковський та багато інших, яких я завжди цінував як чесних демократів, як могли ви терпіти всі ці погроми і не повстати проти Петлюри?»

Славинський намагався вияснити причини, чому не вдалося запобігти погромам. Але ці вияснення не задовольнили Жаботин­ського. Після того Славинський у свою чергу поставив питання, на яке Жаботинський не зміг дати задовільної відповіді:

«Чому ви, євреї, ставитеся так гостро до Петлюри, тоді як ви пробачили генералові Аленбі і вашому власному серові Герберту Самуелі? Петлюра мав справу з 30 мільйонами українців у країні, яка удвічі більша за Францію, а його армія складалася з окремих загонів, над якими він не міг повністю панувати. В Аленбі була армія коло 70 тисяч дисциплінованих вояків проти жменьки арабів, і він не зробив нічого, щоб перешкодити погромникам у Єрусалимі рік тому, навіть більше: якраз тих, хто організував єврейську само­оборону, віддано під суд. Щойно кілька місяців тому, у травні, верховний комісар Палестини сер Самуелі, сам єврей, за тих самих обставин допустив до нових погромів із сотнею єврейських жертв, наказавши своїм воякам проти озброєних арабських погромників послуговуватися палицями, замість гвинтівок. Але ви, євреї, не повстали проти Аленбі і Самуелі».

У відповідь на це Жаботинський вказав на загальну політику Англії в палестинському питанні, згадавши про декларацію Бальфура і про різниці в кількості євреїв, які загинули в Єрусалимі і на Україні. Але й він сам відчував слабість своїх вияснень.

Після того вони перейшли до обговорення актуальної ситуа­ції. Україна на той час була вже в руках більшовиків, але існував ще уряд УНР в екзилі, а в Західній Україні, що припала Польщі, були розміщені у двох військових таборах недалеко кордону близько 15 тис. озброєних та вишколених вояків. Уряд УНР мав політичну та фінансову підтримку з боку західніх країн. Не було таємницею, що ця армія має весною наступного, 1922 року, перейти кордон і має підстави розраховувати на підтримку українського населення. У зв’язку з тим Славинський запитав Жаботинського, що, на його думку, має зробити командування української армії, щоб запобігти повторенню погромів? Чи вона має вистосувати спеціяльну відозву до війська, застерігаючи проти погрому? Чи засудити на смерть кількох погромників? Адже такі заходи були роблені в минулому, але не дали бажаного успіху. Жаботинський відповів, що треба і відозви і покарання погромників, але того мало. Треба створити єврейську поліцію, складену з євреїв і під команду­ванням євреїв. Зрозуміло, що така поліція не буде брати участи в бойових діях з більшовиками, а її єдиним завданням має бути захист мирного населення в тих містах, що дістануться під владу УНР.

Славинський погодився з цією пропозицією, і вони обидва домовилися зустрітися за місяць у Карлсбаді під час Все­світнього сіоністського конгресу. Тим часом Славинський мав виїхати до свого уряду, а Жаботинський обговорити справу з своїми однодумцями. Він справді розмовляв про це з одинадцятьма провідними діячами сіоністського руху, з яких вісім поставилися позитивно до цієї справи. Проте Жаботинський зазначив, що він сам бере на себе виключну відповідальність за цю справу. Отже він не створив із цих вісьмох діячів жодного комітету, а вирішив для здійснення пляну створити окрему від сіоністського руху організацію. Він був певний, що для цієї справи зможе знайти як людей, так і гроші.

30 серпня в зустрічі з Жаботинським з українського боку взяли участь Славинський і Роман Смаль-Стоцький, посол УНР у Берліні. В останніх зустрічах 3 і 4 вересня з єврейського боку взяв участь також Генрі Патерсон, який був командиром 38 полку королівських стрільців у складі Єврейського леґіону.

Інші подробиці щодо угоди містяться в додатках.

