Головна » Задля галочки

Задля галочки

samumray.in.ua.

 

 

Ми стоїмо на плечах Титанів минулого

Ми стоїмо на плечах Титанів минулого

Верховна рада України, як усіляка законотворча структура, час від часу видає постанови з приводу святкувань ювілейних, чи круглих, дат життя видатних людей з минулого: річниць народження й смерті. Деякі з них – виконуються, втілюються по повній програмі, а доля інших – існувати для галочки: самовиправдання ,  бездушно-бюрократичного нагадування  й звіту про те, що щось чи когось не забули-таки. Деколи під постанову виділяються значні кошти, відбувається дещо помітне для загалу: ставиться пам’ятник, відкривається музей, дістає відповідну назву вулиця чи площа, парк чи сквер, навчальний чи культурно-просвітницький заклад , чи вішається на стіну споруди, пов’язаної з видатним іменем, меморіальна дошка. Часто  до ювілеїв проводяться мистецькі акції на різних рівнях: в масштабах держави чи камерно (звісно й тут питання ресурсів, але більше – політичної чи якоїсь іншої зацікавленості).

Від чого залежить розмах відзначень та й взагалі виконання постанови – простим смертним не відомо (у нас народ не прийнято тримати в курсі справи, і в те ,що проголошується з поважних державних трибун, мало віриться).

Так само є таїною виділення чи невиділення грошей на пам’ятні заходи. Звісно, у всіх посадовців є радники, які, очевидно, підказують, кого слід вшановувати гучно, а кого можна згадати лише на папері, тобто фактично… ніяк. Як цьогоріч і Максима Славинського (150-років з дня народження припало на 24 (12) серпня).

Декілька ознайомчих статей надрукувала преса, декілька праць – як завжди, кулуарно – науковці.

Земляки ювіляра розгорнули деяку активність (група в «Фейсбуці» – «Ставищенські стайні») щодо ознайомлення сучасників з уродженцем  Ставищ, відкриття пам’ятника й найменування скверу на  його честь. Та все затихло й заглохло через брак коштів, та, головне, – відсутність ініціативи зверху. А ця ініціатива має чарівну здатність, бо є наказом, директивою, яку мало хто осмілюється не виконати, тим паче – на периферії.

В Києві – нічого. Мовчанка. Науковці (історики, філологи, літературознавці та інші фахівці) не мають, вочевидь, зацікавленості, хоча про Максима Славинського, його діяльність та творчість не все ще відомо й цілком досліджено, не все опубліковано. Видавці не розгорнули діяльність (хоча проекти щодо спадщини, суспільного надбання, часто отримують гранти) щодо не виданих досі праць цього історика, публіциста, журналіста, перекладача, просвітянина та дипломата.

Єдиний тематичний вечір-концерт в столиці (до річниці… смерті, бо так роблять кожні 5 років) провели скромно-тихо, без галасу та особливого напливу публіки в Музеї Лесі Українки (в складі Музею видатних діячів в Києві), але й тут… Не було навіть портрета на стіні, меморіального столика з артефактами чи бодай копіями того, що є в музеї чи було в пресі,  тобто наочної інформації, яка могла б бути корисною й пізнавальною не лише під час заходу!

Інститут національної пам’яті, який готував матеріали до 100-річчя Української революції 1917–1921 рр., в усіх підготованих брошурах та стендовій виставці на Хрещатику (коло Головпоштамту) жодного разу не згадав ім’я видатного сина України Максима Антоновича Славинського, причетного до тогочасних подій, хоча він не був найменшою та незначною постаттю, яку можна було б зовсім обійти увагою.

Майже рік (з осені 2017 року) в Будинку вчених НАН України Музей історичного центру Києва проводив екскурсії по розгорнутій ним виставці «Українська революція 1917–1921 рр. Київський вимір», але серед матеріалів не було жодного про Славинського.

Єдина книга з вибраними працями М. Славинського «Заховаю в серці Україну» (упоряд. Б.М. Славинський) – була видана зусиллями науковців та нащадків та за кошт родини ще у 2002 році. В продажу її давно нема, книга не перевидавалась.

Якась досить дивна вибірковість навіть після смерті: комусь багато, з надлишком, і уваги, і ушанувань,  а комусь – майже нічого. Лише постанова про ювілей. Заради галочки, певна річ.

То звідки візьметься розуміння, усвідомлення, повноцінний погляд на історію та людей, що її творили – підґрунтя пам’яті народу, запорука його нормального існування?

Отак і формуються манкурти, бездумні та бездушні раби, гідні члени байдужого суспільства, яке сьогодні через складні обставини майже цілком зневірене.

3.12.2018

Сам Ум Рай

Залишити відповідь

Підписатися на розсилку