Головна » Умиваючи руки: як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв

Умиваючи руки: як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв

Часто-густо в міжнародному житті та міждержавних відносинах політики і маси воліють мати справу не з реальними націями в усій різнобарвності їхніх характеристик, а з усталеними національними репутаціями (іміджами), які штучно створюють їхні недруги.

Один із найшкідливіших для образу України став поширений ще з кінця ХІХ століття і час від часу підживлюваний до сьогодні міф про «біологічний антисемітизм» українців, що спирається на особливим чином витлумачені записки сучасника Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького рабина Ганновера, але над усе також на специфічно препароване трактування подій 1917–1920-х років в Україні. Передусім ідеться про події, пов’язані з масовими єврейськими погромами, що чинилися під час громадянської війни в Росії на наших теренах.

 

НА ЗАХИСТ ЄВРЕЇВ

 

У 1918–1920-х ситуація в Україні була вкрай складною. У цей час боротьбу за владу на її території вели цілий десяток політичних гравців: прихильники табору УНР, симпатики гетьмана Павла Скоропадського, більшовики, меншовики, есери, російські білі, поляки, румуни, угорці, німці, австрійці, війська Антанти (французи, британці, греки). Значна частина українського єврейства зробила свій вибір на користь комунізму. Однак чимало представників їхньої громади тяжіли не до більшовиків, а до меншовиків. Були поміж них і прихильники самостійної України: Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман, Пінхос Красний, Моше Зільберфарб…

Основним рушієм погромів у цей буремний час була темна вулична юрба, що керувалася гаслом: «Грабуй награбоване!». Потрібно також ураховувати, що тоді у в’язницях перебували переважно опоненти ворогуючих сторін, а кримінальні елементи вільно пересувалися теренами колишньої Російської імперії. В Україні не було стабільної влади. Її уряд рідко контролював більше ніж 30% державної території. Йому доводилося працювати також у Вінниці, Житомирі, Рівному, Кам’янці-Подільському. Влада в столиці змінювалася дуже часто. Бували випадки, коли голова Директорії, голов­ний отаман Симон Петлюра реально контролював лише власний штабний вагон. Незважаючи на це, лідер УНР, що за свою коротку історію практично не знала миру, докладав великих зусиль для недопущення погромів.

 

ПОГРОМИ БІЛИХ ЧОРНОСОТЕНЦІВ

 

Усі учасники збройної боротьби в Україні брали участь у єврейських погромах: і війська Дєнікіна, і Червона армія, і Армія УНР, і польські війська. Але звинувачення лунали майже виключно на адресу української сторони. Між тим дєнікінські погроми відрізнялися від решти організованістю і планомірністю, а також наявністю потужної ідеологічної бази, яку сформулював відомий російський шовініст-чорносотенець Васілій Шульґін.

«Ночами на улицы Киева выходит средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душераздирающий крик. Это кричат жиды. Кричат от страха…

Во тьме улицы где-нибудь появится кучка вооружённых, со штыками людей, и увидев их, огромные пятиэтажные и шестиэтажные дома начинают выть сверху до низу… Целые улицы, охваченные смертельным ужасом, кричат нечеловеческими голосами, дрожа за свою жизнь. Это настоящий, непритворный ужас, настоящая пытка, которой подлежит всё еврейское население. Русское население, прислушиваясь к ужасным крикам, которые вырываются из тысячи сердец под влиянием этой «пытки страхом», думает вот о чём: научатся ли евреи чему-нибудь в эти ужасные ночи? Поймут ли они, что значит разрушить государства, которых они не создавали? Поймут ли они, что значит по рецепту «великого учёного Карла Маркса» натравливать один класс на другой?»

На відміну від Петлюри, Дєнікін жодних покарань за погроми для своїх підлеглих не вимагав, а коли після взяття Харкова до нього прийшла єврейська делегація з проханням звернутися до своєї армії із закликом не чинити їх, російський генерал відмовився. Дуже показово, що коли вже в наш час у Москві відбулося урочисте перепоховання праху генерала Дєнікіна, то жодна єврейська організація не виступила з протестом. А що було б, якби в Києві перепоховали прах Симона Петлюри?