 

Жаботинський доклав величезних особистих зусиль для протидії погромам в Україні у 1917–1920-му. Зокрема, в листопаді 1917-го сіоністська фракція в Українській Центральній Раді запропонувала за ініціативою Йосипа Шехтмана (соратника Жаботинського) створити єврейські збройні формування для захисту від погромів. Симон Петлюра цілком погодився з такою пропозицією. Але її провалили єврейські ж таки соціалістичні партії в Центральній Раді, охрестивши план Шехтмана «націоналістичним» і «контрреволюційним». Пізніше вони також відхилили проект формування само­оборони, який ініціювали ветерани Першої світової війни, об’єднані в «Союзі євреїв-воїнів».

Однак і Симон Петлюра, й деякі сіоністські кола знову повернулися до ідеї єврейської збройної самооборони під час підготовки до походу проти більшовиків в Україну восени 1921-го, коли було укладено угоду між Володимиром Жаботинським і представником уряду УНР Максимом Славинським. Головний отаман однозначно підтримував створення таких національних збройних загонів, як складової армії Української Народної Республіки. У цьому питанні він був рішучим опонентом єврейських соціалістів-пацифістів і союзником сіоністів. Підписуючи угоду, Жаботинський сподівався, що війська Директорії рішуче придушуватимуть будь-які спроби погромів на зайнятій ними території.

Уривок статті Ігоря Лосєва «Символ порозуміння: Володимир Жаботинський став уособленням єврейсько-української співпраці» з журналу «Тиждень», №14 від 5 квітня 2012 року.

 

Хоча історичне минуле міцно сиділо в пам’яті євреїв, політична дійсність на початку XX сторіччя не давала підстав для антиукраїнських висновків. Український національний рух за цієї доби постійно висловлював свої демократичні та гуманістичні переконання, включно з прихильністю до єврейського народу та його національного визволення, українська преса була проєврейською.

Це особливо стосується журналу Михайла Грушевського «Украинский вестник», що виходив від 1906 року в Петербурзі, а пізніше – журналу «Украинская жизнь», що виходив від 1912 року в Москві за активної участі Симона Петлюри.

У цей час українські діячі, як і єврейські, послідовно виступали проти чорносотенства, яке тоді являло найбільшу загрозу для єврейства; різні українські кола вбачали в єврействі свого потенційного союзника в боротьбі за національні права.

Позитивним змінам у ставленні єврейства до українського національного руху сприяли також події в Галичині, де виник рух за політичний союз русинських (тобто українських) та єврейських сил під час виборів. Справа в тому, що в багатьох виборчих округах з мішаним населенням поляки перемагали на виборах лише тому, що більшість місцевих євреїв голосували за польських кандидатів. При тому, одержуючи єврейські голоси, поляки не бажали визнавати жодних національних прав єврейського народу. Русинські ж провідники були ладні визнати всі національні права єврейської меншості, і це створило умови для тактичного союзу двох народів. Прихильником такого союзу виступав, зокрема, довголітній політичний провідник галицьких українців Юліян Романчук.

Завдяки цьому союзові були обрані єврейські представники до парламенту. Цей прецедент єврейсько-української співпраці викликав надії, що подібна співпраця можлива не лише на Галичині.

З найбільшою увагою і надією поставилися до цього з єврейського боку сіоністи-несоціалісти. Про це досить багато писали в сіоністській пресі, зокрема – Владімір Жаботинський та Даніїл Пасманик. Попри це, в масі єврейської громадськості все ще переважало недовірливе ставлення до українського національного руху. Жаботинський пізніше писав в «Автобіографії», що на початку сторіччя більшість сіоністських керівників поставилися «з явною байдужістю або й глузливо» до його намагань укласти союз з українцями.

Уривок статті «Урок втрачених можливостей» Ізраїля Клейнера з журналу «Сучасність», №376 від 8 серпня 1992 року.

Як відомо, зміни політики західніх держав, які пішли на домовлення з більшовиками, привели до розпуску української армії в Польщі. Заплановане повернення на Україну не відбулося, і тому угода між українцями та євреями втратила практичне значення. Але відомості про неї викликали вагомі обвинувачення проти Жаботинського з боку лівих сіоністів, що врешті довело до його димісії з керівництва в 1923 році.