Про природу таких подвійних стандартів, що яскраво виявилися на початку ще XX століття, писав відомий єврейський громадський діяч Ілля Чериковер: «Треба признатися, що українська ідея, незважаючи на підтримку єврейських партій, не проникла в глибину єврейського населення. Поряд з партіями існував ще просто обиватель, який мав до української справи певну недовіру, в кращому випадку байдужість. Це ставлення виражалося не тільки в підсміюванні над українською мовою і вивіскою, на українізацію він відповів пасивним спротивом. Єврейський обиватель боявся українства, воно було йому чуже в той час, коли в російську державу і в російську культуру він, незважаючи на всі останні потрясіння, вірив». Дивно, але всі погроми чорної сотні за царату, всі дєнікінські погроми не змогли ту віру похитнути.

Звісно, не всі представники єврейського народу були такими майже геніальними ясновидцями, як Жаботинський, який глибоко і тонко відчував українське питання і чинник української національної стихії, ось чому діяч уряду УНР Соломон Ґольдельман писав у книжці «Жидівська національна автономія в Україні. 1917–1920»: «…росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна».

 

 

ЄВРЕЙСЬКІ ПОДВИГИ БУДЬОНІВЦІВ

 

Треба торкнутися ще однієї обставини, що за радянської влади була цілком табуйованою. Йдеться про активну організацію і здійснення єврейських погромів загонами Червоної армії. Дещо про це сказав Ісаак Бабель в «Конармії». Поява книжки викликала шалене обурення з боку її колишнього командарма Сємьона Будьонного, що й позначилося трагічно на долі автора (у 1940-му його засудили до розстрілу – ред.). Під час походу на Варшаву 1920-го червона кавалерія чинила страшні безлади в єврейських містечках Західної України.

Російський воєнний історик Юрій Рубцов у книжці «Маршалы Сталина: от Будённого до Булганина» пише: «За свідченням очевидців, жодна влада не влаштовувала таких погромів, як червоні кавалеристи з армії Будьонного». Пограбування і погроми супроводжували Першу кінну армію на всьому її шляху на Південь України на фронт проти Вранґеля.

У червні 1920-го Серґєй Фазі-Жилінскій, заступник начальника політвідділу першої Конармії, доповів у центральні партійно-державні органи про факти антисемітизму, шовінізму, грабунки і насильство щодо мирного населення і полонених, звинувативши командування в потуранні таким виявам. За це Фазі-Жилінского було знято з посади. А поміж бійців поширювалися цілком визначені настрої: «Ідемо почистити тил від жидів», «бий жидів – комісарів і комуністів».

Повернення цієї кінної орди в Україну було справжньою навалою. Член Ради Оборони РСФРР Григорій Мельничанський доповідав про «подвиги» конармійців: «У Прилуках убито 21 людину, 12 поранено і багато зґвалтовано жінок і дітей… У Вахнавці 20 вбито, кількість поранених і зґвалтованих невідома, спалено 18 будинків».

Однак «радянському народові» знати про всі ці речі було недозволено. Тому Білий рух практично не зазнав звинувачень в антисемітизмі, Червону армію в цьому плані треба було вважати святою і безгрішною, а всіх «собак» повісили на українців.

 

ПРИВІЛЕЙ УКРАЇНЦІВ

 

Як казав генерал Дєнікін, якби він знав, що червоні збережуть імперію, то ніколи не став би проти них воювати. Усе ХХ століття і до сьогодні певні сили намагаються поставити знак тотожності між будь-яким українським національним рухом та антисемітизмом, хоча останній у нашій країні ніколи не був чимось феноменальним, особливим порівняно з характером і масштабом поширення цього явища в інших державах Європи. Україна не була «чемпіоном антисемітизму», як прагнуть довести деякі недобросовісні автори.

Про цю ситуацію дуже влучно висловився Ізраїль Клейнер, автор чудової, але маловідомої в нашій країні книжки «Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання»: «Надзвичайно характерно, що автори, які пишуть про погроми, ніколи не ототожнюють погромницьку та взагалі антисемітську діяльність російського, німецького, польського, литовського та інших народів із їхньою національною свідомістю або національно-визвольною боротьбою – це залишається «привілеєм» тільки українського національного руху. Чи можна вказати на яскравіший приклад масового упередження?».

 

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

 

Телеграма головного отамана Армії УНР Симона Петлюри коменданту станції Миргород про заборону єврейських погромів. 28 січня 1919 року

Київ, Міністерство єврейських справ

«Міністерство єврейських справ повідомляє про грабунки та ексцеси на ст. Еріськи над єврейським населенням з боку проходящих ешелонів. Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси на далі не мали міста і карно переслідувались».

Головний отаман Петлюра.

ЦДАВО України. – Ф. 2060. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 10.

Телеграма головного отамана Армії УНР Симона Петлюри коменданту тилу з вимогою негайно розстрілювати провокаторів, що підбурюють козаків до єврейських погромів. 17 червня 1919 року

«…Всім всім смерть погромникам

У часопису «Український козак», число третє, повідомлення, що в Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсності, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердості і рішучої росправи з такими провокаторами по закону військового часу».

Головний отаман Петлюра

Наштадарм Тютюнник

ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 169. – Арк. 32.

Телеграма Петлюри про погроми жидів

 

Цитата з книжки Роберта Геллетлі «Лєнін, Сталін і Гітлер: доба соціальних катастроф»:

«Під час громадянської війни античервона пропаганда білих «змальовувала більшовицький режим як єврейську змову і поширила міф, що всі його головні вожді – євреї». Багато білих військ вважали за цілком природне, що євреї мають поплатитися за це життям (…) Найстрашніші погроми були в Україні, протягом 1919 р. вони загострювалися з кожною поразкою білих, кульмінація припала на кінець року, результатом були розгром білих і масове вбивство євреїв, яких принижували й катували перед тим, як убити (…) Червона армія та інші совєтські війська також ґвалтували і грабували євреїв, але значно рідше. Лєнін легенько докоряв, але на диво стримано висловився про антисемітське шаленство білих».

 

Ігор Лосєв,  «Український тиждень», № 14 (231), 5 квітня 2012 р.

 

Уривок статті «Урок втрачених можливостей» Ізраїля Клейнера з журналу «Сучасність», №376 від 8 серпня 1992 року.

У тому, що справа полягає зовсім не в політичних звинуваченнях, євреїв переконувало також те, що політичні звинувачення змінювалися за кожної влади, а погроми тривали.

Прихильники УНР творили погроми під тим приводом, що всі євреї більшовики, більшовики робили погроми під тим приводом, що всі євреї підтримують УНР або денікінців, денікінці робили погроми під тим приводом, що всі євреї підтримують УНР або більшовиків.

Отже, політичні звинувачення були лише прикриттям, яке змінювалося залежно від того, хто чинив погроми. Керівники єврейських партій, які підтримували УНР, кілька разів звертали увагу керівників держави та армії на той факт, що звинувачення євреїв у масовому більшовизмі є безпідставні, що більшовицька армія складається з представників багатьох народів, і українці в багатьох більшовицьких частинах становлять більшість, у деяких випадках – навіть величезну більшість: два українські найкращі полки у повному складі перейшли на бік більшовиків, численні більшовицькі керівники були українцями (такі, як Ворошилов, Будьонний, Ю.Коцюбинський і безліч інших). Хоча серед більшовицьких ватажків було багато євреїв, вони не мали нічого спільного з єврейською масою і були зрадниками свого народу. Більшовицька політика не мала нічого спільного з єврейськими національними інтересами. Єврейська маса в Україні перебувала під впливом єврейських партій, які підтримували УНР, і жадним чином не могла перебувати під впливом більшовиків. Якщо трохи пізніше – 1919 та 1920 років – серед єврейських мас в Україні справді поширилася думка, що більшовики є меншим злом порівняно з іншими режимами, то це сталося тільки через те, що більшовикам вдалося створити враження, що вони є принциповими супротивниками погромів (попри те, що вони самі чинили іноді погроми). Євреї України в своїй масі жадним чином не поділяли більшовицької ідеології та практики, вони лише вирішили, що з кількох лих треба обрати найменше. Якби влада УНР довела, що вона здатна придушити погроми, як це довели більшовики, єврейство України до кінця підтримувало би цю владу, і це створило б деякі передумови для стабілізації української влади, як і для зміцнення її авторитету за кордоном.

Це, звичайно, аж ніяк не заперечує того факту, що орієнтація євреїв на більшовиків як на рятівників від погромів була історичною помилкою, бо більшовизм врешті виявився не найменшим, а найбільшим з усіх лих. Але залишається незаперечним, що не більшовизм єврейської маси спричинився до погромів, а навпаки – погроми призвели до поступового сповзання єврейства в бік більшовизму.

Слід підкреслити, що всі ці факти (а це таки факти, які доведені численними документами того часу) слід згадувати аж ніяк не для того, щоб ганити будь-кого або вимагати від будь-кого каяття. Історію слід використовувати для того, щоб витягати з неї певну науку і не повторювати старих помилок. Аргольд Марголін у книзі «Україна і політика Антанти» висловлює думку, що УНР зазнала поразки з двох причин: через занадто лівий напрям її політичних керівників і через те, що не вдалося припинити погромів. Мені здається, що друга причина мала набагато негативніші наслідки, ніж перша. УНР загинула через анархію, безладдя, через те, що її ім’я і сама ідея української державності були скомпрометовані погромами. Значна частина народної енергії за того критичного часу була спрямована не на досягнення національних цілей, а на безглузде винищення і грабування євреїв, і це призводило до щораз більшого морального розкладу як у регулярній армії УНР, так і серед селянських повстанців. Врешті, не лише євреї, а й здорова і економічно активна частина української маси схилилася до думки, що більшовики здатні найкраще забезпечити порядок і нормальне життя, і це призвело до того, що від 1918 року і до кінця визвольних змагань дедалі більша частина українців переходила на бік більшовиків. Як і за часів хмельниччини та гайдамаччини, винищення євреїв жадним чином не могло поліпшити національного, політичного чи економічного становища українського народу, але призводило до розкладу, руїни і, врешті, до поразки. Мав цілковиту рацію Левко Чикаленко, коли він сказав про погромницьки настроєних вояків українського війська: «Вони втоплять українську свободу в єврейській крові».

Євреї через погроми втратили якусь кількість людей, але не зазнали поразки своєї національної справи. Для українців погроми були головним фактором, що призвів до поразки, і тому можна з певністю твердити, що головною жертвою погромів був український народ та його національна справа.

Досі український національний рух важко страждає від тієї поганої репутації, яка виникла внаслідок погромів. Він навіть страждає набагато більше, ніж для цього є історичних підстав. Більшовики, російські великодержавники і, на жаль, деякі єврейські кола зробили дуже багато для того, щоб скомпрометувати український національний рух і створити враження, ніби погромництво лежить у самій ідейній засаді цього руху. Для російських великодержавників та більшовиків така антиукраїнська пропаганда є доцільною, бо український рух є найбільшою загрозою для російської імперіалістичної ідеї. Для євреїв антиукраїнська пропаганда є шкідливою, і вони роблять велику помилку, коли, виходячи з суто емоційних спонук, підтримують цю пропаганду, надаючи послугу (несвідомо, звичайно) своїм лютим ворогам – більшовикам та російським чорносотенцям.

Проти антиукраїнського міфу слід боротися, але не можна проти міфу боротися іншим міфом. Таким міфом є поширене твердження, що українці під час визвольних змагань простягли дружню руку євреям, а євреї зрадницьки перейшли на бік більшовиків. Насправді це виглядало дещо інакше. Ідея, втілена в законі про національно-персональну автономію, справді була ідеєю простягненої руки, але дальша дійсність брутально закреслила ті чудові речі, які було покладено в підвалини української державності, і годі звинувачувати в цьому виключно євреїв.

З цього погляду дуже показовим є інший історичний момент, який поклав своє глибоке і болюче тавро на українсько-єврейські взаємини. 1926 року єврей Шварцбард забив у Парижі Симона Петлюру, а 1927 року паризький суд виправдав його.

Слід відразу зазначити: існують поважні підозріння, що Шварцбард був радянським агентом, але не можна казати про це, як про остаточно доведений факт. Хоча існують численні свідчення про зв’язок Шварцбарда з радянським агентом Володіним, про його більшовицьке минуле тощо, але доки не виконано докладного наукового дослідження всіх пов’язаних з цим питанням документів, не можна беззастережно твердити, що Шварцбард діяв як агент Москви.

Одначе є незаперечним, що Москва використала вбивство Петлюри євреєм для шаленої пропагандної кампанії задля компрометації українського національного руху і посилювання українсько-єврейської ворожнечі.

Реакція української та єврейської громадськості на акт вбивства Петлюри і процес Шварцбарда може бути цікавим і повчальним прикладом для дослідження масової психології. На жаль, лише більшовики вміло врахували і використали психологічне тло українсько-єврейських взаємин, а українці та євреї не встояли проти хвилі негативних емоцій і, врешті, постраждали внаслідок цих подій.

18.02.2019

Добавить комментарий

Підписатися на розсилку