Зрозуміло, що більшовики вхопилися за факт переговорів між Жаботинським і Славинським для виправдання своїх репресій проти сіоністів. У центральному органі т. зв. євсекції (єврейська секція Російської комуністичної партії) була стаття під наголовком: «Сіоністи заганяють ножа в спину революції! Жаботинський об’єднався з Петлюрою у боротьбі проти Червоної армії!» За кілька днів «Жизнь национальностей», орган наркомату в справах національностей, який очолював Сталін, вимагала «ліквідувати сіоністську контрреволюційну гідру».

І справді, коли 4 травня 1922 року в Києві був заарештований нелегальний III Всеросійський з’їзд сіоністської народної партії «Цейре-Сіон» («Молодь Сіону»),то одним з головних обвинувачень був «зв’язок з Петлюрою через Жаботинського».

З того часу це твердження гуляє по всіх радянських антиєврейських і антиукраїнських публікаціях. Але цікаво навести думку Жаботинського про цю угоду:

«Коли виникає небезпека єврейських погромів через конфлікт двох або більше неєврейських озброєних таборів, я рекомендую угоду про створення єврейської поліції з кожного боку, який на це погодиться. Єврейська поліція з Білою армією, єврейська поліція з Червоною армією, єврейська поліція з ліловою та горіхово-зеленою арміями: дайте їм самим погоджувати свої свари, а ми будемо стежити за порядком, щоб мирне єврейське населення не зазнавало шкоди».

А одного разу Володимир Жаботинський сказав таке: «Я пишаюся Леґіоном, пишаюся тою ролею, що я відограв у захисті Єрусалиму. Але навіть більше того, я пишаюся угодою з Петлюрою, не зважаючи на те, що вона не дійшла до здійснення. Коли я вмру, ви зможете написати на моїй могилі: «Це була людина, що уклала угоду з Петлюрою»».

 

У. Н. Р.                                       Копія

Надзвичайна Дипльомат.

Місія в Чехословаччині.

16-го Вересня 1921 р.

Прага

аа 825 о. к.

Д О К Л А Д *

Зносини з Сіоністами

В кінці липня, як я писав, в Празі відбулися приготовчі засідання Центр. Виконав. Комітета Сіоністів, щодо Конгресу. Серед сіоністичних лідерів був відомий у нас діяч В. Е. Жаботин­ський тепер член Центр. Викон. Сіон. Комітета і шеф їхньої інформаційної служби (під їх впливом 450 щоденних ґазет у цілому світі), з яким я мав два побачення. Як старі приятелі ми обговорювали принципіяльно справу, як налагодити попсовану жидівську світову опінію щодо Українства. Я дав йому весь матеріял який мав, а крім того ми напали на думку про засну­вання жидівської жандармерії.

1-го вересня почався світовий Сіоністичний Конгрес в Карлсбаді. Я був у Карлсбаді двічи: 29-го, 30-го і 31-го серпня і 3-го та 4- го вересня. Першу конференцію з Жаботинським я мав 30-го серпня в присутности нашого Берлінського посла п. Романа Стоцького. Дальші конференції відбулися 30-го і 31-го серпня, але вже без нього. Ми зговорилися, щодо тактики серед членів конгресу, я передав своє привітання (прилога, яке було прочитане в перший день конгресу і викликало дуже добре вражіння на цілому конгресі).

Моє привітання і наші конференції уже самі собою мали цей добрий наслідок, що спинили одну неприємну для У. Н. Р. акцію, а іменно, – велика ґрупа східньоевропейських і анґлійсько-американських сіоністів хотіла при обговоренню питання про погроми на Україні виставити військо і уряд У. Н. Р. виновниками цих подій, покликаючись головним чином на інформації з «Україн­ського Прапору» і инших галицьких видань – бо, як вони говорили, то самі українці про себе пишуть. Акція цеї ґрупи була погашена моїми і Жаботинського інформаціями і поясненнями.

Між 31 серпня і 3-ім вересня йшло обговорення нашої з Жаботинським думки про жидівську жандармерію в сіоністичних Групах. Прийшли до постанови: справу жидівської жандармерії і переговори з Урядом У. Н. Р. бере на себе окрема організація, яка стоїть поза межами сіоністичної організації, бо сіоністи організація світова, в складі якої є ґрупи близькі до комуністів… Ця організація бере на себе і підготовчі видатки, а жидівська жандармерія приходить на утри­мання У. Н. Р. з моментом вступу її на територію України.

Згода наша вилилась в принціпіяльний проект (прилога) підписаний мною і Жаботинським.

В останніх конференціях, де зредаговано наш проект, приймав участь, між иншим, англійський полковник Патерсон, який дуже гаряче поставився до цеї справи і обіцяв всю свою допомогу, а він впливова людина в Англійському та закордон­ному міністерствах.

Поза тим, що не написано в проекті, зазначу думки, які висловлювалися лідерами сіоністів: “Нам треба звязати україн­ських жидів і українців і на щастя і на біду на завше”. Колиб практично з цього і не вийшло великої справи, то моральні наслідки цього для співжиття обох народів не можна переоці­нити” і т. д.

Дальші переговори, що справи мусять вестись головою названої організації (правдоподібно то буде Темкин) і від­повідними чинниками У. Н. Р.

М. Славинський.

з оригіналом згідне: Начальник Канцелярії Директорії.

 

Договір Жаботинського – Славинського

(переклад з німецької мови)

4 вересня н. ст. 1921 року в місті Карлсбаді у готелі «Олімпік паляс-готель» завершено принциповий договір між під­писаними Максимом Антоновичем Славинським і Володимиром Євгеновичем Жаботинським на наступних основах:

1) У військових з’єднаннях Української Народної Республіки, відділі української державної жандармерії, буде створена автономна жидівська жандармерія перехідного характеру, з спеціяльним завданням охороняти жидівське населення в місце­востях, зайнятих армією Української Народної Республіки.

2) Жидівська жандармерія не бере жодної участи у військо­вих акціях.

3) Жидівська жандармерія буде спеціяльно підібрана жидів­ською організацією на її власну відповідальність, до цієї формації жидівської жандармерії не належить приймати лише комуністів.

4) На чолі жидівської жандармерії має стояти жид у погоджен­ні між вищезгаданими організаціями і Головним командуванням армії Української Народної Республіки.

5) Комендант жидівської жандармерії, згідно з загальними принципами, є підпорядкований командуванню української жандармерії. Він має право прямого контакту з командою Генерального штабу, якій підпорядкована вся жандармерія по лінії військових операцій, або з іншою особою, якій буде під­порядкована українська жандармерія.

6) Члени жидівської жандармерії мають усі права української жандармерії і, згідно з законом, як і вона, однаково відповідальні за свою поведінку.

7) Жидівська жандармерія, як і українська жандармерія, вступає безпосередньо за військом Української Народної Республіки в окуповану територію і виконує свої спеціяльні завдання безпосередньо після опанування армією Української Народної Республіки місцевостей з жидівським населенням.

Територіяльний поділ й інші розподіли функцій будуть встановлені на підставі попередньо виробленого пляну, який буде узгоджений з командуванням жидівської жандармерії і під­тверджений Генеральним штабом у рамках згаданого пляну.

Акція жидівської жандармерії є автономна.

Додаток: Головне військове командування Української Народ­ної Руспубліки повторює свій наказ про безумовну заборону будь-яких актів насильства супроти християнської і жидівської людности, навіть у випадку, коли акти насильства мали б бути виконані перед приходом війська Української Народної Республіки. Подібні акти насильства будуть розглядати військові польові суди, які у своєму складі, по можливості, мусять мати представників як християнської, так і жидівської людности.

Підписані зобов’язуються, кожний у своєму обсязі, негайно використати всі можливості, щоб здійснити цей плян.

Технічні подробиці становитимуть підставу дальших перего­ворів.

Підписали: Максим Славинський, Володимир Жаботинський.

 

Уривки статті Алека Фельдмана, журнал «Сучасність», ч.10 (190) за жовтень 1976 року, Мюнхен.

18.02.2019

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку